Інтерв’ю з активісткою двох найбільших українських діаспор світу – Росії та Канади Клавдією Татар
Пропонуємо увазі читачів бесіду з уродженкою Києва, яка свого часу мешкала в Казані (Татарстан) і була активісткою місцевої української національної автономії. Згодом вона з чоловіком переїхала до Санкт-Петербурга, а нині мешкає в столиці Канади Оттаві. Її думки для нас цінні тим, що вона має можливість порівняти обидві половинки світового закордонного українства – східну та західну діаспори, і, на основі цього аналізу, дати практичні поради українським громадським організаціям РФ стосовно того, як діяти в умовах, не надто сприятливих для збереження української національної ідентичності.
Клавдіє, у кожного діаспорянина, як правило, є своя особиста історія. Розкажи, як і коли ти потрапила до Російської Федерації, зокрема, до Татарстану?
Я потрапила до Татарстану за сімейними обставинами. Мій чоловік, архітектор за спеціальністю, в далекому 2006-му був запрошений до Казані працювати над проєктами у великій будівельній корпорації. В той час (як і по сьогодні), Казань вже дуже багато років інтенсивно розбудовувалась, перетворюючись на сучасне та гарне місто. Місцева влада і бізнес були зацікавлені у нових інвестиціях, людях та технологіях. Ми зовсім не думали, що колись будемо жити в Росії, особливо у Татарстані. Але це був цікавий життєвий досвід. Я, правда, мала перевести своє навчання з Києва до Казані, де почала навчатись на факультеті міжнародних відносин найстарішого місцевого вишу − Казанського державного університету. Я прожила в Казані майже 5 років, потім переїхала до Санкт-Петербурга, а звідти − до Канади. Маю чудові спогади про Казань -- це дружнє та колоритне місто. Життя в національній республіці дуже відрізняється від життя, скажімо, у Москві чи Санкт-Петербурзі.
Робота в місцевій національно-культурній автономії дала тобі щось для життєвого досвіду, подальшої кар’єри?
Без сумнівів, це був чудовий досвід. Перший рік чи два я не мала зв’язків з громадою та не знала, що вона взагалі існує. Можна сказати, що я дізналась про її існування випадково. Хтось із знайомих розповів про відкриття дошки видатному українцеві і що на захід планують приїхати місцеві українці з усього регіону. Звісно, я не могла пропустити таку подію. Так і познайомились.
Життя українців Росії для мене стало відкриттям: коли живеш в Україні, ти сприймаєш українську мову, культуру як дане, щось рутинне, що постійно з тобою. Виїжджаючи за кордон, змінюється кут бачення: цінність мовного і культурного оточення одразу зростає. Людина в діаспорі стає більш сентиментальною. Саме в Росії я почала колекціонувати українські предмети побуту, привезені з кожної подорожі додому, читати більше сучасних українських авторів, слухати українську музику.
Якщо б не переїзд до Татарстану, я б ніколи мабуть і не зацікавилась темою діаспори як соціально-політичного феномену, що став головною темою моїх досліджень. Якщо ти не перебуваєш у діаспорі — зрозуміти діаспору важко. В Україні ще до мого переїзду в Росію я чула різне, про те, як місцеві відносяться до “діаспорян”, особливо тих, що приїздять із країн Північної Америки. Сама мала дуже розмите сприйняття діаспори. Але це бачення докорінним чином змінилося, коли я сама опинилася в діаспорі. Українська культурна спадшина, мова почали бачитись зовсім по-іншому, їх цінність набагато зросла.
Сам формат орнанізації діаспори за принципом культурної автономії, який досі існує, у Росії мене дуже зацікавив (хоча після я вже почала його аналізувати з зовсім іншої перспективи). Це практичне розуміння російської специфіки організації етнічного розмаїття, по-суті, перейшло в подальше, вже глибше наукове зацікавлення темами діаспори та міграції.
Розкажи про свій канадський період життя. Чим займаєшся, чи береш участь у житті місцевої діаспори?
Вперше я приїхала до Канади у 2011 році на 3 місяці для стажування в Парламенті Оттави як інтерн (Канадсько-українська парламентська програма). Програма була організована українською діаспорою і функціонує вже 30 років. У 2012 році я переїхала до Канади на постійне проживання, навчалась на магістратурі, зараз закінчую аспірантуру Університету Оттави та викладаю політичні науки.
Я не можу сказати, що беру активну участь у житі громади, але я в постійному контакті з громадою, маю серед місцевих українців багато друзів і знайомих. Також слідкую за місцевою українською пресою, подіями. Мені цікаве все, що відбувається у громаді, але особливо її люди. В Оттаві громада невелика, але надзвичайно цікава, один одного добре знають. Є унікальні люди. У нас в місті, наприклад, мешкає людина, яка була ініціатором створення пам’ятника Тарасові Шевченку, а також видала й оформила дитячу книжку для малюків трьома мовами — українською, англійською та французькою.
Існують певні відмінності між східною і західною діаспорами. Маючи можливість порівнювати ці обидві половинки закордонного українства, чи бачиш ти цей контраст між ними і чи можливо його подолати?
Думаю, що так — розбіжності існують. Східна діаспора має притаманну пострадянським країнам ментальність, що мабуть найбільше проявляється у звичці жити в середовищі, де є нормою неможливість вільно висловлювати свої думки. Так чи інакше, в східній діаспорі людина живе, виходячи із неписаних правил суспільства та політичної системи, яка нею керує. Порушення правил системи може закінчитись не на користь окремого громадянина. Після Революції Гідності та початку російсько-української війни, “правила” проживання в країнах з авторитарними чи напівавторитарними режимами ще більше обмежили будь-яку можливість проявляти свою ідентичність, протест. Режим пропаганди унеможливив будь-який протест. За цих умов, принаймні в Росії, прояв українськості став сам по собі символом протесту. Як за таких умов вільно проявляти українську ідентичність у Росії?
В західній діаспорі ніхто, принаймні за останні 100 років, не карав за прояви української ідентичності. Прояв будь-якої ідентичності, чи то культурної, расової не тільки не карається в країнах з ліберально-демократичним режимом, але навіть в деяких випадках заохочується. Наприклад, тут, у Канаді, з початку 1970-х років після офіційного введення політики мультикультуралізму держава почала заохочувати різні етнічні діаспори підтримувати культуру країн, які діаспори представляли. Подібну політику ввела і Австралія. Позиціонування себе українцем з активною громадянською позицією в Канаді, Австралії чи США вже давно не має ніяких негативних наслідків для самої особи. Загалом, ця свобода самовираження дуже позитивно впливає на людську громадську активність. В західній діаспорі набагато простіше бути не просто українцем, але українцем з активною громадською позицією.
Також іншою важливою відмінністю західної громади від східної є вміння західної громади швидко мобілізуватись, знаходити гроші на нагальні проєкти в середині громади, мобілізувати громадськість для публічної підтримки, якщо треба — писати до влади і виступати із своєю точкою зору. Ця риса є результатом сформованої за багато років традиції функціонування громадьских організації. Також у західному діаспорному середовищі існує більша довіра людей до українських громадських організацій.
У Канаді та США традиції жертводавства досить сильні. Ось чому тут люди також простіше дають гроші на різні проєкти, благочинність. У свою чергу, кожна громадська організація відчуває своїм обов’язком звітувати перед своїми жертводавцями щодо того, як були використані громадські кошти. Коли люди мають великий відсоток довіри до влади в державі в цілому (що типово для країн ліберальної демократії), це відповідним чином розповсюджується і на свою власну громаду. Без довіри неможливо побудувати громаду. На жаль, на всьому пострадянському просторі рівень довіри населення як до влади, так і один до одного досить низький. Це науковий факт. Я вважаю, це і є головною причиною проблем, що виникають у східних діаспорах. Через цю недовіру в багатьох громадських організацій існують значні проблеми з фінансуванням, навіть на базових і дуже примітивних рівнях не вистачає коштів на проведення заходів, не кажучи про організацію більш значних проєктів. І якщо в східній громаді за відсутності коштів частіше нарікають на те, що влада (регіональна, міська, Посольство України, навіть СКУ тощо) не виділяють кошти, то в західній — при фінансовій скруті нарікають виключно на самих себе і не шукають винного серед третіх осіб. Низький рівень довіри до лідерів громад створює проблеми, які унеможливлюють здоровий розвиток східної діаспори. Ми, на жаль, на сьогоднішній день маємо феномен коли «генерали» опиняються без полків.
Рівень громадського суспільства в цілому дуже симптоматичний для розуміння розвитку окремих діаспор. Ми знаємо, що в самій Україні цей рівень досить низький і тільки за часів війни та Революції Гідності помітно зріс: люди почали більше дбати про суспільство, ставати волонтерами, з’явилося більше незалежних громадських ініціатив тощо. Але цей рівень навіть нижчий у пострадянських країнах, зокрема в Росії. Українська громада в РФ є частиною загального громадянського простору? То чому дивуватись.
За несприятливих умов, особливо в Росії, коли держава де проживає діаспора культивує негативне ставлення до українців, українці Східної діаспори мають проявити більшу внутрішню консолідованість, без якої громадам просто не вижити, розробити механізми самопомочі.
Чи достатньо українська громада Канади допомагає своїй історичній Батьківщині, особливо – у час російсько-української війни, до якої тепер додалися економічна криза і пандемія коронавірусу?
Так, безперечно. До речі, на цю тему я нещодавно опублікувала статтю в европейському науковому виданні (англійською мовою). Революція Гідності, анексія Криму і Майдан шалено змобілізували місцевих українців. Я особисто знаю людей з різних куточків Канади, які фактично весь свій вільний поза робою час витрачали на проєкти, пов’язані з допомогою Україні. Це дуже широка тема сама по собі, але головне те, що під час війни по всій Канаді було зібрано мільйони доларів на потреби української армії, громадських ініціатив (допомога сиротам, переселенцям тощо). Наприклад, це саме за ініціативи людей з канадської діаспори було організовано медичні місії канадських хірургів для допомоги українським пораненим військовим.
Окремо також треба наголосити на допомозі, яку уряд Канади напряму надав Україні, але це було б неможливо без постійного лобіювання з боку діаспори (особливо Конгресу Українців Канади), дуже довгих та кропітких перемовин з урядом, міністрами всіх рівнів, дипломатами. Українська організована діаспора виступала таким місточком між урядом Канади та Україною, що дуже полегшило роботу українських дипломатів.
Нещодавно з’явились деякі громадські ініціативи зі збору коштів для придбання засобів особистого захисту для українських медиків. Один із проєктів веде американська діаспорна організація Разом (Razom), але серед її активістів є і канадські українці. Незважаючи на слабкість української влади щодо вирішення своїх проблеми самостійно, я впевнена, діаспора буде продовжувати вкладати свою душу, час і фінанси щоб допомогти Україні.
Чи всі свої можливості для підтримки України використовує Світовий Конгрес Українців? Що б він ще міг зробити для країни?
СКУ — це парасолькова організація, що об’єдную українські громади світу. Важливо зрозуміти як працює СКУ — він не має великого штату працівників, його фінансування досить обмежене, робота, яку він веде, є координаційною: це суто репрезентативна структура. Та допомога, що йде від окремих діаспор до України по їх особистих каналах, рідко йде через СКУ. Але СКУ є тим механізмом, який використовує дуже потрібну репрезентативну функцію — допомагає виступати за інтереси українських трудових мігрантів, діаспорних організацій, інформувати світ про те, що відбувається в тих діаспорах. Треба мати на увазі, що дуже багато інших національних діаспор світу не мають навіть такого репрезентативного формального органу, який би допомагав їм відстоювати інтереси своїх громад чи окремих персон.
Я думаю, що прихід Павла Грода до керівництва Світовим Конресом Українців є добрим сигналом. Саме завдяки йому набагато покращилась робота Конгресу Українців Канади (Павло Грод був президентом КУК упродовж двох термінів): Конгрес отримав постійне представництво в Оттаві, зміг певним чином вирішити свої фінансові проблеми, стати більш ефективною і однією з найуспішніших етнічних організацій. Якщо б не КУК, Україна б багато років поспіль не отримувала всю ту допомогу від Канади, яку отримала за останні 10 років. Це реальні результати роботи Грода. Він дуже зацікавлений поліпшити роботу СКУ і зробити діаспорні структури популярними серед імігрантів нових хвиль. Сподіваюся, його досвід керівництва Конгресом Українців Канади допоможе зробити СКУ більш ефективною організацією.
Я думаю, що нинішня діяльність СКУ стосовно допомоги Україні є достатньою, але є певна потреба розширити його функції для створення більш міцних українських громад.
На жаль, українські діаспори по всьому світу дуже різні -- є сильні, є й слабкі, ті що добре організовані, та не дуже. Багато слабких діаспор живе в ізоляції, вони потребують базових організаційних порад. Мені б хотілося, щоб СКУ сприяв допомозі східній діаспорі налагодити кращу самоорганізацію, наприклад, виступати джерелом інформації (як дорадник), або виконавець ролі проміжної ланки між західними та східними громадами. Наразі такі функції не входять до функцій СКУ, але є нагальна в тому потреба.
Які, на твій погляд, перспективи розвитку діаспори? Чи з’явиться нова хвиля трудових мігрантів до країн Заходу? Чи у зв’язку з глобальною економічною кризою українські заробітчани будуть повертатися до України? – хоча тут немає достатньої кількості робочих місць.
Напередодні виборів Володимир Зеленський, здається, обіцяв повернути заробітчан додому... Йому це майже вдалося, але мабуть лише на час пандемії коронавірусу. Якщо ж серйозно, то люди мігрували за всіх часів і це є нормою існування людства.
Люди покидають свої країни проживання не просто так — на це часто є дуже конкретні причини. Є багато прикладів, коли країни з покращенням економічної ситуації, якщо і не змогли повернути своє населення, то хоча б припинили його відтік. Комусь це вдається, комусь ні. Україні це поки не вдалося зробити. Українські заробітчани займають ланки виробництва, які були покинуті місцевими жителями країн, до яких вони перебралиcя. Наприклад, у Польщі відтік власного населення до Західної Європи створив можливості для українських заробітчан. Я поки слабо вірю, що криза, спричинена коронавірусом, стане причиною перманентного повернення заробітчан — ті ланки праці, які більшість з них заповнює (принаймні в Европі), не користувались і навряд чи будуть користуватись попитом серед місцевого населення.
Ти і твоя сім’я задоволені життям у Канаді? Чи немає наміру повернутись до України?
Ми вже 8-й рік живемо у Канаді, тому звичка, думаю, вже сформувалась. Спочатку було важко, але з часом життя налагодилось. Поки наміру повертатись немає, але все можливо. Принаймні, щороку ми стараємось побувати в Україні.
Що б ти хотіла сьогодні побажати українцям Росії, яким живеться дуже нелегко в умовах тотального порушення прав людини і громадянина – відсутністю українських шкіл, бібліотек, медіа тощо?
Я дуже співчуваю тим українцям Росії, яким не все рівно, що відбувається на їхній Батьківщині, які не можуть з легкістю “проковтнути” анексію Криму, смерті наших хлопців на фронті, але які мовчать, бо знають, що висловлення громадської позиції в тоталітарній системі не є простою справою. Ви і є саме ті, кого по праву можна вважати діаспорою. Ті, що раніше просто здавались українцями, але яким відверто байдуже, що діється в Україні, автоматично відпали від цієї категорії. Кожний, на жаль, має вирішувати сам за себе: чи може він дозволити собі вільно висловлюватись у такій ситуації. Але будь-яка політична система не вічна, і про це українці східної діаспори повинні не забувати.
Якщо влада в Росії чинить такий супротив формальним діаспорним структурам, можливо, тимчасовим виходом є організація неформальних недільних шкіл (нехай за свій кошт, без втручання влади), неформальних груп за інтересами серед української молоді, людей старшого віку, груп самопомочі. Якщо формальні культурні автономії перестали виконувати свої функції та перетворились на фарс (якщо взагалі вони колись мали якусь користь для вас), можливо треба на певний час відмовитись від цього офіційного формату існування. У світі існувало багато діаспор, які історично в той чи інший час відчували на собі тиск з боку держави, але продовжували існувати у напівпідпільному статусі до моменту покращення політичної ситуації в країні.
Дякую за бесіду!
Записав Віктор Гіржов
- Клавдія Татар із подругою під час роботи ювілейного Конгресу Українців Канади (КУК), 2015 рік. Клавдія Татар із подругою під час роботи ювілейного Конгресу Українців Канади (КУК), 2015 рік.
- У світі існує багато чудових міст, але Київ завжди манить до себе по-особливому. У світі існує багато чудових міст, але Київ завжди манить до себе по-особливому.
https://kobza.com.ua/ukrajina-svit/6228-klavdiia-tatar-u-liudyny-iaka-emihruie-za-kordon-rizko-zrostaie-tsinnist-movnoho-i-kulturnoho-otochennia.html?tmpl=component&print=1&layout=default&page=#sigProGalleria117ccaee99
На світлинах:
- Клавдія Татар.
- Клавдія Татар із подругою під час роботи ювілейного Конгресу Українців Канади (КУК), 2015 рік.
- У світі існує багато чудових міст, але Київ завжди манить до себе по-особливому.