Останнє слово для преси і радіо

Шановні мої слухачі й читачі, знайомі, друзі й недруги! Як і слід було чекати, мене, нарешті, не стало... Та я не був би Юрком Бачовим з Кечковець, якби не використав навіть свою смерть, щоб звернутися до Вас словом. Я жив з Вами і між Вами понад 88 років. І майже не було дня чи ночі, щоб я не мріяв і не думав... Про інше в дитинстві, про інше в молодості, про інше у дорослому житті – вдома, на роботі, в арешті. Майже не було дня, щоб я не прагнув творити добро і то, переважно, не для себе, а для людей, про яких я думав безперестанку...

Мені протягом всього життя було страшенно соромно за те, що людство до сьогодні вбиває – зброєю, голодом чи іншими способами – мільйони людей з поміж себе. Вбиває сьогодні як і вбивало тисячами років раніше, як і вчора, і буде вбивати завтра й післязавтра, а за все те я відчуваю свою долю відповідальності, бо почуваю себе частиною людства. І нехай я працював на грані можливого, дозволеного та припустимого, виходить, я працював погано, бо не врятував од смерті бодай одну людину, бодай одну дитину, яка вмирала і щомиті вмирає з голоду в момент, коли багатий, капіталістичний світ скаженіє від розкошів – співає осанну своїм технічним, економічним, але й антигуманним та віртуальним досягненням.

Якщо я хотів чогось в житті досягти, я мусів бути максимально вимогливим до себе, а цю мою максимальну вимогливість до себе я переносив також на своє оточення, не завжди усвідомлюючи собі, що не можна вимагати максималізму від тих, хто собі таких максимальних завдань в житті не ставить. Отже, ви знали мене переважно як вічно неспокійного максималіста, як неприємного критика майже всіх та майже за все, який весь час вимагав працювати більше та краще. Боліло мене, що навіть ті, які роками знали мене, не завжди розуміли мене, однак значно більше боліло те, що Я не завжди знаходив стежки до вас, до тих, які мене хоч і знали та не завжди розуміли, часом ігнорували чи й недовіряли. Проте найбільше боліло те, що саме ті, які знали мене роками й десятиліттями, так легко й швидко повірили у мою ворожість до всього того, чим я жив і за перемогу чого я весь час максимально боровся, саме тих я не міг переконати, що я жоден не ворог, не прагну захопити владу – яку?, від кого?, для чого? Що я жодного поганого кроку проти них не зробив, не я їм, а вони мені кидали каміння під ноги... Отже, визнаю, не завжди мені вдавалося переконувати людей в своїх щирих задумах, планах та намаганнях… А я так вірив людям, так на Вас, люди, надіявся, так Вас любив, так прагнув допомагати іншим – більше ніж собі.

А результати?

Не завжди я допоміг стати справжніми людьми моїм студентам, (бо на повних двадцять років відірвали мене від них та від моєї улюбленої учительської роботи), не багатьом я допоміг перерости свого учителя, щоб продовжували нашу спільну справу; інакше не йшли би сьогодні наші справи від десяти до п’яти, не докотилися б ті справи до того катастрофічного стану, в якому вони на сьогодні знаходяться.

Як відомо, я – людина слова – все життя прагнув, щоб слово було ділом, щоб воно було твердою крицею, щоб словом, мов молотом, можна було лупати скелю і відводити від людей всяку напасть, щоб на сторожі коло людей – отих справжніх, беззахисних, яких сторіччями мали за рабів німих – стояло слово. Іншої зброї в мене не було. І якщо мені хотілося допомагати людям, – а цього мені хотілося найбільше, – тоді чим іншим, як не словом, я мав орудувати?

Проте, щоб слово було ділом, – воно мусить бути, перш за все, правдивим та щирим.

І тому я признавав тільки слово щире, і тому я прагнув бути щирим всюди, завжди і до кожного! Я хотів, щоб так просто, як про талановиту людину говоримо, що вона талановита, щоб про нездару чи спекулянта ми могли бодай натякнути, що то нездара чи спекулянт. Та мою щирість нещирі люди вважали наївністю, нахабністю, а справжнього розуміння моєї щирості я рідко дочекався. І то не тільки «тоді» – від «керівної сили» чи «здорового ядра», але й тепер – від сучасних «демократів».

Я не очікував, що після розпаду імперії зла мене почнуть тягти до себе, аж мені відірвуть рукави. Проте я все-таки сподівався, що мої «Щирі слова», якими я десятиріччями звертався  до своїх слухачів, думки мого «Олекси», моєї «Шкартації», «Перемоги», врешті «Моє розуміння справи» знайдуть бодай трохи порозуміння між колишніми моїми «товаришами», і я знову зможу «рости і діяти»!

Тож, признаюся, немалим було моє розчарування, коли оті сьогоднішні демократи, які інколи «важливе й вирішальне від дріб’язкового й тимчасового відрізнити не можуть» – зробили з мене «інакомислячого» (а тих, як відомо, не долюблює жодна влада), – називали мене «антидержавним», навіть «ворогом», твердили, що я та й люди довкола мене «оплювали все, що вони за двадцять років зробили», – і не допускали до праці, тобто, не дозволяли реалізувати себе та й допомагати іншим. А це в ситуації, коли «найбільшою моєю потребою є потреба в людях», – стало для мене найтяжчим покаранням, бо то було покарання від своїх, а саме свої часто вели себе «гірше ляха...»

Ах, скільки разів я хотів бути щирішим! Проте щирішим можна бути тільки тоді, коли щирим є й друга сторона. А саме тої щирості від другої сторони часто не було. І міг я прагнути чи намагатися, пояснювати чи й доводити, розриватися чи й ревіти, – як горох на стіну!

Знаю, не всі кривили душею, проте були й такі! І якщо я хотів хоч трохи жити між такими, то мусів збавити зі своїх вимог та співпрацювати чи бодай співіснувати з ними. Бо коли б я відмовився від співпраці з такими, то мені, образно (та трохи й перебільшено) кажучи, не було б у Пряшеві кому руку подати.

Та не дорікаю я нікому за таке чи інше ставлення до мене; лише пригадую його. Бо де і від кого можна було навчитися сучасній людині тої щирості та й людяності? Від президентів, від єпископів, кардиналів чи іншої «еліти», яка нерідко допускається аморальностей найвищого рівня? Чи може від наших міністрів і депутатів, – «слуг народу», які вже давно і майже повсюди стали «панами над народом», і які служать народові тим, що з необмеженою безхарактерністю та безкарністю окрадають його? Або від тих приватизерів, які ставши мільйонерами, протягом одного дня чи однієї ночі, забули заплатити народові хоча б проценти від тих накрадених мільйонів та мільярдів?  Якщо такі та подібні до них, не мусять довести звідки в них мільйони, можуть п’яними на високих швидкостях їздити закритими вулицями, відмовлятися від подання показань та й сотнями інших способів чинити нечувані й незнані дотепер безчинства, то чому б той рядовий Іван Іванко чи Михал Михалко мав дотримуватися законів та сплачувати державі – такій державі! – свої обов’язки перед нею?

В такій ситуації то справді лише фанатики не йдуть шляхом отакої еліти і не вдаються до небувалої злодійської практики сучасної політики.

Та я був (чи бодай прагнув бути) таким фанатиком! Проте де і кому я міг виповісти «печаль свою»? Хто був би вислухав чи надрукував мої думки, коли й за окрушинку моїх думок чи бажань били й судили, десятиріччями дихати не давали!

Та – признаю! – був я й нескромним: не ганявся я за тимчасовими показниками, а прагнув завжди того найвищого – стати і зостати людиною! Та й тут я не завжди знаходив підтримки моєму прагненню. Тож більше сили, аніж плитка й поверхова сучасна псевдокультура чи псевдополітика, давали мені народна пісня, проста казка чи приказка. Пам’ятаєте? «Ніде мені вже не траплялась така ще сила, як ота, що із співаночки родилась, що в моїм серці зацвіла.» Таж багато з того, що ми називаємо старим та вважаємо віджитим, то, як правило, перевірене життям, міцно й влучно закодоване, багатофункціональне і непогано служить людині, навіть в змінених умовах життя. Бо справжня людина має все необхідне для чесного й творчого життя перш за все в собі, а не на собі чи біля себе. Має майже необмежений розум, багатюще почуттями серце та величезної сили волю, ще й величезний досвід людства, тож якщо продумано використовує все те, має майже необмежені можливості самовдосконалення.

Я усвідомлював собі, що вийшов я з нікому не відомих Кечковець, де «крім дітей найбільш було біди...» і жив я без будь-яких протекцій у світі. (Пригадуєте? Вода в Кечківцях жабам... так... по вуха: Чистенька, тиха й зовсім не глибока; А я в Кечківцях випав мамі з бріха й з ока – І саме там я першу пісню і перші правди Про життя і щастя слухав...)

І якщо я хотів чогось у світі досягти, то мусів все здобути сам, самотужки, при голоді і несправедливостях, при «диктатурі пролетаріату», при «побудові соціалізму», мусів максимально зосередити сили та навіть в найбільш несприятливих умовах прямувати до людей. «Людина – більшого не знаю, меншого – не беру!» «Людина, люди, все для них! Лише для них і варто жити, лише за них і варто битись і з тим, який унизу мутить воду, і з тим, який товстіє з благ народу і криє правдою свій бруд!»

Отже, мене зродило моє дитинство – домашнє виховання – дідо й баба, няньо й мама, – віками перевірений та усталений спосіб сільського життя народу, багатюща народна культура й міцні традиції, і все те, раціонально використане, заклало в мені такі міцні підвалини мого життя, які не змогли розхитати жодні постанови жодної «керівної сили» імперії, навіть якщо вона займала шосту частину земної кулі чи – разом із сателітами, – навіть більше.

Отже, не мирився я з нещирістю в житті; боровся я з нею, або (у крайнє небезпечних випадках) ховався від неї, виходячи з переконання, що краще розумна голова жива ніж геніальна мертва, хоч розумів я й те, що для того, щоб розумні голови могли жити і діяти, потрібно інколи пожертвувати й кількома геніальними головами. Отже, і мене змушувало життя до тактики, – ламало воно не таких як я! – проте бидлом в позолоченій оправі я не був ніколи.

Не пригадую жодного випадку в моєму житті, щоб я хоч раз свідомо пошкодив якомусь рядовому смердові. Що не допоміг я – це бувало, що не дотримав слова – і це, хоч рідко, траплялося в моєму житті, що не заступився за когось чи не обізвався проти чогось, – і таке було зі мною, проте не скривдив я нікого і свідомо не пошкодив нікому. А якщо діткнувся я когось ненароком, – якнайщиріше прошу пробачення!

Самі знаєте, були й такі часи, коли було у моді доносити на своїх ближніх; мені доводилось доносити навіть на самого себе. Знаю, що «обродники» готували виробити великий скандал з цього приводу. Проте я зразу тоді склав відповідь таким претендентам, на якій стою до сьогодні: «Нехай зголоситься кожен, кому в результаті моїх доносів дали хоч ляпасу чи відняли премії, кого понизили в зарплаті чи зняли з роботи – і я кожного такого потерпілого винагороджу морально і матеріально, а тоді я опублікую список тих «добродіїв», заслугою котрих мені і моїй родині протягом двадцяти років не було життя».  І після такої відповіді – до сьогодні ніхто не зголосився!

Отже, озброївшись досвідом людства, жив я за своїм розумінням справи як найкраще знав і міг. Давно не гніваюся навіть на тих, хто з власної ініціативи допомагали приперчувати мою долю і прощаю їм всякі прогрішення по відношенню до мене – вільні і невільні.

А говорю я до Вас, шановні, так по-бачівськи – наївно та щиро – тому, що я відходжу, а Ви зостаєте, і всі ті проблеми зостають і чекають не тільки Ваших щирих слів, але й вашої систематичної та наполегливої праці кожного з Вас.

Отже, прошу Вас – не будьте байдужими до свого ж таки життя, до проблем свого роду і народу, до долі людей, боріться проти спотворювачів цього світу. Будьте відповідальними за кожне своє слово, бо й слово є ділом, тяжким молотом, яким каменярі лупають скалу, рівняють правді путі, хоч знають, що слави їм не буде – прикладів та зразків – достатньо.

А за свої прогрішення, за те, що я не встиг зробити й допомогти людям більше, я буду, як завжди, розплачуватися сам.

Прощаюся з усіма знайомими, друзями та приятелями, з колегами по кафедрі та університету, зі своїми слухачами, читачами та з усіма, як я звик казати, «хто мене знає і лає чи не лає!» – з усіма з родини, з Кечковець, зі Свидника, з Пряшева, де я майже 70 років працював і жив, і переважно добре тут себе почував; з друзями, приятелями та знайомими з України та українського світу! Для Вас я був таким, яким ви мене знали з робіт та принагідних зустрічей. Може я таким і був, а може я був трохи іншим – та нема потреби підфарбовувати моє лице.

То ж – до праці, друзі й недруги!

Живіть своє життя як найщасливіше знаєте і можете та будьте завжди вірними синами свого роду і народу та при всяких умовах – людьми, бо людина – найвища за все: «Хоча й людина не завжди переможе, непереможною є тільки людина!»

Щасти Вам усім!

Ваш Юрко Бачів з Кечковець

На світлині: Юрій Бача, 2012 р.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка