lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Подорож російського українця до Кубані та Криму
Ігор Роздобудько

2014-й рік: Кубань 

Цього літа я поїхав з сім’єю на Кубань. Дочці корисно було побувати на морі, і минулого року я возив її в Крим, тоді ще фактично український. Пригадую, як радів тоді з того, що майже на кожному кроці відчував український дух Криму. Для корінних українців, що приїжджають на півострів з «материка», мабуть українського в Криму завжди було замало, але ми, російські українці, могли тільки заздрити та мріяти, щоб і у нас в Росії, було хоча б стільки українського, скільки було його в українському Криму ще минулого року. В Євпаторії, серед російського багатоголосся, я постійно ловив співуче українське слово, читав українські вивіски на багатьох магазинах і на товарах в них, зупинявся біля пам’ятника Тарасу Шевченку. «От би у нас, в Москві, мати хоч крихточку українського, як є тут, в Криму», - думалося мені тоді. Цього року, у «російський Крим», я вже не поїду, бо боюся побачити те, як свідомо нищиться те українське, що тут все-таки було, і що так гріло теплом мою душу.

Тож поїхав на Кубань. Цікаво було подивитися, як живуть тут нащадки запорізьких козаків, які двісті літ тому відірвалися від української гілки. Чи зберегли вони своє українство, і на що сподіватися українцям Криму, якщо вкрадене не повернеться додому? Що ж, висновки мої не були втішними.

Колись, ще у дитинстві, за радянської влади, мені довелося побувати на Кубані двічі – в Туапсе і Анапі. Щось, подібне до українського, я і тоді побачив і почув: занесені приморськими пісками біленькі мазані хатки, український говір з вуст місцевих людей. Минуло з тих пір майже тридцять років. Тепер на місці мазанок стоять типові цегляні будівлі для відпочинку приїжджих москвичів, а щось подібне до української мови я почув лише на анапському базарі, та й то були лише деякі українські слова, не більше. Навіть у програмах місцевого телебачення кубанські козаки співають російською мовою і виключно про… Росію.

Козаків в Анапі дійсно забагато. Поліцейських на вулицях побачиш не часто, за порядком спостерігають молоді хлопчики в білих сорочках, штанях з лампасами і шапками-кубанками на голові. Бачив на околиці міста «козачий ринок», багато майоріло і кубанських прапорів, який є однаковим і для кубанського козачого війська і для Краснодарського краю. На набережній в Новоросійську купив невеличкого глиняного козака в якості сувеніру, а в Анапі придбав сувенірний магнітик з виліпленим на ньому сімейним подружжям в козацькому (вважай українському – шаровари і черкеска) національному вбранні: от і все, що я знайшов тут українського собі на пам’ять.   

Нема сучасного, тож треба шукати історичного – може в пам’ятках місцевої старовини знайду я відголосок української минувшини? Правда в Анапі старовини не залишилося майже ніякої. Здобувши Анапу боєм від турків у 1829-му році, росіяни майже відразу знищили тут все, що нагадувало їм про минулу владу. Збереглася лише турецька вежа з в’їзними воротами до колишньої фортеці, які російський імператор Микола І, відвідавши Анапу, наказав своїм указом перейменувати у «російські ворота», про що і сповіщає тепер спеціальна табличка над входом. Поруч із баштою кубанські козаки встановили нещодавно пам’ятник своєму тодішньому отаману, Олексію Безкровному, який і керував тоді здобуттям Анапи від турків. Правнук Олексія – Кузьма Безкровний, був у 1919-му році міністром внутрішніх справ Кубанської Народної Республіки, яка (на відміну від різних сучасних «народних республік») боролася за об’єднання Кубані з Україною, а не навпаки. Певно що про правнука, який був справжнім лідером української еміграції і після знищення Кубанської республіки більшовиками, на пам’ятнику Олексію Безкровному нічого не повідомляється, як не знайдеш інформації про це і в місцевому музеї. Ну, добре що хоч пам’ятник прадіду є.

З Анапи, на екскурсійному автобусі поїхали ми у Тамань, саме туди, куди висадилися спочатку запорожці, переселившись наприкінці ХVІІІ століття з Дніпра на береги Азовського і Чорного морів. Славутного пам’ятника першим запорожцям на Кубані побачити правда не встигли – екскурсоводка про нього навіть не згадала,  зате були у так званій «лермонтовській хаті», там де зупинявся великий російський поет під час своєї поїздки на фронт кавказької війни, і яку він згадав в повісті «Тамань» з роману «Герой нашого часу». «Лермонтовська хата» втішила мене тим, що знову нагадала про Україну, про стареньку хатку з долівкою, полом і призьбою, в якій народився мій дідусь, і в якій ми з ним жили під час нечисленних приїздів на Україну в щасливі роки мого дитинства (хто зараз згадає, що таке призьба, або знає, що піл це ліжко, і по ньому не ходять ногами?).

Побувавши у першій козацькій церкві, яку збудували запорожці, переселившись на Тамань, поїхали ми до Отамані (або «Атамані» як називають її тут на російський кшталт) – етнографічного комплексу на узбережжі Керченської затоки, що розповідає про стародавнє життя чорноморських козаків. Ідея збудувати такий комплекс була дуже гарна – кожний район Краснодарського краю, де живуть нащадки козаків-переселенців з України, збудував на території Отамані власну хату, саме таку, в якій і жили козаки в цьому районі сто років тому. Таким чином створилося ціле козаче містечко на мальовничому морському узбережжі, з хатами отамана, писаря, коваля, шинком і таким подібним. Для туристів місцеві етнографи розігрують жанрові сценки з минулих часів. Мені пощастило побачити, як відбувалося сватання на Кубані колись – правда учасники дійства розмовляли українською не дуже впевнено, «єкали» по-московському («пєрєйти»), а пісню співали чомусь на мотив закарпатської «Ой Марічко, чичері». Зате по серцю мені було почути як наприклад «худобу» таманські лицедії називали старовинним словом «товар», «товаряка» (як в творах української класичної літератури), тож я не дуже вередував з сучасного кубанського прононсу – на безлюдді, як то кажуть, і Хома чоловік, а як я вже нагадував, крім Отамані почути українську мову на Кубані  мені ніде не довелось.

Вподобалися мені і українські страви в місцевому шинку. Хоч вибір був і небагатий – борщ з пампушками та м’ясо з баклажанами, зате смачне, як і потрібно для української кухні. До того ж я узяв до обіду п’ятдесят грамів місцевої горілки, і вона мене теж не образила. До речі, «горілкою» тут називають тільки самогон, а «водкою» той сорокаградусний алкоголь, що купують у магазині. Навіть у місцях суспільного харчування, як у тому «шинку» в Отамані, пропонують до обіду саме саморобний напій («ми цю горілку самі гонимо»). На зворотному ж шляху до Анапи, коли всі вже потомилися від нудного речитативу пані екскурсоводки, водій автобусу узяв ініціативу на себе, запропонувавши нам свою екскурсію, по місцях виробництва місцевої горілки, з дегустацією. Так ми дізналися, що сучасні нащадки колишніх запорожців не загубили майстерності у виробництві «живої води» і з винограду і з кавунів, і що в виноградарському краю і дотепер горілка є більш популярною, ніж вино.

Трохи перепочивши після поїздки до Тамані, поїхав я до столиці Кубанського краю, славного міста Краснодара. Подорож на рейсовому автобусі з Анапи, хоч і зайняла чотири години, та була приємною через мальовничі краєвиди кубанської України – широкі степи, густо засіяні соняшником, облямовувалися на горизонті невеличкими горами, відногами великих Кавказьких гір. Гори ці здавалися дуже і дуже чудернацькими, часто дивлячись на них на межі небокраю, я не завжди розумів, чи то гори синіють в далечині, чи сині хмарки збираються на горизонті. Зовсім непохожі кубанські гори ані на кримські, ані на карпатські, які я бачив до того.

Трохи проїхавши по території Адигеї, та перетнувши річку Кубань, в’їхали ми в Краснодар. Місто велике і красиве, з широкими проспектами, зовсім не людне, не дивлячись навіть на суботній день мого приїзду. Сильно побивши ноги, дійшов я до ріки Кубані за міським парком, по дорозі сфотографувавши досить оригінальний пам’ятник Федору Щербині – ще одному щирому українцю, діячу Кубанської Народної Республіки та української еміграції. Метою моєї мандрівочки цього разу було відвідання Літературного музею Кубані, що знаходився у хаті Якова Кухаренка, кубанського отамана, друга Тараса Шевченка, українського письменника, і взагалі першого письменника в історії Кубані, автора п’єси «Чорноморський побут на Кубані», на основі якої Микола Лисенко створив оперу «Чорноморці» (пам’ятаєте пісню, що давно вже стала народною – «Казав  мені батько, щоб я оженився»? – оце саме з цієї опери).

От де я відпочив душею! Справжній, і на жаль єдиний український куточок на Кубані, який я розшукав. Правда біля входу до провулочку, де знаходилася старовинна хата Кухаренка, золотими літерами на граніті було написано, що Кухаренко російський  письменник, але я на це увагу не звертав, згадуючи, як на Стародубщині, що також нині в Росії, також читав на пам’ятнику українського композитора Олександра Рубця (його колоритну постать зобразив у своїй картині «Запорожці» Ілля Рєпін), що це «син великої Росії». Та й вірно робив, що не звертав уваги, бо кожному, хто б захотів відвідати цей музей, відразу ставало зрозуміло, побачивши мову творів Якова Кухаренка, який це такий російський письменник. Але до брехні ми звичні, нам по телевізору щодня і не такі байки розповідають…

В хаті Якова Кухаренка все українське. Великий козак Мамай на стіні. Велике погруддя Тараса Шевченка в одній із світлиць. В кімнатах козацька зброя, кобза, бандура і ліра. У рамці картина, з сюжетом про те, як запорізькі козаки переселялися на Кубань. Поруч гравюра з першим козацьким собором у Катеринодарі (тодішній Краснодар) – собор цей один в один, як січова Покрова на Запоріжжі, тепер цього собору нема, влада давно переробила його під єдиний імперський стиль.

В музеї є і окремий «шевченків куточок». Там твори великого Тараса, книги про нього, карти з його подорожами Україною – і все українською мовою. На щастя, борці з бандерівською символікою до музею ще не дісталися. Дві літні працівниці «літературної хати», що нудять від браку відвідувачів в музеї, з радістю розповіли мені, все що знали про Кухаренка. Його українськість вони не заперечували.

Був я ще біля пам’ятника Катерині ІІ, під постаментом якого притулилися постаті запорізьких ватажків кубанського переселення Головатого, Білого і Чепіги («наш завзятий Головатий не вмре, не загине»), а ззаду сидів монументальний кобзар з хлопчиком-поводирем, але все це в звичайному імперському стилі, тож сильного враження від пам’ятника я не мав. Біля якогось адміністративного будинку ще є постать козака на коні під кубанським прапором, а поруч  триколор російський, та теж, як на мене, не дуже. На цьому моя подорож на Кубань і закінчилася.

Ігор РОЗДОБУДЬКО

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Далі буде.

Дивіться також:

Ігор Роздобудько. «Ускладнений пошук».

Журнал «Український тиждень». № 44 (364) від 30 жовтня  2014 р.

http://tyzhden.ua/Society/122463


На світлинах: Ігор Роздобудько. Сувеніри з Кубані. Турецькі ворота в Анапі. Пам’ятник отаману Безкровному. Лермонтовська хата на Тамані. Покровська церква на Тамані. В старій козацькій церкві. Вид на Отамань і Азовське море. Отаманська вуличка. Автор в Отамані. Три козаки з українського мультфільму. Етнографічна вистава. Козак на посту. Приморський узвіз в Отамані. Ріка Кубань на околицях Краснодара. Пам’ятник Федору Щербині. Хата Якова Кухаренка. Експозиція музею. Твори Кухаренка. Козацька кобза.  Шевченків куточок музею. Чорноморські отамани Головатий, Білий і Чепіга. Кобзар і хлопчик-поводир на пам’ятнику Катерині ІІ. Козак-кубанець в Краснодарі.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка