Друк
Розділ: Українці в Росії

Інтерв’ю для «Кобзи» керівника української громадської організації та хору з Хабаровська Наталі Романенко, яка нещодавно відвідала Україну

Пані Наталю, чим Вас вразила Україна цього разу? Розкажіть, будь ласка,  де були, що бачили? З якими емоціями повертались додому?

Я здійснила свою поїздку в Україну після довгої чотирирічної перерви. Минулого року змогла влаштуватися на роботу, заробила відпустку і приїхала до Києва з молодшим сином. Митниці пройшли на диво швидко, митники з обох сторін ніби поспішали, і без затримок за розкладом відправляли наш поїзд Москва-Київ. Коли на світанку я побачила улюблене місто − було відчуття незвичайної радості! Уявляла, як побачу своїх рідних і друзів, як пройдуся по своїх місцях. Це передчуття радісних емоцій було майже як і раніше, тільки зараз у мене на очі наверталися сльози від того, що вже не повернути минулого…

Перші дні після зустрічі з рідними я ходила по Києву, і просто дихала цим повітрям, нічого більше не хотілося − просто дихати. Згодом почала озиратися навколо... У метро помітила багато сумних, просто одягнених людей і зазначила про себе, що раніше кияни були радісні, усміхнені, яскраво одягнені. Наклала відбиток війна.

Із сумних моментів зазначила, що з'явилася молодь в татуюванні та пірсингу, раніше навіть не помічала, якщо й були, а тут впадало в очі. І весь Поділ і Контрактова площа з її постійними молодіжними тусовками просто кишіла неформалами, що палять, п'ють пиво. Та й раніше це було, але не так, не в такій кількості.

Пройшлася по Андріївському узвозу, де було все як і раніше, і навіть одна моя давня знайома, Надія, яка завжди торгувала рушниками, сиділа на своєму колишньому місці. Вона впізнала мене і попросила заспівати. Я завжди раніше співала для неї, і зараз, присіла поруч і заспівала їй повстанську «Ой, у лісі на полянці». На Андріївському було багато іноземців, вони зупинялися і теж слухали мою пісню. Почувши китайську мову, я привіталася по-китайськи і сказала, що я з Хейлунцзян (так вони називають провінцію у Приамур'ї в районі Хабаровська, де я живу). І ще кілька фраз. Моя китайська викликала захоплення. Потім я бачила багато китайців і дивувалася, як багато їх сьогодні в Києві.

Крім постійних, з'явилося багато вуличних кафе, де грає ненав'язлива музика або просто панує тиша, і можна випити кави, посидіти з друзями. Практично всюди в історичному центрі – іноземні делегації з різних країн: я чула французьку, італійську, німецьку мови, але особливо вразили японці й корейці, тому, що були похилого віку і приїхали в таку далечінь.

Вразила кількість нових споруд, зведених зовсім недавно і які значно змінили вигляд багатьох районів Києва, де я бувала раніше. З'явилися численні нові житлові квартали, і навіть спостерігала з вікна будинку, де живе моя рідня, що три багатоповерхівки-довгобуди, які довгі роки стояли на рівні 3-4х поверхів, почали активно добудовувати і на одному вже викладався орнамент української вишиванки, який надавав національного колориту простій безликій висотці. І швидкісний трамвай, який був доречно задекорований національним орнаментом, викликав у мене захоплення. Я подумала, що саме таким хочу бачити київські трамваї, будинки, зупинки громадського транспорту, що це дуже і дуже важливо й потрібно!

У Броварах, де живе моя подруга, і куди я вирушила в перші дні після приїзду, мене так само вразили нові квартали, благоустрій територій навколо них. Квіти і клумби були завжди, тротуари милися з шланга, але це ж нові райони і тут прижилися традиції чистоти й порядку та навіть відбувається роздільне збирання відходів, що дуже приємно.

Дорога на Бровари – вище всяких похвал! Мені розповіли, що її довели до досконалості недавно, зробили відведення грунтових вод, знизивши тим самим можливість деформації нового асфальтового полотна.

А як син сприйняв українські реалії?

Моя улюблена «Пузата хата» захопила сина. Він впевнено сказав, що їжа в Україні дуже смачна, і висловив бажання оселитися в одному з нових кварталів у Броварах.

Як Вам живеться сьогодні в Хабаровську? Чи продовжує діяти хор, яким Ви керуєте впродовж багатьох років? Чи маєте намір відновити свою громадську організацію?

Емоційна втома, що стала наслідком пережитого мною впродовж останніх років, позначилися на моєму фізичному стані, і мені довелося подолати себе, щоб почати жити заново, в нових умовах, в новій професії. Зберегти свій хор, організацію, тому, що головне – це люди, які за тебе заступилися і відстояли. Мені здається некоректним питання, чи хочу я відродити нашу громадську організацію, тому що ми нікуди і не зникали. Організація – це люди, а не просто назва в документах.

Всі ці роки ми продовжуємо зустрічатися, святкуємо сімейні події і національні свята, а хор репетирує із завидною завзятістю, не йдучи на літній відпочинок. Тільки за останній рік у нашому репертуарі з'явилося 12 нових творів, багато духовних пісень, балад з великою кількістю куплетів. Пісні співаємо на 6-7 голосів, натхненно репетируємо, незважаючи на те, що концертуємо рідко, а на заходи міста і краю нас не кличуть – ніби забули. Але так само радіємо першій-ліпшій можливості виступу перед глядачами, де оголошуємо повну назву своєї організації, до якої відноситься хор «Батьківська криниця». І дитячий будинок і будинок ветеранів мають хороші сцени, хоч і невеликі.

Раніше хор часто бував в Україні і ставав окрасою діаспорних концертів. Чи мрієте про нову поїздку на свою історичну Батьківщину?

Мої учасники постаріли, але мені дуже хочеться з ними знову поїхати до Києва і заспівати на одній сцені, наприклад, з ансамблем «Дарничанка». У нас є власне бачення національної традиційної культури і особливо трепетне ставлення до неї може бути цікавим і пізнавальним саме в Україні. Мені довелося в цьому переконатися 31 липня 2019 року на спільному концерті «Дарничанка скликає друзів», куди мене запросив керівник ансамблю Петро Андрійчук, де «Дарничанка» виступала спільно з українським ансамблем з Калгарі (Канада) «Корін». Це був натхненний виступ діаспорного ансамблю, багато учасників якого навіть не володіють українською.

До цих пір перебуваю під враженням від побаченого, уявляючи, як би і мій хор разом з колегами з Києва та Канади, будучи не схожим у творчому вираженні, дарував би радість тим, хто сидів у залі, хто прийшов на свято української пісні.

На завершення хочу запитати: виходячи з побаченого й почутого під час поїздки, яким ви бачите майбутнє України?

Головне моє враження, яким хочу поділитися, це впевненість у тому, що Україна стоїть на шляху відродження, будучи великою державою зі своєю древньою історією, самобутньою культурою і потужною духовною силою, яка пройшовши випробування тільки міцніє! Я вкотре відчула силу і міць цієї землі, і абсолютну впевненість у її недалекому щасливому майбутньому.

Щиро вдячний за бесіду!

Розмовляв Віктор Гіржов


На світлинах: Наталя Романенко в київському метро. В гостях у ансамблю «Дарничанка». На Майдані Незалежності. Вигляд на Києво-Печерську лавру. На новому пішохідному мосту. Сива історія й сучасність Києва. Популярне кафе «Пузата хата». Нічний Київ. Дніпро-Славутич. Магазин фольклорних товарів. Біля будинку МЗС.