Так само, як і його дядько Олександр Довженко, Тарас Дудко в кінці свого життя пересвідчився: росіяни не дадуть українцям жити мирно поруч із собою
Минуло дев’ять днів з дня смерті останнього перед забороною російською владою голови Об’єднання українців Росії, небожа режисера Олександра Довженка доктора Тараса Дудка. Він належав до тих українців, які, переїхавши до Москви, не зрікалися свого українства, сподіваючись, що з демократизацією влади в СРСР, а потім у Росії, українська культура зможе отримати право на вільний розвиток, а Українська держава право на існування.
Російсько-українська війна стала для них крахом особистих надій, хоча вже не була надто великим здивуванням. Бо перед тим, як почати війну проти України на її території, кремлівський режим придушив, розколов, чи підмінив на лояльні собі незалежні українські організації в самій Росії.
Тарас Дудко очолив Об’єднання українців Росії (ОУР) у 2011 році, тобто вже у той момент, коли організація проходила численними судовими розглядами, що закінчилися її закриттям. Міністерство юстиції Росії вже з 2009 року працювало над тим, щоб закрити організацію української національної меншини, створеної після проголошення незалежності України, в 1992 році.
Провівши аудит та звинувативши організацію в низці формальних порушень, таких як, наприклад, відсутність оновлення списку членів, російське керівництво вирішило закрити організацію. І попри те, що ОУР почало працювати над вказаними порушеннями і повідомляло про це російське міністерство юстиції, відповіді керівники ОУР не отримали, і в грудні 2010 року уряд Росії подає позов до Верховного суду РФ щодо ліквідації ОУР.
Подальша історія організації – це вже історія судових засідань. Як пригадує попередній співголова ОУР Валерій Семененко, три роки йшла боротьба у російських судах. Спершу постанову про закриття виніс районний суд у Москві, а потім справу передали у Верховний суд Росії.
Поки ще тривала боротьба, у травні 2011 року року VI позачерговий з'їзд Об'єднання українців Росії обирає головою Ради ОУР Тараса Дудка, ймовірно, за бойовий характер.
«Я вже йому передав справи, але ми продовжували ходити по цих судах разом, і я досі дивуюся, як він не боявся і такими там словами з суддями розмовляв, що не знаю, як його не заарештували прямо в залі суду. Він виступав в суді гостро, не добираючи слів, і це в умовах 2012 року. Це ще був не такий час, як зараз, але і в той час це вже було небезпечно», – згадує Валерій Семененко.
На тлі закриття Українського освітнього центру в 2008 році, Федеральної національно-культурної автономії українців Росії у 2010-му, гонінь на Бібліотеку української літератури в Москві, ставало вже зрозуміло, що відстояти Об’єднання українців Росії вже не вдасться.
Та Дудко вирішив, що хоча б мовчати про цей наступ на українство в Росії він не буде. Беручи участь у з’їздах Світового конгресу українців (СКУ), він намагався залучити цю впливову міжнародну організацію до захисту прав українців Росії, найбільшої української діаспори у світі, яка на 2010 рік складала близько 2-х мільйонів осіб.
«Все, що стосується Об’єднання українців у Росії, просування української культури, мови – все знищується. Немає жодної школи української в Росії, недільні школи є, але вони не постійно діючі», – розповідав Дудко в інтерв’ю Радіо Свобода під час форуму Світового конгресу українців, який проходив у Львові. Говорив він і про те, що російська влада підмінює незалежні українські органіазації лояльними для себе.
У 2017 році СКУ відзначав своє 50-ліття і однією з головних тем засідань були боротьба з російською пропагандою та підтримка української діаспори у Росії. Невдовзі, у 2019 році вже і СКУ став у Росії «небажаною організацією».
Як «громадянин Росії, українець, людина, котра любить Україну» і живе у Москві понад 40 років, Тарас Дудко переживав як особисту трагедію ту політику, яку Росія вела проти України та всього українського, і не боявся називати речі своїми іменами.
«Справжня війна, війна фізична, економічна, ідеологічна. Війна, яка заважає Україні розвиватись і разом з тим та війна перетворює Росію у ще більш агресивну державу, – сказав Тарас Дудко у розмові з Радіо Свобода. – Взагалі, зараз такий стан в Росії, що жити по Божих законах неможливо, обов’язково вислідом буде арешт чи вбивство. Якщо ти скажеш правду, то зазнаєш переслідувань і знущань».
Та попри реальну небезпеку переслідувань, Тарас Дудко активно виступав проти окупації Криму, проти гонінь на українські культурні та громадські інституції в Росії – Національний культурний центр на Арбаті, бібліотеку, школу, аматорський український театр «Еней».
За активну громадську діяльність був нагороджений українським орденом «За заслуги» ІІІ ступеню та вищою нагородою СКУ – медаллю святого Володимира.
До українських справ він прийшов не випадково. За фахом лікар-психіатр, нарколог, Тарас Дудко народився та учився в Києві, де здобув освіту лікаря і філософа. До Москви він переїхав на хвилі хрущовської відлиги, у 1964 році.
У столиці СРСР він працював у Науково-дослідному інституті наркології, очолював Інститут реабілітації, розвивав реабілітаційний напрямок, заснував Центр медичної реабілітації і корекції особистості та Медичний лікувально-реабілітаційний фонд імені І. Стрільчука. У 2004 році він стає директором Інституту реабілітації ННЦ наркології. Доктор Дудко був засновником нового наукового напряму – реабітологія і реабілітація наркологічно хворих і осіб з патологічним гемблінгом (залежністю від азартних ігор).
У Москві Тарас Дудко сягає найвищих вершин професійної кар’єри – звання доктора медичних наук, академіка Російської академії природничих наук, але ніколи не забуває, звідки він родом. Адже і рід його був славним – своє українське ім’я Тарас (на честь Шевченка) він отримав від дядька, українського режисера, Олександра Довженка, рідного брата матері – Поліни.
Вся родина Дудків була лікарська: мати – терапевт, батько Микола – близький друг і фронтовий товариш Довженка, польовий хірург, а після війни – науковець та педагог, брат Олександр, названий на честь Довженка, – також хірург.
Разом із братом Миколою Дудком збирав особисті речі і творчі матеріали Довженка, які він потім публікував у виданні, яке сам заснував і фінансував. «Провісник: Довженківський літературно-художній науково-популярний і громадсько-політичний альманах» вийшов у Москві у кількох числах на початку 2000-х років.
Виступав Тарас Дудко і з лекціями та спогадами про Довженка, на яких розповідав московській молоді про життя свого дядька і про те, як дбав він про українську культуру, мову, історію. Зокрема, він наголошував, що ще царський уряд посилав Довженка вчителювати і «доплачував 18 рублів «за русифікацію», але це було не для Олександра Петровича».
«Відмовитися від мови його батьків, його предків, – а йому пощастило, бо він знав і дідів і бабів з обох боків, – йому було не під силу», – розповідав Дудко у 2019 році під час зустрічі в Центрі слов’янських культур, присвяченій 125-річчю письменника і режисера.
Дудко наголошував на тому, що Довженко належав до того покоління українських митців, які палко підтримали ліву ідеологію і вірили, що після падіння царизму Україна стане вільною, що, за словами самого Довженка, «земля (буде) у селян, фабрики у робітників… Україна в українців, Росія в росіян».
Та радянська влада, як розповідав Тарас Дудко своїй аудиторії, швидко знищила більшість митців покоління Довженка. Розповів Дудко і про те, що сталося з мешканцями будинку «Слово» в Харкові, і про кілька Голодоморів, які сталінський режим організував для упокорення українців. Самого Довженка Сталін тримав під контролем у Москві, не відпускав в Україну, бо, за словами Дудка, людина масштабу Довженка могла самостійно створити національну кіношколу, а цього радянські володарі Кремля не хотіли допустити.
Довженко мав складні стосунки з радянською владою, яка ніколи не вибачила йому, що колись у молодості він проти неї воював у лавах військ Української Народної Республіки (УНР). Ілюзії про те, що українці зможуть вільно жити поряд із росіянами в одній державі коштувала українському генію здоров’я, а згодом і життя.
Через 100 років подібні надії на те, що українці зможуть мирно жити поряд із росіянами в сусідніх державах, зазнали краху і у племінника Довженка, який наприкінці свого життя пережив важке розчарування і про реальність життя в Москві говорив із болем та гіркотою.
Прощання з Тарасом Дудком відбулося 8 січня 2021 року в Москві у колі друзів та колег. Він пішов із життя 3 січня на 81-му році, а поховати себе заповідав на батьківщині, у Києві. «Там він знайде притулок на рідній українській землі», – мовиться у заяві Об’єднання українців Росії.
Від редакції:
Стгодні Семенеко виступає в ролі свідка і колеги, і пускає сльозу. Але в реальному житті Валерій Фокович зробив немало щоб ускладнити життя і роботу покійного. Апогеєм підривної роботи В. Семененка став Установчий з’їзд «Українського конгресу Росії», що пройшов у 2012 році у Москві. Семененко спочатку об’явив власну дату З’їзду, потім під час З’їзду організував паралельну реєстрацію делегатів, через яку видав фальшиві мандати своїм людям (восновному учасникам московського хору Вікторії Скопенко. Мова йде про кілька десятків осіб). В результаті, «підставні» голосували нарівні із делегатами від регіонів, яким мандати надали їх організації. При цьому голосуванням московських хористок керував особисто Семененко (на підтвердження чого є відоме фото, зроблене кореспондентом «Кобзи» Єлизаветою Кейль).
Коли Тарас Миколайович вийшов на трибуну щоб дати звіт за останній рік роботи Голови ОУР (останній звіт останнього Голови!), семененківці вирвали у нього із рук мікрофон і не дали говорити. Після чого стався розкол. Семененківці висували на Голову Вікторію Скопенко, а демократи стояли за Дудка (який точно проходив, якби голосували без «підставних» хористок). В результаті було знайдено «компроміс» – ні Дудко, ні Скопенко не балотуються і будуть шукати нову кандидатуру. В результаті Головою «УКР» обрали Любов Дяченко, яка до 2014 року (тобто, до Криму) так-сяк працювала, а після 14-го замовкла з відомих причин. А Тарас Дудко при цьому у 2014 році у Москві активно захищав Україну від московської агресії, намагався записатися добровольцем на фронт в українську армію, тобто, поводив себе як справжній лідер і патріот. Тобто, заміна голови Дудка на Дяченко була явним послабленням руху – це було всім зрозуміло ще у 2012 році.
Коли я відразу після згаданого з’їзду зателефонував Семененку щоб висловити протест, Семененко з великою радістю і знущанням повідомив мені: «Твого Дудка з’їзд відкинув!». Ніби це не Семененко зробив усе можливе щоб Тарас Дудко не пройшов. Яка гидота!
Я також вірю, що травма черепа, яку пізніше отримав Тарас Миколайович, і яка вивбила його із активного життя, була замахом Путіна на дисидента (нині після викриття ескадрону отруйників із ФСБ ця думка не викликає здивування, але тоді багато хто не вірив мені). Так само були замахами Путіна вбивства наших активістів Криля, Сенишина і Побурінного. Побиття Митрополита Адріана і професора Кернесюка. Режим нас, українців, нищив, в особі кращих представників. Це правда. Сам Тарас Миколайович момент нападу не пам’ятав, але той факт що на черепі було дві травми, наводить на думку, що під час паддіння людина отримати два удари не могла.
У польського поета Кшиштофа Бачинського є вірш, в якому він каже про те, що саме страшне це не смерть від руки ката, страшніше те, коли кат принесе на твою могилу квіти. Тобто, треба так розуміти, що суд історії в руках ворога це саме страшне, оскільки після того як загинув ти, гине сама твоя ідея. Ми пам’ятаємо як польска радянська влада ставилася до учасників Варшавського повстання.
Ось сьогодні ця «сльоза» Семенека мені здається саме цією фальшивою пам’ятю ворога, який інтерпретує історію без всякого права бути суддею. Це ще страшніше від смерті. І ми всіма силами “Кобзи” цього не допустимо!
Ми добре пам’ятаємо ганебні дії Семененка, Винника і Шелеста, направлені проти патріота і дисидента Тараса Миколайовича Дудка.
В.К.
Додатково:
https://naiwen.livejournal.com/1164574.html
- Олександр Довженко (1894-1956). Олександр Довженко (1894-1956).
- Прощання з Тарасом Дудком у Москві, 8 січня 2021 року. Прощання з Тарасом Дудком у Москві, 8 січня 2021 року.
https://kobza.com.ua/ukrajinci-v-rosiji/6361-krakh-nadii-hromadianyna-rosii-ta-ukraintsia-tarasa-dudka.html?tmpl=component&print=1&layout=default&page=#sigProGalleria8280fe422e
На світлинах:
- Тарас Дудко з роду Довженка.
- Олександр Довженко (1894–1956).
- Прощання з Тарасом Дудком у Москві, 8 січня 2021 року.