Друк
Розділ: Українці в Росії

Спогади голови нижнєкамської «Вербиченьки» Євгена Савенка про Валентина Іващенка

До редакції «Кобзи» продовжують надходити відкуги на передчасну смерть керівника хору «Рось» і неформального лідера українців Санкт-Петербургу Валентина іващенка. Своїми спогадами про зустрічі з ним і враженнями поділився і голова Нижнєкамської національно - культурної автономії «Українське товариство «Вербиченька» в Башкорстані Євген Савенко. «Не можу прийти до тями  ось уже котрий день. Не стало Валентина Іващенка, - пише він. -ь Ця смерть тисне на плечі і коробить. Він старший за мене всього на 4 роки. Проклятий коронавірус збирає свою страшну данину....

У 1997 році наша Нижнєкамська національно-культурна автономія «Українське товариство «Вербиченька» приїхала до Уфи на Шевченківський фестиваль, який організувала Башкортостанська українська громада на чолі з Василем Бабенком. Багато чого тоді нас здивувало і захопило! Запав у душу великий плакат на стіні: «Ми не шматок відірваній, ми частка України». Валентин Іващенко». Я тоді подумав, що це слова якогось древнього незнайомого мені мудреця чи філософа. Буквально через рік я зустрівся з цією людиною в Москві на історичній конференції, яку організовував Віктор Ідзьо. Познайомились. Нічого видатного, просто цікавий чоловік. Приємно здивувала його звичка співати за будь-якої нагоди. Він багато і по-доброму посміхався.

Потім ми зустрічалися три рази в Петербурзі, двічі в Києві, кілька разів у Москві на різних заходах. Я знав, що він пише вірші і їх виконує як пісні. У 2004 році ми організували в Нижнєкамську поетичний фестиваль «Добрий-Вечір», Валентин відгукнувся на запрошення, приїхав. Жив у мене вдома. Були задушевні размови про все. На фестивалі Валентин був «гостем з далеку», колоритний, дотепний, багато й приємно співаючий, він зачаровував не тільки коліжанок-поетес, а й багатьох жіночок навкруги. Після офіційної частини, вже у меня вдома, він влаштував справжній моноконцерт. Багато колишніх офіцерів, які прийшли до українського руху, в душі залишилися радянськими людьми. Валентин був іншим, про Україну завжди говорив тепло, з гордістю, часто з болем.

Ми тісно спілкувалися в жовтні 2015 року. Я на тиждень приїжджав у Санкт-Петербург, жив у родичів, готував одночасно два заходи, в тому числі приїзд делегації українців з Нижнєкамська в Петербург. Ми зустрічалися щодня. Багато говорили про Україну, про стан речей в українському русі Росії. Валентин зробив для мене воістину царський подарунок - він заздалегідь домовився з адміністрацією Академії Мистецтв на березі Неви, і ми у вихідний день, незважаючи на ремонт, відвідали це святе для кожного українця місце. У кімнаті-музеї були втрьох: ми з Валентином і гід. Гід говорила про українського просвітителя не тільки цікаво, а й доброзичливо. Мені дозволили фотографувати, відкрили Катерининську церкву де стояла труна з тілом Кобзаря. Я зараз розглядаю ці знімки і серце ниє. Ходили чутки, що цю меморіальну кімнату можуть переробити чи навіть закрити. Завдяки Валентину, я бачив цю кімнату в історчному, можно сказати, «класичному» оформленні.  Це було незабутньо.

Наступного дня ми ховалися від дощу в дешевій їдальні біля Московського вокзалу і обговорювали деталі приїзду нижнєкамського товариства в Пітер. Валентин давав цінні поради і контакти потрібних людей. Плідно говорили. Багато жартували. Для мене були незвичні і різали вухо петербурзькі слівця: «греча» замість гречки, «кура» замість курки. Жовтень був досить теплим, і ми з ним ходили в капелюхах. Складалося враження, що в капелюхах у місті були тільки ми. Третього в Пітері ми зустріли в метро. Він піднімався на ескалаторі, у нього було довге волосся і капелюх «казанок». Попідтрунювали і на цю тему.

Ми з ним побували в кабінетах чиновників, що відповідають за національні проекти, і в консульстві. У Валентина була дивовижна риса - він приходив з тобою в високий кабінет, представляв, і мов би відсовувався на другий план. Він ніколи не «тягнув ковдру на себе», даючи можливість поговорити, запитати, не встряючі і не перебиваючи розмову. Я був йому дуже вдячний. Потім ми йшли по Кірочній вулиці, і Валентин розповідав про українських козаків, яких за розпорядженням Петра пригнали будувати нову столицю. «Канали ... канали ... канали ...». Говорив про поранених ДНРівцях, що лікувалися в військово-медичній академії, він зі сміхом розповідав, як танцював з Вірою Брежнєвою з «ВІАГРИ». Потім проводжав мене на вокзалі. Було сонячно і затишно. Це була наша передостання зустріч.

Остання відбулася в Петербурзі через півроку. Ми провели літературно-музичну зустріч в Полтавському земляцтві. Я виступав, Валентин співав. Потім ми потрапили на концерт співачки Оксани Лісничої в центр Образцової на Невському проспекті. Концерт був чудовий! Запам'яталася не тільки співачка, а й її концертмейстер, яка страждаючи на нежить, примудрялася між піснями голосно сякатися у хусточку, якою тут же «прикрашала» рояль, викликаючи у глядачів «бурю емоцій», не менше яскраву, ніж спів вокалістки. Ми були веселі, сповнені сил і радісних перспектив.

Влітку 2016 Нижнєкамська «Вербиченька» відвідала Санкт-Петербург. Нас було 16 осіб у т.ч. 7 дітей. Готувалися майже рік. Завдяки Валентину й попереднім домовленостям у нас майже все вийшло добре. Ми знали де нам бувати і як туди дістатися, люди нас скрізь чекали. Петербург шевченківський був до наших ніг. Читали вірші біля пам,ятника Т.Шевченку, відвідали меморіальную квартиру Кобзаря в Академії Мистецтв, провели чудовий захід в Петербурзькому Будинку Національностей. Все, що було організовано за допомогою Валентина, відбулося. Добрим словом ми його згадували щодня. Сам він з родинних обставин, в той час бути з нами не міг, дружина була нездорова. Але, від’їжджаючи з Петербургу, ми згадали його «незлим тихим словом» і підняли келихи за здоров’я Валентина й дружини.

В «Однокласниках» часто з'являлися відесюжети з співаючим Валентином, і я щиро радів за нього: «Ще живий курилка!».

Останнього разу він був в мережі 4 червня, а 12-го його не стало. Велика втрата. Коло співдрузів стає все вужчим. Рідні люди навели один з вислівів Валентина: «Я став вільною людиною не тому, що досяг успіху, я досяг успіху тому, що став вільною людиною». Вважаю, що ці слова найбільш точно віддзеркалюють його внутрішній світ. А світ цей був надзвичайно багатим і неповторним. Валентина поважали всі, кому доводилося спілкуватися з ним, він був завжди готовий допомогти. Я б сказав, що він був обличчям, душею й совістю української громади Петербурга. Дуже боюся, що тепер український рух в Північній столиці стане іншим по суті. Він, безумовно, буде іншим, адже таку втрату заповнити неможливо. Але, яким він стане?

P.S. Зараз стало ясно, якого масштабу людину ми втратили. Теплі слова про Валентина Іващенка написали українці  Башкортостану, Санкт-Петербургу, Москви, багатьох міст Росії. Слова щирі й чисті. Бруд до нього не прилипав. Такого резонансу я не бачив з часів смерті О.О. Руденка-Десняка. Втрата дійсно велика. Нехай його приклад буде нам усім еталоном порядності, самовіддачі у справі служення Україні.

Слава Україні!

Євген Савенко,
голова Нижнєкамської національно-культурної автономії «Українське товариство «Вербиченька»  

На світлинах:

1. Валентин іващенко (ліворуч) і Євген Савенко

2. Валентин іващенко (в центрі) - гість поетичного фестивалю «Добрий-Вечір». Нижнєкамськ, 2004 р.

3. В Академії мистецтв, де навчався Т.Шевченко. Санкт-Петербург, 2015 р.

4. Євген Савенко і Валентин Іващенко в Катерининській церкві. Санки-Петербург, 2015 рік.

5. З квітами до Тараса… Валентин Іващенко з Євгеном Савенком і його заступником Людмилою Найденко