Друк
Розділ: Трудові мігранти

На Арбаті, 9 наші заробітчани не затримуються. Основна маса зосереджена у Москві та Підмосков’ї. Російська міграційна служба каже, що українців тут – 3,5 мільйони. Далі вже йдуть узбеки, таджики та інші національності.

Коли мене везуть по Рубльовці, тільки й чути: те і он те побудоване українцями.

Павлово – типове підмосковне котеджне містечко для багатих і дуже багатих людей. І традиційне місце роботи українських чоловіків.

Мене зустрічає Ігор із Ромнів на Сумщині. Він будує дім для колишнього директора хлібзаводу. Розповідає, що у їхній бригаді майже всі українці, пару білорусів та трохи молдаван.

Бі-Бі-Сі: Чому українці на таких роботах зустрічаються найчастіше?

Ігор: Мабуть, тому що найкраще робимо.

Бі-Бі-Сі: Я чула, що зараз конкуренцію вам створює дешева робоча сила із Азії: таджики, узбеки?

Ігор: Вони тільки ціну збивають, але на роботу їх не дуже беруть. Вони тільки землю копають.

Ігор в Москві вже вісім років і збирається бути тут ще принаймні два. Розповідає, що його неодноразово запрошували на роботу в Київ, але він не хоче, бо там, як він каже, дурять. А в Москві – ні. Зарплату завжди платять вчасно.

Ігор – плиточник. Хвалиться, що інколи за місяць має по кілька тисяч доларів. В Україні будує власний будинок і коли повернеться, збирається відкрити власний бізнес.

Каже, що знає людей, які приїжджають в Москву із Європи: зараз тут кращі заробітки. Ще одна перевага – близько додому. Тому більшість українців приїжджають сюди ненадовго. Місяць-два працюють, і кілька місяців вдома.

“Я би не змогла ні в Італії, ні в Португалії, ніде отам сидіти роками. Тому що дома чоловік, діти. І люди тут такі самі як ми, і мова – для мене це дуже важливо”, - розповідає Рая. Вона сама зі Жмеринки. В Україні працювала на керівних посадах. Тут – хатня робітниця, ось уже восьмий рік. Рая дуже хвалить своїх господарів: так ніби вони для неї вже як члени родини. Живе вона у окремому двоповерховому будиночку, де, як вона каже, все є для хорошого життя.

Бі-Бі-Сі: То вам подобається ваше життя?

Рая: Трудно навіть сказати, чи подобається, - невесело сміється жінка. – Це вже від мене не залежить. Так склалися умови, що я просто мушу тепер тут бути.

Бі-Бі-Сі: Що вас тут тримає перш за все?

Рая: Що-що? Гроші тримають. Тільки зарплата, більше нічого.

На Рубльовці мене найбільше вражає різниця між тими, хто як і я приїхав сюди електричкою, і тими, хто тут зараз мешкає. Старі дачні будиночки як і їхні господарі доживають віку, а їх змінюють маєтки, яких я не бачила ніде. Така розкіш дуже контрастує із загальною російською бідністю.

В цьому районі сотка землі коштує 100 тисяч доларів. Але є місця, де по 200 тисяч. Як пояснює мені Рая: чим ближче до еліти і до дачі Володимира Путіна. На відміну від українських котеджних містечок, інфраструктура тут розвиненіша – бездоганні дороги, чисто, салони з продажу екслюзивних авто, супермаркети.

Рая везе мене до своєї подруги, яка працює в сусідній Барвіхе. З Любою ми розмовляємо в машині – вона вибігла до нас на десять хвилин. Час від часу ховаю мікрофон, коли повз нас проходить охоронець.

Люба працює кухарем у дуже-дуже багатих людей. Хто вони – не каже.

У будинку на чотири тисячі квадратних метрів мешкає родина із шести людей і майже сотня прислуги – усі українці.

“Вони тільки українців хочуть. Пару разів росіяни наймалися, але не прижилися. Тільки ми можемо так працювати. Росіяни за такі гроші і такий об’єм роботи ні за що не виконуватимуть. Ніколи! Ніколи!”, - каже Люба. Вона у Москві теж восьмий рік.

Бі-Бі-Сі: Чого ви сюди приїхали?

Люба: Сказать чесно? По нужді. Ми всі, по-моєму, сюди так приїжджаємо. Ніхто від хорошого життя сюди не їде.

Майже те саме чую і від Раї: “Мене коли питають, скільки ти там заробляєш. Я кажу, а чого ви не питаєте, що я там роблю, і як я себе морально почуваю. Якщо фінансово ми більше маємо, то морально ми тут дуже страждаємо. Бо наші діти живуть без нас, наші хати стоять без нас”.

Ці жіночки хваляться хіба тим, що вони завдяки своїй праці зробили для дітей. Рая вчить доньку у гарному вузі. Люба виховала сина, влаштувала йому весілля, купила квартиру, машину. А ще їй господарі подарували норкову шубу. Взагалі, розповіді Люби шокують. З таким багатством я ніколи не стикалася. У цих людей є не тільки садівники, покоївки та швачки, у них - власна церква і навіть священик.

У одному глянцевому журналі вичитала, що зараз серед багатих росіян – мода на духовність. Тепер хизуються не кількістю авто чи розміром яхти. Особливо престижно мати свого духівника, дотримуватися постів тощо.

Але попри те, що в Росії мешкає близько двадцяти мільйонів етнічних українців, тут досі немає жодної української церкви.

“Ми пробували, щоб була українська церква у Москві, - розповідає Василь Антонів, голова першої в Росії спілки українців “Славутич”. – Була єдина десь тут під Москвою, п’ять років вона побула, але її знищили. Просто прийшов ОМОН, на священика надягли наручники і на тому єдина українська церква закінчилася”.

Так само в Росії немає жодної української школи. Тільки недільна при культурному центрі.

Культурний центр України в Росії розташований у самому центрі Москви на Арбаті. Зліва від нього український ресторан “Увага”, праворуч – українська книгарня. Виглядає ця будівля ошатно, всередині скрізь мармур, позолота.

Центр був заснований у 1993-му році. Мені розповідали, що на його будівництво витратили вісімдесят мільйонів доларів з українського бюджету.

Тут є свій готель, виставкова зала, бібліотека, в якій можна почитати україномовну пресу – більше її ніде не знайдеш. Особлива гордість директора центру Володимира Мельниченка – актова зала, яка нічим не поступається філармонії. Стільці тут із київського оперного театру, можливо, навіть ще столипінські.

Володимир Мельниченко каже, що зараз навряд чи вдалося б зробити такий український центр в Москві. Часи змінилися.

Спілкуючись з українцями в Росії, складається враження, що українські організації і самі українці тут не згуртовані. На співи чи культурні заходи збираються хіба ті, хто живуть тут давно. Але не заробітчани.

“Вони не йдуть у наші товариства. То реєстрація, вони не хочуть світитися. Та й Україна близько. Вони приїдуть на два-три місяці, і знову їдуть додому” – каже Василь Антонів.

Сказати напевно, більшає чи меншає українців в Росії, і який відсоток повертається додому, важко.

Володимир Мельниченко говорить, що за кожним переписом населення кількість українців зменшується, а їх насправді стає більше. “Головна наша проблему тут – це те, що ми втрачаємо самоідентифікацію, більшість людей русифікується”.

Інший мій співрозмовник Василь Марусяк, який теж цікавиться життям української громади в Росії, каже – навпаки.

“Вісім років тому у одному підмосковному селищі працювало тільки з мого села сто чоловік. Тепер їх стало значно менше”, - розповідає він.

Суворішими стали правила реєстрації, і тепер взяти на роботу працівника з-за кордону важче. Бо в самій Росії десять мільйонів безробітних. Але попри це попит на українську робочу силу тут не зменшується.

Ті люди, з якими я говорила, кажуть, що обов’язково повернуться в Україну, бо життя в Росії, а особливо в Москві важке.

“В Москві? Ніколи в житті”, - каже Ігор на моє питання, чи хотів би він тут лишитися. – Оце мені навіть тут любий котедж дають безплатно – оце бери і живи – і я не схочу”.

Марта ШОКАЛО.

Бі-Бі-Сі, Москва 03 червня 2009 p.

http://www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/story/2009/06/printable/090603_zarobitchany_russia_oh.shtml

Ігор із Ромнів - наш заробітчанин в Москві. «Рубльовка».

Це домівка українських гастарбайтерів в Москві.

А це теж житло для деяких заробітчан з України.

На світлинах: На Арбаті, 9 наші заробітчани не затримуються. Ігор із Ромнів - наш заробітчанин в Москві. «Рубльовка». Це домівка українських гастарбайтерів в Москві. А це теж житло для деяких заробітчан з України.