Подружжя Листопад
Юрій Листопад

Слово до земляків

«Ти, Україно, ти – мій раю,

Ти –  чарівниченько моя!

Я від душі тебе кохаю,

Ще більш кохати хочу я.

Обняв би я тебе руками,

До серця щиро пригорнув

І в вічі глянув би очима,

Тоді б навіки вже й заснув».

(З українського фольклору)

Приїхав я на Батьківщину, до рідної неньки – України. Привід був дуже скорботний – помирав батько (до речі, ветеран виробництва, ветеран праці). Батька поховали. Мама (теж ветеран праці, дитина війни) – старенька і хвора сьогодні, бо все життя і здоров’я віддала рідному місту, де народилася  і проживає весь час. Щоб якось влаштувати її побут, почали з дружиною робити ремонт в  квартирі. Літні дні для нас – на вагу золота. А тим більше – відпускні дні. А тим більше, якщо приїхав з холодної Півночі. Хочеться зробити все швидко і якісно. А  мама все плаче і плаче... Що одна залишилася, а ще сусіди – молоді і «круті», ті, що їх в дитинстві пригощала пиріжками та цукерками – не дають спокійно доживати свого віку. Знущаються, ображають, не вважають за людину. І наче маєш свою власну (приватизовану) житлову площу в старенькому 2-поверховому будинку ще сталінських часів, а в той же час керують усім молоді і нахабні сусіди. Не можливо допроситися ключів від даху, щоб прочистити хоча б димохід, в підвалах повний самозахват і сантехнікам неможливо туди потрапити, щоб провести ремонтні роботи. Та головна біда – супутникові антени, які встановили прямо над квартирою матері жителі всього району. Таким чином стеля тріскається, затікає, стіни теж у тріщинах, дах розволочений, біля всіх вікон – низки проводів. А чи не сприяв підвищений радіоелектронний фон швидкій смерті нашого батька (ракове захворювання вбило його за три місяці)?

Та і мама в цій кімнаті під антенами почуває себе дуже погано. Як же зарадити старенькій матері? Невже вона не заслуговує на не те щоб почесну, то хоча б спокійну старість? Звернулися в санепідемстанцію, а в них прилад для вимірювання фону ще не пройшов державної перевірки,  звернулися до ЖЕКу – допоможіть!  «Та поскидайте ви ці антени, а ми вам ще й спасибі скажемо», - була відповідь (є всі копії заяв). Та я людина з вищою  освітою, розумію, що це ж таки чужа власність. Хоча б хазяїв цих антен знайти. А як? Ніхто нічого не знає, «моя хата скраю…»  Прийшлося мені акуратно роз’єднати клеми – прийдуть хазяї, то буде с ким вирішити питання.

Та не так вийшло...  Ввечері раптом лунає нескінченний дзвоник в наші двері аж поки я не відкрив.  Сусіди, сімейна пара, Кулінич Віктор  і Тетяна, ті, що молоді,  «круті», хамуваті,  тобто хазяї  життя стоять перед дверима і лагідним голосом Тетяна каже: «Дорогий сусіде! Вийди, давай познайомимось». Я трохи здивувався, адже саме від них йшла агресія весь час. Швидко прибрався і вийшов на площадку. Виявляється,  це було моєю помилкою, адже в їх планах було  -  виманити мене з квартири і влаштувати самосуд. Звичайно, ті хто тут народилися і проживають мають великі зв’язки і рідню в різних державних і правоохоронних органах, а саме працівник міліції був учасником бійки.  Знаючи, що в них скрізь є «кум, сват, брат…» - люди вільно почувають себе і знають що можуть творити скрізь  самоуправство та їм за це нічого не буде, бо «все схвачено, за все заплачено», все шито і крито на протязі багатьох років.

А хто я? Доля склалася так, що сьогодні я  – російський громадянин, закордонний українець. Я просто дуже люблю свою Україну, з повагою ставлюся до батьків, бо це я всмоктав із молоком матері. На сьогодні я маю нагороди від голови товариства "Україна - Cвіт"  Івана Драча. за вагомий внесок у розвиток співпраці України із закордонним українством і за єднання українських сил у світі; грамоту від Державного управління справами президента України з Національного культурного центру України в Москві Генерального директора, доктора історичних наук, лауреата Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка  Володимира Мельниченка за творчу участь у мистецьких заходах української громади Мурманської області, активну діяльність у театральному гуртку та в народному хорі української пісні  «Лелеки»; разом з цим хором їздив на Всеросійський фестиваль української пісні  ім. Олександра Кошиця в Москві, де ми також отримали дипломи другої і третьої степені; був делегатом  третього Всесвітнього форуму українців в 2003 року в Києві, та багато інших,  всіх не перерахуєш,  то буде дуже довгий список. За фахом я менеджер соціально-культурної діяльності (Мурманський державний університет закінчив у 2009 році, Гадячськке державне культурно просвітнє училище ім. І.П.Котляревського -  1984 р.).

Отож, представилися один одному. Від сусідів несло алкоголем, видно тільки від столу. І почала «дорога» сусідка солодким голосом говорити гадості  в нецензурній формі про нашу матір, покійного батька, провокуючи мене на нервовий зрив. Я тримався спокійно, призивав до совісті, спробував знайти щось святе в її душі, нагадав, що про покійних погано не говорять.   І тут  зі словами «ах ти російське  бидло!», ця неврівноважена жінка  чіпляється в мене кігтями різко і декілька разів  б’є мене  внайбільш чутливу частину чоловічого тіла. Звичайно, з метою самозахисту я виставив вперед руки. Ось тут до нашого «спілкування» долучився вже й сусід. Він накинувся на мене з кулаками. Таким чином мета сусідів-провокаторів уже була досягнена: я був один на площадці, і почався конфлікт. Вискочили із квартири моя дружина з матір’ю щоб завадити цій бійці. В цей час з першого поверху, наче очікуючи сигналу «до бою», прибігло ще четверо людей, які підключилися до бійки, намагаючись ззаду підбити мене під ноги, щоб вшестеро добивати мене на підлозі. Побачивши, що люди знаходяться в стані алкогольного  сп’яніння, не адекватно себе поводять (з сусіда з рота летить піна, він весь тремтить), ми знайшли спосіб заскочити до своєї квартири, захлопнули двері  і визвали міліцію. А «дорогі сусіди» ще довго стояли під нашими дверима, вигукуючи погрози в нашу адресу та нецензурно лаючись, аж  поки не приїхала міліція. Як потім виявилось справу повернули так, що не я, а сусіди визвали міліцію.

Наряд міліції увійшов до нашої квартири тільки після того як поспілкувались з іншими учасниками конфлікту у дворі та в під’їзді. Мабуть вони вже мали, нав’язану їм,  точку зору на цю подію. Ми також почали вводити їх в курс справи, поскаржилися на знущання, зговір і самосуд.

Лейтенант мене відразу звинуватив у дрібному хуліганстві і що за це мене можуть покарати, а міліціонер-прапорщик прямо пояснив: «Якби отак  мені антену відключили, то я б теж тобі  морду набив!»… Німа пауза…

Скривавлений, із свіжими синцями (є висновки судино медичної експертизи),  я отримав моральний шок, не  в змозі  збагнути, де я?  Це пригода трапилася 17 червня, коли вся Україна готовилася відзначити 14-ту річницю – День Конституції України! (оце так відсвяткував  свято). Спитав себе: так хіба це справді правова держава?..  Але це  моя Батьківщина! Невже тут все так стрімко міняється, що старість вже не заслуговує на повагу, що правий той, хто сильніший і хитріший, що гроші вирішують все,  можна все купити і продати, що представники захисних структур відчувають себе такими панами та попирають Конституцію  України як їм заманеться? А де декларована повага до діаспори?

Та що їм взяти із старенької  вдови? Це відпрацьований матеріал. Треба триматися «сильних світу цього» - з них можна щось мати, адже ж наш сусід – бізнесмен, а сват працює в міліції.

Отож продовжую. Жінка – капітан міліції Юлія Ярова залишилася опитувати нас, а  два міліціонера (лейтенант і прапорщик) пішли  опитувати сусідів. Через деякий час вони повернулися до нас. Молодий, задоволений міліціонер, апетитно облизуючись і погладжуючи своє, ще не велике черевце (бо тільки ж чин лейтенанта має), з масними очками зайшов до нашої квартири. Його напарник, більш грубий в череві, звернувся до своєї колеги, щоб скоріше вже закінчувала свою роботу, оскільки вони вже вправилися в сусідній квартирі і задоволено перемигнув. Але жінка капітан продовжувала  записувати наші покази.

Пройшовши всі необхідні обстеження лікарів і судово-медичну експертизу, з діагнозом закрита черепно-мозкова травма, з синцями по всьому тілу   (є всі підтверджуючі медичні документи) я виявляється ще й винен, тому що версія сусідки була спланована ще до бійки: виманити мене з квартири, побити, попередньо змовившись з сусідами (власниками антен), а тоді ще й звинуватити. Нині сусіди  подають заяву до суду, начебто я її побив. Дуже обурює, ще без доказів  приймають версію нападників, а не мою. Я вимушений захищатися. А де ж шукати правди, Україно?!  Чи може подавати скаргу в судочинні органи та  ЗМІ Росії? Та зв’язуватися  з усім закордонним українством? Та не хочеться бруд із хати виносити.

Отже продовжую. Трохи поправивши своє здоров’я (22 дні мене обстежували лікарі,  доглядала мати, та жінка (є всі підтверджуючі документи), пішов я до міліції шукати правди. Та де там. Насилу заяву від мене прийняли і то тільки на 20-й день після бійки. Та слідство знову проігнорувало мене і винесли постанову про відмову у відкритті справи. Відмахнулися папером і все. Та в тій постанові я знову винуватий, не дивлячись ні на факти, ні на надані документи, а саме: акт із ЖЕКу; водоканалу; техніків-пічників; санепідемстанції; довідка з судово-медичної експертизи; довідка із травмопункту; довідки лікарів, що мене лікували (травматолог і невропатолог) та інші документи, де вказано на неправомірність дій сусідів. Та де там, не допомогло і клопотання від моїх земляків з Півночі від голови Національно культурної автономії українців Мурманської області, кавалера ордена України «За заслуги» III ступені, кавалера золотої зірки «Патріот України», члена Національної спілки журналістів України, редактора незалежного сайту «Кобза - українці Росії» пані Наталії Литвиненко-Орлової.  Так  і поїхав я знову на Північ з тяжкими думками, що мене там, на Батьківщині,  судять без моєї вини і присутності.

Врешті-решт  не для бійки  я приїхав  за тисячі кілометрів. Мені дуже прикро, що я зустрівся з цими хамуватими і свавільними, так званими, «новими українцями», у яких в душі немає нічого святого і людського, які ганьблять мій народ. А я просто все ще люблю свою рідну землю, вболіваю за її майбутнє і, знаходячись в далечині від неї, несу культуру своїх пращурів, розповсюджую її серед російського народу,  сумую за рідною солов’їною мовою, за безкрайніми степами та лісами, горами та рівнинами, великим Дніпром та маленькими потічками. Тай дітлахів, вихідців з України  в школі, де я працюю і керую дитячим фольклорним ансамблем «Тарабанчик», що означає легкий весняний вітерець, вчимо не забувати свої коріння, перед виступом вони промовляють:

Українці, земляки,

Щиро вас вітаємо!

А рідненьку нашу мову

Ми не забуваємо,

Бо вона нам пахне літом,

Теплим сонечком і житом,

І  широкими ланами, і дрімучими лісами,

І прозорою росою, паляницею запашною.

Ольга Листопад

Навіть вірші моя жінка Ольга Листопад  покладає на музику і вони залюбки співають:

Сію дитині в серденько ласку,

Сійся, родися ніжне Будь ласка,

Вдячне Спасибі, Вибач Тремтливе,

Слово у серці як зернятко в ниві.

Доброго ранку, Світлої днини

Щедро даруй ти людям дитино.

Мова барвиста, мова багата

Рідна і тепла, як батьківська хата.

Україно! Коли ж ти гордо розправиш плечі і примусиш весь світ себе поважати і достойно цінувати? Я ж твій син, Україно, хоча приїжджаю до тебе гостем. І як сказав Президент України Віктор Янукович 25 червня 2010 року на телеканалі «Інтер»: «…Україна – європейська країна. І від того, як вона зустрічає своїх гостей, залежить  те, як до неї будуть ставитися в усьому світі». Жаль що це лише високі слова, а так хочеться  вірити в те, що колись я знов приїду на рідну землю і мені тут скажуть щиро і без лапок:

- Ласкаво просимо в Україну!  

Юрій ЛИСТОПАД

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

03 серпня 2010 року Мурманська область

Подружжя Листопад
Подружжя Листопад
Тарабанчик
Тарабанчик

На світлинах: Юрій Листопад. Дитячий фольклорний ансамбль «Тарабанчик» та його керівник. Подружжя Листопад.

Від редакції:

Редакція сайту через СКУ зробить спробу звернутися до органів внутрішніх справ України з проханням взяти під контроль розслідування цієї прикрої справи.

А пану Юрію Листопаду подяка за його пасіонарну роботу по плеканню української культури за Полярним колом. Так тримати!

Василь Коломацький

в.о. головного редактора

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка