lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Виступ учасників VIII Конгресу СКУ на “Громадському радіо” (укр.)
Друк
Розділ: Світовий Конгрес Українців

© "Громадське радіо"

09:30 28.08.2003

"Західна діапора не очікує від української влади будь-що для

себе, а очікує, щоб влада була більш українською в Україні", -

Аскольд Лозинський.

З українцями з різних країн ведучий програми Ігор

Слісаренко підбивав підсумки Світового Конгресу, що

минулого тиждня відбувався в Києві, та говорив про

українство у світі загалом.

В студії "Громадського радіо" Аскольд Лозинський,

президент Світового Конгресу українців, Юрій

Кононенко, заступник голови Об'єднання українців Росії,

Стефан Романів, голова Союзу українських організацій

Австралії і Андрій Лепкий, заступник голови Союзу

русинів і українців Сербії і Чорногорії.

Ігор Слісаренко: Панове, передусім, хотів би щоб ви

нагадали про підсумки Світового Конгресу у Києві цього

тижня. Принаймні я для себе дві речі визначив:

по-перше, Конгрес звернувся з проханням, закликом

визнати голодомор 33-го року в Україні актом геноциду і

злочином проти людяності, а по-друге, що Конгрес

відтепер буде кожного року.

Аскольд Лозинський: Ні, ми би збанкрутували, якби

кожного року проводили.

Ігор Слісаренко: А я думав, що Конгрес, таки, заможний.

Але наступні будуть в Києві?

Аскольд Лозинський: Ні.

Ігор Слісаренко: От бачите, яка у мене інформація -

якийсь медіум спотворив.

Аскольд Лозинський: Ми б радо збиралися в Києві, це

можливо є, очевидно, але ми переважно будемо

намагатися збиратися там, де вигідно є для делегатів з

Росії, Казахстану, Узбекистану. Це може бути в Києві, а

може бути й в Будапешті. Навряд чи воно буде в Москві,

але може бути у Центральній Європі десь у Польщі, у

Кракові або в інших місцевостях чи, навіть, в Перемишлі

може бути Конгрес. Київ надзвичайно гарне місце, але

ми би хотіли міняти місця. Ми трохи засиділись в

минулому у Торонто. А тепер зовсім інший характер

організації. Але вона обдумана так що не вигідно для

нашої Батьківщини, але що вигідно для наших східних

братів.

Ігор Слісаренко: Я їхав на програму і чув на одній

радіостанції, що завтра будуть вітати українських

миротворців у Лівані. Кажуть, приїдуть працівники

української амбасади в Бейруті і представники

української громади в Лівані. Принаймні до цього я

ніколи не чув, що є українська громада в Лівані.

Можливо, це бізнесові люди, або українки, які вийшли

заміж за ліванців, тобто, громада вже є. Отже, що таке

Конгрес українців? Це просто об'єднання громад

українців з кожної країни? Хто може входити в Світовий

Конгрес українців? Скільки членів потрібно тій чи іншій

громаді, щоб заявити про себе в Конгресі?

Аскольд Лозинський: У нас концепція існує, що до нас

належать організації ті, які не поодинокі і мусить

організація начисляти не так кількість членів, але мусить

мати якнайменше 3 відділи. Не може бути, скажімо,

організація Петербурга, може бути організація, яка

об'єднує українців в Петербурзі, Москві і, скажімо, в

Єкатеринбурзі. Це є основна засада Світового Конгресу.

Ігор Слісаренко: Я попросив би вас, панове, щоб

кожний з Вас представив того українця у країні, яку Ви

представляєте. Змалюйте свою громаду і середнього

члена цієї громади. Давайте почнемо з Вас, пане Юрію.

Юрій Кононенко: Об'єднаня українців Росії зараз

об'єднує понад 60 регіональних організацій

українських, які є практично в усіх регіонах Російської

Федерації, тобто, від Калінінграду на Заході і до

Далекого Сходу. Ці організації виникли, а точніше

відновились тоді, коли була перебудова, це кінець 80-х

років. Спочатку в Москві і Петербурзі, а потім цей

процес дуже широко пішов. Вже у 1992 році всі ці

регіональні організації об'єднались і створили

Об'єднання українців Росії. Крім того, в Росії є ще одна

федеральна, тобто, загальноросійська українська

організація - це Федеральна національна культурна

автономія "Українці Росії". Виникнення цієї організації

пов'язане з тим, що російське законодавство

передбачає особливий порядок для створення таких

організацій, які б сприяли національному відродженню

тої чи іншої нації. В цій федеральній організації є також

18 організацій. Насправді, це практично одна і та ж

організація, просто через російське законодавство

вийшло, що це окремі дві структури, які очолює одна

людина і вони тісно співпрацюють між собою. Що

стосується українців, які є членами цих організацій, тут

картина досить різна. Москва - це не можна сказати,

що це є еліта, але відомо що ще в часи Радянського

Союзу значна частина людей, які приїжджали з України,

як і з інших республік колишнього СРСР, вони

переводились, наприклад, в керівництво КПРС чи

комсомолу чи в якісь міністерства чи відомства, тобто,

досить великий прошарок таких людей, інтелігенції, в

тому числі і технічної високо кваліфікованої, які

працювали в керівних закладах чи на великих

підприємствах, які були головними в Союзі. Але це

характерно тільки для великих міст.

Ігор Слісаренко: Такі українські прізвища, які лунають з

політикуму: Христинко - віце-прем'єр, Явлінський,

міністр Швидкой, вони належать до української

громади?

Юрій Кононенко: Вони належать до людей, які мають

українське коріння, але це не значить, що вони

належать до української громади, принаймні, вони

точно не є членами українських організацій. Хоча, в тій

чи іншій формі по двох останніх я можу одразу сказати,

що, наприклад, міністр культури він дуже прихильно

ставиться до питань, які висуває українська громада. І

деякі питання ми розв'язуємо саме в галузі культури.

Ігор Слісаренко: Тобто, Ви йому нагадуєте про

українське коріння, що предки його були Швидкими.

Юрій Кононенко: Так, так, ми йому це нагадуємо. Що

стосується Явлінського, то він українською мовою

виступав на Першому Конгресі українців в Росії, була

досить серйозна доповідь і вона сподобалась нашим

делегатам, але це вже така політика.

Не слід думати, що всі українці такі як у Москві та

Петербурзі, тому що, Ви знаєте, що дуже багато людей

у нас було вислано з України, маються на увазі масові

переселення під час масових репресій з Західної України

і не тільки, і всі ці таботи ГУЛАГу, які були створені,

якими була всіяна вся Росія, особливо Північні райони, на

межі з Казахстаном, на Далекому Сході. І там була

просто жахлива кількість таборів і людей, які в них

перебували. Багато загинуло, а багато залишилось там

на поселення. В деяких організаціях значну частину цих

організацій є або ці саме люди, які відбували це

покарання там, або їхні нащадки. Крім того, дуже

важливим є те, що в Росії є автохтонне українське

населення - це Північна Слобожанщина, тобто, сучасні

Бєлгородська, Вороніжська, Курська області, відомо

також що на Кубані майже суцільно українське

населення, тобто, це люди українського походження,

які були переселенні ще у 18-му столітті - кубанські

козаки, і є Сірий клин і Зелений клин, тобто, Сірий клин

- це Сибір, це Омська область і ще деякі суміжні області,

і Далекий Схід - це Зелений клин, тобто, це люди, які

потрапляли до цих регіонів під час різного роду реформ,

зокрема столипінської реформи. Так що середній

портрет може бути дуже різний.

Ігор Слісаренко: До Вас питання, пане Лепкий, хто

такий пересічний українець у Сербії, до ефіру ми

з'ясували, що в Чорногорії українців немає?

Андрій Лепкий: Я приїхав з малої країни. Нас там є 5

тисяч українців і 15 тисяч русинів. Нас мало, але ми

також трохи і роз'єднані. Бо там є русини, які окремо

між собою контактують, так звана "Матка", також є

товариство "За русинську мову" і вони з українцями не

мають нічого спільного. Третя організація є товариство

союзу українців "Просвіта", котре так само не дуже

добре роблять, бо не хочуть так само з русинами

контактувати. Я є в організації "Союз русинів і

українців", тобто ми маємо щось спільне, дружимося

одні і другі.

В тих організаціях є досить і вчених людей -

інтелігенції, є і робітники. Наша організація збирається

у Новім Саді, столиці Воєводини. Ми свого приміщення

не маємо, телефону не маємо, факсу не маємо. Семен

Сакач, юрист, він організовує все те, веде зв'язки з

іншими організаціями.

Ігор Слісаренко: А з громадами українськими

контактуєте, наприклад, в сусідній Хорватії? Я,

наприклад, випадково роки 3 тому на вулиці у Загребі

познайомився з українкою, хоча спілкувалися ми з нею

сербо-хорватською...

Андрій Лепкий: Перші українці, які приїхали, це було 250

років тому, друга громада перед 100 років приїхала до

Боснії в часи Австро-Угорщини. Тут поселилися мої діди

та інші земляки з Галичини. Потім ми там залишилися.

Друга індустрійна міграція була після 2-ї світової війни,

бо землі були дуже небагаті, а родини великі, десь

треба було їхати. То тоді перша частина їхала до

Хорватії, а друга частина до Воєводини, тобто,

індустріальна міграція. Тепер стара Югославія, як і

Радянський Союз, розпалася, так що у нас тепер є 3

республіки. Корені залишилися у Боснії. Одні живуть у

Сербії - православній країні, а Хорватія - католицька. Як

була війна, а це була війна віри - мусульмани, католики і

православні. Так що то було дуже паскудно для нас

українців. Як то були такі контакти, так майже брат на

брата йшов. Де живуть українці, то серби захищали.

Наші українці не втікали з домів своїх - вони залишалися.

То тепер прийшли мусульмани назад на свої доми,

побудували ще кращі доми, ніж мали і дуже задерли

носа, чому українці не втікали з ними. Але ж українці не

мають нічого спільного з тими мусульманами. Але вже

ситуація налагоджується.

Ігор Слісаренко: Звертаюсь до пана Стефана Романіва.

Ви з Австралії - далека країна, 27 годин на літаку, тому

особливо цікаво, хто такі українці Австралії?

Стефан Романів: Я спочатку хотів би сказати про світове

українство. Пан Андрій згадав, що 100 років тому

українці з Галичини приїхали до Боснії. Там була родина

моєї дружини, яка вже живе в Австралії. З усіх сторін

виїхали з України, дехто з них Україну ніколи не бачили,

але сьогодні поєднані поняттям світового українства, я

думаю, що в тому, власне, є та сила нашого Світового

Конгресу. Треба подякувати нашому президентові

Конгресу за те, що він і його президія зрозуміли це нове

поняття Світового Конгресу, бо на передостанньому

Конгресі ми трошки були розгублені в тому, що ми

будемо робити, бо Україна вільна. Був Світовий Конгрес

вільних українців, було поняття українців на Заході, а

тепер ми маємо те поширене поняття, і я думаю, що в

тому є та сила.

Повертаючись до Австралії, то в Австралії є до 50 тисяч

українців. Перша найбільша еміграція відбулась в '49

році - це ті, які після війни з Німеччини і з інших частин.

І вони оселилися і відразу почали будувати здорову

громадську структуру. Ми дуже задоволені, що наші

батьки зрозуміли поняття єдності, бо Союз українських

організацій Австралії об'єднує наші церкви, наші

молодіжні організації, наші громади, наші кооперативи,

шкільництво, жіночі організації, науковий сектор. Вони

розбудували цю спільноту, вони також відразу

включилися і в загально-австралійське суспільство. Наша

спільнота, можливо, трошки відрізняється від інших,

тому що, хоч ведеться паралельна праця, але ми

вважаємо, що одне друге доповнює. Треба мати сильну

організовану українську спільноту, але вона не може

бути ізольованою, вона мусить бути частиною того

суспільства.

Після цього в 70-х роках була нова еміграція - це

еміграція з колишньої Югославії. Це був важливий

момент в історії нашого поселення, бо ці люди привезли

з собою ті звичаї і традиції, які вони зберігли і дуже

сильно їх дотримувалися. Відтак, у 80-х роках та

спільнота розвивалася. І тоді після 81 року нова хвиля. І

статистики нам кажуть, що ми маємо близько 7 тисяч

українців, які виїхали з України на постійне проживання

до Австралії. Та спільнота є жива, вона постійно шукає,

що це значить бути українцем в Австралії, що це

означає, іти пропагувати українську справу серед

австралійської спільноти, що це означає, пропагувати

справи України перед міністерством закордонних справ

Австралії, домагаючись, щоб у Києві було посольство. В

той же час з боку Союзу українських організацій

Австралії ми постійно намагаємося поширювати базу

працівників, бо ми вважаємо, що є багато талановитих

людей, вони мають різні захоплення - одні танцюють,

інші співають. Незалежно від того, де знаходиться

громада, кожний, хто почуває себе українцем, повинен

мати місце, і ми не повинні це обмежувати лише до кола

тих, хто постійно ходить на засідання, або співають, або

танцюють. Кожний має свої зацікавлення. Якщо

спільнота може ці зацікавлення задовольнити, тоді, я

думаю, ми також будемо рости. Я бачу з історії нашої

спільноти в Австралії, що в цьому є сила. Якби це було

телебачення, то глядачі б побачили, що я вбраний в

червоно-чорну футболку футбольного клубу. І через

той спорт ми також заохочуємо молодих людей, і ми

навіть запрошуємо головного тренера дуже успішного

австралійського клубу в нашій спільноті, тому що ми їх

ангажуємо, ми їх запрошуємо і цей тренер до наших

дітей промовляє і не раз каже: "Знаєте, ви є діти

українського походження, ви маєте щось таке, чого інші

не мають і не дай Боже, щоб ви це втратили". І це

також є дуже важливим моментом для нашої молоді. Але

на загал, я думаю, так як є останніми роками великий

доплив з України, ми бачимо великі позитиви в цьому, ми

бачимо, що редактор нашої газети Богдан Рудницький,

який сьогодні у Верховній Раді дістав нагороду, він

керує газетою. Ми маємо досить багато вчителів, це в

контексті, що ми маємо 200 дітей, які ходять до рідної

школи в Австралії, але є вчителі, які приїхали і

доповнюють, ми маємо сильних керівників мистецьких

одиниць і ми бачимо, який здвиг відбувся за останні 3

роки.

І останнє, я хотів би повернутись до часу Олімпіади. Ми

мали національний олімпійський комітет, який допомагав

нашим спортсменам, ми мали найбільший поступ

українців в цей час. Молоді і старші мали нагоду якось

віднайти це українство і гордитися тим, що та Україна

була на тому само рівні, як і всі інші держави.

Ігор Слісаренко: Таке запитання, початок 90-х, Україна

отримала незалежність, Україна чекала допомоги від,

передусім, багатої західної діаспори американської,

канадської, австралійської, щоб допомогли становленню

державності. Зараз вже дещо інший етап настав, щоб

вже Україна допомагала діаспорі, щоб Україна була

зацікавлена в тому, щоб українські громади в світі мали

все необхідне для свого існування і розквіту, навіть.

Повчімося на прикладі наших близьких сусідів. Виникала

ця тема неодноразово про необхідність ухвалення

закону про закордонного українця. У мене виникає

аналогія, здається, 2 роки тому Угорщина ухвалила

такий закон про закордонного угорця, і там чітко було

зазначено на що має розраховувати закордонний

угорець: він безперешкодно може заїхати на територію

Угорщини, він отримує там безкоштовне медичне

обслуговування, освіту, можливість працевлаштування і

таке подібне. Світове українство чекає прийняття саме

такого варіанту закону?

Аскольд Лозинський: Українство чекає в першу чергу від

української держави почуття, що вона цікавиться їхніми

проблемами, зокрема проблемами Східної діаспори.

Західна діапора, хоч сьогодні є тільки одна діаспора не

очікує від української влади багато чи будь-що для себе,

а мабуть очікує щоб влада була більш українською тут,

в Україні. Але зі сторони Східної діаспори - от

наприклад, захист в Росії, де по містечку Омську є

українська греко-католицька парафія, яка не могла

зареєструватися, тому що прямо державні власті не

дозволили, і вони мусили зареєструвати німецьку

римо-католицьку церкву, що там можна було б

молитися. А я не знаю випадку, нажаль, щоби

Міністерство закордонних справ чи президент України

чи віце-прем`єр-міністр з гуманітарних питань

порушував ці питання у розмовах. А є другі проблеми,

наприклад, у Грузії. В місті Тбілісі є українська цілоденна

школа, яка розрослася до тієї міри, що вона завелика на

своє приміщення. Одначе, хоч держава влаштовує їх,

але їм потрібно друге приміщення і корисним було б

якби вплинули б власті України на владу в Грузії, щоб в

такі площині допомогти. Подібне є у Латвії, де є

цілоденна українська школа у Ризі.

Ігор Слісаренко: Я навіть скажу більше за вас. Там,

навіть, хотіли відкрити філіал українського вищого

навчального закладу і щиро сподівались, що

український уряд полагодить це питання з латвійським

урядом, щодо отримання латвійської ліцензії, але

український віце-прем`єр, навпаки, сказав дещо, навіть,

зворотне. Будемо відверті, пане Аскольде, що

зацікавлення української влади нинишньої немає. Пан

Андрій Лепкий наводив приклад своєї громади, що

немає телефону, немає приміщення. Здавалося, хто мав

би подбати? Звісно, Україна.

Аскольд Лозинський: Вибачте, я думаю, що ні. Я не

думаю, що ви очікуєте, що Україна вам телефон

підключала. Ми говоримо про більш і менш заможні

країни. Коли я говорю про Грузію чи про Вірменію, то є

надзвичайно бідні країни, а Сербія, Чорногорія це не є

надзвичайно бідними.

Ігор Слісаренко: Тобто, пан Андрій сам знайде кошти на

телефон і приміщення. Дамо слово слухачеві.

Слухач: Я хотіла от що запитати у пана, який живе в

Чорногорії. Він розповів, що такі тріння існують між

русинами і українцями, і русини не хочуть знати

українців, хоча, в принципі, це один і той же корінь,

вони теж українці, тільки з іншою назвою. Скажіть, будь

ласка, якщо б Україна розбагатіла і стала б

благополучною країною, мабуть, русини, зовсім інакше

поставили б питання і одразу б приєднались до

українців і вважали б себе українцями. Друге питання, у

одного художника - це до пана Ігоря Слісаренка - є

таке поняття "умовні українці" . Це як розуміти?

Пересічні українці чи щось інше?

Ігор Слісаренко: А хто вживав цей вислів "умовні

українці"?

Слухач: Один художник.

Ігор Слісаренко: Пане Андрію, полагодження конфлікту

між русинами і українцями.

Андрій Лепкий: Ми одної віри - греко-католицької, але,

нажаль, є там громада, яка просто хоче… Якби Україна

ще більше збагатіла, вони, все таки, залишилися б

русинами, бо вони Україну не признають як свою. Бо є

одна частина русинів, яка признає Україну, селянини

вони просто не розуміються. Так що вони з Україною - є

така численність людей - не хочуть мати нічого

спільного.

Аскольд Лозинський: Я був недавно у Сербії,

Чорногорії, опісля возні тоді в Хорватії, русини не є

однорідні. Це точно, що пан Андрій говорив, але вони є

різні. Є, наприклад, політичні русини. Наскільки б

розбагатіла Україна, то вони б вимагали щоби відрубати

Закарпаття і відтворити свою власну державу. Є русини,

які вважають, що Закарпаття є їхня батьківщина і вона

повинна бути і дала частиною України, але вони

вважають, що вони мають окрему мову і окрему

культуру. Я з дуже багатьма такими зустрічався у

Хорватії, зокрема. Натомість, у Сербії, зокрема, в тій

організації, де працює пан Андрій, це також є ще

одним варіантом русинства. Цей варіант є найбільш

проукраїнським, це переважно інтелігенція і вони

надзвичайно проукраїнські. Вони вважають, що

русинська мова є діалект український. І вони вважають,

що коріння їх є практично таке як коріння українців.

Андрій Лепкий: Вони мають в університеті кафедру

русинської мови. Я хочу сказати, - це коріння того

русинства. Вони 50 років тому приїхали і заснували все.

Матеріально захищені, вони проблем не мають.

Ігор Слісаренко: Оскільки було питання слухачки

"умовний українець". Я гадаю, що "умовним українцем"

можна назвати ту людину, яка просто має український

паспорт і вважає це випадковістю, що в неї опинився

український паспорт і не більше.

І я надаю слово пану Юрію Кононенку. Українцям в Росії

потрібен цей закон про закордонного українця?

Юрій Кононенко: Я хотів би трохи повернутися назад і

сказати про проблему українців в Росії. В Україні уже

другий раз приймається така програма. Раніше це була

"Українська діаспора" до 2000 року, а зараз це

називається "Закордонне українство" до 2005 року.

Приймається урядом України. І в чому біда цього всього,

звичайно, ми не можемо сказати, що ми не отримуємо

допомоги. Ми отримуємо допомогу і від державних

структур, і від громадських організацій і просто від

людей. Зокрема, я можу сказати, що коли ми

створювали бібліотеку наприкінці ще 80-х років, то ми

дуже багато отримали книжок саме від людей з України.

Але в чому є проблема цієї програми? Там все

правильно, є теоретична частина, чому потрібна ця

програма, які там є розділи. Всі вони там є: культура,

освіта, інформація і таке інше. І майже нічого не

виконується. Це є велика біда української держави.

Сьогодні була зустріч з паном Зленком, ми про це

сказали, що це значно шкодить авторитету України,

особливо в Російській Федерації. Регіональні організації,

вони, фактично, не відчувають часто взагалі якоїсь

турботи самої України. Особливо нас турбує сфера

інформації. Пам'ятаєте розмови про єдиний

інформаційний простір, завжди це в один бік. Єдиний

інформаційний простір мається на увазі, що він

російський, в усьому цьому просторі колишнього

Радянського Союзу. В той же час в Радянському Союзі

можна було б чути Першу програму українського радіо

на довгих хвилях, можна було б чути "Промінь" на

середніх хвилях, зокрема, в Москві. На початку 90-х

років Всесвітня служба радіо "Україна", тобто передачі,

які спеціально транслюються для української діаспори

було дуже добре чути на коротких хвилях. А зараз

практично нічого немає, тому що немає коштів.

Миколаївський радіопередавач то працює то не

працює, частіше не працює. А для українців в Росії

радіо - це дуже важливе джерело інформації. І сьогодні

ми про це з паном Зленком говорили і просили це

питання залагодити.

Ігор Слісаренко: Надаємо слово слухачеві.

Слухач: В мене питання до всіх присутніх. На вашу

думку, який процес відбувається більш інтенсивно -

асиміляція у діаспорі чи русифікація в Україні?

Наприклад, в Києві майже всі випускники українських

шкіл російськомовні. В тих школах і вчителі

російськомовні.

Аскольд Лозинський: На мою думку, вони подібно

інтенсивні, лише щоб полагодити проблему в Україні з

русифікацією є доволі легше чим полагодити проблему

асиміляції в діаспорі, бо, фактично, це одни з ключів,

який змінив би кардинально вигляд України. Якби

пройшло в практиці, не тільки в теорії, що службовець

України в жодному відношенні не може бути таким, який

не володіє українською мовою, а за не говоріння

українською мовою при праці можна його звільнити з

роботи. Це би кардинально змінило Україну. Асиміляція

не має такого легкого способу, тому що вона є прямо

добровільна, не всі є грішники в тому відношенні. Я,

особисто, грішник є: дітям говорю говорити

українською, а дуже часто, коли дітей немає, до своєї

дружини, яка є українкою, розмовляю англійською. Я

дуже часто себе ловлю, але факт є, що це надзвичайно

тяжко.

Ігор Слісаренко: Мені в цьому контексті цікаво

дізнатися, чи посилює цей процес асиміляції той факт,

що, скажімо, за Радянського Союзу всі розповідали дітям

в Америці, Австралії, Канаді про те, що Україна

колонізована, що Україна під іноземною окупацією і

таке подібне. Це викликало ще один елемент, щоб

дитина маленька уже усвідомлювала, що її країна там

десь поневолена і вона і батьки не можуть туди поїхати,

тобто це стимулювало патріотичні почуття. А от

нинішня ситуація з Україною, чесно сказати, у

невиграшному, непривабливому світлі, воно сприяє

тому, що молодше покоління казало що таке about

Ukraine? Це щось було далеке, а зараз це

корумповане…я читаю в газетах "це корумпована

країна, з поганим керівництвом" і таке подібне. Це якось

впливає на громаду в Північній Америці, в Австралії?

Стефан Романів: Ми про це сьогодні вже говорили.

Імідж України є питанням важливим. Якщо ми постійно

чуємо, що щось зле є, що там є не так, як повинно бути.

Але вертаючись до питання асиміляції, Україна має все,

що діаспора не має. Вона може контролювати ситуацію

в тому, що вона регулює закони, вона заохочує. Уряд

Австралії заоохочує українців до того, щоб вивчали

українську мову, але кажуть, щ треба знать і англійської

мови. Я думаю, що в інших країнах Західної діаспори є

питання не так асиміляції як інтеграції. Ми б хотіли

вживати термін інтеграції, а ті, які не є прихильниками

культурності вони вживали слово асиміляція. Віддай все,

ти живеш в дальній країні і роби так як ми робимо.

Країни Західної діаспори дуже часто, і Східної діаспори в

певних моментах бачуть, що є багатий потенціал в тому

і заоохочують, але Україна - це є держава. Так як

Греція рішає за греків, так український уряд повинен

рішати для добра України і українців. Сьогодні треба

взяти якісь поважні кроки, щоб асиміляція як така… Ми

маємо ще одну важливу річ - в Австралії приблизно 75%

мішаних пар і є питання чи та українська сторона

настільки сильна, що буде настоювати. Бо дуже часто

не українська сторона є дуже прихильна. Українська

сторона має дати поштовх, а їй легше сказати, що

давайте спілкуватися тією мовою. Наприклад, у нас

питання мови є поважна справа.

Ігор Слісаренко: У нас є слухач.

Слухач: В мене питання до пана Романіва. Я читаю

вчорашній випуск газети "Київпост" і в статті,

присвяченій Конгресу українців є такий підзаголовок як

"Розчарована діаспора". Ви там сказали, що український

уряд відкрив посольство лише минулої весни і що це

начебто немає зацікавленості з боку уряду. Але з іншого

боку, якщо ми подивимось на ситуацію в Києві, то

посольства Австралії немає і щоб українцям отримати

візи їм доводиться їздити до Москви. Тобто, вже 12 років

пройшло, а українська діаспора в Австралії не про

лобіювала це питання перед своїм урядом. Тобто, в мене

питання постає щодо сили української діаспори в

лобіюванні інтересів України в своїх країнах. Якщо

опрівняти, наприклад, єврейську діаспору, мені

здається, це дуже інші можливості. І друге питання. Як

ви прокоментуєте заяву віце-президента Союзу

українців про те, що вона подумає ще двічі про

проведення знову Конгресу в Україні?

Стефан Романів: Я не знаю, що то за репортажі. Наше

розчарування не є з Україною, воно є з Австралією.

Тому що Україна дуже скоро призначила почесного

консула, потім генерального консула, тепер має

посольство. Дякуємо міністрові Зленкові за ці кроки.

Натомість, австралійський уряд дуже поволі до цієї

справи підходить і ми постійно звертаємось. І наша

тактика є, щоб перестали вживати ту стару адресу в

Москві, бо цілий світ вже знає, що є Київ. Тому будьте

певні, що наше розчарування не з Україною, але з

австралійським урядом. Щодо відбуття, хай кожен

говорить як хоче. Я особисто думаю, що факт, що воно

тут відбулося, ми виїжджаємо з будовини. Я думаю, що

стільки людей приїхало і воно може бути тільки краще в

майбутньому.

Аскольд Лозинський: Я хотів би додати до останнього.

Ви можливо, шановний слухаче, витягнули з контексту.

Пані Марія Шкамбара говорила з огляду на факт, що ми

мали відбути Конгрес в "Українському домі". Ми

підписали договір і дали завдаток і Адміністрація

Президента України три тижні до Конресу від нас

відібрала це приміщення. І, фактично, попсула нам

багато речей, які були заплановані, я вже не говорю

про нерви.

Ігор Слісаренко: А гроші повернули?

Аскольд Лозинський: Гроші повернули. Але то треба

було боротися за ті гроші. Говорили такі неймовірні речі

як сказали, що хочете, щоб вам повернули гроші, то

напишіть, що ви зриваєте контракт і ми зірвали. То мені

нагадувало радянські часи. Голова Адміністрації Віктор

Медведчук то є 100% совєцькій чоловік ,який ніколи не

перевиховується. І тому вона таке сказала. Щодо самої

України, то вірте мені, що Конгрес не міг би відбутися

краще в жодній іншій країні світу, а тільки тут, в Україні.

Ігор Слісаренко: Наскільки сильна українська громада в

світі чи, принаймні, як ви оцінюєте її роль у власній

країні? Наскільки вона здатна лобіювати інтереси

України? Пан Романів розповів, що відкриття посольства

Австралії дійсно було… Мене якось бентежить цей факт.

Пригадую, десь перед виборами приїздив помічник

міністра, так працівник посольства в Москві дзвонив мені

і домовлявся про зустріч. Тобто, якось воно для

50-тимільйонної держави не дуже, ігнорування таке з

боку Австралії. А от в Північній Америці?

Аскольд Лозинський: Згідно з твердженням

американського президента, покійного вже бувшого

президента Ніксона, він ствердив, що другий

найсильніший лоббі, найкраще організований в

Вашингтоні - це український, після єврейського.

Проблема є інколи, що коли ті інтереси не завжди

синхронізовані є, вони не сходяться, то тоді українська

справа програє. Наприклад, у багатьох випадках,

американське становище, наприклад, на Близькому

Сході виключно коньюктурне, то є під вражінням

ізраїльського лоббі і воно не співпадає з інтересами в

цьому випадку України.