Друк
Розділ: Україна: погляд з діаспори

Наталя-козакХто повинен бути в команді Президента України?

Добігла кінця Перша Всесвітня конференція “Діаспора, як чинник утвердження Держави Україна у міжнародній спільноті”, яка відбулася у Львові з 8 – 10 березня 2006 року. В потягу “Львів – Москва”, це вже по дорозі додому, приємно було пожвавитися розмовою з давно знайомими українцями, що своєю жертовною працею репрезентують нашу українську Державу на всіх світових теренах. Відтак, нам було не байдуже про що говорити і чим журитися.

Розмова точилась навколо питання парламентських виборів в Україні. Несподіванкою для мене стали, часом дуже полярні, думки моїх співрозмовників. В розмові відчувався гострий брак довіри теперішній владі в Україні. Ті люди, які ще рік тому були абсолютними однодумцями і симпатиками Майдану різко розмежувались на думці відносно того, хто має бути біля політичного керма України. Почуте від давно знайомих і майже рідних мені людей перегукувалось з тими розмовами, що щедрилися в моїй пам’яті після дороги з Москви до Львова, тобто коли я ще їхала на конференцію.

Тоді, по дорозі до Львова, я їхала потягом Москва -Ужгород і спілкування з попутниками-пасажирами повсякчас коливало суперечностями. Люди, які звикли працювати і дбати про свою сім’ю тепер мусили працювати на користь чужої держави і  лише час від  часу тішитись родинним затишком. Дехто шкодував за “союзом”, бо тоді була робота…

Так, люди розгубились і зневірились. Тяжко було апелювати тим, що і часу було замало, аби навести український лад в Україні, і доводити те, що страшезної шкоди завдавало і завдає контрреволюційне кубло своїх покидьків - яничарів і нахабних московських “братків”. Люди відчувають себе одуреними і підтоптаними. На верхівку згадки випурнало дуже цікаве зауваження одного українця, який з повною відповідальністю говорив про те, що чоловими особами України повинні стати люди, які чітко розуміють, те що вони мають робити, які бачать перед собою ціль і способи досягнення цієї мети.

Це було зрозумілою аксіомою. Багатовіковий досвід доводить, що книжники і фарисеї не були отим цегловим матеріалом, що зміцнює Державу, бо ловити вітер, то марна справа. У сучасному політичному регістрі будь якої країни якісним зерном ще має бути і присутність національної ідеї і якість ця  повинна бути обов’язковим показником до тієї особи, яка урядує в Державі. Розмова, зрештою, зводилась до того, що бути достойним державником в Україні може скоріше проста людина, неспотворена спокусами і нерозбещена, яка звикла працювати і відповідати за довірену справу. Отоді буде “Так!”

Вдома не мене чекав лист від молодого українця з Полтавщини. Хочу навести ці болючі рядки: У нас вже не зрозуміло, хто кому кланяється, наш народ хочуть затуркати, ввести в оману, позбавити думки. Після того, як на майдані  засяяли помаранчеві  прапори в мене з`явилась надія, що ще не все втрачено, але зараз така ситуація, що помаранч для українців став проклятим кольором.

Нам важче і важче. Наше село, яке тільки почало піднімати голову знову її  опустило. М`ясо, молоко віддаємо за безцінь. Україна - годувальниця, - так нашу країну все життя називали, але мені  цікаво, хто прогодує?

Рахуємо дні  до того коли почнемо збирати гілля, щоб нагрітися. Воли, мабуть, теж скоро повернуться до наших дворів, адже ціна на бензин не доступна для пересічного українця. Прокоментувати це можна одним словом - Росія. Мабуть ми ніколи не позбавимось впливу. Наш політики - продажні, наш лідери - безсилі, наш народ - ......

Чому стільки крапок? Тому що не вистачить слів, щоб висловити його думки почуття. А взагалі... ми народом себе ніколи не вважали. Ті,  що вчора були на майдані  сьогодні  тримають прапори інших. Так і живемо, - "Сьогодні вашим, завтра нашим"

Працювати важко. Українська культура не потрібна самим українцям. Все заполонили різні "Корни" і т. і. Естрада бере верх. Я розумію, що зараз такий час, але хотілося, щоб вона була, принаймні, українською. Жалкуємо, що зник український театр і  кіно. Але ми працюємо, хоча влада   заважає...”

Оце такий болючий лист від молодого хлопчини, Вадима Собка, з Козельщини. Цей веселий, жвавий громадянин України, учасник неперевершеного українського театрального самодіяльного гурту. І таких національно-свідомих українців я зустрічала дуже багато, будучи запрошеною на ярмарок в Великих Сорочинцах минулого літа. Ці молоді українські патріоти , як і Вадим Собко, з Козельщини, виростали не в комсомольських кабінетиках, а більшим відрізком часу свого життя ставали на ноги в Українській Незалежній Державі. Отже, по – державному (!!!) і мислять.

Ці земні трударі України опікуються  нагальними проблемами таких, як і вони, простих українських людей. Показово, що це відбувається у той же самий час, коли вчорашні комсомольські хлопчиськи-ватажки, відповідно подорослівши і дотягнувшись до державного керма, обтяжені дещо іншою ранковою проблемою, а саме -  підбору краватки, щоби у вдалій кольоровій гамі припасувати ту краватку до кольору авто.

Шановний Вікторе Андрійовичу, шановний наш Президенте, яким би показником не вивершились березневі вибори, дослухайтесь до голосу найбільшого і найшановнішого парламенту нашої України, до голосу українського народу. В Вашій  команді найпершими радниками повинні бути такі щирі і відверті українці, як Вадим Собко з Козельщини та гартовані зубожінням і кривдами жінки в вишиванках, які за свою Україну, ба навіть за свою вишиванку, постануть вогнем на воді, але не зречуться ані України, ані її інтересів. Отоді буде “Так!”

Наталя ЛИТВИНЕНКО–ОРЛОВА

м. Мурманськ.

25 березня 2006 р.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.