Правдивої офіційної статистики про те, скільки насправді перебуває на заробітках за кордоном західняків, сьогодні, на жаль, не існує. Цифри, які з’являються на шпальтах різних видань, — приблизні і... не контрольовані.

Цьогорічний червень видався для багатьох тернопільських дев’ятикласників не просто спекотним, а й напруженим, ще б пак — п’ять іспитів! Хтось хвилювався, хтось не дуже, а Іванна — й поготів. На перший екзамен вона взяла... й не прийшла взагалі. Важко мовити, що керувало дівчиною, — емоції чи розум, але це було дуже сміливо для провінційного Тернополя. До слова сказати, вчителі з її школи не дуже й здивувались, вони були психологічно готові до цього «вибрику» дівчини, адже починаючи з Нового року та не ходила практично місяцями до школи. Розмови вчителів та вмовляння однокласників, здавалось, просто «зависали» в повітрі і залишались безрезультатними. В такий спосіб дівчина-підліток протестувала... Обділена материнською і батьківською увагою, а ще більше — їхньою любов’ю, вона, власне, цим самим намагалась привернути до себе увагу. Іншого виходу вона вже й не бачила. І було чого...

Майже три роки мама Іванки — в італійському Неаполі на заробітках. За цей час вона там народила дитину. Як повернутися додому? На це питання ще й досі ніхто не може знайти відповіді у родині: ні чоловік, ні троє братів Іванни. Всі вони вперто вважають маму... зрадницею. Сини підтримують батька, той з горя запив «по-чорному». А Іванка? Іванка замкнулась у собі так, що ніхто не може достукатися до її страдницького серця. Вона просто любить свою маму, іншої в неї ж не було, нема й не буде ніколи. Що це саме так, а не інакше, стало зрозумілим після того, як дівчина всім заявила: «Я піду до школи тільки тоді, коли мама повернеться до мене з Італії!».
Іванка у своїй біді, на жаль, не одна. Тисячі дітей Тернопільщини стали заручниками зеленого долара. Вони навіть не підозрюють, що є на світі зовсім інші цінності — духовні. Якщо одні поїхали, бо вся промисловість краю «вмерла на кону» і нема де знайти роботу, хоч плач, то багато інших поїхали не тому, що помирали з голоду, а щоб поліпшити свій матеріальний бік життя. Звісно, ніхто не може заборонити жити гарно. Але ж хіба аж такою вже ціною? Дехто із заробітчанок вимушені повертатися назад туди, звідкіля приїхали, бо за час своєї відсутності вони, виявляється, втратили для себе найголовнішу цінність у своєму житті: діти не бачили, як старіють їхні батьки, а батьки не бачили, як дорослішають їхні діти. Дітей заробітчан сьогодні дуже легко відрізнити у натовпі від звичайних дітей (так, вибачте за каламбур, у кого всі вдома. — Авт.): окрім того, що вони одягаються у найдорожчу одіж, вони поводяться просто нахабно. Цих дітей школа вже не в змозі виховати, бо пізно. Уявіть собі, як почувається вчитель у школі, коли одне з таких «чад» несподівано цинічно перед класом заявляє: «Не розказуйте нам казок, життя насправді не таке...». І навіщо напружувати мізки, аби засвоїти середню шкільну освіту, якщо предки «із-за бугра» все одно організують у недалекому майбутньому платний ВНЗ чи щось на зразок цього? Воно й не дивно, бо сьогодні Тернопільщина за кількістю недержавних ВНЗ посідає перше місце в Україні. Навіть у державних ВНЗ платна форма навчання становить 70 відсотків. Зараз у нашому краю навчається майже 64 тисячі студентів. Тобто на десять тисяч населення припадає 560 студентів. Це найвищий показник. Але дивина в іншому, якраз у нашій області — найнижчий рівень якості освіченості. От ми й підійшли до «найсокровеннішого»: навіщо галичанам у перспективі неякісні спеціалісти, чи це й справді так престижно для батьків-заробітчан? Цікаво, чи хтось із владних структур зупинить колись, нарешті, оцю нездорову хвилю «потягу» до науки? А цифри, між іншим, просто вражають. Десять років тому у ВНЗ Тернопільщини на перший курс вступило 3,5 тисячі спудеїв, а вже минулого навчального року їх було аж 9,8 тисячі (!!!), тобто у 2,8 раза більше. А тимчасом про Тернопіль жартома вже подейкують, що тут залишилися жити студенти, пенсіонери і міліціонери. Решта всі — в закордонних «бігах». Але ж усі, зрештою, не можуть виїхати? У близнят-третьокласниць Марійки та Оксанки мама блукає італійськими «теренами» вже п’ятий рік. Їхня бабця потерпає від страху — аби не померти, бо мати цих дітей має вже іншого чоловіка-італійця, від якого привела на світ аж трійню. Щоправда, Адріано не дуже поспішає брати з нею шлюб, добре, що хоч жінки-землячки взяли «покритку» під свою опіку, та й тамтешня Греко-Католицька церква допомагає. До речі, один український священик, який проводив у Римі духовні реколекції, розповів про неймовірні речі. До нього підходили українські жінки і просили благословення на одруження. Коли він запитав у них:
— А сім’ї у вас в Україні залишились?
— Так, — відповіли ті спокійно.
— А діти?
— І діти є. Та вони вже великі. Дають собі самі раду: ходити і їсти навчилися вже самі.
Уявляєте?! Цікава виходить «штука»: ми вам народили, а ви (суспільство. — Авт.) мастіть собі з ними голову як знаєте, бо моя хата скраю — і я нічого не знаю.
Сто разів зарікалась вже не писати на тему заробітчанства, бо багатьох людей, до речі, це вже починає дратувати, мовляв, нема чого їх жаліти й описувати різні жалісливі історійки. Якби ж то... Ще трохи років — і моральне виродження сягне критичного апогею: навіщо обманювати самих себе, якщо чоловік або жінка тривалий час за кордоном — сім’ї вже нема (можу навести безліч конкретних прикладів. — Авт.), бо нічого тут не вдієш, як не крути, як не верти, — така вже людська природа, і вона «бере» своє.
Спиваються чоловіки тут, деякі жінки спиваються там, а більшість з них після повернення мають купу болячок. Дуже часто зароблені гроші йдуть не за призначенням, а на особисте лікування. І основні захворювання — психічні. Тому й не дивно, що практично основна частина заробітчанок стають постійними клієнтками психіатричного відділення однієї з тернопільських лікарень, де вони й проходять курс реабілітації.
Сьогодні започаткувалась нездорова тенденція: повернувшись додому, дехто надовго не затримується на прабатьківщині і знову їде назад. Кажуть, що це вже для декого — як хронічне захворювання: такий контингент жінок не може бути там, але й не може бути тут, себто вдома. Дивне «роздвоєння» душі стимулює випадки суїциду, яких, на жаль, стає все більше, особливо серед молодших. Такі жінки опускаються настільки, що італійці спорудили для них спеціальний барак. Тим часом очевидці переповідають, що це жахлива картина — в яких умовах вони там живуть. Дивує інше: куди подівся отой особливий дух галицького патріотизму, про який казали, що він у галичан нібито в «крові»? Мені можуть заперечити, мовляв, насправді все це байки. Ну, першими скинули з постаменту «дєдушку Лєніна», а що далі? Чим заповнити отой вакуум, що утворився після цього в суспільстві?
Споконвіку для галичанина власна сім’я була святинею, тим особливим прихистком, де можна було й справді зарядитись потужним енергетичним духом християнської віри і традицій. Власне, так воно й було повсякчас. Навіть перша хвиля еміграції була особливою: їхали на початку минулого століття на заробітки лише чоловіки, основна маса яких поверталась назад в Україну, до сім’ї. Хто залишався — забирав сім’ю до себе.
Одна молода мама, як вона потім зізналася, згарячу (бо всі їдуть) поїхала до Італії, а вдома залишила донечку, котрій ще не було й року, на виховання бабусі. Вона не могла собі навіть уявити, який відчай і туга за дитиною та рідними охоплять її. І коли з дому написали, що її доця зробила вже перші кроки, в жінки мало «дах не поїхав». Вона, не роздумуючи, кинула все, і — повернулась назад, бо зрозуміла для себе найголовнішу істину: справжнє людське щастя — таки не в грошах. Відсутність мами для дитини також не минула даремно, і хоча їй вже п’ять років, але вона дуже часто прокидається посеред ночі і, притулившись до матері, з острахом запитує в неї: «Мамо, ти мене більше вже ніколи не покинеш надовго?». Але таких мам, сьогодні, на жаль, небагато. Привид заробітчанства блукає сьогодні Галичиною, руйнує її духовні засади зсередини. Бо ті сто мільйонів доларів, які щорічно надходять у нашу область від заробітчан через «Вестерн юніон», ніколи не зможуть замінити справжніх батьківських почуттів. Та й любов за гроші не купиш.
Вчителі-мовники кажуть, що читати твори школярів надзвичайно тяжко. Не тому, що є помилки чи їх нема. Тяжко морально, бо є такі діти, котрі дуже страждають через тривалу відсутність батьків, а інші — навпаки, не хочуть, щоб вони поверталися, бо їм уже «так добре».
У Тернопільському центрі зайнятості зафіксували, що лише у приміському селі Великі Гаї на заробітки поїхало 220 осіб (дані за минулий рік). Щороку цифра зростає в шаленій геометричній прогресії.
Про який патріотизм можна говорити, коли нещодавно закордонні паспорти отримали на руки вже дві тисячі мешканців області, а на черзі ще... декілька тисяч осіб! Більша частина цьогорічних випускників у своїх анкетах особливо не замислювались, коли писали, що бачать себе лише на закордонних заробітках. Це в кращому разі. Бо були й такі, що готові йти навіть... «на панель». Оцей попит на закордон спричинив напружену ситуацію: отримати сьогодні візу в країни, які користуються найбільшою популярністю серед заробітчан, практично неможливо, особливо після розширення кордонів ЄС.
Дехто з наших співвітчизників повертаються в Україну і відразу починають копилити губи, мовляв, фе, як ви тут можете жити, адже все тут бридке й погане. Питається, а може, саме й тому так тут погано, що надто довго в країні немає саме вас, адже, як відомо, краще за українське прислів’я й не скажеш: гуртом і батька добре бити (дивне прислів’я. — Авт.).
Вчителька молодших класів Неля Амвросіївна попросила якось своїх учнів намалювати свою сім’ю. Діти малювали, як уміли, як бачили, як відчували. Одна дівчинка в кутику на аркуші паперу намалювала щось схоже на тінь. Взагалі важко було визначити що то чи хто то. Та коли вчителька запитала у дівчинки, що все ж таки та мала на увазі, вона почула:
— А то моя мама, просто я її давно не бачила і тому не пам’ятаю, яка вона... (а мама давненько перебуває в Італії. — Авт.).
Тим часом у місті серед дітей заробітчан є вже й такі, що через відсутність батьків, але завдяки надісланим грошам, стали наркоманами, токсикоманами, повіями. Особливо в тих сім’ях, де з дому поїхало двоє батьків. Першокласники ж, знайомлячись поміж собою в класі, запитують одне в одного: «Ти чий? Італійський? А я португальський». Втім, це вже тема для іншої статті. Що тут ще додати?..

Валентина СЕМЕНЯК,

член Спілки журналістів України,

м. Тернопіль

”Українське слово”, №28-2004

http://ukrslovo.kiev.ua

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка