Сергій Грабовський. Через 12 років після того, як Чорноморський флот СРСР поділили

У нас, схоже, ніхто не помітив повідомлення у західних ЗМІ та на інтернет-форумах навесні та влітку цього року про долю купленого китайцями у нас 11 років тому недобудованого авіаносця (за радянською термінологією — «важкого авіанесучого крейсера») «Варяг». Чи повідомлення таки були помічені тими, кого це цікавило, але навмисно зігноровані? Бо ситуація вимальовується дуже цікава, й у нормальній державі вже давно б працювала спеціальна слідча комісія парламенту, а громадськість вимагала б покарання винних, незважаючи на їхні ранги та попередні заслуги...

Нагадаю суть справи. Авіаносець «Варяг» (до 19 липня 1990 року — «Рига», з листопада 2008 року — Shi Lang) є так званим сістершипом (кораблем однієї серії чи класу) на сьогодні єдиного російського авіаносця «Адмірал Кузнєцов». Корабель, спущений на воду в Миколаєві 25 листопада 1988 року, повинен був стати першим радянським важким класичним авіаносцем: його планували обладнати паровими катапультами замість системи старту з носової рампи, як на «Кузнєцові». Катапультний старт дозволяє не тільки економити паливо (отже, збільшити дальність і тривалість польоту), а й запускати літаки з максимальним бойовим навантаженням. Крім того, катапульти дозволяють злітати з палуби не лише винищувачам і штурмовикам, а й більш важким літакам радіолокаційної розвідки.

Після розпаду СРСР корабель дістався Україні. 1992 року за 67-відсоткової технічної готовності «Варяг» було законсервовано. У квітні 1998 року «Варяг» продали китайській компанії Chong Lot Travel Agency Ltd за смішну суму — 20 мільйонів (це без неминучих у подібних випадках і, можна припустити, значно більших за обсягами «відкатів», одержаних тодішніми очільниками держави), офіційно — для переобладнання на плавучий центр розваг.

Цікаво, що ця ж компанія того самого 1998 року придбала в корейців проданий їм перед цим росіянами на металобрухт списаний зі складу Тихоокеанського флоту авіаносець «Мінськ», оснащений літаками вертикального злету-посадки. Два роки авіаносець вивчали китайські військові та інженери, потім його справді зробили центром розваг, та ще з доходом у млн. щомісяця...

Але мова не про «Мінськ» — то був досить-таки застарілий корабель, спущений на воду ще 1975 року й неспроможний нести на собі надзвукові винищувачі й винищувачі-бомбардувальники. Мова про «Варяг». Його зараз інтенсивно добудовують (китайці підписали контракт із французькими фірмами на поставку силових установок) і наступного року планують його ходові випробування, хоча поки що без зброї. При цьому у КНР уже почали випуск літаків J-10 та J-11B, спроможних злітати з авіаносця та сідати на нього. Повністю ввести цей могутній корабель у стрій, за оцінками експертів, КНР зможе за п’ять-сім років, і він істотно посилить боєздатність китайського флоту.

Всю цю історію я тут розповідаю не для того, щоб, подібно до патріотично налаштованої публіки певного гатунку, вкотре поремствувати щодо відсутності в України своєї ядерної зброї, стратегічної авіації, кількох танкових армій та повітрянодесантних дивізій. Ідеться про зовсім інше: важкий ударний авіаносець, навіть побудований на 67%, міг би бути проданий щонайменше за мільярд доларів; можна було й укласти угоду з Китаєм про максимально можливу добудову «Варяга» українською стороною, і тоді б він коштував ще дорожче. А отримані чималі гроші можна було б пустити на укомплектування Військово-Морських сил України.

Можна... Якби Україну очолювали лідери іншого гатунку.

ЗАВДАННЯ — ГРАНДІОЗНІ, СИЛ — КАТМА

Згідно з Воєнною доктриною України, Військово-Морські сили Збройних сил України (ВМСУ) призначені для захисту суверенітету та державних інтересів України на морі, розгрому угруповань ВМС противника в своїй операційній зоні самостійно та у взаємодії з іншими видами Збройних сил України, сприяння Сухопутним військам України на приморському напрямку. Організаційно ВМСУ сьогодні складають: командування, ескадру різнорідних сил, дві військово-морські бази (Південна і Західна), морську авіаційну бригаду, бригаду берегової оборони, частини та підрозділи спеціального призначення, частини й установи бойового, технічного, тилового та медичного забезпечення, Севастопольський військово-морський інститут.

Операційна зона ВМСУ включає акваторії Чорного та Азовського морів, річки Дунай, Дністер, Дніпро, а також інші райони морів, які визначаються інтересами держави.

Головна база ВМСУ — місто Севастополь. Основні пункти базування ВМСУ — Одеса, Новоозерне, Саки, Севастополь (три останні — Крим).

ВМСУ складаються з п’яти видів: надводні сили, підводні сили, авіація ВМС, берегові ракетно-артилерійські війська, морська піхота.

Такі лаконічні формули містяться в офіційних документах, які визначають організацію та діяльність ВМСУ. Але поставимо логічне запитання: а чим забезпечується виконання цих завдань? Станом на кінець 2008 року ВМСУ, як свідчать неофіційні, але поінформовані джерела, налічували близько 20 тисяч особового складу, з них 15 тисяч військовослужбовців, і мали в своєму складі понад 30 бойових кораблів та суден забезпечення (серед яких жодного підводного човна), чотири протичовнові літаки й вісім протичовнових вертольотів, 39 танків, 178 броньованих машин, 66 артсистем калібром понад 100 мм, дві берегові протикорабельні ракетні батареї.

Скажімо прямо, не надто густо для виконання поставлених перед ВМСУ серйозних завдань. А якщо без еківоків — то вочевидь недостатньо.

Звичайно, і Румунія, і Болгарія, і Туреччина є членами НАТО, а тому якісь воєнні авантюри з боку цих чорноморських держав видаються вкрай малоймовірними — але ж не слід забувати, що в Румунії впливові політичні сили публічно висувають територіальні претензії до України, і де гарантія, що в разі приходу цих сил до влади вони не пожертвують членством в Альянсі заради примари «великої Румунії» — Romania Mare? З другого боку, Російська Федерація офіційно є стратегічним партнером України, але хіба там немає охочих приєднати шмат чужої території або створити ще одну маріонеткову «державу» в Причорномор’ї? А тим часом ВМС Румунії і за кількістю особового складу, і за числом кораблів помітно перевищують ВМСУ, хоча ця держава має незрівнянно меншу довжину морського узбережжя, ніж Україна. Російський же Чорноморський флот, включно із морською піхотою та авіацією, куди сильніший за українські морські сили. Звичайно, істотним чинником стабільності виступає довголітній член НАТО —Туреччина, чий флот за всіма параметрами значно перевищує не тільки ВМСУ, а й російський Чорноморський флот (наявність ракетного крейсера «Москва» у росіян тут не рятує ситуації — хоча флот Туреччини не має кораблів такого класу, але, скажімо, проти двох російських підводних човнів, з яких на ходу лише один, турки мають аж 17).

Звичайно, якби Україна вже була членом НАТО, жодна із цих проблем не виникала б. Але, справді, маємо те, що маємо. Тому слід або самостійно дбати про власну безпеку та державні інтереси (що, звичайно, не виключає — навпаки, стимулює пошук сильних і надійних союзників), або зробити вигляд, що все добре, і намагатися не дратувати когось із сильніших за нас сусідів... Кого? Ту ж Румунію чи Росію. А може, й Білорусь. Там, на відміну від України, про армію державна влада не забуває.

А в Україні якщо й згадує — то вельми специфічним чином. По-перше, у святкові дні, коли найвищі особи виголошують гучні слова й роздають щедрі обіцянки. По-друге, у будні, коли можна зробити черговий гешефт на військовому спорядженні.

Та повернімося безпосередньо до проблем українських моряків. Після українсько-російської угоди 1997 року про поділ Чорноморського флоту СРСР певний час ВМСУ розвивалися головним чином не на основі державного фінансування, а на грунті шефської підтримки, яку здійснювали різні регіони країни. Але ж хіба цього достатньо для нормальної життєдіяльності флоту, коли треба не тільки годувати матросів та будувати квартири офіцерам, а й ремонтувати кораблі, поповнювати число бойових одиниць, забезпечувати їх усім необхідним для дальніх походів тощо?! Рятував патріотизм офіцерського складу ВМСУ, що, як зафіксовано спеціальними соціологічними дослідженнями, був і залишився чи не найвищим серед усіх родів і видів Збройних сил. Це зрозуміло: адже при поділі флоту кожен особисто вибирав свою подальшу долю, при тому, що на російському флоті платять більше...

Великі надії на флоті покладали на кінець «ери Кучми» і прихід до влади в Україні нової, здавалося б, патріотичної та професійної команди. Певний час здавалося, що ці надії починають виправдовуватися. Улітку 2005 року, виступаючи перед моряками в Севастополі під час святкування Дня ВМСУ, Президент і верховний головнокомандувач Віктор Ющенко підкреслив, що влада працює над тим, щоб знайти можливості для озброєння ВМС сучасним обладнанням. «Економічні результати, які в нас є, дають нам підстави стверджувати, що в держави з’являються ресурси для забезпечення Збройних сил України й ВМС зокрема», — сказав Президент і додав, що найближчим часом буде представлено так звану дорожню карту, в якій зазначатиметься, що саме необхідно зробити протягом найближчих п’яти років для того, щоб в українських Збройних силах з’явилася сучасна техніка, щоб були нові державні замовлення на кораблі та нові види озброєння. Ющенко сказав, що, за домовленістю з міністром оборони, дорожня карта щорічно доповнюватиметься новими ресурсами фінансування — як бюджетного, так і альтернативного: «Проблема мати гідний флот — це проблема не тільки Міністерства оборони, а всієї нації. Кожна територія має знайти свій спосіб підтримати ВМС».

Гарно було сказано!..

Минуло чотири роки. І знову Віктор Ющенко виступає у Севастополі — тепер уже на новому святі, впровадженому його указом, — Дні флоту. І знову було чимало пафосу й обіцянок: «Сьогодні ми дбаємо про оснащення національних Військово-Морських сил сучасними кораблями, зброєю і бойовою технікою. Упевнений, що успішно та вчасно буде реалізовано програму будівництва корветів для Військово-Морських сил. Найближчим часом ми завершимо реформу всієї системи підготовки флотських фахівців... Україна за своїм географічним положенням, за своїм політичним та економічним потенціалом є і зобов’язана бути великою морською державою. Це — справа нашої національної честі. Це завдання — один із пріоритетів державної політики навіть у сьогоднішній час економічної кризи». А далі — ще патетичніше: «Ми — велика й сильна держава. Наш флот — це наша велика впевненість і наша гордість. Це — непохитна опора свободи, миру та доброго майбутнього всієї України».

Непохитна опора... Наша гордість...

Справді, Україна могла б мати на Чорному морі непоганий флот, який був би її гордістю. Але ж за останні 12 років — після поділу Чорноморського флоту СРСР між Росією та Україною, коли остання отримала близько 70 військових кораблів різного класу, — кількість особового складу ВМСУ та кількість плавучих одиниць у їхньому складі невпинно зменшувалися. Так, пішли на металобрухт три з чотирьох фрегатів («Севастополь», «Миколаїв», «Дніпропетровськ»), п’ять корветів («Чернівці», «Ужгород», «Суми», «Херсон», «Ізяслав»), а з тих шести, що залишилися, два виведено в резерв, один із трьох великих десантних кораблів («Рівне»), всі чотири малі десантні кораблі, серед них і «Донецьк», побудований уже в незалежній Україні (введений у стрій у червні 1993 року). Отже, згадували можновладці про флот — але як про засіб покласти до кишень ще, а потім іще кілька мільйонів доларів, списавши на металобрухт кораблі, здатні не один десяток років ходити морями.

А чого варта ремонтна епопея з єдиним українським підводним човном «Запоріжжя», яка триває вже 12 років і невідомо чим закінчиться! То закупили у греків не ті акумулятори, то ще щось сталося... Схоже, командування ніяк не визначиться, чи взагалі потрібні ці човни Україні, чи ні. Вирішувати ж треба — бо невдовзі у складі ВМСУ не залишиться жодного офіцера з досвідом підводних занурень, і тоді питання відпаде саме собою. Може, цього й чекають, щоб заробити на човні ще якусь копійчину?

Утім, може, йдеться про безнадійно застарілі кораблі, що не піддаються ремонту? Я побував на борту фрегата «Севастополь» за рік до його списання. Цей корабель зовсім не скидався на металобрухт; ба більше, старші офіцери ВМС України, з якими я розмовляв, стверджували, що для ремонту корабля, який відповідає основним вимогам до сучасної бойової одиниці, досить —7 мільйонів — і він плаватиме щонайменше 10—15 років. Така сама ситуація тоді була і з рядом інших бойових кораблів: вони були придатні до відновлення і тривалого використання. Що ж стосується «застарілості» кораблів, яким 20—30 років, то автор цих рядків, коли до Севастополя прийшов з візитом французький есмінець, поцікавився датою його побудови. Виявилося: 1967 рік. Звісно, що корабель за цей час пройшов необхідну модернізацію, але хто заважав зробити те саме і з українськими кораблями?

Але в 2004 році, після відставки Євгена Марчука з посади міністра оборони, Кабмін Віктора Януковича (якому вже було висловлено парламентську недовіру!) дав дуже сумнівне з погляду законності «зелене світло» рішенню про списання 30 бойових та допоміжних кораблів, серед яких були фрегат «Севастополь», корвет «Ізяслав» і ракетний катер «Умань».

І взагалі, робилися дуже цікаві речі. Колишній командувач ВМСУ віце-адмірал Володимир Безкоровайний вважає, що більшість кораблів, які дісталися Україні при поділі ЧФ СРСР, можна було відремонтувати й використати для розв’язання завдань оборони країни. Натомість спершу грубі гроші виділялися на ремонт кораблів — а потім ці кораблі раптово списували й негайно різали на металобрухт. Чому? Навіщо? Рішення ухвалював Київ. Як пересвідчитись, куди пішли гроші, чи належним чином вони використані? — запитує віце-адмірал. І сам відповідає: а ніяк. Не кажучи про маразм ситуації, коли начебто ретельно ремонтований корабель ріжуть автогеном...

Результат: виходити в океан у досить тривале автономне плавання нині спроможний лише один корабель ВМСУ — фрегат «Гетьман Сагайдачний», тоді як два найбільш «ходові» корвети — максимум у Середземномор’я. Тож про участь, скажімо, у боротьбі з морським піратством у районі Африканського Рогу, де в заручники потрапляють щороку десятки українських громадян, можна тільки мріяти. Або гучно говорити про це з високих трибун.

Однотипний же з «Москвою» крейсер «Україна» і нині стоїть у Миколаєві біля заводської стіни на приколі, готовий на 96%. Корабель такого класу здатен своїми ракетами знищувати морські та сухопутні цілі на відстані понад 600 кілометрів. Ряд фахівців вважає, що цей корабель застарів чи що він не потрібен державі, виходячи з її воєнної доктрини. Інші експерти, навпаки, вважають за потрібне негайно добудувати крейсер, після введення в стрій якого встановиться приблизний паритет між флотами України та Росії на Чорному морі. А ще ніяк не добудують на українських заводах фрегат «Байда Вишневецький» і корвети «Луганськ» та «Львів», на що потрібно не більше грошей, ніж на відбудову Батурина. Морально застаріли? А чому не можна зразу поставити на них більш модерне електронне начиння, як роблять інші держави?

Крім того, два підводні човни у боєздатному стані кілька років тому Україні пропонувала Польща, оскільки вона мала намір замінити їх на новітні зразки. Наприкінці 2008 року начебто планувалася передача ВМСУ трьох виведених із складу US Navy фрегатів типу «Oliver H. Perry» (з нових членів НАТО два такі кораблі одержала Польща), але все так і залишилося на папері. За інформацією, яка є з цього приводу, Кабмін не знайшов на це гроші — хоча йшлося про мізерні суми у порівнянні, скажімо, з коштами на виплату «Юліної тисячі».

Так само, як поки що на папері залишається і програма будівництва корветів-«невидимок» типу «Гайдук», не кажучи про розгортання кількох батарей розроблених в Україні оперативно-тактичних протикорабельних ракет нового покоління.

ДОРОГЕ ЗАДОВОЛЕННЯ, БЕЗ ЯКОГО НЕМАЄ ДЕРЖАВИ

Автор цих рядків усвідомлює, що знайдеться чимало охочих оголосити його «мілітаристом». Але ж давно відомо: хто не хоче годувати власну армію, той годує чужу. Гадаю, що це прислів’я не втратило своєї чинності й у добу постмодерну (яка водночас стала добою масштабного міжнародного тероризму) і що воно стосується також флоту. А для найзапекліших пацифістів хочу розповісти одну коротеньку історію. Як відомо, в Україні є хоч невеличкий, але цілком «працездатний» риболовецький флот, частина якого ходить в Атлантику і веде промисел біля берегів Африки. А деякі тамтешні держави, як відомо, полюбляють таке собі «офіційне піратство»: посилають декілька сторожових катерів на перехоплення рибалок, мовляв, ви порушили наш кордон, й арештовують судно. Поки не заплатиш штраф — не відпустять. Можна, звісно, через Міжнародний суд знайти правду, але це довго та дорого. Так от, на польські чи естонські сейнери таких нападів не роблять — адже ці країни «під парасолькою» НАТО. Росіян теж не дуже чіпають — у них такий-сякий океанський флот лишився. Потерпають зазвичай українці. Дійшло до того, що наш уряд кілька років тому неофіційно просив одну з країн Альянсу допомогти в справі звільнення українського сейнера десь у Гвінейській затоці. Ті послали фрегат до берегів країни «офіційного піратства» — й суд негайно відпустив українських моряків та корабель. Але ж хіба напросишся на кожен такий випадок? Та й соромно якось — ведемо мову про «велику європейську державу», а засобів упоратися зі знахабнілим африканським диктатором маємо менше, ніж Болгарія чи Румунія. Чи не краще бодай один раз послати в район промислу українських рибалок свій фрегат? Як то кажуть, показати прапор? Кажете — дорого? Але чи не дешевшим стане в кінцевому підсумку діяльність забезпечення економічних та загальногуманітарних інтересів наших співгромадян за кордоном (уявіть лишень собі, які «комфортні» умови мають українські моряки у тюрмах країн третього світу з диктаторськими режимами десь на екваторі)?

Утім, це тільки один вимір проблеми. Про інші нехай скаже такий кваліфікований експерт, як віце-адмірал Безкоровайний: «Україні потрібен флот, який міг би захистити її національні інтереси. Сьогодні ми бачимо, що у світі розгортається терористична війна, яка тільки набирає силу. Завтрашній день на морі чи в повітрі, чи на суші — він нам не обіцяє нічого благополучного, він викликає тривогу, а тому знищення флоту, яке ми бачимо сьогодні, — це рішення суперечить державним інтересам. Флот потрібен такий, який відповідає завданням, які йому ставляться. Це захист України з морського напрямку у воєнний час і захист інтересів України у світовому океані в мирний час. Відповідно до цих завдань і треба будувати флот».

І справді: згадаймо кризову політичну ситуацію у серпні 2008 року, під час російсько-грузинських бойових дій, коли Президент Віктор Ющенко видав указ, що ним забороняв російським кораблям вихід із Севастополя без дозволу української сторони. ЧФ Росії відверто проігнорував цей указ — і Київ не зумів забезпечити виконання Договору про дружбу, співпрацю і взаємодопомогу з Грузією, за яким українська територія не може використовуватися для недружніх щодо Грузії дій. А чим забезпечити виконання указу, коли російський крейсер «Москва» потужніший за вогневою міццю за всі ВМСУ разом узяті?

Звичайно, Військово-Морський флот — задоволення дороге. А з суто воєнного погляду його ефективність у добу ракет, надзвукової авіації та ударних ядерних сил викликає у багатьох політиків та геополітичних аналітиків великий скепсис. Проте військово-морські флоти різної могутності мають практично всі приморські держави з населенням бодай у десять-п’ятнадцять мільйонів осіб. А якщо йдеться про країну, де живе кілька десятків мільйонів людей, то її флот зазвичай здатний діяти не лише в прибережних водах, а й у світовому океані. Чи такі настанови є реліктами колишніх часів, чи, навпаки, їх ініціює небезпека глобального тероризму й новітнього морського піратства — але фактом є те, що військові кораблі різних класів і далі сходять зі стапелів суднобудівних заводів. А ті, що вже ходять морями, модернізуються й переоснащуються найновітнішими озброєннями. І якщо слова верховного головнокомандувача Віктора Ющенка про те, що «український прапор на кожному нашому кораблі, військовому чи цивільному, має бути символом нашої могутності» не є просто святковою балаканиною, то постає запитання — а чому вже за Ющенка пішло на брухт чимало кораблів і чому за час його президентства не добудовано взамін списаним жодного нового корабля? Звісно, все можна списати на прем’єрів, на Віктора Януковича (з його вельми специфічним ставленням до захисту української державності) і на Юлію Тимошенко (з її відвертим нехтуванням проблемами обороноспроможності країни і небажанням фінансувати Збройні сили навіть у мінімально потрібних обсягах). Але ж вони не позиціонують себе як послідовні українські патріоти, для яких інтереси країни — понад усе. І не на словах, а на ділі.

...Колись український уряд уже відмовився від створення потужного військового флоту на Чорному морі. Це було 1917 року. У ті часи кораблі та сухопутні підрозділи ЧФ українізувалися самочинно, без будь-якої допомоги Києва, який примудрився не помітити патріотичних настроїв матросів і офіцерів. Скажімо, восени 1917 року на всіх кораблях бригади лінкорів ЧФ віце-адмірала Андрія Покровського було піднято українські прапори й створено українські ради. Було сформовано курінь моряків-добровольців, який поїхав до Києва захищати українську владу від більшовиків. Але... Подальші події добре відомі. Від тодішнього українського флоту, як, власне, і від самої Української держави, залишилися тільки спогади, кілька сторінок у підручниках та нескінченні розмови сучасних аматорів альтернативної історії: а як би воно могло бути, якби два плюс два у нас було чотири, як і в усьому світі, а не п’ять, як це досі рахується «по-нашому». Чи вчить когось в Україні українська ж історія?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ.

«ДЕНЬ» №120, 15.07.09

Емблема ВМСУ.

Флагман ВМСУ фрегат «Гетьман Сагайдачний».

День Військово-Морських Сил України: Президент України Віктор Ющенко.

Корвет «Луцьк».

Кораблі ВМСУ в Стрілецкій бухті.

Ракетний крейсер ВМСУ «Україна».

На світлинах: Сергій Грабовський. Емблема ВМСУ. Флагман ВМСУ фрегат «Гетьман Сагайдачний». День Військово-Морських Сил України: Президент України Віктор Ющенко. Корвет «Луцьк». Кораблі ВМСУ в Стрілецкій бухті. Ракетний крейсер ВМСУ «Україна».

«Гибель эскадры»-2

У нас, похоже, никем не были замечены сообщения в западных СМИ и на интернет-форумах с весны и лета этого года о судьбе купленного китайцами у нас 11 лет назад недостроенного авианосца (по советской терминологии — «тяжелого авианесущего крейсера») «Варяг». Были ли замечены такие сообщения теми, кого это интересовало, но преднамеренно проигнорированы? Ведь ситуация вырисовывается очень интересная и в нормальном государстве уже давно бы работала специальная следственная комиссия парламента, а общественность требовала бы наказания виновных, несмотря на их ранги и прежние заслуги...

Напомню суть дела. Авианосец «Варяг» (до 19 июля 1990 года — «Рига», с ноября 2008 года — Shi Lang) является так называемым систершипом (кораблем одной серии или класса) на сегодняшний день единственного российского авианосца «Адмирал Кузнецов». Корабль, спущенный на воду в Николаеве 25 ноября 1988 года, должен был стать первым советским тяжелым классическим авианосцем: его планировали оборудовать паровыми катапультами вместо системы старта с носовой рампы, как на «Кузнецове». Катапультный старт позволяет не только экономить топливо (следовательно, увеличить дальность и длительность полета), но и запускать самолеты с максимальной боевой нагрузкой. Кроме того, катапульты позволяют взлетать с палубы не только истребителям и штурмовикам, но и более тяжелым самолетам радиолокационной разведки.

После распада СССР корабль достался Украине. В 1992 году, при 67-процентной технической готовности «Варяг» был законсервирован. В апреле 1998 года «Варяг» был продан китайской компании Chong Lot Travel Agency Ltd за смешную сумму — 20 миллионов долларов (это без неизбежных в подобных случаях и, можно допустить, значительно больших по объемам «откатов», полученных тогдашними руководителями государства), официально — для переоборудования в плавучий центр развлечений.

Интересно, что эта же компания в том же 1998 году приобрела у корейцев проданный им перед этим россиянами на металлолом списанный из состава Тихоокеанского флота авианосец «Минск», оснащенный самолетами вертикального взлета-посадки. Два года авианосец изучали китайские военные и инженеры, потом его действительно сделали центром развлечений, да еще с доходом в 1 млн. долларов ежемесячно...

Но речь не о «Минске» — это был довольно-таки устарелый корабль, спущенный на воду еще в 1975 году и неспособный нести на себе сверхзвуковых истребителей и истребителей-бомбардировщиков. Речь о «Варяге». Его сейчас интенсивно достраивают (китайцы подписали контракт с французскими фирмами на поставку силовых установок) и в следующем году планируют его ходовые испытания, хотя пока что без оружия. При этом в КНР уже начали выпуск самолетов J-10 и J-11B, способных взлетать с авианосца и садиться на него. Полностью ввести этот мощный корабль в строй, по оценкам экспертов, КНР сможет через пять-семь лет, и он существенно усилит боеспособность китайского флота.

Всю эту историю я здесь рассказываю не для того, чтобы, подобно патриотически настроенной публике определенного образца, в который раз пожаловаться в отношении отсутствия в Украине своего ядерного оружия, стратегической авиации, нескольких танковых армий и воздушно-десантных дивизий. Речь идет совсем о другом: тяжелый ударный авианосец, даже построенный на 67%, мог бы быть продан по меньшей мере за миллиард; можно было и заключить соглашение с Китаем о максимально возможной достройке «Варяга» украинской стороной, и тогда бы он стоил еще дороже. А полученные немалые деньги можно было бы пустить на укомплектование Военно-Морских сил Украины.

Можно... Если бы Украину возглавляли лидеры другого образца.

ЗАДАЧИ — ГРАНДИОЗНЫЕ, СИЛ — НЕТ

Согласно Военной доктрине Украины, Военно-Морские силы Вооруженных сил Украины (ВМСУ) предназначены для защиты суверенитета и государственных интересов Украины на море, разгрома группировок ВМС противника в своей операционной зоне самостоятельно и во взаимодействии с другими видами Вооруженных сил Украины, содействие Сухопутным войскам Украины на приморском направлении. Организационно ВМСУ ныне включают: командование; эскадру разнородных сил; две военно-морские базы (Южная и Западная); морскую авиационную бригаду; бригаду береговой обороны; части и подразделения специального назначения; части и учреждения боевого, технического, тылового и медицинского обеспечения; Севастопольский военно-морской институт.

Операционная зона ВМСУ включает акватории Черного и Азовского морей, рек Дунай, Днестр, Днепр, а также другие районы морей, которые определяются интересами государства.

Главная база ВМСУ — город Севастополь. Основные пункты базирования ВМСУ — Одесса, Новоозерное, Саки, Севастополь (три последние — Крым).

ВМСУ состоят из пяти видов: надводные силы; подводные силы; авиация ВМС; береговые ракетно-артиллерийские войска; морская пехота.

Такие лаконичные формулы содержатся в официальных документах, которые определяют организацию и деятельность ВМСУ. Но поставим логичный вопрос: а чем обеспечивается выполнение этих задач? Состоянием на конец 2008 года ВМСУ, как свидетельствуют неофициальные, но информированные источники, насчитывали около 20 тысяч личного состава, из них 15 тысяч военнослужащих, и имели в своем составе более 30 боевых кораблей и судов обеспечения (среди которых ни одной подлодки), четыре противолодочных самолета и восемь противолодочных вертолетов, 39 танков, 178 бронемашин, 66 артсистем калибром более 100 мм, две береговые противокорабельные ракетные батареи.

Прямо скажем, не слишком густо для выполнения поставленных перед ВМСУ серьезных задач. А если без экивоков — это явно недостаточно.

Конечно, и Румыния, и Болгария, и Турция являются членами НАТО, а поэтому какие-то военные авантюры со стороны этих черноморских государств представляются очень маловероятными, — но ведь не следует забывать, что в Румынии влиятельные политические силы публично выдвигают территориальные претензии к Украине, и где гарантия, что в случае прихода этих сил к власти они не пожертвуют членством в Альянсе ради призрака «Великой Румынии» — Romania Mare? С другой стороны, Российская Федерация официально является стратегическим партнером Украины, но разве там нет желающих присоединить часть чужой территории или создать еще одно марионеточное «государство» в Причерноморье? А тем временем ВМС Румынии и по количеству личного состава, и по численности кораблей заметно превышают ВМСУ, тогда как это государство имеет несравненно меньшую длину морского побережья, чем Украина. Российский же Черноморский флот, включительно с морской пехотой и авиацией, куда сильнее украинских морских сил. Конечно, существенным фактором стабильности выступает многолетний член НАТО — Турция, чей флот по всем параметрам значительно превышает не только ВМСУ, но и российский Черноморский флот (наличие ракетного крейсера «Москва» у россиян здесь не спасает ситуации — хотя флот Турции не имеет кораблей такого класса, но, скажем, против двух российских подлодок, из которых на ходу только одна, турки имеют 17).

Конечно, если бы Украина уже была членом НАТО, ни одна из этих проблем не возникла бы. Но, действительно, «маємо те, що маємо». Поэтому надо или самостоятельно заботиться о собственной безопасности и государственных интересах (что, конечно, не исключает, а наоборот, стимулирует поиск сильных и надежных союзников), или сделать вид, что все хорошо, и не раздражать кого-либо из соседей, сильнее нас... Кого? Ту же Румынию или Россию. А, может, и Беларусь. Там, в отличие от Украины, об армии государственная власть не забывает.

А в Украине если и вспоминает — то весьма специфическим образом. Во-первых, в праздничные дни, когда высшими лицами произносятся громкие слова и раздаются щедрые обещания. Во-вторых, в будни, когда можно сделать очередной гешефт на военном снаряжении.

Но вернемся непосредственно к проблемам украинских моряков. После украинско-российского соглашения 1997 года о разделении Черноморского флота СССР определенное время ВМСУ развивались главным образом не на основе государственного финансирования, а на почве шефской поддержки, которую оказывали различные регионы страны. Но ведь разве этого достаточно для нормальной жизнедеятельности флота, когда нужно не только кормить матросов и строить квартиры офицерам, но и ремонтировать корабли, пополнять число боевых единиц, обеспечивать их всем необходимым для дальних походов и тому подобное. Спасал патриотизм офицерского состава ВМСУ, который, как зафиксировано специальными социологическими исследованиями, был и остался едва ли не самым высоким среди всех родов и видов Вооруженных сил. Это понятно: ведь при разделении флота каждый лично выбирал свою дальнейшую судьбу, при том, что в российском флоте платят больше...

Большие надежды на флоте возлагали на конец «эры Кучмы» и приход к власти в Украине новой, казалось бы, патриотической и профессиональной команды. Казалось, что эти надежды начинают оправдываться. Летом 2005 года, выступая перед моряками в Севастополе во время празднования Дня ВМСУ, Президент и Верховный главнокомандующий Виктор Ющенко подчеркнул, что власть работает над тем, чтобы найти возможности для вооружения ВМС современным оборудованием. «Экономические результаты, которые у нас есть, дают нам основания утверждать, что у государства появляются ресурсы для обеспечения Вооруженных сил Украины и ВМС в частности», — сказал Президент и прибавил, что вскоре будет представлена так называемая «дорожная карта», в которой будет указываться, что именно необходимо сделать в течение ближайших пяти лет для того, чтобы в украинских Вооруженных силах появилась современная техника, чтобы были новые государственные заказы на корабли и новые виды вооружения. Ющенко сказал, что, по договоренности с министром обороны, «дорожная карта» ежегодно будет дополняться новыми ресурсами финансирования — как бюджетного, так и альтернативного: «Проблема иметь достойный флот — это проблема не только Министерства обороны, но и всей нации. Каждая территория должна найти свой способ поддержать ВМС».

Красиво было сказано!..

Прошло четыре года. И вновь Виктор Ющенко выступает в Севастополе — теперь уже на новом празднике, введенном его указом, — Дне флота. И опять было немало пафоса и обещаний: «Сегодня мы заботимся об оснащении национальных Военно-Морских сил современными кораблями, оружием и боевой техникой. Уверен, что успешно и вовремя будет реализована программа строительства корветов для Военно-Морских сил. В ближайшее время мы завершим реформу всей системы подготовки флотских специалистов... Украина по своему географическому положению, по своим политическому и экономическому потенциалам является и обязана быть большим морским государством. Это — дело нашей национальной чести. Эта задача — один из приоритетов государственной политики даже в сегодняшнее время экономического кризиса». А далее — еще более патетически: «Мы — большое и сильное государство. Наш флот — это наша большая уверенность и наша гордость. Это — несокрушимая опора свободы, мира и хорошего будущего всей Украины».

Несокрушимая опора... Наша гордость...

Действительно, Украина могла бы иметь на Черном море неплохой флот, который был бы ее гордостью. Но ведь за последние 12 лет — после раздела Черноморского флота СССР между Россией и Украиной, когда последняя получила около 70 военных кораблей различного класса, — личный состав ВМСУ и количество плавучих единиц в их составе постоянно сокращались. Так, пошли на металлолом три из четырех фрегатов («Севастополь», «Миколаїв», «Дніпропетровськ»), пять корветов («Чернівці», «Ужгород», «Суми», «Херсон», «Ізяслав»), а из тех шести, что остались, два выведены в резерв, один из троих больших десантных кораблей («Рівне»), все четыре малые десантные корабли, в том числе — «Донецьк», который построен уже в независимой Украине (введен в строй в июне 1993 года). Поэтому вспоминали власть имущие о флоте — но как способ положить в карманы еще, а потом еще несколько миллионов долларов, списав на металлолом корабли, способные не один десяток лет ходить по морям.

А чего стоит ремонтная эпопея с единственной украинской подлодкой «Запоріжжя», которая продолжается уже 12 лет и неизвестно, чем закончится! То закупили у греков не те аккумуляторы, то еще что-то произошло... Похоже, командование никак не определится, вообще нужны ли подлодки Украине, или нет. Решать же нужно — потому что вскоре в составе ВМСУ не останется ни одного офицера с опытом подводных погружений, и тогда вопрос отпадет сам собой. Может, этого и ждут, чтобы заработать на подлодке еще какую-то копейку?

Впрочем, может, речь идет о безнадежно устарелых кораблях, которые не подлежат ремонту? Я побывал на борту фрегата «Севастополь» за год до его списания. Этот корабль совсем не был похож на металлолом; даже больше, старшие офицеры ВМС Украины, с которыми я разговаривал, утверждали, что для ремонта корабля, который отвечает основным требованиям к современной боевой единице, достаточно —7 миллионов, и он будет плавать по меньшей мере 10—15 лет. Такая же ситуация тогда была и с рядом других боевых кораблей: они подлежали восстановлению и длительному использованию. Что же касается «устарелости» кораблей, которым 20—30 лет, то автор этих строк, когда в Севастополь пришел с визитом французский эсминец, поинтересовался датой его построения. Оказалось: 1967 год. Конечно, корабль за это время прошел необходимую модернизацию, но кто мешал сделать то же самое и с украинскими кораблями?

Но в 2004 году, после отставки Евгения Марчука с должности министра обороны, Кабмин Януковича (которому уже было выражено парламентское недоверие!) дал очень сомнительный с точки зрения законности «зеленый свет» решению о списании 30 боевых и вспомогательных кораблей, среди которых были фрегат «Севастополь», корвет «Ізяслав» и ракетный катер «Умань».

И вообще, делались очень интересные вещи. Бывший командующий ВМСУ вице-адмирал Владимир Бескоровайный считает, что большинство кораблей, которые достались Украине при разделе ЧФ СССР, можно было отремонтировать и использовать для решения задач обороны страны. Но сначала большие деньги выделялись на ремонт кораблей, а потом эти корабли внезапно списывали и немедленно резали на металлолом. Почему? Зачем? Решение принимал Киев. Как убедиться, куда пошли деньги, должным ли образом они использованы? — спрашивает вице-адмирал. И сам отвечает: А никак. Не говоря о маразме ситуации, когда якобы тщательно отремонтированный корабль режут автогеном...

Результат: выходить в океан в дальнее автономное плавание ныне способен только один корабль ВМСУ — фрегат «Гетьман Сагайдачний», тогда как два самых «ходовых» корвета — максимум в Средиземноморье. Поэтому об участии, скажем, в борьбе с морским пиратством в районе Африканского Рога, где в число заложников попадают ежегодно десятки украинских граждан, можно только мечтать. Или громко говорить об этом с высоких трибун.

Однотипный же с «Москвой» крейсер «Україна» и ныне стоит в Николаеве у заводской стены на приколе, готовый на 96%. Корабль такого класса способен своими ракетами уничтожать морские и сухопутные цели на расстоянии более 600 километров. Ряд специалистов считает, что этот корабль устарел или что он не нужен государству, исходя из его военной доктрины. Другие эксперты, наоборот, считают, что нужно немедленно достроить крейсер, после введения в строй которого установится приблизительный паритет между флотами Украины и России на Черном море. А еще никак не достроят на украинских заводах фрегат «Байда Вишневецький» и корветы «Луганськ» и «Львів», на что надо не больше денег, чем на восстановление Батурина. Морально устарели? А почему нельзя сразу поставить на них более современную электронную начинку, как делают другие государства?

Кроме того, две подлодки в боеспособном состоянии несколько лет назад Украине предлагала Польша, поскольку она была намерена заменить их на новейшие образцы. В конце 2008 года якобы планировалась передача ВМСУ трех выведенных из состава US Navy фрегатов типа «Oliver H. Perry» (из новых членов НАТО два таких корабля получила Польша), но все так и осталось на бумаге. По информации, которая есть по этому поводу, Кабмин не нашел на это деньги — хотя речь шла о мизерных суммах по сравнению, скажем, со средствами на выплату «Юлиной тысячи».

Так же пока что на бумаге остается и программа строительства корветов-«невидимок» типа «Гайдук», не говоря о разворачивании нескольких батарей разработанных в Украине оперативно-тактических противокорабельных ракет нового поколения.

ДОРОГОЕ УДОВОЛЬСТВИЕ, БЕЗ КОТОРОГО НЕТ ГОСУДАРСТВА

Автор этих строк осознает, что найдется немало желающих объявить его «милитаристом». Но ведь давно известно: кто не хочет кормить собственную армию, тот кормит чужую. Думаю, что эта пословица не потеряла своей актуальности и в эпоху постмодерна (которая в то же время стала эпохой масштабного международного терроризма) и что она касается также флота. А для самых рьяных пацифистов хочу рассказать одну короткую историю. Как известно, в Украине есть хотя небольшой, но вполне «трудоспособный» рыболовецкий флот, часть которого ходит в Атлантику и ведет промысел у берегов Африки. А некоторые тамошние государства, как известно, любят такое себе «официальное пиратство»: посылают пару сторожевых катеров на перехват рыбаков, мол, вы нарушили нашу границу — и арестовывают судно. Пока не заплатишь штраф — не отпустят. Можно, конечно, через Международный суд найти правду, но это долго и дорого. Так вот, на польские или эстонские сейнеры таких нападений не делают — ведь эти страны «под зонтиком» НАТО. Россиян также не очень трогают — у них кое-какой океанский флот остался. Страдают обычно украинцы. Дошло до того, что наше правительство пару лет назад неофициально просило одну из стран Альянса помочь в деле освобождения украинского сейнера где-то в Гвинейском заливе. Те послали фрегат к берегам страны «официального пиратства» — и суд немедленно отпустил украинских моряков и корабль. Но ведь разве напросишься на каждый такой случай? И стыдно как-то — ведь речь идет о «большом европейском государстве», а средств справиться с обнаглевшим африканским диктатором меньше, чем у Болгарии или Румынии. Не лучше ли хотя бы один раз послать в район промысла украинских рыбаков свой фрегат? Как говорится, показать флаг? Говорите, дорого? Но едва ли дешевле станет в конечном итоге деятельность обеспечения экономических и общегуманитарных интересов наших сограждан за рубежом (представьте лишь себе, какие «комфортные» условия имеют украинские моряки в тюрьмах стран «третьего мира» с диктаторскими режимами где-то на экваторе...)?

Но это только одно измерение проблемы. О других пусть скажет такой квалифицированный эксперт, как вице-адмирал Бескоровайный: «Украине нужен флот, который мог бы защитить ее национальные интересы. Сегодня мы видим, что в мире разворачивается террористическая война, которая только набирает силу. Завтрашний день, в воздухе, на море или на суше, — он нам не обещает ничего благополучного, он вызывает тревогу, а поэтому уничтожение флота, которое мы видим сегодня, — это решение противоречит государственным интересам. Поэтому нужен флот, отвечающий задачам, которые перед ним ставятся. Это защита Украины в морском направлении в военное время и защита интересов Украины в мировом океане в мирное время. В соответствии с этими задачами нужно строить флот».

И действительно: вспомните кризисную политическую ситуацию в августе 2008 года, во время российско-грузинских боевых действий, когда Президент Виктор Ющенко издал указ, которым запрещал российским кораблям выход из Севастополя без разрешения украинской стороны. ЧФ России откровенно проигнорировал этот указ, поэтому Киев не сумел обеспечить выполнение Договора о дружбе, сотрудничестве и взаимопомощи с Грузией, по которому украинская территория не может использоваться для недружественных в отношении Грузии действий. А чем обеспечить выполнение указа, если российский крейсер «Москва» превосходит по огневой мощи все ВМСУ вместе взятые?

Конечно, Военно-Морской флот — удовольствие дорогое. А с точки зрения чисто военной его эффективность в эпоху ракет, сверхзвуковой авиации и ударных ядерных сил вызывает у многих политиков и геополитических аналитиков большой скепсис. Однако, несмотря на это, военно-морские флота разной мощи содержат практически все приморские государства с населением даже в десять-пятнадцать миллионов человек. А если речь идет о стране, где живет несколько десятков миллионов человек, то здесь флот обычно способен действовать не только в прибрежных водах, но и в Мировом океане. То ли такие установки являются реликтами прошлого, то ли, наоборот, их инициирует опасность глобального терроризма и новейшего морского пиратства, — но фактом является то, что военные корабли различных классов и далее сходят со стапелей судостроительных заводов. А ходовые корабли модернизируются и переоснащаются новейшими вооружениями. И если слова Верховного главнокомандующего Виктора Ющенко, что «украинский флаг на каждом нашем корабле, военном или гражданском должен быть символом нашей мощи», не является просто праздничной болтовней, то возникают вопросы — а почему уже при Ющенко ушло на утиль немало кораблей? И почему за время его президентства не достроен, взамен списанным, ни один новый корабль? Конечно, все можно списать на премьеров, на Виктора Януковича (с его весьма специфическим отношением к защите украинской государственности) и на Юлию Тимошенко (с ее откровенным пренебрежением к проблемам обороноспособности страны и нежеланием финансировать Вооруженные силы даже в минимально нужных объемах). Но ведь они не позиционируют себя как последовательные украинские патриоты, для кого интересы страны — превыше всего. И не на словах, а на деле.

...Когда-то украинское правительство уже отказалось от создания мощного военного флота на Черном море. Это было в 1917 году. В те времена корабли и сухопутные подразделения ЧФ украинизировались самочинно, без какой-либо помощи Киева, который умудрился не заметить патриотических настроений матросов и офицеров. Скажем, осенью 1917 года на всех кораблях бригады линкоров ЧФ вице-адмирала Андрея Покровского были подняты украинские флаги и созданы украинские советы. Был сформирован курень моряков-добровольцев, который поехал в Киев защищать украинскую власть от большевиков. Но... Дальнейшие события хорошо известны. От тогдашнего украинского флота, как, собственно, и от самого Украинского государства, остались только воспоминания, несколько страниц в учебниках. И бесконечные разговоры современных любителей альтернативной истории: а как бы могло быть, если бы два плюс два у нас было четыре, как и во всем мире, а не пять, как это до сих пор считается «по-нашему». Учит ли кого-то в Украине украинская же история?

Сергей ГРАБОВСКИЙ.

«ДЕНЬ» №120, середа, 15 липня 2009

Сергей Грабовский, кандидат философских наук, член Ассоциации украинских писателей

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка