Друк
Розділ: Україна: погляд з діаспори

Дерепаско ОлегПомітки з щоденника із своїми враженнями про місяць незабутньої подорожі через всю Україну в етнографічну експедицію до української Гуцулії студентів з Росії

Початок

13 липня, 8:40. Відправлення поїзду “Свердловськ-Сімферополь”. Маю плацкартний квиток до Запоріжжя. Бокова полиця. Десь біля опівночі, вже після перетину держкордону дзвонить Леся Гіленко, студентка старшого, 4-го курсу музичного училища з міста Електросталі. Вона членкиня Московської української хорової капели, лідер Української молодіжної організації в Москві. Саме Леся зорганізувала нас в етнографічну експедицію в чудовий край України - Гуцульщину. Вона телефонує і питає, чи я вже їду. Кажу, що так, вранці буду у Запоріжжі, а ще за добу – в Києві...

Запоріжжя

14 липня, четверта година. Потяг прибуває в Запоріжжя. О восьмій годині до мене на вокзал має приїхати Ірина Цапліна, показати місто. Шукаю в телефоні україномовні радіохвилі, їх обмаль. Врешті таки вдається впоратися з бодай нескладною, але й не занадто простою задачею знаходжу радіо „Ера”. Розмови ведуться  здебільшого про політику, суспільне життя в Україні та країнах-сусідах, тощо. Акумулятор стільникового саме починає виснажуватися, тому не чекаючи Іринчиного SMS-а о шостій дзвоню їй. Вона підтверджує первісний план дій.

Хортиця

Острів площиною кільканадцять квадратних кілометрів, який сьогодні є частиною міста Запоріжжя. Але водночас це заповідна територія, священна земля, серце Запорозької Січі. Символом острова є дубове листя і на самому острові багато цих дерев. Удвох ми гуляємо цим чудовим місцем, відвідуємо музей на острові, де зібрані предмети козацького побуту і зброя. Увечері я сідаю на поїзд „Сімферополь-Київ”.

«Помаранчева столиця»

Киянин  Олександр  Бобко  та москвичка   Олеся Геленко біля  монумента великому  Гетьману

15 липня, дев’ята година. Перетнувши Україну з Півдня на Північ уранці я опиняюсь в її столиці! Далі події розгортаються спонтанно-заплановано: зустріч з Лесею Гіленко, транспортування речей до квартири на Борщагівці, де ми зупиняємось, доїжджають ще дівчата з Москви, за якими ми повертаємось вдруге до залізничного вокзалу… Після обіду – подорож маршруткою до Білої Церкви, містечка в трьох годинах від столиці.

16 липня. Екскурсія Києвом. Наша група складається з шести людей, з яких половина в місті опинилися уперше. З Лесею ще одна учасниця експедиції Оля, її подруга з Московської української хорової капели. Олександр Бобко, мій знайомий студент з Києво-Могилянської академії (а по сумісництву веб-дизайнер і просто хороша людина) люб’язно погоджується показати нам «Помаранчеву Столицю». Ми відвідуємо Софійський Собор, Печерську лавру, гуляємо Подолом, а надвечір заходимо у ресторан „Швидко”, що в підземному просторі під Майданом Незалежності. День проходить чудово!  

17 липня. Метушня з квитками. Мені потрібен квиток до Тернополя, вистоюю на вокзалі довжелезну чергу, щоб переконатися: на сьогодні квитки відсутні. По дорозі до автовокзалу десь „сію” парасоль -  це вже друга моя втрата за час перебування на Україні. З автобусами, на щастя, справа виявляється значно кращою за поїздову, і я беру квиток на вечір. Не встигаю поміняти гроші, тому телефоную Лесі Гіленко з проханням придбати торт „Київський” в якості подарунка для своїх знайомих в Тернополі. На годиннику вже 20.40, автобус має відправлятися в дорогу, і перед самісіньким вирушанням Леся встигає до мене приїхати.

Автор  під час подорожі  на Річковому вокзалі в Києві

В автобусі фірми „Автолюкс” ввічливо українською (!) на відміну від аналогічних автобусів харківського напрямку оголошують маршрут і технічні аспекти поїздки. Зі мною поруч в кріслі знаходиться дівчина, яка їде додому у Франківську область, студентка Київського національного університету імені Шевченка, дізнавшися про ціль нашої експедиції вона розказує про нещодавній випадок на Говерлі, коли там від грому загинули двоє альпіністів, а третій потрапив в тяжкому стані до реанімації…

Галичина!

18 липня. Перший раз за життя я в Західній Україні. Містечко справді чудернацьке, практично всі довкола розмовляють українською мовою, щоправда музика з гучномовців та приймачів – здебільшого як і в столиці – російська попса. В першій половині дня я був у селі Великі Гаї у земляків, у сім’ї українців Волгоградщини - родини Боднарук, які переїхали сюди ще за радянських часів і вважають Україну своєю справжньою єдиною Батьківщиною. Після обіду відбулась зустріч в Тернополі з моєю знайомою зі Львова.

„Країна”

19 липня. Спокійний файний день у Гаях! Тиха затишна обстановка, чисте повітря, чудові будинки галичан. Країна, і цим все сказано, як в пісні Білик!

Ввечері сідаю на пасажирський потяг „Шепетівка-Івано-Франківськ”, за словами місцевих – найповільніший на теренах усієї України, щоб вранці зустрітися зі своєю експедицією в іншому галицькому місті.

Івано-Франківськ

20 липня, 8-ма година. Кількість учасників експедиції на цей час помітно зменшилась - двоє з Москви повернулись додому, щоб потім знову зустрітися з нами у Львові 27-го липня. Окрім мене і Лесі Гіленко до Івано-Франківську приїхали дві наші супутниці - Олена і Таня Волкова з Москви. Причому остання взагалі до цієї подорожі не мала жодної уяви про Україну, ані про її мову, як зрештою не була знайома з жодним із решти учасників проекту. Однак і їй припало до вподоби багато з побаченого.

До речі, як нам Таня потім розповідала, до експедиції вона знала про Україну тільки по гастарбайтерах, які туляться в Москві! Ставилася до всього цього вкрай зневажливо! Леся Гіленко, організовуючи експедицію, давала оголошення, шукала серед знайомих... Таня нікого з нас взагалі не знала, вона чисто при випадковій розмові з випадковою людиною дізналася, що хтось збирається влаштувати поїздку до Карпат. Вона зацікавилася цим, вирішила взяти участь.. І лиш коли треба було їхати на вокзал, купувати квитка, вона дізналася, що їхати треба в Україну!!

А під час поїздки їй так сподобалося в Західній Україні, що вона стала вивчати мову, весь час читала книжки українською, навіть заключала з нами парі, щоб розмовляти поміж собою на цій мові! Хоча, зовні це все виглядало дуже забавно, варто згадати лише випадок, коли вона константувала, що "дуже размавляє украінскім язиком"! Але все ж, у підсумку в цієї молодої людини цілковито змінилося ставлення до України та її жителів - на краще. Ось такий наслідок  для Тані мала її мандрівка в Прикарпаття!

Спацеруючи центром міста ми надибали непогану з першого погляду вареничну, і вирішили там поснідати. Під час сніданку спостерігали за сусідньою перукарнею, що вона звабливо закликала своїми рекламними вивісками до себе. Врешті-решт Таня не витримує, і заходить в цю обітницю образотворчого мистецтва з метою набути нового іміджу. Спіткавши її через певний час на виході з будинку нам спочатку довелось втішати дівчину, оскільки зачіску її насправді було чимало перетворено із застосуванням новітніх технологій, від усієї довжини волосся залишилася в кращому випадку третина. Але уважно роздивившись на себе зусібіч вона вже частково вподобала свою нову зовнішню природу. На цьому інциденти того дня були вичерпані.

Ввечері ми відправились до Коломиї, файного міста на Франківщині, звідки наша дорога лежала вже безпосередньо в одне з головних гуцульських міст – Косів. У Косові ми були вже вночі. Нас зустріла пані Марія Самоківська, з якою завчасу була домовленість щодо ночівлі, заради чого з Косова ми ще коло 15 хвилин їхали до Вербівця.

Олеся   Гіленко - з посмішкою  про  Косів,  центр чудової   Гуцулії.jpgОлеся   Гіленко - з посмішкою  про  Косів,  центр чудової Гуцулії

Beautiful Карпати

21 липня. Залишивши частину речей у Вербівці, ми повернулися до Косова, звідки планували вже об’їздити навколишні села, що, власне кажучи, і складало дослідницьку частину нашої поїздки. Пані Марія познайомила нас з працівниками музею гуцульської культури, а також з паном Пелипейко, відомим етнографом Гуцульщини. Завдяки цим людям стало вже зрозуміло, де можна відшукати безпосередніх носіїв фольклору. Цим ми зайнялися вже наступного дня, обійшовши декілька сусідніх сіл: Яремче, Соколівку, Криворівню.

22 липня. Вдається познайомитися з провідним дослідником гуцульського фольклору паном Іваном Мисюком. В нього ми взяли декілька примірників книжки „Гірська веселка”, яку він складав власноруч. Ця книжка дещо просвітила нас щодо певних питань культури горян-гуцулів.

Олег Дерепаско  і   організатор  гуцульської  подорожі  Олеся Гіленко

Ночувати цього разу довелося в наметах, а оскільки серед нас не було досить обізнаних на цьому людей, виникли проблеми певного роду… Але завдяки не властиво теплій для тих місць погоді все вийшло відносно стерпне.

23 липня. „Розжар” експедиційних пристрастей. Оскільки дуже багато часу витрачається на переходи, не вдається зробити суттєвих досягнень саме в відношенні етнографічного матеріалу. Натомість ближче до вечора директор однієї з місцевих шкіл великодушно дозволяє нам зупинитись на ніч у гуртожитку школи у зв’язку з псуванням  погодних умов. Стається так, що жінка, працююча в установі, стає для нас на той день найголовнішим скарбом, дізнавшись історію нашої мандрівки вона заспівала нам кільканадцять різножанрових народних пісень, за що їй щира подяка. Загалом, як на мене, ночівля в мурах тієї школи найбільш комфортна, хоч і несподівана за час нашого перебування в Карпатах, зокрема нам було влаштовано дуже смачну вечерю, приготовану з грибів, які учні школи збирали того дня власноруч.

Зустріч із журналістом “Свободи”

24 липня. Заплановано відокремившись від решти учасників експедиції я повертаюсь по речі до Вербівця, щоб звідти почати просування до Львова. Несподівано зустрічаю цікаву людину: журналіста з радіо „Свобода” Володимира Марченка, який відпочивав тут, а зокрема разом з господинею, пані Марією Самоківською, мав наміри встановити прапора біля пам’ятника воїнам УПА. За невідомими причинами ця подія не відбулася.

Дивний сон

25 липня. Це продовження дружнього спілкування з паном Володимиром Марченком. А вже увечері ми їдемо автобусом до Коломиї, щоб вже звідти потягом поїхати до Львова. 

Дуже напружена ніч. Перебираю в пам’яті всі байки і асоціації, пов’язані із цим містом. Залишилось на память відвідування в Коломиї пам’ятника Степану Бандері. Весь тиждень, що ми були в Карпатах, стояла страшенна спека. Але всі в один голос казали, що у Львові має бути найменш передбачувана погода, ніж деінде. Ще і зовсім не обов’язково, що вона буде подібна до Карпатської. Що ж…

О четвертій годині прокидаюсь після дуже реалістичного сну. Їду начебто в автобусі у себе в Волгограді. Бачу Олю, з якою мушу зустрітися у Львові, вона в жалобному одязі, понад головою щось на кшталт образку Божої Матері, дивиться повз мене, майже не помічаючи… Хтось каже: „вона в жалобі за близьким другом”. Проходжу далі салоном, бачу свою маму. Вона теж дуже сумна, і також… не звертає на мене уваги! Прокинувшись, я став інтерпретувати цей сон як ознаку чогось поганого, що має статися особисто зі мною у Львові невдовзі (бо наснилось під ранок). Але сон частково здійснився, попри що не на мій рахунок. Вдень Оля насправді дізналася про смерть свого знайомого… Як на мене, це все дуже дивно…

Місто бруківки і кави

26 липня. Я у Львові. Зустріч з моєю чудовою знайомою львів’янкою на ім’я Оля, перше місце, де я зупиняюсь у Львові – її дім. Зранку насправді йде дощик, але це він є дуже дрібний, зовсім не той, яким мене лякали. Цілий день ми ходимо по місті, відвідуємо „Стометрівку”, „Вернісаж”, пам’ятник Шевченкові, увечері йдемо до Стрийського парку, а потім знову гуляємо по центру, під світлом жовтих львівських ліхтарів…

Сихів

27 липня. Оля від’їжджає зі Львова на цілий місяць, я проводжаю її на вокзалі в обід. За півгодини після її від’їзду приїжджає Леся, ще через деякий час – інші дівчата, і ще трішки пізніше – дві дівчини, які не були зі нами Карпатах. Під час нашого перебування на Гуцульщині вони поверталися до себе в Москву, щоб потім спеціально приєднатися до нас у Львові.

28-30 липня. Хворію, весь день проводжу на базі відпочинку на Сихові, де ми зупинилися. 28-го мала приїхати моя знайома з Польщі Ліля, напередодні скинула SMS, щоб я зустрів її на кордоні в Шегинях. В підсумку вона того дня так і не приїхала, я пролежав цілий день з температурою… Зате згодом дізнався, що того дня на трасі Львів-Шегині польський КАМАЗ розтрощив маршрутне таксі, в результаті аварії загинуло 10 осіб. Наступного дня на Львівщині був день жалоби.

Якби Ліля тоді приїхала, все могло б статися зовсім інакше. Це була одна з багатьох дивних випадковостей, що траплялися в поїздці.

31 липня. Долучаюсь до дівчат, ми оглядаємо Личаківський цвинтар, Леся залишає квіти на могилах Івана Франка і Володимира Івасюка. Потім ідемо до архітектурного музею „Шевченківський гай”. Жахлива спека паплюжить всі враження від побаченого. Яке щастя, що в перший день перебування у Львові мені пощастило опинитися під славетним львівським дощем разом із Олею!

1 серпня. Спека зменшає. Зранку на Високому Замкові зустрічаюсь із Іриною, львів’янкою, з якою доти спілкувався тільки через Інтернет. Прощаюсь з дивною Галицькою столицею, аби повернутись в Тернопіль. Замислено спацерую центральними вулицями, вдивляюсь в обличчя мешканців. До побачення, Львове! Втім, ненадовго...

2 серпня. Доліковуюся від застуди у Тернополі. Увечері приїжджають зі Львова дівчата.

Гостинність Зеленчого

3 серпня. На півдні Тернопілля існує давньоруське містечко – Теребовля. Діставшись туди, ми знаходимо руїни місцевого замку, збудованого ще в XI столітті. На відміну від львівського „замку” це місце насправді виглядає як замок. Від замку рушимо до монастиря, теж давнього, але збереженого значно краще від замку. Тут же знаходяться два села, в яких ми намагаємося знайти притулку на ніч. Нас напрямляють до голови сільради, аби він дав нам ключі від сільського клубу, де ми могли б спати. Близько шести разів (!) нам доводить проходитися  однією і тією самою вулицею, щоб знайти дім голови, в підсумку виявляється, що його на селі сьогодні взагалі немає, нам радять піти у сусіднє село (Зеленче) з аналогічною просьбою до тамтешнього голови. Прийшовши туди, ми випадково зустрічаємось з абсолютно випадковими людьми, які без жодних вагань, дізнавшись хто ми і звідки, пропонують нам ночівлю і вечерю в них вдома.

Кременецький янгол

4 серпня. Їдемо у старовинний центр князівської Русі – Кременець (північ Тернопільської області, 2 години автобусом від обласного центру), без зупинки в Тернополі, однак в місто прибуваємо лише надвечір. Одразу доводиться відправлятися до руїн місцевого замку, бо це те, що найбільше нас цікавить. Місто є дуже файне. Спустившись від замку, ми намагаємось вирішити проблему, бо принаймні для одного з нас – Олі з Москви, яка обачно поверталась додому під час Косівської частини експедиції, аби не спіткатися з побутовими проблемами. Зовсім несподівано на вулиці до нас підходить який всуціль п’яний чолов’яга, і починає щось верзти про наше скрутне становище. Мовляв, нам немає де зупинитися, і пропонує в якості ночівлі місцевий жіночий монастир. І насправді, ми незабаром знаходимо той монастир, без жодних проблем віддаємо Олю туди, а самі відправляємось до місцевої річки. Щоправда, туди ми так і не потрапляємо, але старалися. В сутінках з важкими рюкзаками ми просто не змогли пертися до неї більш трьох годин, і в підсумку заночували на узбіччі дороги.

Почаївський сніг

5 серпня. З Кременця ми доїхали трошки до невеликого чи то села, чи то міста Почаєва, відомого своєю Лаврою. Саме в цей день відзначався день Почаївської ікони, тому було дуже багато паломників з багатьох довколишніх регіонів, і навіть інших країн. Місто було сповито густою імлою, туман при досить низькій температурі скоріше нагадував дрібний сніг. Втім, це було дуже красиве видовище.

Такою  казковою нам запамяталась чудова Тернопільщина

Ввечері ми якось приїхали до Великих Гаїв, щоб наступного дня повернутися до міста Лева.

Львівський концерт

6 серпня. Виспавшись, ми не кваплячись зібрались, сіли на електричку, і поїхали у Львів з метою потрапити на концерт, що його влаштовував оператор стільникового зв’язку UMC, участь в концерті брали найрізноманітніші українські музичні гурти, але нам вдалось побачити цілком лише виступ „Океанів”, що теж, зрештою, непогано. Потинявшись цілу ніч по концерті Львовом, ми врешті решт зайшли до затишного під’їзду в центрі міста, було вже на шосту… Година міцного здорового сну – і ми знов відправилися до вокзалу...

Роздоріжжя

7 серпня. Посадивши Олю на поїзд до Москви, ми лишились троє у цьому місті. І найболіснішим питанням для нас було, що тепер робити нам. Бо за нею поїхати ми не могли, мали ще плани в Києві, а як дістатися до нього – було невідомо. Просте сполучення, певна річ, існувало, але квитки в такий час було здобути нереально. Був варіант їхати електричкою з одного обласного центру в інший, наприклад знов до Тернополя, потім до Хмельницького, і т.д. Але це був вже трошки нецікавий маршрут, були ще, але в кожному був якийсь вагомий недолік… І тут комусь зненацька спало на думку поїхати на Волинь. Тим паче, ми мали там одну знайому людину, ну а з Луцьку вже було б значно простіше їхати в Київ, навіть електричками. Цей варіант спочатку був підвергнутий жорсткій критиці, але врешті-решт – прийнятий і затверджений.

Лиш о шостій годині вечору наша трійка вдосталь наситившись львівським повітрям відправляється в столицю Волині, і наступні 6 годин також проходять в напівпорожній галицько-волинській (в усіх значеннях слова!) електричці. Притому, знайомій нашій - Світлані, ми задзвонили вже з потягу!! На щастя, вона хоч і здивувалась нашому приїздові, не заперечила можливість такого варіанту. Зустрівши нас на вокзалі, вона привела нас до себе додому, цю ніч та наступну ми провели там.

Прогулянка Волинню

8 серпня. Луцьк – невелике (200 тис.), але красиве місто, столиця Волині. В центрі збереглися витвори середньовічної архітектури. Луцький замок, костели, церкви. На їх огляд ми потратили цей похмурий трохи зимний день. Хоча це і не Львів, але все ж класне.

9 серпня. О сьомій годині сідаємо на електричку „Луцьк-Рівне”, бо на першу о п’ятій не встигаємо. До речі, під час перебіжки на вокзал температура навколишнього середовища нагадувала скоріше кінець листопаду, ніж початок серпня. Їдемо до Рівного, коли приїздимо туди десь опівдні, погода трохи теплішає. Спитавшись у місцевих, що цікавого є в місті, з’ясовуємо, що це один найважливіший музей, все решта знаходиться аж в області. В результаті ми доходимо чи то до річки, чи то до озера в центрі міста, і відпочиваємо там практично весь день. О 15:22 сідаємо на електропоїзд підвищеного комфорту „Рівне-Київ”, і ще до опівночі повертаємось до столиці, за якою я на той час вже істотно скучив.

10 серпня. Відвідуємо штаб-квартиру товариства „Україна-Світ” в Києві, розмовляємо з пані Аллою Кензерою. Після цього на радіо „Свобода” київська журналістка Богдана Костюк бере в нас інтерв’ю щодо експедиції, дарує нам диски з матеріалами, присвяченими  Помаранчевій революції.

11 серпня. Приходимо на Київський залізничний, щоб переконатися у відсутності квитків як на Москву, так і на східні напрямки. Проводимо майже весь день на вокзалі, врешті-решт і спати вирішуємо там, причому не в кімнатах відпочинку, а просто у власних спальниках, „по-свійськи”...

„Як тебе не любити…”

12 серпня. Випадково з’являється можливість купити квитки на поїзд до Москви. Таня пов’язує це з тим, що незадовго до цього вона подала комусь милостиню, чого вона не зробила у Львові, і весь час їй ввижалось, що це якось негативно вплине на ходу поїздки. Десь в обід посадив дівчат на потяг - і вони їдуть додому.

Я беру жетони в метро, і їду на Хрещатик і Майдан Незалежності. Шукаю щось на базарі, потім пішки йду до Палацу Спорту, біля нього гучно грає якась музика; по вулиці Саксаганського, де я не ходив ще з моменту першого приїзду в це місто… В підсумку вертаюсь на вокзал, маючи якесь відчуття, що я вже вдома, і їхати мабуть нікуди вже й не треба…

О половині на одинадцяту увечері сідаю в поїзд „Житомир-Харків” до кінцевої зупинки, і одразу вирубаюсь, невдовзі після нетривалих змагань з низовою полицею, в підсумку яких я беру гору (полиця практично вбита)…

Слобожанщина

13 серпня. Близько десятої години ранку прибуваю у Харків. Здається, тут зовсім нічого не змінилося з мого останнього візиту, ті самі вивіски вокзальних кафе, міліціонери, що їх знову цікавлять мої документи, метро, у якому не приймають київські жетони (теж мені сепаратисти!)

В Харкові така сама ситуація з квитками, як і в Києві. Щоб хоч якось від’їхати до Росії, доводиться купувати квитка аж на Білгород, бо електричка через кордон на щастя їде досить часто. Хоча перед тим мені ще довелось декілька разів передислоковуватися з Південного Харківського вокзалу на приміський, або на автовокзал. Врешті-решт, о четвертій за київським часом я був в Білгороді. І, хоча це ще Слобідська Україна, цю подію слід вважати закінченням подорожі…

Тільки факти

–         З 13-го липня по 13-е серпня тривало моє перебування в Україні…

–         13 залізничних і 9 автобусних переїздів (кожний тривалістю від 1 до 20 годин) зроблено упродовж цього часу теренами України і частково Росії…

–              13 міст України довелося відвідати підчас поїздки: Білу Церкву, Запоріжжя, Івано-Франківськ, Київ, Коломию, Косів, Кременець, Луцьк, Львів, Рівне, Теребовлю, Тернопіль, Харків…

–            13 різноманітних місць ночівлі довелось змінити, включаючи вокзали декількох місць і навіть (!) один львівський під’їзд…

– За час подорожі загублено: козацьку голову (сувенір), цигарки “Вінстон”, парасоль, пакет з білизною і кросівками, білайнівську сім-картку…

Олег ДЕРЕПАСКО,

студент Волгоградського державного університету, редактор першого українського сайту Волгограду “Місто на Волзі”.

Волгоград - Запоріжжя – Київ - Біла Церква - Тернопіль –Івано-Франківськ - Коломия - Косів - Теребовля - Кременець –Львів – Луцьк – Рівне – Харків – Білгород – Волгоград

На світлинах: Автор - Олег Дерепаско. Киянин Олександр Бобко та москвичка Олеся Гіленко біля пам’ятника великому Гетьману. Автор  під час подорожі  на Річковому вокзалі в Києві. Олеся Гіленко - з посмішкою про Косів, центр чудової Гуцулії. Олег Дерепаско і організатор гуцульської подорожі Олеся Гіленко. Такою казковою нам запам’яталась чудова Тернопільщина.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Від редакції:

Про повернення до своїх українських коренів

Автор цієї публікації – 20-річний студент ВГУ  Дерепаско Олег Валерійович. Він народився в 1985 році в російському місті Волгограді, навчається зараз на 3-му курсі факультету історії та міжнародних відносин Волгоградського державного університету. Домова адреса: 400067, Волгоград, вул. ім. 64-ї армії, 28 - 106. Телефон:  42-35-51. E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.. 

Його українські предки на Волгоградщині мешкають із середини XIX століття, з того самого часу як переселенцями з України було засноване село Абганерове. Батьки у нього звичайні волгоградці, українською мовою не володіють. Олег вивчив українську самостійно, і сьогодні йому важко знайти в Волгограді тих, хто знає її краще за нього. Він закоханий в українську музику та літературу, яким віддає перевагу сучасним. Взагалі у нього у місті українська мова викладається лише в одній школі, але там він не навчався. У Олега в родині теж мало хто розмовляє українською, а його виховували в такому дусі, що вона йому ніби то і не потрібна.

Але коли 10-річний волгоградський хлопчина Олег Дерепаско одного разу в 1995 році випадково ввімкнув на своєму радіоприймачі хвилю "Всесвітньої служби Радіо Україна", то відірватися вже не зміг. Тоді він і не задумувався особливо над змістом: Але на протязі 10 років самостійно, без допомоги вчителів і товаришів,  досить досконало вивчив мову своїх прадідів.

- Мене просто чарували звуки чудової чистої української мови, якої я до того моменту не міг чути, адже ж в самому Волгограді українського обмаль, - написав Олег Дерепаско на “Кобзу” на прохання розповісти про свій український мовознавчий феномен. - З часом я зрозумів, що нашу мову у нас просто по-варварськи вилучили, ми навіть в повсякденні вживаємо російську  і аж ніяк не тому, що це є для нас природне. Я завдався ціллю виправити цю історичну несправедли,вість настільки, наскільки це ще можливо...

х х х

Як закордонні українці з Росії, Олег Дерепаско та Олеся Гіленко збираються використатися можливістю чинного законодавства України і вже наступного року перевестись в один із вищих учбових закладів Києва. Олег збирається продовжити там навчання на філогічному факультеті і перш за все - глибоке вивчення любимої їм української мови. І мріє стати українським вченим-філологом...

Я ж передав свої щирі поздоровлення з таким чудовим радіослухачем-вихованцем пану Олександру Дикому,  директору Всесвітньої служби Радіо Україна. І хочу додати, що нам ще багато треба працювати, щоб в українській діаспорі Росії змогли все частіше з’являтись і виростати нові “дерепаски”, нові “савенки”, нові “бабенки”...  Російскі українці, що народилися і виросли в  Росії, але  закохані в солов’їну мову своїх бабусь і прабабусь... Нові подвижники українського руху, патріоти свого українського народу, що віками живе і самовіддано працює на безмежних просторах Російської Федерації...

Андрій БОНДАРЕНКО,

в.о. директора – редактор незалежного сайту діаспори “Кобза – українці Росії”.