Досвід україноцентричної мо­делі виховання дітей діаспори

28 лютого 2019 року прем’єрка Нового Південного Уельсу Гледіс Берейікліан (Gladys Berejiklian) вручила Одарці Брецко, яка є директоркою української Братської Рідної школи імені Святого Андрія, одну з семи медалей за її 50-річне віддане й невтомне служіння українській спільноті та вагомий внесок у соціальний і куль­турний розвиток громади. Із цієї нагоди пані Одарку привітали вчителі школи, Сестри Василіянки, учні та батьки. Теплі слова освітянка почула й від Союзу українських жінок Австралії та від дипломатів Посольства України в Австралії. Про життєвий шлях Одарки Брецко та очолювану нею школу на далекому від України континенті розповідає нарис  часопису «Український дім».

«Нині в Австралії проживає близько 45 тисяч українців. В «Енциклопедії української діяспори» зазначається, що українське поселення в Австралії являє собою дуже оригінальну й цікаву діаспорну спільноту. Вона наймолодша, бо як організована громада порівняно з іншими заявила про себе досить пізно – з кінця 1940-х pp., відколи почалося організоване переселення українців в Австралію з таборів переміщених осіб у Західній Німеччині й Австрії. На думку Сергія Єкельчика, серед переселенців «було багато національно свідомих людей не тільки примусових робітників, але й активно заангажованих свого часу в українських визвольних змаганнях або переслідуваних радянською владою». Саме такі люди зберегли самобутність та етнічну свідомість, активно розвивали й розвивають етнокультурне життя української діяспори поза межами колишньої Російської імперії, а пізніше – Радянського Союзу, а нині – материкової України.

У нашому часописі «Український дім» ми неодноразово публікували статті про фундатора українського шкільництва та видавничої справи в Австралії, прозаїка, поета Дмитра Нитченка (уродженця Полтавщини). До слова, Одарка Брецко свого часу активно співпрацювала з Дмитром Васильовичем. Нині жінка заповзято продовжує його справу на педагогічній ниві. На теренах Південної Валії пані Одарка чи не єдина, хто ходить усе життя в українську школу. Вона починала як учениця, пізніше пройшла трирічний курс українознавства, водночас працювала вчителькою в Братській Рідній школі, що діє при парафії УГКЦ святого Андрія в передмісті Сіднея Лідкомбі.

Навчальний заклад було зведено наприкінці 60-х років, його очільником став Михайло Німців. До цього часу вивчення української мови відбувалося в непристосованих для освітньої діяльності приміщеннях: парафіяльних та народних домах.

Першими вчителями школи були волонтери. Проте сьогодні тут працюють досвідчені педагоги з науковими ступенями, здобутими в австралійській системі освіти. Також є викладачі, котрі навчалися в Україні. Зараз у школі працюють вісім учителів, яким також допомагають Сестри Василіянки. Братська Рідна школа імені Святого Андрія в Сіднеї відсвяткувала 2019 року своє 50-річчя. У заході, що відбувся 15 грудня, взяли участь близько 300 осіб, про це повідомила в соцмережі журналістка та відома діячка української діаспори Марічка Галабурда-Чигрин, яка мешкає в Австралії.

Навчання в українській школі – це не лише вивчення мови, літератури чи географії, тут насамперед виховують дух українства. Адміністрація Братської Рідної школи імені Святого Андрія свій підхід до роботи пояснює так: «мову можна вивчити й у чужій школі, а от спілкування дітей між собою й з учителями, відзначення різних свят в українській атмосфері виробляє в дітей пошану до всього українського, саме в цьому великий позитив».

Багато уваги в освітньому закладі присвячують співу. Ок­рім цього, тут навчають грати на бандурі, функціонує драма­тичний гурток «Летюча естрада», особливу увагу приділяють релігійному вихованню дітей.

Станом на 2019 рік в українській Братській Рідній школі навчається 56 учнів.

Завдяки колишній директорці пані Барчинській вдалося налагодити зв’язок зі школою імені Івана Франка в Дрогобичі. Учні з Австралії пишуть українською листи своїм ровесникам з України, натомість дрогобицькі діти пишуть англійською ли­сти в Австралію. У такий спосіб малі діаспоряни усвідомлюють, що українська мова – це не мертва латина, а засіб спілкування, яким можна і треба активно послуговуватися. Учителі, учні та батьки щорічно надсилають фінансову допомогу школі імені Івана Франка.

За останні десять років вихованці школи разом з учителя­ми та Сестрами Василіянками тричі відвідували Україну. Пер­ша подорож відбулася 2009 року під гаслом «Мова нас єднає» з нагоди 40-річного ювілею Братської Рідної школи імені Святого Андрія та 60-х роковин з дня, відколи з’явилися перші поселен­ня українців в Австралії.

Удруге приїхали в Україну 2013 року з девізом «Мова – наша сила», третій вояж здійснили під гаслом «Ми Діти твої, Україно» 2016 року. Мета таких турів: відвідати школу в Дрого­бичі та Український католицький університет, пізнати Батьків­щину, удосконалити свою українську мову, відвідати деякі куль­турні та історичні місця, підтримати родини, які постраждали під час воєнних дій на Донбасі.

Поїздки в Україну є настільки успішними, що деякі учні кілька разів брали в них участь. «Ці подорожі відкрили бага­тьом очі. Діти полюбили Україну, зрозуміли її, почали шанува­ти та повернулися з великим запалом далі продовжувати своє навчання», – наголошує на важливості таких мандрівок дирек­торка Одарка Брецко, яка вже близько 30 років очолює школу.

«Найбільше задоволення для мене – це, коли мої колишні учні приводять у школу своїх дітей та внуків. Мені дуже при­ємно бачити, як продовжується цей ланцюг, що ми почали», – ділиться пані Одарка.

Вона говорить, що натхнення та сили продовжувати свою волонтерську діяльність черпає з досвіду своїх батьків. «Завдя­ки мамі й татові, які за часів своєї молодості пережили надзви­чайно важкі моменти, я завжди була при церкві, не знала, що це таке відпочивати в суботу та неділю. Так, це посвята, але коли людина хоче, вона завжди знайде силу та енергію».

Батьки пані Одарки прибули в далеку Австралію після Другої світової війни. «Маму Варвару Басюк зі Станіславова взяли несподівано німці, коли вона одного дня йшла зі школи. Її разом з іншими дітьми запхали у вагони та вивезли в Німеч­чину на примусову працю. Їй було 14 років! Після того вона вже більше не бачила своїх батьків», – згадує Одарка Брецко.

Максим Цимбалій, тато Одарки, був призваний до лав Червоної армії, але невдовзі отримав поранення та потрапив у полон. На щастя, йому вдалося втекти, він сховався під гору трупів, її планували вивезти в ліс. Там тато Одарки харчувався травою. Потім з допомогою партизанів дістався до Німеччини, де наші хлопці допомогли з роботою, а жити довелося в таборі.

«Маму взяв до себе на працю бавор (німецький фермер – Прим. авт.) – пожалів таку маленьку дівчинку – але ненька працювала тяжко за його хліб: доїла корів та виконувала всі види господарських робіт (спала на сіні з кіньми). Мама й тато познайомилися в таборі й невдовзі одружилися», – розповідає Одарка Брецко.

Батьки пані Одарки чекали повернення додому, однак на той час це було дуже ризиковано: можна було отримати кулю або ж відправитися на заслання в Сибір. В Австрії в сім’ї Ци­мбалій народився первісток, якого нарекли Стефаном. Тяжкі часи пережили тоді: дитина дістала запалення легенів, мама сні­гами носила на руках сина лікувати – знищила своє здоров’я.

Коли закінчилася війна, Австралія запрошувала сім’ї, тож батьки Одарки та старший брат Стефан почали тримісячну не­безпечну подорож у чужу країну на італійському кораблі. Сама мандрівка була наповнена тужливими подіями. Їжі не вистача­ло, помирали малі й старі, їх хоронили просто в морі. Родині Одарки пощастило дістатися до пункту призначення, тут ав­стралійський уряд спрямував їх спершу до табору в Батгурсті, а згодом – у Грети. Тато влаштувався працювати на залізницю. «Життя в таборах нелегке, – розповідає Одарка, – але її мати, українська жінка, уміла гордо плекати рідну мову, співати, го­тувати українські страви, вишивати та пишатися своєю культу­рою й традиціями».

Незабаром батькам пані Брецко вдалося заощадити, щоб почати будівництво свого помешкання. Їм довелося власноруч викорчувати площу, вкриту густим лісом, (гадюки і павуки дов­кола), щоб звільнити ділянку під дім. Понад усе тоді Цимбалії мріяли про краще життя для своїх дітей, робили для цього все можливе, зокрема доклали чимало зусиль, щоб діти здобули вишу освіту. Коли народилася Одарка, уже височіла двокімнат­на хатина, її у спілці допомагали будувати всі знайомі земляки.

«Раз на тиждень купалися у ванні на подвір’ї. Я щаслива, бо завжди перша в чисті воді, а тато останній. Спали ми троє на одному ліжечку. Харчувалися хлібом, молоком і тим, що рос­ло на городі. На свята рубали курочку й мали святкову страву. Почали ходити в школу – мови спершу не знали, бо батьки роз­мовляли українською. Знущалися над нами, бо ми чужинці», – згадує Одарка Брецко.

Батьки виховували дітей у християнському та національ­ному дусі. Вони ходили до церкви на відправу кожної неділі, а українська школа деякий час функціонувала на їхньому по­двір’ї. У родині шанували всі традиції, справляли свята. «Сусіди дивувалися, що у нас завжди весело, бо сміх і співи лунали ве­чорами», – розповідає Одарка.

Коли пані Брецко створила власну родину, то від першого дня подружнього життя вони з чоловіком (який, до речі, має українське походження) вирішили, що українська мова лунати­ме в їхній хаті, як і будуть присутні українські звичаї та тради­ції. Це було складно реалізовувати в чужоземних реаліях, коли оточення вимагає іншого. «Ми наполягали на тому, щоб наші імена правильно вимовляли, не скорочувати й не змінювали на свій лад», – ділиться директорка Братської Рідної школи імені Святого Андрія.

Одарка з чоловіком Славком обрали україноцентричну мо­дель виховання дітей, наслідуючи своїх батьків. Саме в таких умовах зростали їхні двоє синів і дві доньки. Троє старших від­відали Україну з нагоди десятиріччя незалежності під час Сві­тового з’їзду СУМівців. Вони успішно представляли українську діаспору Австралії.

Одарка наголошує, що сьогодні завданням старшого поко­ління є показати молодшому, як зберегти українські традиції: «Я вірю, що навчити можна своїм прикладом. Ми мусимо по­казувати, що є гордими українцями як в українській спільноті, так і за її межами. Те, що ми українці, дає нам велику перевагу. Треба, щоб діти відчули ту гордість, щоб любили та шанували українське». До слів цієї, безумовно, мудрої жінки варто при­слухатися не лише діаспорянам, а й українцям, які мешкають на материку. Якщо дитина, яка ще й розмовляти до ладу не вміє, чує з вуст батьків російську мову, то навряд чи згодом вона буде з легкістю послуговуватися українською. У такому випадку, на жаль, державна мова для неї стане чимось неприроднім, деко­ративним. Звісно, з усіх правил є винятки, але вони поодинокі. Тому переважно від батьків залежить, ким у майбутньому стане їхня дитина національно свідомим громадянином чи манкур­том.

Одарка Брецко – директорка Фундації Українознавчих Студій в Австралії, упродовж п’ятдесяти років учителька укра­їнської школи, директорка Фундації «Карпати» (кредитова спіл­ка), членкиня Союзу Українок імені Ольги Басараб в Лідкомбі. Вона відбула вишкіл та стала першою світською Катехиткою в парафії української церкви католицького обряду, яку відвідує, і стала першою жінкою, яка читала Апостола в цій церкві. Також вона є членкинею ОУН, і це далеко не весь перелік іпостасей цієї непересічної особистості.

Одарка обрала нелегкий шлях – бути українкою на чужині, ба більше, навчати цій формі буття інших діаспорян. Але пані Брецко не схибила, адже її діяльність має відгук у серцях як українців, так і австралійців».

Дарія Бобрик

Джерело: часопис «Український дім» №2(100), 2020 р.

На світлинах:

1. Одарка Брецко, директорка української Братської Рідної школи імені Святого Андрія

2. Учні школи вітають гостей, що завітали на її 50-річчя, українським вертепом і колядками. 2020 р.

3. Одарка Брецко з вихованцями школи

4. Із заступником голови СКУ  Павлом Гродом і головою Крайової Управи Союзу Українок Австралії Галею Касіян, 2018 р.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка