lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Безмежна українська душа Валентина Іващенка, що на берегах Неви мріяла про Дніпро

Минув місяць з того дня, коли відійшов у вічність щирий українець із Санкт-Петербурга Валентин Іващенко

Місяць тому,12 червня, перестало битися серце відомого активіста українського руху в Росії, автора і виконавця українських пісень Валентина Іващенка. Поховали нашого побратима-діаспорянина 25 червня на Смоленському кладовищі у Санкт-Петербурзі.

Багато хороших слів було сказано останніми днями про пана Валентина, але хотілося б процитувати ще кілька, які з’явилися на його сторінці у Фейсбук, яку вже після його смерті ведуть діти покійного. Слова ці належать члену українсько національно-культурної автономії Санкт-Петербурга Володимиру Великодньому: «Неймовірно велика і незамінима втрата для нашої автономії. Схиляю голову перед твоєю особистістю, твоєю постаттю, мій щирий друже. До тебе я звертався за враженням і порадою, коли виникали якісь питання в роботі над книжкою. Ти завжди був для мене безперечниим моральним авторитетом, таким і залишишся в моїй та в пам'яті багатьох людей, з якими ти спілкувався, працював, будував плани. На жаль, життя твоє обірвалося, як натягнута струна, несподівано, несправедливо і жорстоко. А ти і був тією натягнутою струною, яка при своєму звучанні ніколи не допускала фальші».

Гадаємо, саме ця епітафія найточніше передає суть характеру і життєву позицію присної пам’яті Валентина Іващенка.

В пам’ять про Валентина Іващенка ми публікуємо запис радіопередачі з його рідного Богуслава, що на Київщині. Цей матеріал «Кобза» розміщувала на своїх сторінках ще 19 листопада 2018 року. Повертаємось до нього тому, що на цьому радіо пан Валентин розкрився особливо яскраво як людина, і як автор пісень і віршів та їх виконавець. Це і було сенсом його життя протягом багатьох років життя. А світлини, які ми зібрали з різних джерел, стануть наочним свідченням багатої на події творчої й діаспорної діяльності пана Валентина.

Світла тобі пам’ять, дорогий побратиме…

Редакція «Кобзи»

Із виступу на Радіо-ФМ м. Богуслава (травень, 2018 р.) в програмі «Територія митців»

Ім’я пітерського активіста, автора і виконавця пісень, художнього керівника ансамблю «Рось» Валентина Іващенка відоме кожному українцеві Росії. Про нього «Кобза» писала неодноразово (зокрема, і зовсім недавно), пан Валентин теж інколи надсилає до редакції замітки про українське культурно-мистецьке життя на берегах Неви. Але в його серці навічно поселилися його рідна річка Рось і місто дитинства та юності – Богуслав, що на Київщині, які  постійно кличуть до себе. На малій батьківщині він отримує черговий заряд бадьорості, черпає сили й натхнення до нової творчості. В один із таких приїздів, пана Валентина запросили на місцеве радіо, де не лише розпитували про життя-буття на чужині, але й просили щось заспівати, прочитати власні вірші. Публікуємо текстову версію радіопередачі, що вийшла в ефір у травні нинішнього року.

Редакція «Кобзи»

Доброго вечора! З вами я, Т.Р. І територія митців на хвилі Богуслав ФМ.

Сьогодні у нас дуже цікавий гість - автор слів до пісні, яка щойно звучала, наш земляк, поет, співак, самодіяльний композитор, відомий громадсько-культурний діяч Санкт-Петербурга, патріот Богуславщини, досить неординарна людина,  Валентин Володимирович Іващенко. Вітаю, вас!

Скільки уже років ви біля Неви мрієте про нашу красуню Рось, про наших богуславських соловейків. Адже ви заради них майже кожного року, навесні повертаєтесь у свій Богуслав. Я можу так казати? Ваш Богуслав? Обов’язково відвідуєте свою альма-матір Богуславську школу №1, районну бібліотеку, школу мистецтв, педколедж. При найпершій можливості радуєте своїх земляків своїми піснями.

Так, біля Неви я 25 років. А взагалі, починаючи з 1969 року, після від'їзду з Богуслава, всього тричі я не приїжджав додому. Перші два роки строкової служби та минулого року. А інколи щастило приїхати і по два рази на рік, коли траплялась така можливість.

Ви самі пишете вірші, захоплюєтесь поезією. Хоч дуже скромно говорите про себе: «Я не поет. Це дуже недосяжно. Я просто іноді висловлюю в віршах свою душу…», але ваша душа безмежна! Вона наповнена добротою, щедрістю, великою любов'ю, співчуттям, і чесністю …

«Чесність завжди є риса мужності,

Чесних мучили в таборах.

Чесність завжди є міра мудрості

Тільки чесним жити в віках» 

ось так просто ви даєте оцінку одній із найцінніших рис вашого характеру. Ваші вірші ліричні, ніжні, глибокі:

«Не бійтеся краплиночку душі,

Чи посмішку подарувати людям…» 

продовжу:

Слова кохання хай звучать в тиші

Усмішка хай від ночі день розбудить.

Не бійтеся сказати – ”Дорога!

За тебе кращої немає в світі!”,

І то є правда древня Сварога:

Держави міць – в сімейнім моноліті”.

Не бійтеся потоку щирих слів,

Яких сьогодні зачекались люди.

Творіть добро – той головний заспів
Нових пісень, яким лунати всюди!

Не бійтеся краплиночку душі,Чи посмішку подарувати людям...

Багато щирих теплих слів, ви присвятили найдорожчій, найріднішій у світі людині мамі…

І просите у неї прощення з любов'ю і ласкою:

«Не знаю, як тебе просить

За всі гріхи мене простить.

Хоч без прохання знаю я,

Мене простить душа твоя».

Мама. Певно, мама - головна людина в житті для кожного з нас. Я не виняток. З мамою найбільше я вів діалог протягом життя. Я не їздив по санаторіях і морях завжди була дорога до мами, де б я не був у світах. Я навіть ставив собі таке завдання поки мама жива кожного року їхати додому.

Загляда блідий місяць через шибку в хатину,

Всюди спокій і сон, вже за північ давно.

Тільки мати не спить, все колише дитину,

Сину пісню співає, вишива полотно.

Ось роз'їхались діти, стоїть тиша в кімнаті,

Та ще довго лунатимуть відголоски внучат.

Матері, матері, ваші душі крилаті,

У відкрите віконце за ними летять.

Супроводжують часто Вас не радість, а сльози,

Замість ласки образи часто зносите Ви,

Так прийміть же від мене за синів покаяння

Хоч скупі ми в коханні, та все ж Ваші сини.

 

У 2002 році в Петербурзі була надрукована ваша перша збірка поезій під патріотичною назвою «Ми частка України».

Ми не шматок відірваний,

Ми – частка України!

Дарма, що споконвіку ми

Живемо на чужині.

Повне ваше зібрання творів вийшло в книзі віршів «Краплиночка душі» (м. Біла Церква, 2008 р.). Ця збірка поезій своєрідний відблиск переживань, роздумів: про кохання, сім'ю, рідний край, Україну, про дорогих вам людей…

Зачитайте нам деякі з них.

Україно! Моя ти кохана!

Знову зустріч з тобою жаданна,

Їде потяг мій через долину

Я щасливий – додому я лину!

Я вдивляюся в рідні простори.

Мов коханої рисочки-зорі,

А назустріч пливуть в небі хмари,

Ось і яр, де ходили ми в парі.

Богуслав розквітає весною,

Біля Росі ми стрілись з тобою...

Багато зворушливих слів ви присвятили рідній Богуславщині, краю, де ваше родове коріння, де народилися і зростали. Де серцем прикипіли до цього клаптика землі:

«Йду по вулиці назустріч юність-мрія проплива.

Задзвенить і зацвіркоче, і зашерхнуть тут слова…

Навкруги всі милі, любі, так би всіх й розцілував.

Що ж ти робиш ізі мною, родовий мій Богуслав!».

Я пам’ятаю тепло пилюки на дорозі,

що йде від маминого села Яцюків;

як ляпотіли п’яти і хурчали колеса

мого ровера по стежині яру Храпоневого,

і присмак спілої водянки й досі, при згадці,

тривожить мої слинні залози;

липкі долоні від білої шовковиці,

і лоскіт води під пахвами,

коли вся спина чинить опір

течії моєї Росі.

В моїй пам’яті найкращий запах –

Не від парфумів Парижа, ні,

Це матіоловий запах літнього Богуслава.

І дикий біль від морозів –

Ні! Знову не вгадали! –

Не від морозів Примор’я, Уралу чи Естонії –

Вони не залишили сліду в моїй пам’яті;

Це біль від богуславських морозів.

І сни найкращі (кольорові, вишневі!) –

Вкотре переносять мене на береги моєї Росі.

Я пам’ятаю! Хоч не мешкаю на Батьківщині з 1969 року...

Скільки туги й одночасно гордості у ваших віршах за свою приналежність до України, до Богуслава!:

«Біля Неви я мрію…

ПРОДОВЖУЮ: …про Дніпро,

Про степ вкраїнський думки не кидаю.

Хоч Петербург я поважаю за добро,

Про Україну я завжди співаю!»

Ви самі пишите пісні і виконуєте їх. Це і “Ми частка України!», «Понад річкою», «Перше кохання», «Поцілунок», «Щастя» та багато інших. Єднаєте людей піснею і словом, оживляєте в їхніх душах чуття єдиної родини, не даєте замулитись джерелу, яке дарує наснагу і силу…

Ваші пісні неодноразово ставали переможцями та лауреатами різних пісенних конкурсів. Тільки в 2012 році ваша пісня «Що для мене Україна» та «Співай, Кобзарю» Олександра Дорошенка, яку ви виконували як співак, стали переможцями другого Міжнародного співочого конкурсу «Українська ліра Санкт-Петербурга».

Подаруйте одну з них нашим слухачам.

“Ой, долино, долино…” сл. і муз. Валентина Іващенка

Ой, долино, долино,

Широка роздолино

Гей-я! Гей я! Гей-я! Гей! Я-гей!

Широка роздолино!

Їхали долиною,

Стали під калиною

Гей-я! Гей — я! Гей-я! Гей! Я-гей!

Стали під калиною.

До землі вклонилися,

Богу помолилися

Гей-я! Гей — я! Гей-я! Гей! Я-гей!

Богу помолилися.

Ой, земле родинная,

Без вини ти винная

Гей-я! Гей — я! Гей-я! Гей! Я-гей!

Без вини ти винная...

Вороги заклятії,

Все хочуть розп'ять її

Гей-я! Гей — я! Гей-я! Гей! Я-гей!

Все хочуть розп'ять її !

Та козаки зосталися,

Щоб лиш процвітала ти

Гей-я! Гей — я! Гей-я! Гей! Я-гей!

Щоб лиш процвітала ти!

По всіх усюдах розкидала доля українців. Живуть вони в країнах далекого і близького зарубіжжя у кого як склалися обставини. І дивляться на розлуку з рідною землею, певно, кожен по-різному. Та все ж у кожному серці живі і материнська мова, і спогад про дитинство, і те відчуття причетності до України, яке не зітруть ніякі роки… Адже велике бачиться на відстані. Інколи здається, що ті, які проживають за межами нашої країни, більше переймаються її проблемами, ніж ми, що живемо тут.

Як живеться зараз вам і українцям у Петербурзі? Чи підтримуєте ви стосунки зі своїми земляками з Богуслава?

Мій рідний земляче з далекої Росі,

Чи так же далеко стежки наші босі?

І в тебе і в мене один Богуслав.

А доля? Ой, нене! Все б знову віддав,

Щоб з мосту, з світанку росою умитись,

І світлими мріями з сонцем ділитись

І шлях свій, на щастя, в Росі освятити,

В майбутнє вступити, творити, любити!

І щиреє чисте життя розпочати,

І прадіда землю із батьком зорати,

Напитись води із старої криниці...

Рушник вишиваний повісить в світлиці...

Земляче! Як добре, що є ти на світі!

Певно, підтримую. Інколи батько мені говорив: ”Ти до кого приїхав?”, маючи на увазі, що багато вечорів під час свого перебування в Богуславі я проводив з другом свого дитинства Анатлієм Хільським, чи довго “засідав” у методичному кабінеті Будинку культури. Я завжди мріяв про тісні зв'язки між Богуславом і Петербургом. Перш за все, творчі.

Першою ластівкою, що відкрила ці зв'язки, була поетеса, журналіст за фахом, Марія Тарасюк. Вона мала свій журналістський інтерес – розшукати перші випуски богуславської газети “Нові рубежі”. Я її познайомив із відомим українознавцем і шевченкознавцем Петром Журом і, дійсно, мені на диво, ці номери знайшлися в його колекції. Її перебування в Петербурзі запам'яталось, думаю, і Марії і українській громаді. По-перше, відбувся творчий вечір поетеси з презентацією пісень композитора Валеріана Стратуци на її слова. Потім мною була організована передача на Ленінградському радіо. Саме на тому радіо, завдяки якому весь світ дізнався про стійкість і героїзм жителів міста під час блокади в роки війни. Потім були приїзди делегації з Богуславу з нагоди передачі музею Тараса Шевченка в Санкт-Петербурзі погруддя Сошенка, приїзд Степаненко Яни з Ісайок на співочий Міжнародний конкурс, ансамблю “Доля” школи мистецтв. На жаль, через відомі обставини, зараз ці зв'язки припинились.

Пролетіли роки,

Мов потічки ріки.

Мріям, кажуть,

Здійснитись катма,

Бо в моїй стороні,

Люди гинуть в війні,

І нема в роді ладу, нема

Ви – заступник голови Української національно-культурної автономії з питань культури, художній керівник ансамблю української пісні “Рось”. Як так склалося, що ви, військовий за освітою, не професіонал в галузі культури, але добру частину свого життя присвятили українському мистецтву, популяризації українських народних традицій за кордоном? Ваші «Вечорниці у Валентина», спільна програма з композитором Віолетою Гриневич “Що то за дивина українська родина” в Олександро-Невській лаврі, Міжнародний конкурс сучасної української пісні “Українська ліра Санкт-Петербурга” імені Григорія Кузовкова та інші проекти, зрежисовані вами, довгий час були і є популярні у культурних колах Петербурга?

Як військовий, я пережив шість переїздів-по всьому Радянському Союзу від далекого Сходу до Заходу. Як українець, я всюди зустрічав земляків, слухав розповіді про їхні долі. Як людина творча переймався їх болями і долями. І, коли трапився розвал Союзу, перебуваючи в Башкирії, в дев’яностих, я щиро повірив в Україну. І не тільки я. Багато офіцерів українського походження готові були повернутися в Україну, створювати українську армію. Тоді це здавалося реальним і логічним: хто хоче в Росію будь-ласка! Хто в Україну теж. Ми створили в Уфимському льотному училищі Союз українських офіцерів (таких набралося 150 чол., мене вибрали головою), завданням якого було створення бази за  військовими спеціальностями для тих, хто хоче служити в Україні і передати її до Києва, в Союз офіцерів України, а взамін отримати інформацію про росіян. Емоційно налаштовані офіцери на 2-му Всесвітньому Форумі українців навіть прийняли військову присягу на вірність Україні. Та з’ясувалося, що Україні це непотрібно! У нас ще не було скрутної ситуації, а от офіцери Азербайджану, в яких просто нова влада забирала квартири, а сім'ям місцеві погрожували насиллям, звернулись до Міністерства оборони України з проханням, щоб їх прийняли до лав української армії. Але отримали відмову. І ось, триста офіцерів, тільки дякуючи втручанню Президента Леоніда Кравчука, змогли це питання вирішити. А в цей час по всій Росії почали створюватися українські громадські організації. Побачив я таку об'яву і в Уфі. Саме з Центру українців Башкортостану “Кобзар” в мене і почалася праця на терені українського відродження. З тим гаслом: ”Де б ти не жив - твори свою Україну” і пройшли подальші роки мого життя до сьогодення.

Напевно, українська культура зрощена в мені з молоком матері - з колисанок. Батьком - з українських народних пісень У батьків на свята завжди збиралася хороша співоча компанія. У більш зрілому віці я приєднувався до співу сам. В українській народній пісні завжди притягувала її змістовність, незвичайна мелодійність, задушевність. Перше, що єднає українців за кордоном, це туга за Батьківщиною. Немає жодних заходів без української пісні. Я інколи говорив, що із створенням української організації в Башкортостані, де мені випала доля служити, у мене виникло почуття щастя. Ми збиралися в своїй маленькій Україні і раділи одне одному. Готувались відзначати Різдво, річницю Т.Г. Шевченка, Великдень, День Незалежності України і т.д. Створювали недільну школу, хор, дитячий театр, бібліотеку (кожний чи то привозив із України, чи то приносив із дому українські книги). Мені подобалось козакувати, Я ще до дев’яностих на всі свята одягав українські строї і «щеголяв» в них по Уфі. Так поступово справа дійшла до фестивалів української культури, а потім і українських з'їздів, за культурну програму яких я відповідав.

До Петербурга я приїхав освіченим україністом. Багато читав і думав як організувати українське життя в Пітері. Так виникли проекти сімейного спілкування “Українські вечорниці у Валентина”, з виставами до народних свят, із запрошенням артистів українського походження санкт-петербурзьких театрів, і Москви (“Український музично-драматичний театр “Еней”, українська хорова капела Москви і т.д.), Кубані (Кубанський козачий хор), Большого театру (заслужена артистка України та Росії Галина Чорноба). З вистави за моїм сценарієм “Різдво в українській хаті” почав діяти український народний театр “Друзі”, який очолила чудова людина, дійсно ентузіаст українського відродження, Гадзя Красиліч, в минулому - акторка Київського театру музкомедії, театральний режисер і письменниця.

Ще однією важливою справою в моєму житті стало вшанування пам'яті невинно убієнних українців, жертв комуністичного режиму, розстріляних в 1937-1938 році в Левашово. Так вийшло, що українці Санкт-Петербурга стали одними з останніх, які спромоглися на цю акцію на меморіальному цвинтарі в передмісті Санкт-Петербурга селищі Левашово. Коли член ради автономії Володимир Косенко виніс питання про встановлення меморіального хреста пам'яті репресованих українців на засідання ради, більшістю голосів його пропозиція була відхилена за аргументацією, мов, там (в Левашово) українців не було. Частина членів ради, які були не згодні з таким рішенням, вирішили створити нову організацію, щоб від імені неї довести задуману справу до кінця. Такою організацією став ОУНР (Організація Українського Національного Руху) Санкт-Петербурга. Мене одноголосно було обрано головою організації. До складу правління ввійшли шановні і відомі активісти українського відродження в Санкт-Петербурзі: Олександр Дорошенко, Тетяна Лебединська, Віолетта Гріневич, Ігор Малтиз, Гандзя Красиліч, Володимир Косенко, Едуард Гладких. Почесним головою організації, її радником збори обрали Терентія Зубика. Організація створена в квітні 2001 року, а 5-го серпня пам'ятний хрест було встановлено в Левашово. Акцію освячення було проведено на Покрову, 14 жовтня, митрополитом Української Православної Церкви Київського Патріархату Андріаном. Велику допомогу в підготовці до освячення надав голова Українського національного Руху Москви Віктор Гуменюк.

З метою обміну досвідом, збереження творчого наробітку сучасних українських авторів північного сходу Росії, Естонії, Москви був започаткований Конкурс української сучасної пісні “Українська ліра Санкт-Петербурга”, Фестиваль “Українська весна в Петербузі”; для створення позитивного іміджу українців - програма у Олександро-Невській лаврі “Що то за дивина - українська родина” та інтерактивний музей української культури.

Пане Валентине! Завдяки вашій мистецько-культурній діяльності ви маєте дуже багато друзів у цій царині. Їх просто не злічити! І це й не дивно – адже у вас душа відкрита і щедра, частинку себе віддаєте їм.

Певно так. Інакше не було б ні конкурсу української пісні, ні вечорниць, ні інтерактивного музею української культури і т. д. Адже все це робиться за покликом української душі. Я і мої друзі-ентузіасти української справи, чітко розуміємо, що крім нас наша культура за великим рахунком, нікому непотрібна. Ви правильно кажете: друзів не злічити, але творців української справи одиниці. Адже тут прибутку сімейного бюджету не буде. Навпаки - в кожний захід потрібно самому фінансово вкладатись. ”То навіщо вам це здалося?!” інколи мені кажуть, не розуміючи, що для таких як я, як голова нашого Товариства професор Військово- медичної академії Василь Тегза, художниця і письменниця Катерина Планіна, народний артист Росії Сергій Новожилов, академік Ігор Мацієвський, композитор і керівник ансамблю “Сузір'я” Віолетта Гриневич це біль і духовна потреба. Біль від того, що українська культура на теренах Росії зникає ( хоч, як свідчать дослідження, в кожному третьому петербужці тече українська кров). Але є духовна потреба - бажання зберегти для майбутніх поколінь і примножити надбання сучасних творчих українців, як то: пісні, музичні та письменницькі твори, художні вироби, картини. Все те, що входить в поняття культура. А ще, при певному крені російських політиків у бік антиукраїнської риторики, створювати позитивний імідж українця, як представника високоосвіченої, культурної, вільної, мирної нації. На жаль нас, за висловом Василя Стуса, “малесенька шопта”, тобто пучка-невеличка. Більшість українців з радістю асимілюються в росіян і живуть щасливо. І навіщо їм та Україна! Та ще й у такий час... А то й стають Павликами Морозовими - пишучи доноси про ”антиросійську діяльність” нашої та і інших українських організацій в Росії. Про це, і не тільки, моя наступна книга, яка складається з двох частин: “Що для мене Вкраїна” і “Сповіді”. Поки ще тільки в комп’ютерному варіанті.

Якщо сумно тобі і не знаєш причини

Звідкіля це напастя на тебе взялось,

Набери номер друга і в цю смутну годину,

Вмить відчуєш, що в світі, зовсім ти не один.

Якщо справи твої таки склалися кепсько,

І що жити тобі лише кілька годин,

Набери номер друга і надія воскресне,

Адже знай: в цю хвилину зовсім ти не один.

Якщо мила твоя, гулко гримнув дверима,

Зникла раз і назавжди із твого життя,

Набери номер друга і в цю скрутну годину,

Вмить відчуєш, що в світі, зовсім ти не один.

Якщо ж справи твої в гору стрибнули хутко,

І мільйонні прибутки твій заповнили дім, –

Набери номер друга, хай в цю радісну хвилю

Він відчує, що в світі теж не зовсім один.

З вашою допомогою, на вірші нашої богуславської поетеси Марії Тарасюк, композитор Валеріан Стратуца написав 16 пісень («Вечірній блюз», «Вишневий сон», ”У ніч на Івана Купала” і т.д.), композитор Віолетта Гриневич написала такі пісні як: «На вітрилах мрій», “Україні”, “Усміхнися”, які виконувались і виконуються до цього часу на різних концертних майданчиках міста і, певно, багатьох заходах української діаспори. Ви виконували їх самі.

Так. Маленька ремарка: вірші Марії Тарасюк це чи не найкращий зразок, дійсно, жіночої поезії. В одній із поїздок я дав почитати жінкам збірник віршів Марії так мені його не повертали, доки весь вагон не перечитав цей збірник. Я хотів би виконати а-капелла улюблену пісню композитора Валеріана Стратуци на слова М. Тарасюк “Мелодія літа”, яка є лауреатом різних фестивалів і конкурсів у нас у Пітері, в Полтаві, Кривому Розі, Вінниці і донині виконується молодими виконавцями України на вечорах українського романсу в Києві. Думаю, вона буде співзвучна настрою слухачів, які вже так зачекались літнього тепла після холодної весни.

Лунає пісня «Мелодія літа» (сл. Марії Тарасюк, муз. Валеріана Стратуци):

Грибні дощі танцюють над лісами,

Співає жайвір в золоті пшениць.

Мені ізнов згадалися нежданно,

Вуста медові з запахом суниць.

Приспів: Пахнуть, пахнуть губи кохані суницями,

Падають зорі, як яблука чисті в криницю,

Літо цвіте, наливається соком калина,

Де ж ти тепер, моя казко медово-полинна?

Багряні трави в лузі перестигли,

Гарячий день над річкою блищить.

Скажи чому з тобою ми не встигли

Кохання трунок до кінця допить?

Приспів.

Тобі б до ніг усі поклав я квіти,

Тобі б співав про щастя до зорі –

Скажи мені, де знов тебе зустріти,

Щоб у твоєму полум'ї згоріть!

Пане Валентине! Що для вас Україна зараз, коли майже все ваше життя пройшло вдалині від неї?

Що для мене Вкраїна –

Ви хотіли б дізнатись?

Хіба ж можна так просто

Вам про це розказати?

Хоч чому ж і не можна?

Справа в тім, як сказати:

Адже ж, дійсно, все просто,

Україна – це мати.

Маму можна любити

Й слів високих не знати.

Мама все зрозуміє,

Бо на те вона й мати.

Так і з цим почуттям,

Що тут можна додати?

Україна!!! І здавить,

Й сліз не зможеш стримати –

Так і бризнуть...

Що для мене Вкраїна,

Ви хотіли спитати?

Хіба можна словами

Про це написати?

Це дзвінка, і ласкава,

Задушевно-болюча,

Солов’їною звана

Наша мова співуча.

Що для мене Вкраїна?

Це степи і діброви

Шлях Чумацький і море

І козацькі походи.

Це Великий Шевченко,

Й чарівні наші люди

Україна – це гордість,

Що наповнює груди!

Що для мене Вкраїна? 

Україна – це 

Це дитинство і юність,

Це кохана дівчина,

Перша радість і хмурість... 

Що несуть наші люди!

Ну, та що особисте!

Чи там сало, горілка, 

Київ? Пісня

«Українське ігристе”

Галушки чи печінка.

Що для мене Вкраїна?

Київ? Пісня? Карпати?

Хіба ж можна про це

На словах розказати? 

Це у серці...

Пане Валентине, хто ж ви? Артист, поет, композитор? Чи все відразу?..

Справді, хіба так важливо, на якій географічній широті жити, коли в серці - Україна? З її болями, печалями, красою, надіями і радощами…

Ви без жалю залишаєте нам свої вірші, пісні, відчуття постійної праці задля єднання всіх українців.

Мені тільки залишилось зробити анонс свого виступу вашими словами: “Залишу вам пісню...”…

Лунає пісня ”Понад річкою” (сл. і муз. Валентина Іващенка).

Ось такий він, Валентин Іващенко, богуславський петербуржець: невгамовний, непосидючий, повний сил і енергії, творчих задумів…

 «Ми всі живемо на святій Землі.

І те, що ми вже є – велике щастя!

А розумієш це, коли життя пройшло,

Коли минулися і радощі, й нещастя.

І то є правда, що болить душа,

Але ж вона ще може і горіти!

Так бадьоріш – до нашого коша,

Творити! Вірить! Жити і любити!»

Лунає Пісня “Соборна Україна” (сл. Миколи Жигло, муз. Валеріана Стратуци).

Тож, мені тільки залишається побажати від імені всіх слухачів, щоб були ви завжди дужі і здорові, а душею й серцем – вічно молоді!

Підготував Віктор Гіржов

На світлинах: 

  1. Валентин Іващенко – українець з козацькою вдачею на берегах Неви.
  2. Український прапор над Кремлем… Пан Валентин любив це фото.
  3. Сцена була покликанням Валентина Іващенка.
  4. З учасниками ансамблю «Рось».
  5. Жоден із заходів української автономії Санкт-Петербурга не обходився без участі ансамблю «Рось».
  6. В українському павільйоні на одному з міських заходів.
  7. Валентин міг легко перевтілюватись і бути сучасним.
  8. Доводилось виступати на вулиці і під час лютих морозів.
  9. Виступ у рідному Богуславі.
  10. Серед українців Росії в Національному культурному центрі України в Москві.
  11. Серед делегатів від українських організацій Росії на Х Світовому Конгресі Українців у Львові (серпень 2013 р.).
  12. Часто доводилось брати участь у спільних етнічних фестивалях.
  13. З дружиною Марією.
  14. Українці Санкт-Петербурга проводжають в останню путь свого побратима.
  15. Валентин Іващенко заслужив, щоб його портрети стояли поряд із портретом найвидатнішого з українців.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка