Михайло Сидоржевський

В своїй хаті своя правда

Ви пам’ятаєте: в дні тридцяти тиранів

Була та сама навісна пора.

Микола Зеров

Мені хочеться пишатися своєю країною. Вочевидь, це природне бажання кожної людини.

А ще мені хочеться, щоб країною, в якій я живу, керували найкращі, найрозумніші, найчесніші і найпринциповіші з-поміж нас. Це також природно, адже в усі часи саме сильні, харизматичні особистості, лідери від Бога, найуспішніше керували людськими спільнотами. Прикладів в історії – більш ніж достатньо.

Але – чи так у нас сьогодні? Хто керує Україною нині? Хто наші обранці і кому ми довірили право писати закони і представляти нас у владі, стежити за дотриманням прийнятих законів і розпоряджатися багатомільярдною державною казною?

Кого доля і Господь вознесли в т.зв. лідери нації?

І що, зрештою, відбувається у цій країні, розташованій не в африканських джунглях, і не на задвірках цивілізації, а – в центрі Європи?

Камо грядеші, Україно?

Є очевидним, що нинішня влада в країні виявилася абсолютно не підготовленою до драматичних викликів сьогодення. Більше того, її непрофесійні, нерідко просто дилетантські дії становлять загрозу для майбутнього країни.

Де обіцяний "економічний прорив"? Де "тюрми для злодіїв"? Де "покращення нашого життя вже сьогодні"? Ці, як і всі інші передвиборчі обіцянки, лопнули подібно до мильних бульбашок, не витримавши перевірки часом.

Свавільний волюнтаризм, неприкрита спекуляція, цинічна брехня, відверта демагогія і адресований постсовковій "біомасі" огидний популізм лівацького штибу, тотальна корупція, продажність і безмежна жадібність, відверті дурниці на державному рівні, школярство і бездарність у керуванні країною, намагання сподобатися під час виборів, повне нехтування законами фізичної економії, законами економіки і, зрештою, "законами" здорового глузду – ось візитівка абсолютної більшості теперішніх політиків і чиновників вищого ешелону.

І на них Бог і обставини поклали тяжку відповідальність керувати європейською країною. Ось візитівка теперішньої української влади – хоч як гірко і прикро це не звучало б.

Не доведено до кінця жодної з обіцяних і життєво важливих для країни реформ – ні податкової, ні пенсійної, ні комунальної, ні адміністративної, ні судової. Жодної.

Конституцію спільними зусиллями фактично перетворено в заручника персональних політичних амбіцій, в линву, за кінці якого цуплять кожен до себе.

Під приводом збалансування і розподілу влади вже не один рік триває війна між різними гілками цієї влади. "Політична реформа", здійснена, як ми пам’ятаємо, зусиллями Медведчука, Мороза і Симоненка, воістину виявилася міною сповільненої дії, свідомо закладеною під будівлю не лише українського парламентаризму, а й загалом усієї конструкції державної влади в країні.

Крісла державних чиновників використовуються представниками тієї чи іншої партії переважно не для розв’язання питань державних характеру, а – як можливість, як шанс для особистого збагачення і відстоювання партійно-корпоративних інтересів.

До парламенту, до рад усіх рівнів, а також в органи виконавчої влади нестримно суне бізнес і кримінал, зазвичай тісно, як у нас заведено, переплетений. Вони ділять владу в країні між собою, подібно до бандитського общака.

Відсутній системний, комплексний підхід до проблем державного будівництва. Складається враження, що держава рухається наосліп, ніби сліпе і безпорадне кошеня, не маючи ні тактики, ні стратегічного бачення власного розвитку.

Єдиний чин для преважної більшості державних чиновників, який працює на рівні інстинкту, на рівні рефлексу – це хапальний. Фактичний грабунок країни і її народу, який у нас чомусь замінили евфемізмом "дерибан"», – ось що здійснено справді талановито і майже до кінця.

Єдине, що залишається розграбувати – чи то під виглядом приватизації, чи як тепер, в обхід усіх законів – це українська земля – безцінний скарб, котрий валяється під ногами виключно тому що вимагає значних капіталовкладень і не обіцяє для скоробагатьків і нуворишів швидких надприбутків. Як, приміром, це відбувається в банківській, будівельній і деяких інших галузях.

Чому так сталося? Чому саме ці бездарні персонажі повидряпувалися не вершини політичного олімпу? О, це окрема пісня, і вона вимагає чесного, самокритичного аналізу нашого суспільного і національного організму…

Іноді здається, що державний механізм працює не завдяки, а всупереч волі і старанням цілого сонмища чиновників. Чого варте лише цьогорічна гривнева лихоманка! Хто винен – Нацбанк, дії якого більше нагадують знущання над населенням і національною економікою, чи уряд, котрий всіляко відхрещується від валютної лихоманки, цинічно і безвідповідально переводячи стрілки на політичних опонентів?

Ці надзвичайно небезпечні і згубні для української економіки "ігри" на валютному ринку країни незабаром можуть призвести до фінансового колапсу і спричинять нечувану за часів Незалежності хвилю банкрутств фінансових установ і промислових підприємств, що зумовить нові масові безробіття і зростання соціальних невдоволень.

Тим часом соціологи фіксують зростання соціального песимізму, негативних настроїв серед населення. Згідно з соціологічними опитуваннями, проведеними в листопаді 2009 року, дев’ять з десяти опитуваних громадян України оцінюють політичну ситуацію в країні як нестабільну і вважають економічний стан країни поганим.

Невпевненість у завтрашньому дні, яка зачіпає буквально всіх – від мільярдерів до волоцюг, соціальна нестабільність, апатія, зростаюча озлобленість і зневіра – ось характеристики сьогоднішнього дня, ось істинна ціна політики демагогії, популізму і брехні, що їх демонструє українська влада.

Хотілося б знати, що конкретно, крім виголошування буддійських рефлексій і патетичних пустопорожніх гасел та продукування ґвалту, робиться президентом, урядом і парламентом для протистояння кризі, котра мокрим рядном накриває усіх нас.

Адже є більш ніж очевидним, що держава за цих умов демонструє злочинну безпорадність і безвідповідальність. Немає чіткої сконсолідованої програми, чіткого, системного бачення, не робиться ніяких зусиль для того, щоб сконцентрувати інтелектуальні сили для знаходження шляхів подолання небезпеки сповзання країни в неконтрольований хаос.

Мильні бульбашки блідо-рожевої барви, що їх пускають високі чини, коли заходить мова про життя в умовах кризи, красиві і пустопорожні словеса у виконанні талановитих акторів цього погорілого театру, яким є нинішня піраміда влади – далеко не кращий спосіб боротьби з загрозою…

Що з нами відбувається? У чому причина того, що країна постійно вагітна політичними катаклізмами і конфліктами?

Однак навіть в умовах коли перед загрозою економічного колапсу з усіма його соціально-політичними наслідками потрібна консолідація усіх структур суспільства, навіть у цих умовах спритні спекулянти – як від влади, так і поза нею – знаходять можливість для того, аби нагріти руки на попелищі суспільних надій.

Прийняття парламентом закону про банківські кредити, за яким громадяни опиняються по суті безправними перед свавіллям банків – яскравий приклад "піклування" народних обранців, особливо в період кризи, про людей.

Бачимо, як у парламенті, під прикриттям демагогічної полови, формується доволі строкате політичне середовище, котре, незважаючи на полярні ідеологічні погляди, об’єднує єдина "висока" мета – майбутні президентські вибори.

На наших очах коїться щось неймовірне: у єдиному "державотворчому" коаліційному екстазі зіллялися ще вчора, здавалося б, непримиренні опоненти – рухівці, дехто з "людей президента", а також "народники" і "українські народники", "самбісти" і фактично "прімкнувшіє к нім" комуністи, котрі, як завжди, переконливо і огидно брешуть, заперечуючи свою співпрацю з цим дивовижним альянсом.

Наш політичний "бомонд" більш ніж за рік до майбутніх перегонів починає робити ставки, причому дехто, здавалося б, здійснює у цій ситуації доволі несподіваний вибір.

Хоча насправді подібні дії є вмотивованими – якщо зважати на мізерність і на ідеологічну фригідність переважної більшості представників українського політикуму. Щурі, як відомо, першими втікають із корабля, котрий потрапив у шторм.

Якщо ж продовжити морські аналогії, то за нинішніх загрозливих умов дії українських владців, вибачте, нагадують сюжет із якогось дешевого вестерну: жахливий шторм, піратський корабель тоне, а на його палубі між піратами триває запеклий і нещадний мордобій за володіння награбованими скарбами.

Судно тріщить по швах, гігантські хвилі вже накривають палубу, щогли ламаються, – а несамовиті грабіжники ділять здобич…

Данте колись писав про дев’ять кругів пекла, якими мусять пройти грішники.

Мойсей водив богообраний народ пустелею сорок років.

Проте – чи для нас писалися ці рецепти?

Чи маємо право чекати, поки скінчиться цей підлий час фарисеїв і лихварів?

Не певен.

Мабуть, недаремно сказано: "Батьки їли кислий виноград, а в дітей на зубах оскомина".

Бо – за все треба платити – за рахунками небесної канцелярії.

За гріхи попередників наших і за слабкість, проявлену ними в час, коли потрібно бути стійким і твердим.

За нашу теперішню легкодухість і зневіру.

За шкурну продажність і зраду.

За "нашу хату скраю".

За плебейський дух.

За зневагу до материнських пісень.

За паплюження дідівських криниць.

За плюндрування вітцівських могил…

Борги наші великі. Проте – навіть після найтемнішої ночі приходить ранок, а після найлютішої зими – весна…

25.12.2008

http://www.pravda.com.ua/news/2008/12/25/86802.htm

В своїй хаті своя правда

Теперішня криза в Україні демонструє не лише нездатність суспільних еліт до адекватної відповіді на складні виклики сьогодення, а й засвідчує ідеологічне банкрутство політичного режиму.

Яку ж ідеологію сповідують основні політичні гравці? У строкатому середовищі, яким є нинішня українська влада, співіснують уламки радянської партгоспноменклатури, нувориші з числа комсомольців-бізнесменів, вихідці з низів кримінального світу, а також так звані націонал-демократи – переважно люди, які в дев’яностих роках перекваліфікувалися з апологетів радянської системи в її нібито антиподів.

Цей неприродний симбіоз не об’єднує ніяка ідеологічна платформа.

Будь-яка ідеологія для цих народних обранців і висуванців є неприйнятною – якщо казати про практику, а не про мітингові словеса.

Навіть ідеологія лібералізму, яка б, здавалось, найближча їм. Адже за певних умов вони дуже швидко від неї відмовляються – на користь волюнтаристському управлінню в "ручному режимі".

Зрештою, ліберальна ідеологія при всій своїй зовнішній привабливості є згубною для України, оскільки передбачає прозорість кордонів. Наша неструктуризована і надзвичайно енергомістка економіка не витримає конкуренції з світовими гігантами — тим більше за умов перманентної політичної кризи.

Тим часом є ідеологія, котра можеврятувати нас у веремії глобальних катаклізмів і випробувань, які насуваються на планету.

Ця ідеологія базується на засадах українського націоналізму.

На жаль, цього не усвідомлює не лише більшість населення, а й практично майже весь нинішній політичний "бомонд". Ставлення до націоналізму з його боку залишається доволі примітивним і несе в собі ознаки облудної радянської пропаганди.

Проте – залишмо історію. Націоналізм суспільству потрібен не лише як традиції слави і жертовної боротьби, а – як прагматична практика.

У 1841 році вийшла друком праця німецького економіста Фрідріха Ліста "Національна система політичної економіки", в якій він протиставив "космополітичній політекономії" Адама Сміта і Давида Рікардо "національну політекономію", яка має базуватися на теорії державного протекціонізму і "господарського суверенітету".

Ліст розкритикував теорію Адама Сміта за космополітизм, за те, що ця теорія ігнорує національні особливості економічного розвитку різних країн. "Як визначальну відмінність запропонованої мною системи я стверджую національність, – писав Ліст. – Моя теорія базується на чиннику нації як безпосередньої ланки між особистістю і людством".

З повним правом Ліста можна вважати "економічним націоналістом" з тією лишень поправкою, що поняття нації для нього включало сукупність всіх господарчих об’єктів даної країни.

Він вивів закономірність, згідно з якою, економічний націоналізм є неминучим і оптимальним для країни, яка відстала у своєму економічному розвитку і намагається наздогнати передові країни.

Ліст вперше публічно оприлюднив думку про те, що лібералізм у торгівлі (тобто свобода торгівлі) вигідний далеко не всім країнам, а лишень тим, які перебувають на високому рівні економічного розвитку.

Свобода торгівлі консервує існуюче становище – індустріальне лідерство одних країн і відсталість інших. Для відсталих країн є неприйнятними теоретичні схеми лідерів світової економіки.

Свобода торгівлі, мінімум державного втручання, монетарне регулювання – все це є добрим для провідних країн світу. Для решти подібний спосіб ведення економічного господарства – запорука консервації існуючого становища.

Для слабких економічно країн, за Лістом, необхідна система спеціальних заходів, одним із яких неминуче є протекціонізм з боку держави. Саме завдяки протекціонізму здійснили свої індустріальні ривки Німеччина наприкінці ХІХ-го – на початку ХХ-го століття, Росія в 1893 – 1913 роках, Японія та деякі інші країни.

Між іншим, програма національної економічної політики, накреслена в загальних рисах саме Лістом США, дозволила цій країні через півстоліття стати промисловим лідером у світі.

Ставлення до Ліста у країнах, які істотно відстають від світових лідерів (як Україна) є своєрідним лакмусовим папірцем, за яким можна безпомилково визначити, які інтереси реально відстоює той чи інший економіст, політик, публіцист.

Якщо національні – він підтримує теорію Ліста. Якщо космополітичні чи чужі – він обов’язково буде критикувати Ліста.

Послідовниками Ліста в тодішній Росії були такі відомі постаті, як Менделєєв і граф Вітте. Зміст "національної політекономії", керуючись теорією Ліста, сформулював Менделєєв.

Ось її складові:

1) національна держава повинна проводити свою національну промислово-торгову політику;

2) державне невтручання і вільна торгівля не є загальний закон, для людства обов'язковий і корисний, а неодмінно приведе до економічної гегемонії тих народів, у яких промисловість встигла розвинутися раніше вказаного принципу, над народами, котрі прийняли принцип невтручання держави раніше, ніж у них розвинулася власна промисловість, яка може конкурувати з іноземною;

3) національна промисловість не тільки задовольняє попит і розвиває торгівлю, але дає національним виробникам прожиток, а народу той вид багатства, який необхідний для розвитку освіти і народної самосвідомості;

4) принцип повного державного невтручання так само легко, як і протекціонізм, веде до різкої протилежності робітників і капіталістів і до накопичення величезних багатств лише в руках небагатьох олігархів за рахунок зубожіння трудящих.

Яку економічну політику здійснює українська влада?

Ця політика є космополітичною, і провадили її всі уряди без винятку, включаючи нинішній. Подібна політика для України є згубною і безперспективною.

Є очевидним, що лише ідеологія націоналізму – як економічного, так і політичного – дозволить нам навести лад у власній хаті.

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ, для УП

08.01.2009

http://www.pravda.com.ua/news/2008/12/29/86959.htm

. Михайло Сидоржевськи та Андрій Бондаренко на Всесвітньому форумі українців у Києві - 19.08.2006.

На світлинах: Михайло Сидоржевський. Михайло Сидоржевськи та Андрій Бондаренко на Всесвітньому форумі українців у Києві - 19.08.2006.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка