Попри близькість Білорусі до Росії та України, нам мало що відомо про діяльність українських організацій у цій країні

Сьогодні українська діаспора світу налічує близько 20 млн осіб. Українські громадські організації діють у 53 країнах світу і процес їх створення триває. З’являються нові громади, зокрема, в таких нетрадиційних діаспорних країнах, як ПАР, Китай, Андорра та ін. Відомо також (і це логічно), що найтяжчі умови існування українських громад створені в Росії. Проте, чомусь осторонь стоять українці Білорусі: незважаючи на територіальну близькість цієї держави до України, нам мало що  відомо про наших співвітчизників у цій країні.

Перебуваючи в орбіті Росії, і навіть залишаючись (хоч номінально) частиною спільної союзної держави, Білорусь, в значній мірі, залишається такою собі «terra incognita» (невідома, незвідана земля). Знаємо лише, що там встановився режим незмінного президента Лукашенка, і що білоруські спецслужби можуть за надуманими звинуваченнями затримати будь-якого приїжджого українця і передати його спецслужбам Російської Федерації (як сталося з Павлом Грибом).

Щоб більше дізнатися про стан справ в українській громаді Білорусі, зокрема в одній із ключових організацій країни − Центрі української культури «Січ» (м. Мінськ), ми звернулися до її очільниці − Валентини Логвин. Наводимо її розповідь.


Пані Валентино, розкажіть, будь ласка, про структуру української діаспори Білорусі та яке місце в ній посідає ваша організація?

В Білорусі діє кілька громадських організацій української діаспори: Берестейський науково-педагогічний союз «Берегиня», Гродненьський «Барвінок», «Центр українськї культури «Січ» - всі члени УВКР, і «Ватра», зі складовими у Мінську, Могильові, Молодечно та Ліді.

Діяльність кожної з них регламентується Статутами і спрямована, перш за все, на збереження і розвиток національної культури, мови, традицій, історії, духовного коріння.

З боку державних органів наші ГО координуються Комітетом у справах релігій та національностей, а також Центром національних культур при Міністерстві культури РБ. Оскільки я очолюю ГО ЦУК «Січ» (створено у 1995 р), то, переважно (але не виключно), зосереджуся на його діяльності.

Форми діяльності – традиційні: відзначення пам’ятних дат, зв’язків українських діячів культури з Білоруссю, проведення культурницьких заходів. Найбільш активною наша діяльність була у другій половині 90-х, на початку 2000-х років. Тоді виникло кілька художніх колективів, наприклад, у нашому ГО «ЦУК «Січ» був створений на громадських засадах хор «Криниця», який за 2,5 роки отримав почесне звання Народного, що й дало змогу отримати фінансування керівника та акомпаніатора. Трохи згодом ми отримали можливість створити і дитячий танцювальний колектив. Починаючи з 96-го року ми провели 6 республіканських фестивалів українців Білорусі (перші 2 пройшли у великому залі Мінської філармонії, один – у Бресті), організували недільну українську школу при одній із загальноосвітніх шкіл, розташованих у центральній частині міста. Згодом довелося  перенести її у менш зручну частину міста, але й там вона ще проіснувала кілька років.

Який клімат склався навколо українських громад республіки та які тенденції в їх діяльності переважають?

Зараз про все сказане можна лише згадувати із зітханням… Причин тому − цілий комплекс, і важко сказати, яка з них є вирішальною. Умови для роботи? Ентузіазм діаспорян? Їх згуртованість?

Діяльність неприбуткової (громадської) організації регламентується низкою вимог: наявністю юридичної адреси та приміщення, де б міг збиратися актив, а також, де можна проводити масові заходи. Спочатку дозволялося реєструвати юридичну адресу у приватній квартирі за згодою всіх її мешканців. Так ми й зареєструвалися. Потім ця норма була модифікована. Тепер маємо винаймати приміщення за розцінками місквиконкому, як бізнесструктура. Трохи легше тим, хто діє десь у периферійних містечках. Для нас це нереально. Якщо раніше нам могли допомагати і державні підприємства, і окремі бізнесмени, то зараз ця можливість теж закрита.

Самих діаспорян все меншає. Природні причини: старше покоління відходить у інші світи, чимало активних людей повернулося в Україну. Ті, хто приїздить, як правило, зв’язків з діаспорою не шукають, а скоріше відгороджуються від неї («не для того мы от бЕндеровцэв убежали»).

Події 2013-2014 років розкололи не лише Україну, але й діаспору. Частина людей розгубилася: як же це без «мишебратьєв»? Частина колишных активістів стала в жорстку опозицію до Майдану, не соромилися заявляти, що зненавиділи навіть українську мову.

Головними офіційними представниками України в будь-якому куточку світу – є зовнішньополітичні відомства: посольства і генеральні консульства? Як ви співпрацюєте з цими структурами?

Хоч Посольство України в Республіці Білорусь номінально і не повинно мати впливу на громаду, але, звісно, у якій-завгодно країні воно завжди є центром тяжіння діаспори, хоч її члени і є громадянами іншої країни. Так було і тут, починаючи з першого складу, В. Желіби, з яким ми були однією сім’єю, і дотепер добрим словом згадуємо і А. Дроня, і І. Ліхового, і В. Наливайченка та Р. Безсмертного.

А з весни 2013 року у нас послом був М. Єжель, відповідно, і склад посольства формувався ним. Коли повстав Майдан, коли на ньому вбивали людей, коли був захоплений Крим і почалася війна на Донбасі, Посольство стояло осторонь. Коли були вбиті Нігоян і Жизневський – ми, кілька осіб, прийшли до Посольства покласти квіти і запалити свічки. Туди ж прийшли кореспонденти кількох білоруських видань. Ніхто з Посольства до нас так і не вийшов. Те ж повторилося після масового розстрілу на Інститутській… Кілька людей було заарештовано, троє отримали штрафи, один відсидів 15 діб за те, що… зібралися біля пам’ятника Тарасу Шевченку за Посольством.

Коли стало зрозуміло, що влада помінялася, стало мінятися і відношення співробітників. Єжель зник (чи десь тут залишився, чи до Росії чкурнув?), але до травня минулого року тут навіть посла не було. Хоч річниці вшанування пам’яті вже стали проводитися. Ну й традиційні – День Незалежності, День Прапора, 9 березня. З призначенням Надзвичайного і Повноважного посла – Ігора Кизима – взаємодія з діаспорою пожвавилася.

Чи беруть українці Білорусі участь у значимих соціально-політичних акціях, по’язаних з українською історією та її трагічними сторінками? Розкажіть про заходи останнього часу.

Минулого року було кілька поїздок до Вілейки, поблизу якої у с. Косута народився Пилип Орлик і встановлено меморіальний знак. Поклали квіти до меморіальної дошки, встановленої на місці, де колись був будинок, у якому Леся Українка доглядала до смерті Менжинського.

ГО «ЦУК «Січ» взаємодіє з білоруськими ініціативами, що підтримують Україну (Рух салідарнасці «Разам», «Беларускі камітэт салідарнасці з Украінай» (БКСУ). У 2014-15 рр. ми долучалися до їх акцій збору і передачі допомоги волонтерським організаціям України, до пікетів біля Російського посольства з вимогою звільнення Н. Савченко, за що отримували шалені штрафи.

Минулої осені «Рух салідарнасці «Разам» організував також традиційну поїздку до смт Береза, де у 30-х роках був знаменитий польський табір «Береза Картузька» для українських націоналістів.

22 січня також відбулося вшанування пам’яті Михася Жизневського у Гомелі на кладовищі, де він похований; зустрілися з його батьками та сестрою. У четверту річницю загибелі Небесної сотні до Посольства були запрошені члени БКСУ та діаспоряни.

У цьому році Україна відзначає страшну дату: 85-річчя Голодомору. Плануємо поновити Хрест пам’яті і вдячності білорусам, що допомагали рятуватися українцям, які змогли втекти від катування голодом і вижили тут. У 2003 році за активної участі ЦУК «Січ» цей хрест був встановлений у смт Довськ Гомельської області.

А ще минулого року було проведено кілька виставок рушників із зібрання нашої членкині Галини Безбородко (у літературному музеї Я.Купали, Президентській бібліотеці). На виставці-конкурсі у рамках підготовки до чергового фестивалю національних культур, що проводиться 1 раз на два роки у м. Гродно, була представлена виставка вишиванок.

Дякую за цікаву розповідь!

Розмову записав Віктор ГІРЖОВ, редактор «Кобзи»


На світлинах: Керівник Центру української культури «Січ» (м. Мінськ) Валентина Логвин. Акція проти злодіянь путінського режиму та за  звільнення з російського полону Надії Савченко біля посольства РФ у Мінську. Вшанування пам’яті учасника Євромайдану Михася Жизневського в четверту річницю Небесної сотні (м. Гомель). Спільна акція з «Рухом салідарнасці «Разам» на території концентраційного табору «Береза Картузька», створеного польською владою в 1943 році для українських націоналістів. Валентина Логвин розповідає про участь очолюваної нею організації у зборі матеріальної та фінансової допомоги для українських волонтерських організацій. Активісти ГО ЦУК «Січ». Виставка рушників членкині Центру «Січ» Галини Безбородько.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка