lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Орфей сучасної України

Навіки 30-річний Володимр Івасюк. До 60-річчя основоположника української популярної музики навіки 30-річного Володимира Івасюка

Вікіпедія — вільна енциклопедія

Дата народження 4 березня 1949. Місце народження - Кіцмань, Чернівецька область. Дата смерті - 24 квітня-27 квітня 1979. Роки творчої діяльності - 1964-1979

Країна -Україна. Інструмент - скрипка, фортепіано, віолончель, гітара. Професія - поет, композитор www.ivasyuk.org.ua.

Володи́мир Миха́йлович Івасю́к (*4 березня 1949, Кіцмань, Чернівецька область — †24/27 квітня[1] 1979, Брюховицький ліс під Львовом) — український композитор і поет.

Один із основоположників української поп-музики. Автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Неординарний живописець.

18 травня 1979 року його тіло було знайдене повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Офіційна версія — самогубство - підлягала сумніву громадськості як 1979 року, так і тепер.

Архіви цієї справи, що знаходяться в Москві, дотепер ані родичам, ані працівникам музею Івасюка не відкривають, посилаючись на гриф «секретно», а можливо тому, що ще живі багато учасників тих драматичних подій. Але родичі Івасюка вважають, що Володимира вбили.[2]

26 січня 2009 року Генеральна прокуратура України поновила давно закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка.

Основні дати життя і творчості

1949, 4 березня — народився у м. Кіцмані Чернівецької області в родині учителів Михайла і Софії Івасюків.

1955—1963 — навчання у місцевій дитячій музичній школі.

1956—1966 — учень Кіцманської середньої школи.

1962 - взяв участь у заключному концерті обласного огляду музичних шкіл Буковини.

1963 - вступив до Київської музичної десятирічки ім. М.Лисенка за спеціальністю альт. Навчається першу чверть. З 2-ї чверті через хворобу повертається до Кіцманя та навчається у середній школі та музичній школі за класом фортепіано.

1964 - склав першу пісню «Колискова» на вірші батька. У рідній школі створив вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка».

1965 - ансамбль «Буковинка» за перемогу в республіканському конкурсі нагороджено поїздкою по Дніпру.

1966 - сім'я переїжджає до Чернівців. Вступив до медичного інституту, але виключений із нього за участь у «політичному інциденті». Влаштувався працювати на завод «Легмаш», де керував заводським хором. Під псевдонімом Весняний надіслав на обласний конкурс пісні «Відлітали журавлі» на вірш В.Миколайчука та «Колискова для Оксаночки» на власний вірш. За пісню «Відлітали журавлі» удостоєний першої премії.

1967—1972 - повертається до навчання у медичному інституті.

1970 - склав пісні «Червона рута» й «Водограй», які 13 вересня вперше виконав з Оленою Кузнецовою у програмі Українського телебачення «Камертон доброго настрою».

1971 - режисер Роман Олексів зняв у селищі Яремча перший український музичний фільм «Червона рута», в якому головні ролі виконали Софія Ротару й Василь Зінкевич. У фільмі звучить багато пісень Івасюка. «Червона рута» перемогла на першому всесоюзному фестивалі «Пісня-71». На заключному концерті в Останкіно її виконали Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і Володимир Івасюк у супроводі естрадно-симфонічного оркестру під керівництвом Юрія Силантьєва. Текст і ноти «Червоної рути» опублікував тижневик «Україна».

1972 - на Чернівецькому телебаченні відбулася прем'єра пісні «Балада про дві скрипки», яку виконала Софія Ротару. Пісня «Водограй» перемогла в телевізійному конкурсі «Алло, ми шукаємо таланти!» та на фестивалі «Пісня-72».

1972 - В.Івасюк переїхав до Львова. Там навчався в медичному інституті й почав студії у консерваторії на підготовчому відділенні.

Листопад 1972 р. - на запрошення Володимира Івасюка у Львівському театрі ім. Марії Заньковецької його пісні виконує ансамбль «Смерічка». Початок співпраці з Ростиславом Братунем, що було етапним у творчості композитора.

1973 - закінчив Львівський медичний інститут, вступив у аспірантуру до професора Т.Митіної.

1974, серпень - у складі радянської делегації взяв участь у міжнародному пісенному конкурсі «Сопот-74», на якому Софія Ротару перемогла з його пісню «Водограй». Із сестрою Галиною здійснив коротку подорож Польщею.

1974, вересень - розпочав навчання на композиторському відділенні Львівської консерваторії в класі А.Кос-Анатольського.

1974—1975 - робота над музикою до вистави «Прапороносці» за однойменним романом О.Гончара. Режисер вистави — Сергій Данченко.

1975, 19 березня - прем'єра вистави «Прапороносці». Музику В.Івасюка високо оцінила критики.

1975, серпень-вересень - у селі Розтоки на Буковині було знято фільм «Пісня завжди з нами», в якому Софія Ротару виконала 6 пісень В.Івасюка.

1976, липень - В.Івасюка виключили з консерваторії за пропуски занять. Створив музику до вистави «Мезозойська історія» у Дрогобицькому обласному муздрамтеатрі.

1977 - відновлює навчання у Львівській консерваторії в класі Лєшека Мазепи. Софія Ротару з піснею В.Івасюка «У долі своя весна» перемогла на фестивалі «Сопот-77». Вийшли платівка-гігант «Пісні Володимира Івасюка виконує Софія Ротару» і збірка його пісень «Моя пісня».

1978, квітень - участь у Всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Єревані. Піаністка Л.Десяткіна виконала на конкурсі "Сюїту-варіації на тему народної пісні «Сухая верба» В.Івасюка.

1978, жовтень - участь у Всеукраїнському зльоті творчої молоді. Було виконано «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та відбулася прем'єра пісень «Літо пізніх жоржин» на вірші Р.Братуня, «Нам спокій, друже, тільки сниться» на вірші Р.Кудлика (у виконанні соліста Львівської опери Ігоря Кушплера).

1978, листопад - перемога на всесоюзному конкурсі композиторів-студентів консерваторій у Москві — дипломи II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хара».

1979, квітень - член журі I Республіканського конкурсу артистів естради.

1979, 24 квітня - за телефонним викликом пішов із дому й більше не повернувся.

1979, 18 травня - тіло Володимира Івасюка випадково знайдене в Брюховицькому лісі під Львовом. Точна дата смерті Івасюка не відома.

1979, 22 травня - похорон Володимира Івасюка на Личаківському цвинтарі у Львові вилився у масову акцію протесту. З того часу на творчість композитора фактично було накладено заборону.

1989 - відновлення інтересу до Володимира Івасюка. «Червона рута» стає назвою однойменного фестивалю.

2 березня 1994 р. - президент України Леонід Кравчук підписує Указ про присудження посмертно Володимиру Івасюку Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка.

1998 - концерт «Володимир Івасюк. Повернення». Спроба ознайомити сучасників з творчою спадщиною композитора.

4 березня 1999 р. - відкриття у Чернівцях Меморіального музею Володимира Івасюка.

2001 - на V Ювілейній Церемонії нагородження лауреатів Всеукраїнської премії у галузі музики та масових видовищ «Золота Жар-птиця» Володимира Івасюка нагороджено у номінації «За внесок у розвиток музичної культури України XX століття».

2003 - вихід компакт-диску «Наш Івасюк» у виконанні Тараса Чубая та групи «Плач Єремії». Ріст зацікавленості творчістю композитора серед сучасної молоді.

2009 рік за рішенням Львівської облради має стати роком Володимира Івасюка на Львівщині. Ініціативу колег планують підтримали депутати Чернівецької області — батьківщини композитора.

У Володимира Івасюка є дві рідні сестри:

- Галина — лікар, невропатолог Львівської обласної клінічної лікарні

- Оксана — доцент кафедри сучасної української літератури Чернівецького національного університету.

Нагороди

Дипломант Всесоюзного огляду молодих композиторів (1978).

Лауреат Республіканської комсомольської премії ім. М.Островського (1988, посмертно)

Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1994, посмертно).

Твори  

Пісні на власні слова «Відлітали журавлі», «Я піду в далекі гори», «Червона рута», «Водограй», «Пісня буде поміж нас», «Лиш раз цвіте любов», «Балада про мальви», «Я - твоє крило», «Ласкаво просимо», «Наче зграя птиць», «Колискова», «Мандрівна музика», «Два персні», «Там за горою, за крем'яною», «Капелюх» та інші.

Збірка фортепіанних творів В.Івасюка, видання Дрогобицького педагогічного університету, 2006

Пісні на слова різних поетів, зокрема Дм. Павличка, О.Гончара, Б.Стельмаха, М.Петренка, Ю.Рибчинського, Р.Братуня, Р.Кудлика та ін. (понад 40) — «У долі своя весна», «Кленовий вогонь», «Літо пізніх жоржин», «Балада про дві скрипки» та ін.

Для хору Сюїта (цикл обробок українських народних пісень) для хору без супр. (1978)

Інструментальні твори

"Сюїта-варіації на тему української народної пісні «Сухая верба»(1977)

«Сюїта-варіації для камерного оркестру» (1977),

Три п'єси для фортепіано,

«Осіння картинка» — для віолончелі,

Три п'єси для скрипки

музика до вистави «Прапороносці» (1975, зберіглися фрагменти).

Література

Спогади про композитора//Літ. Україна, 11 серпня 1988;

Лепша І. Його пісня поміж нас Культура і життя, 26 березня 1989;

Рибчинський Ю. «Щоб збулась любов»// Музика, 1989, №4;

Івасюк М. Монолог перед обличчям сина// Жовтень. 1989, №9;

Романюк П. Літо пізніх жоржин// Культура і життя. 17 вересня 1989;

Зінкевич В. Зоря незгасна// Молодь України, 7 березня 1989;

Тарасова А. У день народження композитора Буковина, 10 березня 1992;

Рубан М. Міцне крило у льоті// Українська культура, 1993, №3-4;

Мазепа Л. Сторінки музичного минулого Львова (з неопублікованого). Л., 2001;

Унгурян Т. Монолог перед обличчям брата// Культура і життя, 28 січня 2004;

Муха Антон Композитори України та української діаспори. — К.: 2004. — ISBN 966-8259-08-4

Лепша І. Життя і смерть Володимира Івасюка, 1994;

Публікації пісень Володимира Івасюка

Івасюк В.М. Водограй: Пісенник. — К.: Музична Україна, 1989. — 128 с.

Володимир Івасюк. Пісні. — К.: Музична Україна, 1983. — 168 с.

Червона рута: Пісенник. — К.: Музична Україна, 1993. — 80 с.

Пісенник´90. — К.: Музична Україна, 1990. — 224 с.

(«Червона рута», «Я — твоє крило», «Два перстені»)

Песни на стихи Андрея Дементьева. — М.: Советский композитор, 1987. — 112 с.

(«Расскажи мне, отец…»)

Ростислав Братунь. Білі троянди: Вокальні твори на слова українських поетів. — К.: Музична Україна, 1982. — 96 с.

Примітки

↑ Сайт В.Івасюка. Свідоцтво про смерть

↑ Володимир Івасюк: життя після смерті // День, 9.11.2000

↑ Правда через 30 років? Генпрокуратура поновила справу про причини смерті В.Івасюка // Україна молода, 11.02.2009

Інтернет-посилання

Івасюк Володимир Михайлович

Сторінки пам’яті Володимира Івасюка

У полоні печалі. Володимир Івасюк. Сімейна елегія

Ярослав Лемик: Спогад про Володимира Івасюка

Івасюк Володимир Михайлович / Хто є хто на Буковині 2006

Пісні В.Івасюка на сайті «Українські пісні»

В.Івасюк на сайті КМ студіо

Фото Личаківського цвинтаря з видом на могилу В.Івасюка

Додаток:

Уривки з книги «Монолог перед обличчям сина» його батька Михайла Івасюка

(Чернівці, «Золоті літаври» 2000)

Михайло Івасюк почав роботу над повістю у 1979 році — відразу після смерті сина. У 1987 році вона вперше була опублікована на сторінках газети «Молодий буковинець», ілюстрована світлинами сім’ї Івасюків. У 1988 році у скороченому варіанті ця повість була надрукована в журналі «Жовтень» (Ви можете скачати її у нас в електронному форматі). Михайло Івасюк тоді виключив багато фактів через цензуру, що зробило розповідь не емоційною і “сухою”. Повну версію повісті Михайло Івасюк підготував до друку ще у 1991 році. Але світ книжка побачила лише у 2000 році. На сайті є також переклад повісті російською.

Розділ перший Залишилась батьківська печаль

Слово до читача

Отже, дорогий читачу, у тебе в руках повість «Монолог перед обличчям сина». Надто довга її дорога до тебе, що й потребує деяких пояснень, уточнень, тлумачень. В житті Михайла Івасюка було чимало кривди: він народився в небагатій селянській родині, і його старші брати змушені були емігрувати в Канаду на заробітки. Щоб здобути освіту, Михайлу Григоровичу доводилось тяжко працювати, заробляючи уроками то на помешкання, то на підручники. Мав й надію на навчання в Сорбонні, однак загроза потрапити на фронти другої світової війни в складі румунської армії змусила тікати на Радянську Україну, а це закінчилось сімома роками Гулагу. Дивно, що він не здався, не зламався в повоєнні роки — запорукою цього були його дивовижна мама, Олександра Василівна, та ніжна, самовіддана й смілива дружина, Софія Карякіна, яка мала мужність покохати колишнього «зека».

Все, про що мріялось в юності батькам, мали здійснити їхні діти, особливо ж Володя, фантастично талановитий від природи, працьовитий і гарний хлопець. Якось, коли Володі було 14 років, учитель музики Юрій Візнюк перед Михайлом Григоровичем дуже хвалив сина, на що батько відповів: «Мій син — як більшість його ровесників. Просто я з ним працюю ось уже дев’ять років, а інші батьки покладаються на школу».

В цьому була велика правда, бо все найважливіше, найцікавіше Володя дізнавався від свого Тата. Дружба між батьком і сином, яка народжувалась з самих початків Володиного життя, була непорушною, ніжною. Батько й син любили, поважали, цінували один одного, допомагали один одному в усіх справах. Можливо, що на якомусь етапі син навіть більше допомагав батькові. Так Володі мріялось, щоб за романом М. Івасюка зняли фільм. І він серйозно опікувався цією справою. А Михайло Григорович з гордістю розповідав, як у 1978-му в Піцунді Володя, щоб дати змогу батькові хоч трохи помилуватися Кавказом, написав два останні розділи роману «Балада про вершника на білому коні».

Загибель Володимира Івасюка в травні 1979 року поклала край багатьом надіям батька. Втрата була тим трагічнішою, що Володимир помер не від хвороби, не в бійці чи аварії, а був підло вбитий. Як стверджують московські дослідники Олена Клєпнікова та Володимир Соловйов, «На очах у шанувальників був силоміць посадовлений в машину КДБ й відвезений у невідомому напрямку відомий український композитор Володимир Івасюк, а через місяць його труп зі слідами жорстоких катувань знайшли повішеним у лісі, який огороджував урядові дачі й який охороняли спеціальні загони держбезпеки» (О. Клепикова, В. Соловьев. Заговорщики в Кремле. — М., 1992, — с. 79).

Але й це було не все. Загиблого улюбленця мільйонів людей, в самогубство якого повірити було важко, офіційна влада дискредитувала, як тільки могла, приписавши йому мало не всі людські вади й гріхи.

Михайло Івасюк у відчаї писав восени 1979-го:

Сорочку випрала в отруті Несса

І сина мого в неї зодягла,

Тепер у п’яному кипінні зла

Шпурнула його ім’я під колеса

Чиновницької колимаги й плеса

Важкої тиші й бруду розлила,

Щоб знищити його сліди дотла,

Аби й луна його душі не скресла.

Він і задумав написати повість про сина, щоб сказати про нього правду. В часи правління Брежнєва, Андропова, Черненка це було зробити непросто, навіть неможливо. Лише в 1987 році М. Івасюк здав рукопис в журнал «Жовтень». Однак і те, що він написав, довелося скорочувати, коригувати, «чистити». Сьогодні молоде покоління не може повірити в те, яке духовне ярмо нависало над кожним у 70–80 роки. Будете читати «Монолог перед обличчям сина», — відчуєте.

Природньо, що в повісті є яскраво виражене почуття сильної, беззаперечної любові батька до сина. Інакше й не може бути! Але — й це особливо цінне — крізь батьківську любов проглядається прагнення дати об’єктивну, неупереджену оцінку як творчості Володимира Івасюка, так і тим людям, подіям, з якими пов’язаний композитор. Не варто переповідати зміст твору. Варто тільки підкреслити, що автор зумів подужати власний біль, пересилити негативне ставлення до певних осіб і представити читачеві образ не сина Володі, а обдарованого композитора Володимира Івасюка, який для української культури важив, мабуть, не менше, ніж Василь Стус чи Алла Горська, бо його пісні, які співав увесь світ (це без перебільшення — свідчень тому чимало в архіві меморіального музею Володимира Івасюка), повертали українцям самоповагу, гордість, зневажену тими, хто називав себе інтернаціоналістами, а насправді був без роду й племені.

Зверни увагу, читачу, якщо ти батько чи матір, на те, як виховували Володю в сім’ї, як учили його жити серед людей. А якщо ти людина, схильна до художньої творчості, — як Володя працював і вчився, яким вимогливим був до себе.

«Монолог перед обличчям сина» проходить до читача у такому вигляді, у якому Михайло Івасюк підготував повість до друку в 1991 році. На жаль, видати її тоді не вдалося. Був би живий письменник, він би, звичайно, не крився із своїми думками, не стримував своє перо через те, що книгу читатиме цензор й викреслить той чи інший абзац. Тим не менше, цінність повісті в тому, що на сьогодні це найповніша розповідь про життя нашого видатного композитора.

Й можна тільки дивуватися, захоплюватися мужністю людини, яка, подарувавши світові такого композитора, зуміла зробити це ще раз на сторінках своєї дивовижної книги.

Парасковія Нечаєва,

директор меморіального музею Володимира Івасюка

Розділ двадцять п’ятий (ред. - останній)

Осінь 1978 року була напрочуд гарна, поетична, вся в золотих шатах, що сяяли в сонячному промінні. Протягом вересня і жовтня не випало ні крапельки дощу, вітер не з’являвся між деревами, які спроквола опускали на брук яскраво-жовте і червонясте листя.

Володя любив осінню пору, якщо землю не спотворювала надокучлива сльота. Думки кружляли довкола навчального матеріалу, що тримав його прикутим до столу і піаніно. Він надавав заняттям першорядного значення, був зібраний внутрішньо, цілеспрямований і енергійний. Всі його справи складалися якнайкраще. Зрідка їздив до Києва, де записував свої нові твори. Відвідував республіканське радіо, де охоче давав інтерв’ю для слухачів з України та діаспори. У ті ж місяці продовжує складати мелодії своєї майбутньої опери, хоч лібрето ще не було написане через безладдя попередніх місяців. Та на те він не звертав уваги. Треба було нагромадити якнайбільше пісенного матеріалу. Працював також над кантатою «Чуття єдиної родини», аби вчасно виконати замовлення Міністерства культури. У побуті він також почував себе добре. Мати вийшла на пенсію і намагалася все робити так, щоб він міг безтурботно займатися своїми консерваторськими справами і творчістю, а також громадською роботою, зокрема, в Клубі творчої молоді, одним із фундаторів і членом правління якого він був. Там він докладав зусиль, щоб єдиний в Україні клуб такого роду існував і приносив користь молодій творчій інтелігенції.

Володя часто виступав разом із письменниками в аудиторіях Львова. Він мав свою улюблену тему — сучасна українська пісня та її творці. Його прихильно зустрічали львівські слухачі — виступи ж його були змістовні, думки невимушене викладені гарною українською мовою.

Він старанно готувався до тих зустрічей зі своїми прихильниками. У консерваторії всі були ним задоволені, крім В. В. Флиса. Секретар партійної організації Л. Т. Мельничук навіть запропонувала йому вступити в ряди комуністичної партії. Володя не відповів їй нічого, а партійний керівник вважала, що його мовчанка — знак згоди. При зустрічі з нею Володя ніколи не згадував про ту її пропозицію, а вона, видавалося, вже погодила з вищими партійними інстанціями. Він розповідав мені про все це, і я не заперечував, хоч і не радів. Я йому відповів:

— Якщо ти категорично відмовишся, то ті партійні супермени сприймуть твою відмову як образу і почнуть тобі капостити. Кроку не дадуть ступити. Вони ніколи не ставилися толерантно до творчих осіб, які занадто виокремлювалися серед загалу. Причеплять тобі якийсь ярлик чи «ізм». Членство в партії — чиста формальність, вона не захистить тебе ні від яких бід, кривд. Ти повинен знати звичаї нашого суспільства.

Дні збігали за днями. Володю покликали до обкому комсомолу, де йому сказали, що у нього є заслуги перед українською молоддю, його ж твори несуть, мовляв, людяність у серця сучасників. Його пісні — це проповідь доброти. Вже настав час бути ж відзначеним комсомольською премією імені Миколи Островського.

Володі сподобалася перспектива отримати ту, досить престижну, премію. Протягом цілого місяця він старанно працював — треба ж було оформити документи і якнайкраще підготувати збірку творів, які покладе на стіл Комітетові, що відає в ЦК комсомолу тією премією. Володя працював удень і вночі протягом цілого місяця, переписуючи пісні, балади, романси, інструментальний твір великої форми — «Сюїта-варіації». Цілі стоси списаного дуже дбайливо нотного паперу він здав своєчасно другому секретареві Львівського обкому комсомолу, який його запевняв, що він отримає ту премію. Треба підкреслити, що у Львівському обкомі, як і в Чернівецькому, коли там була секретарем Галина Менжерес, до нього ставилися зі щирою прихильністю.

* * *

Настала весна, яка привела з собою і день його тридцятиріччя 4 березня 1979 року. Він не хотів ніяких помпезних, багатолюдних зібрань, гучних промов і похвали. День народження був приводом для роздумів над пройденим, пережитим і здобутим.

Він приїхав до Чернівців. Ми сиділи за столом і тихо розмовляли. Він був засмучений, що за свої три десятиріччя не написав ні опери, ні оперети, ні симфонії… Навіть інструментальні твори, які йому давалися важче, ніж пісні та романси, не завершив так, як йому хотілося б. Одне тішило: у нього вже є понад сто пісень, романсів і балад.

Коли Оксана пішла спати, Міля доводила кухню до ладу, він спитав мене:

— Таточку, я все-таки щось зробив?

Він ніколи не задавав мені таких запитань. Я відповів категоричним тоном:

— Ти, сину, зробив дуже багато. Закінчив медичний інститут, написав багатенько вокальних творів. А це прекрасно! Однак добре ім’я тобі принесли якісь тридцять пісень. Решти твої шанувальники не знають.

Володя засміявся, потім сказав з гіркотою:

— Решта залишиться для майбутнього, якщо воно в мене буде. Мені страшенно хочеться написати оперу, таку, як я замислив. Вона дасть мені широченні можливості, самовиразитися, як кажуть. Її трохи затримали мої консерваторські непорозуміння, але вона живе в моєму серці і мозку, хоч ще не зодягнена в словесні шати. Як тільки впораюся з програмою консерваторії, то негайно візьмуся за справжню роботу над нею. І за короткий час вона буде в руках виконавців. Дуже важка й складна її частина — лібрето. А я ще й не звертався з усією серйозністю до поетів, крім, розуміється, Ростислава Андрійовича.

Володя неначе занурений в царство мрій і добрих сподівань. Наступного дня він узяв мій подарунок: два відрізи із симпатичної високоякісної матерії, привезені дядьком Іваном з Торонто, і подався до найкращою майстра-кравця, щоб йому пошив дві пари модних у той час брюк, крім того, я купив йому світлий весняний плащ польського виробництва. Потім ми вирядили Володю до Івано-Франківська, де він мав зустрітися зі своїми приятелями і передовсім з Степаном Пушиком, побувати в обласному радіо. У Львові його чекали Ростислав Братунь, Р. Кудлик та І. Кушплер. Кожен з них був радий привітати його з тридцятиріччям.

Володя не любив бучних банкетів, а в 70-ті роки була поширена нездорова мода відзначати дні народження так званими «сабантуями» чи «попієнтусами». Він любив посидіти за столом з приятелями чи побратимами за склянкою доброго вина чи горнятком чорної кави. Оскільки Володя не дуже швидко зближався і зав’язував приятельські стосунки з людьми, то на нього часто тиснула самотність. Тоді він шукав своїх близьких друзів. Він часто тужив за розумними співрозмовниками.

Настрій у нього був світлий, його займали тільки творчі проблеми. Але через кільканадцять днів той світлий душевний стан був затьмарений. Несподівано незначна на перший погляд сценка війнула в його душу холодом. Це було в коридорі консерваторії. Володя стояв у гурті студентів і мирно розмовляв. Та ось проходить секретар парторганізації Л. Т. Мельничук. Побачивши Володю, вона підійшла до нього і запитала здивовано і голосно:

— Володя, ви ще тут?! Усі ж говорять, що ви втекли за кордон.

Володя сприйняв ці слова, як недотепний жарт, і відповів:

— Не втечу навіть тоді, коли втечуть усі ті, що поширюють цей наклеп. А чого мені туди тікати? Мені нічого там робити.

Вона відповіла:

— Те, що я почула, кажу і вам.

— Навіщо ви мені це кажете? Не жартуйте так злостиво.

Секретар парторганізації сказала те, що хотіла сказати, і віддалилася.

У період брежнєвщини це було небезпечне звинувачення. За ним приховувався намір політичне скомпрометувати Володю, ізолювати його від інших студентів, які, звичайно, не стануть спілкуватися з колегою, якого секретар парторганізації звинувачує в антирадянщині. Володя швидко зорієнтувався, що десь за кулісами готують для нього якусь пастку.

Удома він обурювався. Не так давно та партійна функціонерка вела мову про його вступ до компартії, а тепер веде зухвало про його втечу закордон. Чи немає в цьому наміру дискредитувати його? Раніше вона того не робила. Чи не виконує вона розпорядження секретарів обкому партії В. Ф. Добрика та Д. А. Яремчука? Навіщо ж їм те цькування студента? Цього треба, може, для того, щоб вони могли виявити перед народом свою державну силу. Якщо вони її не виявлять, то держава перестане їм платити заробітну платню. Чи, може, це одна із форм боротьби проти української культури? Після того випадку з секретарем парторганізації трапилося непередбачене і несподіване. У центрі Львова на Володю нападають в чудовий сонячний день троє дебелих незнайомців. Він збагнув, що йому не оборонитися від них. Оскільки це було неподалік від трамвайної зупинки, Володя вирвався з їхніх рук і кинувся до трамваю. Та здичавілі молодчики кинулися вслід за ним. У трамваї зчинилася колотнеча, люди заступилися за переслідуваного, вчинили крик, вереск. Трамвай зупинився. Володя вийшов, а переслідувачів затримали пасажири.

Цей випадок зіпсував настрій Володі і всій нашій родині, дружина викликала мене до Львова, а Володя розповів мені все докладно. Я спитав:

— Ти, Володю, може, дав привід тим паскудникам? У чому ж причина того нападу?

Володя сумно посміхнувся. Відтак відповів із сарказмом:

— Я вже дозрів для того, щоб бути розіп’ятим на хресті. Тільки ще не знаю, на якій Голгофі стоятиме мій хрест.

— Це надто чорний гумор, сину. Нам треба про це поговорити.

— Про що?

— Про фасчес ді комбатіменто, яких ти повинен берегтися… І тепер, коли ще не призабулося. Л. І. Брежнєв, який передав тобі вітання, ввійде в історію тим, що він винайшов психарку для нормальних людей і анонімні падлючі групи, які ось нападають на намічені Добриком жертви, знущаються над ними, перестріваючи їх у темних під’їздах або навіть у сонячну днину. Цей прийом використовували міські розбійники в середні віки. Коли порядна чи багата людина хотіла пройти вулицею міста, то мусила вести за собою озброєну охорону. Цей прийом використовував на початку 20-х років Беніто Муссоліні. Його падлючі терористичні групи називалися, ти це знаєш, фасчес ді комбатіменто, тобто бойові групи. Від них походить слово фашизм. Вони тероризували робітників, які вимагали кращих умов життя.

Володя не потерпів фізично. Але в його витончену душу, сповнену високих мрій про красу, бухнули ціле море чиновницького бруду. Його захистили львів’яни. Він був принижений — і я не можу й донині збагнути, навіщо В. Ф. Добрик дав своє благословення покидькам суспільства на розбій у весняний день, у нашій «найпередовішій» у світі країні. Він навіював думку людям про те, що та партія, якою він керував у західноукраїнських областях, була партією розбійників, здатних убити чи покалічити скромного музиканта, поета і лікаря. Навіщо секретарям обкому В. Ф. Добрикові та Д. А. Яремчукові цькувати, переслідувати, компрометувати молодого талановитого композитора? Невже вони не можуть усвідомити того, що за кілька десятиріч в Україні вже вбито, замордовано в концтаборах тисячі письменників, художників, музикантів? Хіба той кривавий досвід нічого не навчив політичних можновладців сімдесятих років? Хто дав їм право зазіхати на спокій мого сина? Чому Добрик і Яремчук підіслали секретаря парторганізації Л. Т. Мельничук і земних людців знищити морально і фізично молодого талановитого митця? Невже цього вимагала політика компартії, яка вважала себе честю і совістю нашої епохи?

Цей факт не давав нам спокою кілька днів. Він не забувається, а залишається на все життя на дні свідомості і час від часу дає про себе знати.

Неподобство львівських керівників було витіснене й приглушене призначенням Володі членом журі на фестивалі молодіжної пісні, що відбувся в м. Хмельницькому. Володя попередив про це свого педагога доцента Л. З. Мазепу і виїхав до міста Хмельницька, де в міському театрі познайомився з усіма членами журі.

Про перебування Володі в м. Хмельницькому згадує Ольга Василівна Рутковська, заступник директора Центрального будинку народної творчості. Вона протягом усіх днів спілкувалася з Володею, спостерігала за ним — як людиною і композитором, що завоював серця мільйонів людей. Вона пише, що Володя був трохи простуджений, коли приїхав, про це дізналися дівчата з м. Шепетівки, де відкривався фестиваль, і з задоволенням напували його гарячим молоком.

Під час прослуховування учасників фестивалю Володя був дуже уважний. Записував у свій зошит усе, що стосувалося кожного. Ольга Василівна підкреслює у своїх спогадах:

«Коли було розходження між членами журі в оцінках, голова М. Скорик кілька разів звертався до Володі з проханням висловити остаточну думку».

* * *

Володя звик працювати ночами, тому вранці треба було комусь його розбудити, інакше він міг спізнитися на лекції чи заняття. Ось і тут він один раз проспав і спізнився на фестиваль…

До міста Хмельницька він поїхав зі своїм великим портфелем, в якому носив усе те, над чим працював. А в той час він працював над кантатою «Чуття єдиної родини» й інструментальними творами, про це свідчить і Ольга Василівна Рутковська:

«Він попередив, що наступного дня хоче відпочити і попрацювати над рукописом. Я попросила показати мені твори. Він вийняв із портфеля стоси списаного нотного паперу, дав мені прочитати партитуру улюбленого «Квартету».

Справді, він любив свій «Квартет», постійно працював над його окремими частинами. Ми й досі не знаємо справжнього звучання твору, бо нам залишився в чернетці його перший варіант.

Ольга Василівна веде мову і про його від’їзд до Львова:

«Приїхавши до театру, Володя сказав, що йому потрібно у вівторок уранці бути дома, і попросив замовити квиток на вівторок (24 квітня), на нічний поїзд. Увечері після концерту ми вирішили провідати Володю, трохи поговорити з ним. Дивилися гумористичний польський журнал. Володя читав жартівливі підписи під малюнками. Він увесь час в оточенні людей, до нього весь час підходили керівники, учасники колективів, журналісти брали інтерв’ю у нього. Увечері він дивився телепередачі з Москви, де мала прозвучати його пісня. Потім пішли вечеряти. Він трохи посидів і пішов. Був якийсь сумний і заклопотаний».

Безперечно, Володя не міг бути веселим, бо якраз тоді був опублікований в пресі список претендентів на премію імені Миколи Островського, а в списку прізвища його не було. Документи і ноти не були послані зі Львова до ЦК ЛКСМУ, вони були затримані у секретаря обкому з ідеологічних питань Д. А. Яремчука. Обком не схвалив кандидатуру Володі. Ніхто не протестував проти цього вчинку Д. А. Яремчука, але невідомо, чому не сказали про це Володі і залишили його обдуреним? Чому секретар обкому позбиткувався над композитором? Хто йому дав на це право? Вважали, що з ним можна не рахуватися?

О. В. Рутковська розповідає далі:

«У понеділок, 23 квітня, проходить репетиція заключного концерту, а я оформляла протоколи. Протягом дня дзвонила кілька разів Володі, питала, як він себе почуває. Він відповів, що у нього все гаразд. О 19-ій годині треба прийти до театру, і я спішила переодягтися. Забігла до Володі і попросила його швидко зібратися. Спочатку було урочисте закриття, вручення нагород переможцям фестивалю, потім відбувся концерт. Я сиділа недалеко від Володі. Він уважно слухав кожний номер. Чудово прозвучала його пісня «Тільки раз цвіте любов» у виконанні солістки ансамблю «Арніка» (Львів) В. Комлик, під фонограму. Я поздоровила Володю з успіхом. Уранці чергова готелю сказала, що він десь о другій годині ночі сам пішов з готелю. Поїзд відходив о третій.

Яким мені запам’ятався Володя? Він був у темно-блакитному костюмі, в чорному гольфі, коричневих туфлях, чорно-сірому картатому пальті, в червоному з чорним мохеровому шарфі. Знаючи складну натуру Володі, я звернула увагу лише на те, що він стриманий і мовчазний, серйозний. Він багато палив. Він тримався з гідністю і в той же час був уважний до оточуючих. Він працював активно, нотував кожен виступ виконавців. Щодня переглядав свіжі газети, в яких повідомлялося про хід фестивалю. Просив принести номери, які бачив у інших, і все акуратно складав у папки.

Помитивши, як він уважно слухає, я попросила порахувати, скільки всього виступило ансамблів і солістів, на що він дав точну відповідь. Взагалі його коментарі були короткі, але надзвичайно точні, високопрофесійні. Ці дані, влучні характеристики, його високі критерії в аналізі виступів я навіть використала в своїй статті, надрукованій в журналі «Музика», номер чотири за 1979 рік. Назва статті — «Дзвеніть, молоді голоси».

За той короткий час мені судилося пережити радісні почуття, пов’язані з відкриттям прекрасної людської душі. У спілкуванні з Володею не можна бути байдужим. У мене таке враження, ніби він — а це властиве талановитим людям — випромінює світло…»

Володя повернувся додому вранці — 24 квітня. Він був у доброму настрої, але нічого не розповідав матері про фестиваль, про зустрічі з людьми. Він чомусь квапився. Помився, поголився, переодягнувся в чисту білизну, взяв свій портфель, з яким майже не розлучався, і біля першої години дня сказав матері:

— Я йду, мамо, до консерваторії. Затримаюся там півтори-дві години. — І Володя вийшов.

Минуло кілька годин, а він не приходив. Мати чекала його увечері. Була певна, що він з кимось затримався і от-от з’явиться. Та він і увечері не повернувся, наступного дня його також не було. Мати обдзвонила всіх його львівських та Івано-Франківських друзів, але його ніхто з них не бачив. 26 квітня мати повідомила міліцію про загадкове зникнення сина. Там їй сказали, що розпочнуть розшуки.

Я негайно виїхав до Львова, дружина розповіла мені докладно все про Володю, і ми подалися разом до районного відділення міліції, що розміщалася на вулиці Зеленій. Там ми зустрілися з слідчим Миколою Миколайовичем, прізвище його ми не знали — він його нам не назвав. Ми провели з ним коротеньку розмову. Просили його, щоб міліція звернулася по радіо до населення, але він відповів, що у нас не прийнято цього робити.

Минуло ще кілька днів. Про Володю ніхто з слідчих органів не запитував нас нічого. Ніхто не цікавився ним, не намагався дізнатися від нас якісь подробиці, щоб знайти ту ниточку, що веде до істини. Ми знову пішли до того ж слідчого і спитали, чому ніхто не розшукує композитора. Микола Миколайович відповів нам, що це справа важка, і вимагав терпеливості. У нас зароджувалася думка про те, що тут ніхто не зацікавлений, щоб його знайти. Коли ми, непрохані, прийшли вже вкотре до міліції, то у невеличкій кімнаті застали п’ять-шість студентів консерваторії. Всі вони були в прекрасному настрої, зі сміхом говорили про щось веселе. У нас склалася думка, що там розповідали дотепні анекдоти.

Той сміх вразив нас неприємно. З кожним днем у мене й дружини визрівала думка, що Володею ніхто в слідчих органах не турбується. Нам залишається тільки одне: звести руки до небес і благати в бога якогось співчуття і допомоги. Ми тільки тоді збагнули, що у нашій країні людина страшенно самотня.

Від слідчого Миколи Миколайовича, веселого і вельми балакучого, ми довідалися, нарешті, що незабаром розпочне розслідування причин зникнення і пошуки Володі. Іван Петрович Сорока, дуже досвідчений фахівець. Це піднесло наш занепалий дух. Ми вперше за багато днів зраділи, що хтось розумний візьметься за ту справу. Та перебігло багато днів, а ми про досвідченого Шерлока Холмса нічого не чули. Це була якась міфічна особа, плід фантазії балакучого Миколи Миколайовича.

Ми зв’язувалися з багатьма містами України та з Москвою, де бував Володя і мав друзів і знайомих. Усіх розпитували. І всі нам відповідали, що Володі у них немає.

Байдужість і цілковита пасивність львівського керівництва і слідчих органів нас обурювали. Ми подалися до прокурора Львівської області Б. Антоненка. Секретарка пішла до його кабінету, затрималася там на кілька хвилин, потім вийшла і сказала нам, що прокурор області не має зараз часу, але в другій половині дня або наступного дня він нас прийме. Ми прийшли в призначений час, але секретарка сказала, що прокурора немає, поїхав кудись залагоджувати справи.

Кабінет прокурора Б. Антоненка треба було штурмом брати, та ми з дружиною були у відчаї і не мали вже сили вдертися силоміць до того «державного діяча». В один із наступних днів секретарка сказала чітко і категорично, що Б. Антоненко не прийме нас, бо він зайнятий невідкладними справами.

Поведінка прокурора Б. Антоненка видалася нам підозрілою і викликала різні думки і припущення. Ми були певні, що він не хоче прийняти нас. Він сидить у кабінеті і панічне боїться вести з нами розмову про зникнення Володі і про те, чому слідчі органи байдужі до того факту. Ми відчули не лише байдужість, але й боягузливість Б. Антоненка. Він став для нас сірим чиновником, в якого не можна сподіватися найменшої допомоги у горі. Ми перевели свою увагу на його заступника Г. І. Кравця й подалися до нього. Він був у прокуратурі, а відвідувачів у нього якраз не було. Нам сказали зачекати — він нас прийме. Ми вийшли в коридор і чекали там довго, мабуть, цілих дві години. У той час до нього заходили тільки працівники прокуратури, які не затримувалися довго.

Нас, нарешті, втомлених і ще більше пригнічених, покликали до кабінету заступника прокурора області. Він сказав нам викласти коротко історію нашого сина і висловити наші вимоги. Ми з дружиною розповіли йому все, що мучило нас, і просили, аби відповідні органи розпочали розшуки сина. Заступник прокурора області щось записав на аркуші паперу і сказав:

— Зробимо все залежне від нас…

Після тієї зустрічі минуло ще кілька днів. Ми, покинуті всіма на волю випадку, металися по Львову, сподіваючись, що натрапимо на якісь сліди Володі. Були готові заплатити досить значну суму тим, хто б нам приніс хоч малесеньку інформацію про місцеперебування нашого сина. Ми ж не бачили ніяких спроб органів розшукати Володю. Вони ніби не існували в місті Львові. Через кілька днів я зателефонував т. Кравцю, щоб дізнатися, чи щось робиться для виявлення місцеперебування сина. Та відповідь його була коротка:

— Ви мнє больше не звонітє, дєло вашего сина мєня нє касаєтся… — і поклав телефонну слухавку.

Ми зрозуміли, що заступник прокурора області теж боїться мати справу з нами. Ми були боляче вражені тим ставленням. Ніби ми — не громадяни Радянського Союзу і не маємо права розраховувати на те, щоб наші закони захищали нас і наших дітей. Ми відчували, що ті законники чинять сваволю, бо усвідомлюють, мабуть, що ніхто їх не покарає за те, що вони не виконують своїх функцій.

Ми з дружиною втратили будь-яку орієнтацію. Перебуваючи в розпачливому стані, ми розповідали своїм знайомим про те, як від нас сахаються ті, які повинні стояти на сторожі законів і мирної праці громадян. Розповідали про те, що т. Антоненко і Кравець навіть не хочуть розмовляти з нами. Нам казали у відповідь, що прокурор області та його заступник боягузи. Вони бояться вищого обласного керівництва. Якщо старатимуться занадто запопадливо виявити причини зникнення Володі, то вони будуть змушені шукати іншу роботу, обком партії їм не простить. Тому вони ставали в позу неприхильних до нас людей, щоб не зіпсувати собі кар’єру.

Софія Іванівна, мати композитора, була членом компартії з 1942 року. Вступила в ряди комуністів в самий розпал війни. Вона сподівалася, що її партія втрутиться в цю сумну історію і якось допоможе знайти її сина. Вона подалася до Львівського обкому КПУ, до секретаря з питань ідеології Д. А. Яремчука. Розповіла йому з усіма подробицями про все, що трапилося з її сином, і попросила, щоб обком втрутився, вплинув, аби компетентні органи розшукали його. Д. А. Яремчук вислухав її з байдужістю, сльози товариша по партії не справили на нього ніякого враження, бо він не обіцяв нічого і не зробив нічого. Обкомові начебто не було ніякого діла до того, що торкалося рядових членів партії. Після тієї зустрічі у матері виникла думка, ніби Д. Яремчук радів, що так сталося.

Поріг нашої квартири вже майже ніхто не переступав, ми залишилися самітними у тій страхітливій ситуації. Нашою моральною опорою були тільки подружжя Братунів та Казімірських. Ростислав Андрійович Братунь та його дружина Неоніла Миколаївна співчутливо ставилися до нас. Щодня турбувалися нами, розраджували і всіляко підтримували нас у біді. Родина відомого українського математика Петра Степановича Казімірського також щиро перейнялася нашим горем.

У нас виникла думка, що Володю схопила якась банда злочинців, схожих на тих, що напали на нього кілька тижнів тому, і тримала його десь у темній хаті, чекаючи, аби його викупили. Кожного ранку ми перевіряли балкон, чи немає там якоїсь записки з вимогою і умовами… Я й сам звертався до напівкримінальних елементів, майже вуличних жінок, обіцяючи їм золоті гори за відомості про сина. Я працював тоді в Чернівецькому університеті доцентом кафедри української літератури і треба було читати лекції. Тому постійно їздив зі Львова до Чернівців і навпаки.

Мені дуже боляче було дивитися в очі своїм студентам, а своїм чернівецьким знайомим я нічого не розповідав, бо у нас із великою радістю чи з пекучим болем не можна йти до людей, вони ж хлюпнуть бруду в твої радощі і сльози.

17 травня 1979 року я поїхав до Чернівців, щоб прочитати своїм студентам кілька лекцій. Треба було завершувати навчальний рік, готувати їх до заліків та іспитів з предметів, які я викладав. До Львова я повернувся 19 травня в другій половині дня. Дружину я не застав удома — її викликала прокуратура на розпізнання сина. Вона повернулася додому напівмертва від жаху, бліда, в сльозах. Сказала, що 17 травня Володю знайшли мертвим у військовій зоні лісу селища Брюховичі, біля Львова. Його знайшли чисто випадково якісь сторонні люди. Вранці 18 травня тіло мертвого привезли, в секреті від батьків, до Львова. Того ж дня не викликали матір, навіть не попередили. Було відразу ясно, що Володині «попечителі» повилізали з кущів і гайда розпоряджатися посмертною долею популярного українського композитора. Вони не вважали потрібним викликати батьків на розпізнання. Прокурор Б. Антоненко порушив закон тим, що розпорядився, щоб зробили анатомічний розтин тіла без попереднього розпізнання сина батьками. Аж наступного дня о 15 годині викликали дружину, щоб розпізнала свого сина. Той акт відбувався у темному напівпідвалі. Матері показали тільки обличчя сина, руку зі знаком опіку цигаркою і рубець після операції на апендицит. Все тіло Володі було покрите коцом. Матері сказали, що їй не положено оглядати тіло сина, бо воно ще не зашите після розтину. Виникає питання, чому Б. Антоненко порушив закон? Виявляється, що в прокурора раптом прокинулися жалощі до матері. Цікаво знати, де були його жалощі тоді, коли ми, батьки, ходили до нього просити, аби його підлеглі розшукали зниклого композитора, а він сховався і слухати нас не хотів?

Ми були впевнені, що Б. Антоненко чинив свої порушення не без підтримки і згоди обкому КПУ. Адже загальновідомо, що каральні органи не робили ні кроку без згоди і благословення обкому компартії. Секретарі В. Ф. Добрик і Д. А. Яремчук були фактичними вершителями долі української творчої інтелігенції, вони ширили ненависть проти неї, цькували небажаних. Виконавці їхньої волі старалися, хто більше, а хто менше, залежно від тієї моралі, яку вони успадкували від своїх батьків, виконувати волю носіїв честі і совісті нашої епохи».

Поведінка Б. Антоненка мене обурила. Своїм обдурюванням він образив не тільки сина, а й матір і всю нашу родину. У понеділок, 21 травня, я потелефонував прокурору Львівської області і сказав йому, що акт розпізнання було проведено в темному напівпідвальному приміщенні. Я, батько композитора, протестую проти тієї негідної процедури і не визнаю її. Тому прошу сьогодні допустити мене до розпізнання: хочу сам подивитися. Від моєї вимоги Б. Антоненко впав в істерику і кричить лютою скоромовкою в телефонну трубку:

— Что, не прізнайотє? Заберітє єго к чьорту і смотрітє на нєго сто лєт.

— Ні, я його не заберу. Ви порушуєте елементарне батьківське право, ви обдурили матір композитора, якщо не допустите мене до мого сина, то про це знатимуть керівники України і навіть Москва. Пошлю телеграми Л. І. Брежнєву і В. В. Щербицькому.

Прокурор поклав трубку. У мені щось кричало. Хто ти такий, Б. Антоненку, що дозволяєш собі розмовляти зі мною хамським тоном? Звідки ти приповз сюди, що стаєш у позу вершителя посмертної долі мого сина? Яке твоє справжнє прізвище? Що спільного маєш з моїм народом і його культурою?

Я почав складати довгу-предовгу телеграму на ім’я В. В. Щербицького. Я бачив, що Б. Антоненко гороїжиться, бо його напевно підтримує начальство. У телеграмі я просив, щоб нас захистили від зухвалого соціального психопата, який користується службовим становищем і ображає родину трагічно загиблого композитора. Л. І. Брежнєву я не встиг послати, бо задеренчав телефон. Нас повідомили з прокуратури, що нам дозволено (!) прийти в морг о шістнадцятій годині і розпізнати нашого сина.

Тепер почалося те, що ми вважали тоді і вважаємо донині грубим, відвертим садизмом підлеглих прокурора Б. Антоненка. Вони, безперечно, пройшли інструктаж свого шефа. Ми з дружиною з’явилися вчасно в трупарні, де нас чекав Я. І. Гнатів, слідчий, що вестиме справу Володі, поруч з ним стояв якийсь дебелий чолов’яга років під сорок, що назвав себе радником юстиції. Його прізвище залишилося в моєму записникові, якого я, на жаль, не розшукав. Вони тримали нас біля моргу дві години. Слідчий Я. І. Гнатів постійно ліз нам у душу своїми розпитуваннями про Володю. Я зрозумів, що він вибрав погане місце і поганий час для того, щоб вивчати нас, хоче знати наші думки про смерть сина. Я не відповідав на його запитання, тепер, коли син лежав мертвим в кількох кроках від нас, слідчий мене не цікавив. Тоді він почав набридати дружині своїми розпитуваннями. Нам вити хотілося від болю і жаху, а він цинічно виконував свій службовий задум.

Час минав повільно. Опецькуватий напарник слідчою Я. І. Гнатіва на моє запитання, чому нас тримають так довго біля трупарні, відповів, що спочатку треба сина підготувати до розпізнання. Я не второпав, про яку підготовку він веде мову. Мені видалося, що це була одна з форм збиткування чиновників. Б. Антоненко хоче показати свою владу над нами і помститися за телеграму до В. В. Щербицького. І це вдалося йому зробити.

Від душевного болю і розпачу, втоми ми ледве трималися на ногах. То було безглузде і важке чекання. Хвилинами я відчував, ніби от-от упаду від страхітливої думки про те, що зараз піду на останню зустріч з сином, світ ішов обертом. Ці страшні відвідини нас знесилили до краю. Дві години чекання… Чого ж ми чекали?

Нарешті, напарник слідчого сказав, що ми можемо зайти до сина. Ми довго оглядали мертвого Володю. Впадав у очі його деформований ніс, що був приплюснутий, як інколи буває у боксерів. Шия була чиста, на ній не було странгуляційної борозни. Я звернув увагу на те матері.

Після тих моторошних оглядин ми подалися до виходу. Дружина вийшла з Я. І. Гнатівим, а мене затримав його партнер, який сказав, щоб я розписався в якомусь великому зошиті. Не прочитавши написаного, я написав своє прізвище чисто механічно. Тепер ніщо вже не мало значення для мене. Після того радник юстиції проказав злобливим тоном:

— Тєпєрь ти мнє смотрі… Чтоби нє било разговоров, понял? А то будєш імєть дєло с намі…

Так, той негідник з сірим одутлуватим лицем зухвало тикав мені, погрожував, залякував якоюсь розправою. Це було якраз те, чого навчив його Б. Антоненко під час свого інструктажу. Інакше звідки у нього така хамська розперезаність? Я ж його бачив уперше в житті. Яку мету мали його погрози в моргу, в п’яти-шести кроках від мого мертвого сина?

Я наполягав, щоб нам показали одяг Володі. Задля того ми сіли в машину Я. І. Гнатіва і поїхали до прокуратури Шевченківського району. Там ми знову простояли в коридорі, біля дверей кабінету, більше години. І тут Я. Гнатів не відходив од нас. Його цікавило кожне наше слово. Чого, власне кажучи, ми там чекали так довго? Невже це було розпорядження Б. Антоненка, аби висотати наші нерви?

Ми оглянули там одяг Володі. Білизна була нормальна. Сорочка і труси чисті, тільки на плащі були сліди мазуту, а це означало, що сина везли в якійсь брудній вантажній машині. Пояса від плаща не було. Ми його не знайшли серед речей. Де ж він подівся?

У ті ж дні друзі Володі звернулися до секретаря обкому партії Д. А. Яремчука з проханням, аби він дозволив надрукувати некролог у газеті, щоб населення дізналося про трагічну загибель молодого українського композитора. Секретар обкому партії навіть до самої цієї ідеї різко негативно поставився. Сказав, що він не знає такого композитора. Володимир Івасюк не був, мовляв, членом Спілки композиторів.

Політично недорозвинений партійний функціонер і чути не хотів інших думок чи заперечень, що ж, це справа його сумління і честі, його й завдання в тому, щоб душити тепер ім’я композитора достоту так, як задушив його премію імені Миколи Островського.

* * *

22 травня 1979 ховали Володю — Львів був зворохоблений. Хоч партійний ідеолог Д. А. Яремчук розпорядився, щоб працівники службових установ не покидали роботи, а студентам погрозив виключенням з вузів чи позбавленням стипендії за участь у похороні крамольного композитора. Нам з дружиною розповідали жінки, які працювали в прокуратурі, що їм теж було заборонено покидати робочі місця в другій половині дня, коли відбувався похорон Володі. Вони не покинули місце служби, але й не працювали в той час, а сиділи за столами і оплакували сумну долю улюбленого композитора.

До будинку, в якому проживав Володя, прийшло добрих п’ятдесят тисяч людей. І це була відповідь народу на реакційну політику керівників області. Вельми цікавий і інший факт. На похорон Володі приїжджали поїздами люди із сіл Львівщини та інших областей. Якщо люди були з вінками в руках, водії таксі запитували, для кого призначені їхні вінки, коли прибульці називали ім’я Володимира Івасюка, то їм відчиняли дверцята і везли безкоштовно, не брали з них грошей. Незважаючи на всі зусилля «заборонщиків», о чотирнадцятій годині будинок композитора був оточений багатьма тисячами львів’ян та приїжджих з інших областей. Великий двір перед будинком, частини вулиць Маяковського, Полтавської та Мечникова були заповнені народом. Будь-який рух там припинився. Частині тих людей дали змогу заходити до кімнати, щоб попрощалися зі своїм співцем. Та всіх не могли впустити, — це зайняло б чимало часу. З багатотисячного зібрання пролунали вимоги:

— Винесіть труну надвір!

— Ми хочемо попрощатися з Володею!

— Покажіть нам Володю!

Ці вимоги не можна було задовольнити, — подвір’я було заповнене людьми. Щоб винести домовину, то треба було заздалегідь підготуватися до того.

Рідні, сусіди, друзі почали споряджати Володю в далеку дорогу. Коли винесли домовину з помешкання на вулицю В. Маяковського, львівська молодь не дозволила покласти її у оздоблений квітами та килимами кузов вантажної машини. Молоді львів’яни понесли труну на своїх плечах. Люди устеляли дорогу квітами шани і любові до композитора. Похорон перетворився у всенародну маніфестацію любові і болю, викликаних загадковою загибеллю співця.

На Личаківському цвинтарі промовляв про Володю представник консерваторії, а поет Р. Кудлик прочитав прощальний вірш, присвячений Володі, нарешті, взяв слово відповідальний секретар Львівською відділення Спілки письменників України поет Р. Братунь. Його промова була сповнена глибокого болю, яскраво-патріотичного і благородного пафосу. Він мовив про те, що Володя був людиною великого таланту, який міг розширити нашій музичній культурі нові обрії, надати їй багатющого звучання. Поет стверджував, що Володя збагатив і прикрасив українську пісню, романс, баладу. Його твори лунали для всіх народів Союзу, їх всюди виконували тільки українською мовою, яка викликала своєю красою захват, високі оцінки.

Промова поета Р. Братуня не сподобалася секретарям обкому партії В. Ф. Добрикові і Д. А. Яремчукові. Вони звинуватили поета в тому, що він своїми словами розворушив, зворохобив народ, який і в наступні дні сотнями й тисячами ходив на могилу свого співця, оплакував його і проклинав тих, хто своїм злочинним цькуванням звів його зі світу.

Парт-керівники В. Ф. Добрик і Д. А. Яремчук оголосили просто-таки війну львівській молоді, яка ходила на могилу композитора. Нам розповідали, що кількох студентів виключили з вузів, а багатьом перестали платити стипендію. Відвідування могили Володі стало крамолою. Та на це ніхто не зважав і щодня на тій могилі виростали гори квітів, на них люди лишали свої вірші, присвячені Володі. Інші відвідувачі переписували їх і брали з собою додому. Нам розповідали, що в окремих людей є цілі зошити з тими віршами.

Секретарі обкому В. Ф. Добрик і Д. А. Яремчук вилили свою лють і на великого друга Володі — поета Р. Братуня. Вони організували в Спілці письменників ганебне аутодафе для поета, звільнили його з посади відповідального секретаря письменницької організації і розпочали примітивну акцію його цькування, грубого і недотепного. Аморального ж і малограмотного Б. Антоненка послали в студентські і робітничі аудиторії читати лекції про життя і творчість покійного композитора. Й молодь слухала його лекції, тупаючи ногами об підлогу доти, поки він не покидав аудиторію. Нам передавали зміст його балаканини, і ми вважали його виступи блюзнірством, зухвальством цілковитого невігласа. Ми написали листа Л. І. Брежнєву з проханням заборонити неукові Б. Антоненкові оббріхувати чесне життя і світлу творчість — нашого сина.

Велике обурення викликало те, що після смерті Володі ми з дружиною не могли домогтися, щоб нас познайомили зі справою Володі, зокрема, з висновками експертної комісії. Нас тримали на відстані від двотомної справи, хоч ми енергійно наполягали, щоб познайомили нас зі справою. А це робив Б. Антоненко, який наклав руку на ту двотомну справу, тримав чомусь її в секреті. Чому він, ображаючи батьків, ницо хитрував? На що він надіявся?

У нас виникла думка притягти його до судової відповідальності, та ми прийшли до висновку, що жоден суд не прийме нашої скарги. Ми майже півроку домагалися, щоб він задовольнив нашу вимогу. Безхребетність прокурора була викликана вказівкою секретарів обкому В. Ф. Добрика і Д. А. Яремчука, які чомусь вважали себе вершителями людських доль, були певні, що їм усе дозволено, що вони стоять вище всіх законів.

Минуло понад шість місяців тривоги, нервувань і зусиль. Нас постійно мучило запитання: хто дав право якимось малокультурним людцям нехтувати найелементарнішими і найсвятішими правами батька й матері? Це ж справжнє зухвальство, сваволя, тероризм безпардонних нікчем.

Нарешті, над нами змилосердилися чиновні супермени, зробили нам ласку, дозволивши, щоб ми погортали сторінки справи Володі із свідченнями різних людей. Але й тут не обійшлося без приниження — до нас приставили якогось наглядача, прокурорського вертухая, який з перших хвилин заявив нам, що для перегляду двотомної справи дається п’ятнадцять хвилин, і не дозволяється робити ніяких виписок, нотаток. Я відчув, що маю справу з людьми психічно неврівноваженими чи просто із звичайними лайдаками, які не знають ні честі, ні сорому, ні людської порядності. Ми з дружиною дали згоду.

Передовсім я накинувся на висновки експертної комісії. Я не сумнівався в добрих знаннях експертів, але не сумнівався і в тому, що за ними стояли В. Ф. Добрик, Д. А. Яремчук і Б. Антоненко. Хіба можна приводити як одну з причин самогубства те, що він не потрапив до списку осіб, висунутих на здобуття премії імені Миколи Островського? Документи ж, як уже зазначалося, були своєчасно оформлені Володею і здані другому секретареві обкому комсомолу і потрапили до рук секретаря обкому партії Д. А. Яремчука, який засунув їх «під сукно», сказавши, що ще зарано давати премію імені Островського Володимиру Івасюкові. Отже, через те документи Володі не були відіслані до ЦК комсомолу. А Володі про це не сказали чесно, відверто, його просто обдурили. Таким чином, можна стверджувати, що моральним автором загибелі Володі є Д. А. Яремчук.

Після смерті Володі наговорено, особливо в чиновницьких колах, багато безглуздого про нього з метою дискредитувати його популярність, творчість і добре ім’я, завойоване невсипущою працею і талантом. Ніхто з них не шкодував українського композитора, який розбуджував добрі почуття в серцях своїх співвітчизників, його творчість не гармоніювала з сусловською ідеологією. Тому багато партійних функціонерів забороняли тишком-нишком його пісні, щоб заробити на тому цькуванні і запереченні імені композитора бодай якийсь паршивенький політичний капіталець, потрібний для їхньої кар’єри.

Особливо нещадні були партійні верховоди тоді, коли пішла мова про пам’ятник на могилі Володі. В. Ф. Добрик та Д. А. Яремчук заборонили ставити такий пам’ятник, як хотілося батькам композитора. Ті партійні недоброзичливці дивилися на все українське за принципом «Чим гірше — тим краще». Пам’ятник Володі був готовий в майстерні скульптора Миколи Пасєкіри ще в 1981 році, але згадані вже нами політичні діячі заборонили відливати його в бронзі на львівській фабриці. Він простояв у майстерні скульптора десять років.

Мати композитора, Софія Іванівна, особливо болісно переживала це намагання сторонніх людей сунути свої брудні руки у батьківське та материнське серце. Вона, член партії з 1942 року, намагалася пояснити В. Ф. Добрикові, що наш син був чесним митцем і що переслідування В. Ф. Добриком його чесного імені нічим не виправдане. Але він відмовився її прийняти. Тоді мати передала йому докладного листа, в якому написала, що її троє братів — Іван, Павло, Василь — полягли на фронтах Великої Вітчизняної війни, а батько помер недалеко від Сталінграду, де він, людина похилого віку, допомагав фронтові. Всі вони поховані в безіменних могилах, — на хрестах чи простих обелісках немає їхніх імен. І ось вона, мати композитора, просить, щоб хоч її син, який натхненно оспівав рідну землю та її людей в талановитих творах, мав на могилі пристойний пам’ятник. Та секретар обкому В. Ф. Добрик навіть не відповів на того страшного листа, а це хамство важко вразило Софію Іванівну. Вона ночей не спала від тієї кривди, місця собі не знаходила, важко захворіла — з нею трапився інсульт. Вона й донині прикута до ліжка. Так за майже сорокарічне перебування в рядах комуністичної партії один з її чільних проводирів нагородив її важким інсультом.

А пам’ятник львів’яни все-таки збудували такий, як нам, батькам і сестрам Володі, хотілося. Володя прожив лише тридцять років. Але ті роки були напрочуд змістовні, осяяні мрією про добро і красу на землі. У житті він мав щастя від творчості, від того, що зла нікому не чинив, нікому не заздрив і невтомно працював для своєї доби і свого українського народу, що дав йому сили бути виразником почуттів і дум свого покоління…

Я піду в далекі гори...

А тут для нього цвіла червона рута.

Рідний дім Володимира Івасюка і Ані Лорак.

Герб буковинського міста Кіцмань.

Хоругва Кіцмані.

Могила Володимира Івасюка у Львові.

Монумент скрипалю - Володимиру Івасюку у Кіцмані.

Чернівці, Меморіальний музей Володимира Івасюка

Володимир Івасюк - 60 років – Львів. 3-5.03.2009.

На світлинах: Навіки 30-річний Володимр Івасюк. Я піду в далекі гори... А тут для нього цвіла червона рута. Рідний дім Володимира Івасюка і Ані Лорак. Герб буковинського міста Кіцмань. Хоругва Кіцмані. Могила Володимира Івасюка у Львові. Монумент скрипалю - Володимиру Івасюку у Кіцмані. Меморіальний музей Володимира Івасюка, Чернівці. Володимир Івасюк - 60 років – Львів. 3-5.03.2009.

Музика. Пісні Володимира Івасюка у авторському і для порівняння – у першому найбільш відомому виконанні:

1. «Мила моя» («Я піду в далекі гори») 2 052 KВ Володимир Івасюк. 1969.

2. «Я піду в далекі гори»3 097 Лідія Відаш 1970

3. «Червона рута» 3 992 KB Володимир Івасюк, Олена Кузнецова. Супровід: ВІА «Карпати». Запис 1970 року.

4. «Червона рута» 4 112 KB Пісня-переможець конкурсу «Пісня–71», концертний запис. Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Володимир Івасюк 

5. «Водограй» 4 246 KB Володимир Івасюк, Олена Кузнецова. Запис 1971 року. Пісня-переможець конкурсу «Пісня–72»,

6. «Вишнева сопілка» ВІА «Арніка» 4 068 KB Пісня Олексія Екімяна. Володимир Івасюк взяв участь у записі. Його характерний тенор чути у приспівах цієї пісні. Платівка 1975 року.

7.«Пісня буде поміж нас» 4 594 KB – ВІА «Смерічка».

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка