Аскольд С. Лозинський, Президент
Світовий Конгрес Українців


Українська діаспора як окреме, чітко визначене явище з'явилася ще на початку 18 століття після Полтавської битви, хоча процес переселення на території інших країн почався набагато раніше. Однак, тоді було дуже важко визначити точну кількість цих пеерселенців. Із падінням "залізної завіси", розпадом Радянського Союзу та з формуванням незалежної української держави, діаспора стала окремою спільнотою і, звичайно, визначити її тепер набагато легше. Сьогодні, за приблизними підрахунками, кількість українців, які проживають за межами України, складає більше, ніж 18 мільйонів людей, серед яких приблизно 10 мільйонів - тільки на території Російської Федерації. Найбільш визначальними ознаками української діаспори є неоднорідність поселень та масштаби розселення, які охоплюють увесь світ.

Крім Російської Федерації, українці мешкають в Білорусі - 1.5 мільйони, в Америці - 1 мільйон, Канаді - 1 мільйон, Казахстані - 700 тисяч, Молдові (Придністров'ї) - 650 тисяч, Бразилії - 500 тисяч, Польщі - 400 тисяч, Аргентині - 300 тисяч, Португалії і Іспанії - 300 тисяч. Представники української нації також проживають і в країнах західної Європи (Об'єднане Королівство Великобританії, Німеччина, Греція, Франція, Скандинавія, країни Бенілюксу), східної Європи (Румунія, Словаччина, країни Балтики, Республіка Чехія, Болгарія, Югославія, Хорватія, Боснія), країнах центральної Азії (Азербайджан, Арменія, Грузія) та Австралії.

Неоднорідність поселень найяскравіше ілюструє українська громада, що проживає в Російській Федерації. Населення Федерації за своїм складом є досить різноманітним, і його україномовна складова частина сформувалася в результаті еміграційних процесів, примусового заселення та переселень, різних за часом та причинами. Яскравим прикладом у цьому відношенні є три Сибірські області: Омська, Томська та Новосибірська. Деякі з перших українських поселень з'явились там після укладення Переяславського договору у 1654 році. Останнім часом, після того, як Україна отримала статус незалежної держави, українці емігрують у Сибір, природні багатства та ресурси якої обіцяють нові економічні можливості. Серед українців Сибіру є нащадки шукачів нових можливостей кінця XIX століття - початку XX століття та спадкоємці політичних ворогів Радянського Союзу у 1930 - 1950 рр., яких засилали у Сибір на відбуття покарання та реабілітацію. Національна свідомість часто формується в результаті впливу двох змінних - часу і обставин. Наприклад, нащадки перших поселенців, що емігрували з економічних причин, називають себе "хохлами", терміном, який нами може сприйматися як образа. Для них же це визначення є цілком прийнятним. Вони розуміють це поняття в значенні "малорос" або українець, відмінний від "великороса" в контексті братерства слов'янських народів, коріння яких сягає Київської Русі. З іншої сторони, нащадки поселенців, що емігрували з політичних причин, та нових емігрантів займаються структуризацією спільнот, налагоджують комунікацію з урядовцями, намагаються скористатися демократичним розвитком подій, тобто сприяють піднесенню рівня національної свідомості.

Москва, як місто, є особливим явищем сама по собі. Неможливо порівняти умови життя населення у самому місті та деінде в інших містах Росії, а особливо у селах. Близько 75% російського капіталу знаходиться у Москві. Українці в Москві краще забезпечені в економічному сенсі, більш національно свідомі, мають доступ до російських міністерств та українських дипломатичних місій. Український культурний центр за фінансовою підтримкою уряду України - це велика споруда в центрі Москви на старому Арбаті з книжковим магазином та рестораном. Московська українська громада може також похизуватися своєю бібліотекою і поки що малочисельним, але україномовним класом в Лінгвістичному ліцеї.

Ще одна проблема, з якою стикаються діаспорські поселення, полягає у формуванні ставлення місцевої громади українців або як до "своїх", або ж як до емігрантів. Російська Федерація, Білорусь, Молдова, Румунія, Словаччина на сьогоднішній день мають території, які, принаймні за етнографічними показниками, можна вважати українськими. Так, наприклад, українець на Кубані (Російська Федерація), вважається корінним мешканцем, тоді як в Сибіру він вже емігрант. Відповідно, українець у Бресті, Білорусія, буде прийнятий за свого, але в Мінську до нього будуть ставитися як до чужинця. Південна Буковина, Румунія, привітає українця як співвітчизника, але в Бухаресті він знов отримає статус емігранта. Прзизов, Словаччина, - "батьківщина" для українця, у Братиславі він - іноземець. Не буде незручностей для українця у Прземуслі, Польща, але у Варшаві його знов будуть сприймати як чужинця. Незважаючи на більшу концентрацію українського населення у місцевостях, де їх сприймають як своїх, цей момент втрачає значущість з огляду на те, що у світі визнають лише формальні кордони, оскільки майже кожна країна обіймає території, які в колишньому належали сусіднім державам.

Розбіжності між діаспорськими спільнотами ще більш відчутні, коли мова йде про економічну нестабільність. Перш за все, це стосується представників так званої "східної діаспори", в країнах колишнього Радянського Союзу навіть у колишніх країнах-сателітах. Українці в Казахстані перебувають на найнижчому щаблі економічного розвитку. Середній прибуток пенсіонерів складає там близько 15-20 доларів на місяць. Це може виглядати дивним, якщо зважити на значний енергетичний потенціал та інші природні ресурси Казахстану. На жаль, використання цього потенціалу стримується урядовою корупцією на найвищих рівнях. Завершення соціалістичної доби та введення ринкової економіки призвело до формування олігархічного суспільства, яке мало переймається потребами більшої частини населення. В той час, як західні критики акцентують увагу на корумпованості нашої країни, українські представники олігархічного суспільства виглядають значно гуманнішими у порівнянні з олігархами центральних Азіатських республік. Додамо, що в Україні навіть розроблена антикорупційна програма, хоча вона й малоефективна. Історично, корупція на довгий час затримувала розвиток суспільств. Південна Америка, не зважаючи на свій потенціал та тривале існування демократичних інституцій, не спромоглася досягти економічного процвітання саме з причин корумпованості країни. В Бразилії, Аргентині, Парагваї та Венесуелі, південноамериканських країнах, де також проживають представники української нації, можна зустріти дуже багатих людей, українців у тому числі, але середній клас там дуже нечисленний. Таким чином, навіть українці західної діаспори (південна Америка) скоріше самі шукають підтримки, ніж пропонують її.

Невирішені питання в сфері розвитку культури також потребують уваги. Знов таки, Росія є яскравим прикладом у цьому відношенні. Не зважаючи на велику кількість українців серед населення, російський уряд не фінансує жодної загальноосвітньої школи, де б українська мова вивчалася з перших класів. А тепер порівняймо 3500 російськомовних загальноосвітніх шкіл в Україні за підтримкою українського уряду. Російське законодавство дозволяє започаткувати україномовний клас у школі за умови, якщо 25 батьків підпишуть документ із відповідним проханням. У результаті, декілька україномовних класів почали своє функціонування в російських школах, зокрема в Москві, Томську та деяких інших містах. На жаль, інформація про існування цього закону не була популяризована, відповідно, українські спільноти не використовують надану можливість. У будь-якому випадку, проблема навчання українською нагадує замкнуте коло, оскільки отримати вищу освіту українською мовою в Росії неможливо, а навчання у вищих навчальних закладах України не є привабливою альтернативою, зважаючи на економічну ситуацію в Україні, її власну боротьбу за розробки системи заохочень студентів до навчання та обмежену кількість програм для іноземних студентів українського походження. Подібні проблеми існують і в інших країнах, де бракує фінансових можливостей, а українська мова не є привабливою альтернативою. Навіть у Польщі, яка виявила активне бажання стати на демократичний шлях розвитку, попри зусилля президента Кваснєвського, статус українця скоріше стоїть на заваді, ніж сприяє кар'єрному зростанню.

У Білорусі урядова політика ще менш гнучка, і до українців ставляться як до потенційних сепаратистів. Уряд Словаччині намагається дотримуватись українсько-русинської дихотомії з метою послабити обидві сторони, асимілювати їх і усунути будь-яку потенційну можливість сепаратизму, який охоплює Пряшівщину, хоча ця проблема навряд чи залежить від українського або русинського складника.

Релігійна складова як право людини на свободу вибору та елемент культурного розвитку також зазнає утисків. Тиск на свободу вірувань настільки очевидний у російському законі про релігію, що він зазнав критики на світовому рівні. Закон Російської Федерації про релігію теоретично визнає чотири віросповідання: Російська Православна віра, Юдаїзм, Іслам та Буддизм. Практично, в документах обласної адміністрації зареєстровані також і інші віросповідання, такі як Протестантська церква, Романо-Католицька та інші. Проте, ставлення до українського православ'я та українського католицизму є далеким від толерантного. Українці змушені правити богослужіння за ритуалами російського православ'я або румуно-католицької церкви. Спробу зареєструвати Українську Православну Церкву під егідою Київського Патріархату у Ногінську (Московська обл.) було зустріто в Росії агресивним протестом з боку Московського Патріархату Російської Православної Церкви. Російські урядовці відмовилися втручатися, непереконливо вмотивовуючи цей крок розмежуванням церкви та державної політики. Українські католики зареєстровані в Омській області як германо-романо-католицька церква. Польща та Словаччина відомі більш демократичним ставленням у цьому відношенні, але і там українська церква зазнає утисків. Обидві країни намагаються латинізувати український католицизм. Повернення церковних та національних цінностей для українців є непростою і часто марною справою. Візьмемо для порівняння той факт, що з офіційного дозволу уряду та за його підтримкою в Україні вільно функціонують близько 8.500 парафій Московського Патріархату.

Зрештою, асиміляція залишається невирішеним питанням також і для Америки, Канади, Західної Європи та Австралії. Дослідження демографічної ситуації показали, що менш ніж 20% україномовного населення цих країн вільно володіє українською мовою. Нова хвиля емігрантів з України дещо поліпшила ситуацію, але за рахунок своїх власних ресурсів: населення України зменшилось до 49 мільйонів. Цей потік, однак, не мав відчутного впливу на активізацію діяльності західної діаспори, оскільки "старої гвардії" майже не залишилось, а їхніх дітей вже не знайти. Можливо, проблема полягає у співвідношенні цінностей - наскільки важливим для індивіда є приналежність до української нації, і наскільки принциповим є вживання української мови та навички письма українською. Факт отримання Україною незалежності, навіть попри всі проблеми, властиві перехідному періоду, та визначення її геостратегічної важливості сприяло піднесенню національної свідомості в західній діаспорі. Майбутній розвиток України в демократичних, ринкових умовах буде сприяти підвищенню рівня ентузіазму західної діаспори.

Представники української діаспори, дійсно, розселилися по всьому світові. Українців можна знайти як в Анкоріджі, східна Аляска, так і у Владивостоці, Російська Федерація, або в Мельбурні, Австралія. Невеликі території, навіть інколи невизначені як українські анклави, існують в Цюріху, Токіо та Пекині. На сьогоднішній день їм бракує структуризації. Проте, представники цих об'єднань часто беруть участь у всіх всеукраїнських подіях, таких як недавній Третій Світовий Форум Українців, що проводився в Києві, у серпні 2001 року. Значення цього феномену полягає в тому, що демографічний розвиток має свою динаміку і потребує постійної уваги.

На жаль, відносини України із діаспорою розвиваються з перемінним успіхом. З отриманням незалежності, уряд України виступив з ініціативою сформувати умовно неурядову організацію - Всесвітню Українську Координаційну Раду (ВУКР). Але ВУКР не виправдала сподівань. Одна з теорій стверджує, що ця структура була створена з метою забезпечити урядові певні важелі контролю за діаспорою. Керівництво організації було обране скоріше за свою гнучкість, ніж за критерієм компетентності. За іншою теорією, ВУКР була сформована тому, що існувала безпосередня необхідність у створенні такого типу організації, але вона не ставила за мету практичне вирішення питань. Рівною мірою невдалою була показна поведінка міністерств, державних комітетів, а тепер Міністерства закордонних справ у питаннях вироблення стратегії щодо стосунків з діаспорою. Програму для діаспори, яка мала завершитися у 2000 році так і не було втілено. В результаті, у вересні 2001 року було складено нову, амбіційнішу програму, виконання якої призначене на термін до 2005 року, хоча бюджетного асигнування на її втілення явно не вистачає. Закон про права та привілеї українців, які проживають за межами України, був складений Верховною Радою, але так і залишився нерозглянутим.

Найбільш значною проблемою є неувага України до стану справ у діаспорі, особливо, до її східного сегменту. Західна діаспора запропонувала фінансову та політичну підтримку уряду України, і уряд не уникнув нагоди скористатися цією підтримкою. Важливо зазначити, що навіть у спробі налагодження взаєморозуміння і співробітництва, сторони (представники України та Західної діаспори) втілюють свою політику дуже делікатно, але не так з причини обережності, як через небажання перетнути межу недовіри іншої сторони. Східна діаспора не пропонує Україні ні політичної, ні фінансової підтримки. Альтруїзм або національна свідомість та співчуття не є тими принципами, на які орієнтуються сьогодні керівники нашої держави. Україна уникає політики втручання у справи інших країн у питаннях української діаспори, зокрема, в Російській Федерації, Білорусі, Польщі, Словаччині, оперуючи такими поняттями, як "внутрішні справи", "дипломатичні сусідські стосунки" та навіть через нестачу обізнаності. Треба зауважити, що обидва російські президенти були відомі значно менш прискіпливою та дипломатичною поведінкою. Цей приклад є результатом не лише особливої політики Росії. Болгарський уряд, наприклад, виразив свою турботу про 250 тисяч болгар, які проживають в Україні. Німеччина та Польща теж пропонують своїм співвітчизникам, які проживають на території інших країн, посильну допомогу, в той час як українське керівництво все ще знаходиться у пошуках стратегії власної поведінки у відносинах з діаспорою.

В 1967 році українці з Америки, Канади, південної Америки, західної Європи та Австралії створили український координаційний орган глобального масштабу - Світовий Конгрес Вільних Українців, тепер відомий як Світовий Конґрес Українців (СКУ). З падінням залізної завіси і розпадом Радянського Союзу, СКУ поширив свій вплив, прагнучи допомогти менш забезпеченим українцям на сході. Підтримка, запропонована СКУ - це, головним чином, поширення контактів та співробітництво. Представники СКУ відвідали громади українців у Польщі, Словаччині, Румунії, Болгарії, Білорусі (Мінськ, Брест), Литві, Естонії, Казахстані, Узбекистані і Російській Федерації (Москва, Башкортостан, Тюмень, Омськ, Томськ, Новосибірськ). Представники СКУ спілкувались з урядом Словаччини стосовно політики розмежування українців та русинів, з Польським керівництвом стосовно компенсації в'язням концентраційних таборів, осуду "Акції Вісла", повернення власності українським громадам, з урядом Білорусі стосовно реєстрації українських неурядових організацій та російським урядом стосовно свободи української релігії та вивчення української мови у школах. Деяку незначну гуманітарну допомогу разом із фінансовою підтримкою було надано жертвам потопу в Румунії, людям похилого віку; було збудовано школи та церкви в Казахстані, був отриманий дозвіл на видання україномовних публікацій в Білорусі та Росії, та ін. Проте, найбільш значним досягненням було приєднання східної діаспори до складу СКУ. Регулярна комунікація між членами цього об'єднання підтримується за допомогою листування, видання бюлетенів, телефонного зв'язку, електронною поштою та шляхом особистих зустрічей. Приналежність до СКУ покращила психологічне самопочуття представників східної діаспори та підтримало їхню політичну позицію. Представники СКУ взяли за правило зустрічатися з урядовцями під час візитів до східної діаспори, підкреслюючи свою зацікавленість у налагодженні справ цієї спільноти. На порядку денному СКУ залишились ще Вірменія, Азербайджан та Грузія. Додамо, що СКУ поширює свою діяльність на захід; нещодавно відбулися візити до Португалії, Іспанії, Італії, Німеччини та Греції. Багато ще залишається попереду. Адже ми лише починаємо!

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s