Гнат СТЕЦЕНКО.Про Миколу Гоголя і Тараса Шевченко

У кожного своя доля, і свій шлях широкий

Тарас Шевченко

Ішли вони у Світ різними стежками, з різними долями. Увійшли, щоб розказати Світові про український народ, яким він був, яку має свою нелегку долю. Про народ, який є, живе і народжує вірних синів своїх, на жаль, як часто буває в житті, не тільки вірних.

Кріпацький син і гайдамацький онук - Тарас Шевченко, Богом посланий українцям Апостол і Пророк. Це та ниточка, пуповина, яка зв'язувала минуле і сучасне України, без фільтрів і перешкод. Саме так сприйняла Україна і полюбила його так, як і він її. Ось чому у світі стоять сотні пам'ятників Тарасу, як шанування земляків і тих, хто знає і поважає українського Пророка . Наші предки у своїх оселях тримали поряд з іконою Сина Божого і Богородиці портрет Шевченка, в кожусі і смушевій шапці. Не уявляли селяни Шевченка в іншому, світському вбранні. Недарма ж називали його батьком, а Шевченків «Кобзар» був у кожному селі, незважаючи на заборону. Сходилися селяни на кутку, при каганці читали, хто умів читати, «Кобзаря», а хто не вмів, слухав і запам'ятовував, а потім переказували іншим. Тому й не дивно, що наші прабабусі, на відміну від сучасних бабусь і онуків, пам'ятали поезію Шевченка. Особливо «Катерину», адже доля Катерини - це доля багатьох українських дівчат.

А що ж дворяни? Для більшості з них українська мова, якою Шевченко звернувся до свого народу, була «мужицькою мовою», як і для більшості сучасної української еліти. Але не для всіх тоді і тепер. Пізніше значна частина малоруських дворян після знайомства з Шевченком чи його поезією зрозуміла, що вони не малороси, а українці, зі своєю мовою, історією, літературою, своїм театром. Але оце «пізніше» тривало більше сотні літ. Та й сьогодні ще не скінчилося.

Довгоочікуваний синок української дворянки Марії Іванівни (з родини Косяровських) і нащадка козацького старшини Василя Яновського Николенька Гоголь (Яновський) прийшов у світ іншою стежкою - дворянською. І вела вона його у великі російські письменники, незважаючи на те, що товариші з Ніженського ліцею, де вчився Гоголь, попереджали, щоб не писав він прозою. Чому? Чи й справді невдалі літературні спроби, чи побоювання молодих конкурентів на літературній ниві?

А от те, що ніхто не радив писати йому малоросійською мовою, то це певно. Та не дуже прислухався молодий Гоголь до «дружніх» порад. «Енеїду» Котляревського звичайно, що читав. Уже тоді він бачив себе вище своїх ліцеїстів. Хто знає сьогодні Нестора Кукольника? Куди він подівся зі своїми творами? А в ліцеї і в ранньому після ліцейському періоді саме Кукольник був на вершині слави російської літератури і театру.

Двоє молодих українців Микола Гоголь і Тарас Шевченко ішли до столиці різними шляхами і прийшли

Гоголь поїхав до столиці з багатьма рекомендаціями до впливових людей

Гоголь дійсно пішов у світ і в літературу іншою, своєю стежкою, та й випереджав він Шевченка на п'ять років від народження. Розповідають, ніби сам Іван Котляревський дав йому рекомендованого листа до видавця земляка Ореста Сомова (так пише полтавська газета «Зоря Полтавщини, 2009»). Дійсно, Гоголь розпочав пошуки у вищий літературний світ не з чистого листа. Дев'ятнадцятилітній Нікоша приїхав до Петербурга з уже готовими літературними творами. До речі, з віршованою, як рекомендували «друзі» поемою «Ганц Кюхельгбратен», яку видрукував за свій рахунок у 1829 році, правда під псевдонімом - Алов. Критика не сприйняла твору молодого Гоголя, і тут Николенька проявив свій характер - викупив наклад і спалив. Ось коли уже виник потяг до знищення своїх невдалих творінь. Невідомо, чи знайомі були Пушкін і Жуковський з цією поемою, перед тим, як віддав її до друку молодий Гоголь, але швидше, що не читали. А може до того часу і Гоголь не був дуже близько знайомий з цими письменниками, бо пізніше, як згадує Яким - слуга Гоголя, Пушкін приходив до Гоголя і в його відсутність міг цілий день просидіти, гортаючи папери.

Але, зрозумівши, що не вийшло з нього поета, Гоголь, обережно приглядався до прозових літературних смаків північної столиці. Правда, кажуть, що все-таки не обійшлося без Пушкіна, який ніби то підказав сюжети майбутніх прозових творів на малоросійські теми. Спочатку Гоголь смішив великоросів від імені Рудого Панька своїми «Вечорами на хуторі біля Диканьки» (1830-31). Одержавши загалом позитивну оцінку критики, хоч твори вийшли під псевдонімом, Гоголь так посміливішав, що через 4 роки у «Ревізорі», а потім і у «Мертвих душах» показав світові Росію такою, якою вона була насправді у той час. Ось вам і тихенький Николашка. У тихому болоті чорти водяться! Та й не дивно, бо предки його в якійсь мірі були причетні до грудневих дворянських заворушень 1825-го року, попали під царське всевидяще око. І батько письменника Василь Яновський рано помер від серцевого нападу. Певно, допомогла йому в цьому «царская охранка». Як прізвище Гоголь звідкись приклеїлось до польської родини Яновських? Один з предків вважав, що рід їх від козацького полковника Остапа Гоголя (1676 р). Як не крути, як не верти, а частина родини Миколи Гоголя походила від козацької старшини, а інша - від польської шляхти, чи ополячених русинів, згодом перевтілившись в малоросійських дворян.

Та повернемося до «Страшной мести» (1829-32) і «Тараса Бульби» 1835-42). Хто ж знову спонукав Гоголя до минувшини? Певно, той же Пушкін. Саме Пушкін у цей час (1829) скінчив свою «Полтаву» і був під враженням побаченого і пережитого. Звичайно Гоголь на той час уже був знайомий з «Полтавою» і також можливо знаходився під враженнями роздумів, які Пушкін вклав Мазепі:

Но независимой державой

Украйне быть уже пора:

И знамя вольности кровавой,

Я подымаю на Петра

Зверніть увагу, не «Малоросії», а « Украйне». А декому і сьогодні очі коле Україна. А Гоголь уже тоді вживає поняття Україна, хоч і дещо у вужчому значенні. «Далеко от Украинского края, проехавши Польшу, минуя многолюдный Лемберг, идут рядами высоковерхие горы», «... паны насмехаються над православьем, зовут украинский народ своими холопами». Отож, Гоголь у ті часи сказав і про Україну, і про український народ.

Чому ж пройшли цензуру і «Страшная месть», і «Тарас Бульба»? Не додивилися цензори? Навряд чи. Саме такі твори потрібні були Росії у цей час? Швидше всього. Адже тільки закінчилось придушення польського повстання у Варшаві. Що ж хотіла польська аристократія? Велику Польщу, разом з Києвом, Вільно, тобто все правобережжя. Чи то Гоголь своїм «нюхом» відчув, чи знову ж підказали друзі, але досить швидко молодий «мистер Гоголь, украинец из Москвы», як пізніше представився він у готелі Карлсбаду, написав патріотичні, проти польські «малоросійські повісті».

А Шевченко пішов до столиці пішки за возом...

У цей час молодий Шевченко пішки, разом з іншими кріпаками ішов з Вільно до столиці Російської імперії (так кажуть покарав пан Енгельгард Тараса за досить ніжні стосунки з дружиною пана - Софією). Є й інші розповіді, ніби панна Ядзя, в яку був закоханий Тарас, відомстила кріпаку за відмову брати активну участь у підготовці до польського повстання. Донесли в поліцію. А час був зимовий. Набідувався Тарас, але стерпів. По різному зустрічала столиця хлопців.

Свого кріпака Тараса пан Енгельгард відправив до маляра Ширяєва вчитися науки малярства, аби потім мати прибуткового кріпака. І, як часто бувало в житті Тараса, у нагоді знову стала жінка. Та й недарма, саме до жіночої долі звертався Шевченко майже в кожному творі. Власне, саме жінка, сестра Василя Ширяєва, через свого брата познайомила його із Сошенком. А те, що описує Шевченко у своїй повісті «Художник», ніби молодого маляра в Літньому саду знайшов Сошенко, стосується не його, а Василя Штернберга. Так розповідає у своїх спогадах В.Стасов, опублікованих у Москві (1950 р).

І все ж доленосною для Тараса стала зустріч зі своїм земляком, людиною з добрим характером, художником - Іваном Сошенком. Ще більш доленосним було знайомство з великим Карлом Брюловим. Чому усі, хто знайомився з молодим Тарасом відразу вбачали у ньому щось незвичайне, привабливе і щось нещасне? Усім хотілося подарувати йому хоч крихітку щастя. Та так усе життя і не мав Тарас того великого людського щастя. Хоч здавалося воно зовсім поряд.

Через п'ять років, у 1837 Шевченко, наче козак на коні, увірвався в літературний світ, правильніше сказати, вузеньке коло петербурзьких друзів зі своєю українською «Причинною» і символічним Дніпром. Тільки у Тараса

Реве та стогне Дніпр широкий,

сердитий вітер завива

додолу верби гне високі,

горами хвилю підійма....

А росіян тоді чарували гоголівські слова«Чуден Днепр при тихой погоде», «Чуден Днепр и при теплой летней ночи», «и нет реки, равной ему в мире!», «Редко какая птица долетит до середины Днепра»

Чому ж Тарас, який так любив Україну і Дніпро, перший свій вірш починає таким гнівним Дніпром, а не чудовим, як описав Гоголь? Але ж у Гоголя є й інший Дніпро, тільки до такого Дніпра чомусь ми рідко звертаємося: «Когда же пойдут горами по небу синие тучи, черный лес шатается до корня, дубы трещат и молния, изламывается между туч, сразу осветит целый мир - страшен тогда Днепр!»

Такого Дніпра намалював Гоголь задовго до шевченківського ревучого Дніпра. Важко припускати: читав чи ні Шевченко «Страшную месть» Гоголя до написання своєї «Причинни» (1837). Адже він тоді уже був у колі петербурзьких письменників, хоч і кріпаком.

Що обоє письменники вбачали в образі Дніпра? Чи бува не Україну з її козацьким характером, закуту в круті береги Російської імперії? Так це чи ні, але кожен з них вболівав за долю України. Вони обоє - і Тарас, і Гоголь пишалися своїм краєм, своєю Україною. Вони обоє хотіли світу розказати правду про її долю. Обом їм вдавалося писати про минувшину.

Було колись - в Україні

Ревіли гармати

Було колись - запорожці

Вміли панувати.

Кожен писав, як її уявляв. Кожен у порівнянні зі своєю долею. А люди читали і порівнювали їх бачення. Різниця в тім, що Гоголя читали і розуміли в усій Імператорській Росії, бо писав він на «общедоступном русском языке», а Шевченка, з його «малороссийским наречием» спочатку розуміли лише «петербургське малороси». Хоч перекладачі швидко знайшлися, все ті ж малороси. Але скажімо більше, багато хто з малоросійських дворян, які українську мову вважали за мужицьку, почали вивчати її, щоб читати Шевченка в оригіналі. Щоб, врешті, зрозуміти - в чому ж сила шевченкової поезії, в чому сила поета. Варто нагадати слова Акакія Церетелі: «Правду кажучи, я вперше зрозумів з його слів, як треба любити батьківщину і свій народ». Не знаю, де ще на Кавказі є памятники Шевченку, а в Тбілісі і Баку тільки нині відкрили пам'ятники, а в Грузії ще й українську школу. За Шевченків «Кавказ» давно уже треба було поставити пам'ятник поету.

Ніхто не може сумніватися у гоголівської любові і відданості своїй Батьківщині, рідній землі. Вустами літературного героя Тараса Бульби він говорить: «Нет, братцы, так любить как русская душа, любить не только умом, а все, чем Бог дал, что не есть в тебе...так любить никто не может!». Звичайно, Гоголь під «русская душа» мав на увазі душу українського козака.

Особливо зворушливо пізнаємо, що дворянка Варвара Репніна, за походженням росіянка (хоч по материнській лінії вона з роду Розумовських), яка була закохана в Тараса, одна з перших почала розуміти поезію Шевченка, вивчаючи мову своїх селян, а може то розкрилися українські, козацькі гени. Ще більше, данський вчений-філолог Георг Брандес вивчав українську мову, щоб пізнати психологічні особливості поезії Шевченка.

Чи знаковою подією в Російській Імперії було поява двох не ординарних письменників, хоч поряд було багато інших? Були, але українських письменників не так багато, хоч кожен з них претендував на письменника. Це і Куліш, і Гребінка, і Котляревський, і Глібов, і Квітка-Основ'яненко, та й інші маловідомі. Мова йде про тих, хто писав українською. І хай вона була ще в зародковому стані, можна сміливо сказати, недосконалою, порівнюючи з сучасною. Але уже тоді кожен намагався творити свою літературну українську мову. Народ, як носій мови, давно мав її в своїх головах, та не вмів покласти на папір. Погляньмо на рукописи Шевченка. Там російська абетка, але звучання таке, яке чув поет від матері і батька, від своїх дідів.

Хто нам, українцям, дав сучасну літературну мову? Іван Котляревський чи Пантелеймон Куліш, чи хто інший, чи ціла когорта тодішніх малоросіян? Звичайно, лідером був Куліш. Завдяки йому ми і світ маємо українську мову, з її «кулішівкою», яку в подальшому удосконалив Борис Грінченко, якою пишаємося ми і увесь світ. А сьогодні ми читаємо перелицьованого Шевченка і Котляревського, скориставшись лише трьома літерами « ї, і, є», та знаком - апострофом. Це не інша мова, а інше написання, інший код інформації - письмовий. Шевченко ще тоді писав: «На москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по своєму, а ми по своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай люди скажуть».

По своєму, тобто українською мовою, продовжував писати Тарас Шевченко. За ним у світ ввійшли десятки письменників, створивши українську літературу, створився український театр. Але побачивши, що дійсно народжується нова гілка культури в Російській Імперії, царські чиновники досить швидко видали цілу низку указів і постанов, про заборону української мови, тобто продовжили пиляти оту «гілку культури», яку розпочала пиляти Катерина ІІ. І пиляли її до 1906року, та так і не перепиляли, бо незважаючи на царські потуги українська культура в Царській Росії все-таки розвивалась. Треба дякувати і Галичині, де значно вільніше поводилися з українською мовою. Незважаючи на царську заборону писав і малював Шевченко за Аралом.

Писав Шевченко і російською. Його поетична посвята Варварі Репніній - «Тризна», написана російською з поваги до жінки, яка була закохана в Тараса. І увесь час гризла поета думка: чи справився він з «русским языком» у своїй поемі? Знав поет, що нерідко закидали йому, мовляв не володіє російською мовою. Знав і все життя учився, навіть перебуваючи у солдатах. То ж недарма для нас усіх стали пророчі слова: «І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь». У листах до брата Микити, які надсилав через Варфоломія Шевченка, Тарас писав: «Скажи братові Микиті, що як писатиме до мене, то нехай пише по-нашому, бо як ні, то й читати не буду». Цікаво, а де ж брат навчився писати «по-нашому», тобто українською?

А що ж Гоголь? У листах до матері сповіщав, що доводиться писати «на иностранном языке». Чи він вважав «русский» іноземним, чи що? Якось незрозуміло, але ніхто не знайшов жодної сторінки художньої прози, чи листів Гоголя, написаних українською. Правда, несподівано пан Парфенов показав оригінал записки Гоголя до Залевського на екрані російського телебачення, писаний так, як писав Шевченко. Але, чи була у Гоголя потреба писати українською? Чи спілкувалися в родині Гоголів українською достеменно не відомо, хоч Максимович ніби то десь сказав, що в родині Гоголя переважно користувалися українською. Швидше в родині все-таки користувались дворянською, тобто російською. Хоч зі своїми кріпаками, звичайно, спілкувалися мужицькою, тобто українською. Добре, що хоч так.

Ну, а твори Гоголя хоч і написані ніби російською, але українізованою, особливо ті, котрі з малоросійського життя. Нерідко можна прочитати, що Гоголь перші твори писав українською, так як Шевченко чи Котляревський, а потім перекладав на «русский язык». Навряд чи. Швидше так він і писав, як умів на той час. Але іноді і до Гоголя були звинувачення в недосконалому володінні російською мовою. Нам, українцям, приємно читати, ніби щось своє, рідне. А ще приємніше читати було всій Росії, бо хотілося їй знати про малоросійський народ більше, ніж знали на той час. Певно, саме завдяки особливості мови малоросійські повісті від Рудого Панька користувалися такою популярністю.

А воно ж не так багато часу минуло, а стільки змін у житті, психології людини. Формується нова людина. То, чи будуть читати Гоголя і Шевченка сьогоднішні українці? Швидше, що не дуже. Точніше, зрідка. Так воно і є. А от фільми, серіали про них і за їхніми творами, певно, будуть дивитися частіше. Та й радіо має можливість нагадувати нашим землякам у всьому світі про своїх великих предків, що постійно й робить. А от внутрішні українські канали, окрім «Культура» та УТР рідко знайомлять своїх глядачів і слухачів з класикою української літератури і культури взагалі. Ефір заполонили серіали, бойовики та інші форми негативного, вигідного комусь інформаційного впливу на людину. Ось і сидять наші бабусі біля голубого екрану, як біля наркотику, забуваючи інколи про домашні справи, а не те, щоб Шевченка чи Гоголя читати. А всі ж грамотні. Освічені.

Сьогодні, коли Україну терзають і з середини, і з зовні, в тому числі створюють мовну проблему, варто згадати Тараса Григоровича, який, відчуваючи наближення до кінця свого земного життя, знаходив сили і час, створюючи буквар для діток, щоб вони могли повноцінно користуватися рідною мовою. Знайомлячись з цим букварем, тепер, коли завдяки Кулішу і наступній когорті мовознавців ми маємо досконаліші букварі, на яких вчилися рідної мови кілька поколінь, все одно, з великою пошаною сприймаємо намагання Шевченка послужитися своїй Україні і на освітній ниві. Не довелося Тарасу вчитися у ліцеях та гімназіях, як то мав можливість великий Гоголь, тому і вболівав він за майбутнє покоління свого народу, створюючи свій, український буквар. Російські букварі на той час уже були.

Вболіваючи за станом української, рідної мови двадцятичотирьохрічний Тарас із Петербурга у своєму вірші звертаючись до Котляревського, порівнює його з соловейком, який вивівши пташенят перестає співати.

Замовк неборака, сиротами кинув

і гори і море, де перше витав.

«Праведная душе!прийми мою мову

Не мудру, та щиру. Прийми привітай.

Не кинь сиротою, як кинув діброви,

Прилини до мене хоч на одне слово

Та про Україну мені заспівай!

Співали в столиці українських пісень земляки, співав і Шевченко. А уже пізніше заспівали Марія Заньковецька разом з Миколою Садовським. Та так заспівали в «Наталці Полтавці», що сам цар не втримався від оплесків. Правда, можливо то від царської влади пішло «...хай співають, аби не плакали». Га?

Усе своє свідоме життя Гоголь не міг визначитися, яка у нього душа. Розумна і освічена фрейліна Імператриці Олександри Федорівни Олександра Смирнова писала у своїх спогадах «Я непременно хочу видеть этого упрямого хохла, поговорить с ним об Украине, обо всем, что мне так дорого». І якщо у листі до своєї приятельки Олександри Смирнової він прямо не міг відповісти, яка у нього душа, хоч і знав, що Смирнова родом з малоросійської Одеси. Певно, їй хотілося почути, що у нього малоросійська душа, а почула те, що не боявся в той час їй сказати Гоголь: « На это вам скажу, что сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином. Обе природы слишком щедро одарены Богом, и, как нарочно, каждая в себе порознь, заключает в себе то, чего нет в другой - явный знак того, что они должны дополнять одна другую. Для этого сама истории их прошедшего быта даны им непохожие одна на другую, дабы порознь воспитались различные силы их характеров, потом, слившись воедино, составить собой нечто совершеннейшее в человечестве. На сочинениях же моих не основывайтесь и не выводите оттуда никаких заключений о мне самом».

Бо, й що таке душа? Ментальність? Особливість складу характеру? Зрештою, національність. Чи є відмінність душі в залежності від національності? Певно, щось є, але багато і спільного. До речі, кажуть ніби японські генетики вивчають генетичні особливості генома людини з метою ідентифікації національності. Здається для поляків і китайців знайшли ці особливості. Що ж, поживемо, побачимо. А от в царський період Росії душі в усіх її підлеглих повинні бути однакові - російські. Як і мова.

Отож, якщо Шевченко просив українського соловейка Котляревського прилинути до нього хоч на одне слово і про Україну заспівати рідною мовою, то Гоголь зі слів Г.Данилевського казав : «... надо писать по русски, надо стремиться к поддержке и упрочению одного, владычного языка для всех родных нам племен. Руссский и малорос - это души близнецов, пополняющие одна другую, родные и одинаково сильные». Чи насправді казав так Гоголь, - це уже на совісті Г.Данілевського, який опублікував спогади. Швидше, що так і було.

Шляхи то привели обох українців до столиці, і доля обох вивела у світське товариство, та якщо Гоголь був хоч із дрібних, але все ж таки дворян, то Шевченкові, вчорашньому кріпакові, довелося добре попрацювати, щоб заслужити довіру свої нових друзів. Та обом доводилося потерпати від скрутного матеріального становища. Звичайно ж, не порівняти. Якщо на апогеї слави Гоголю аплодував імператор Микола І і виділив кошти для поїздки за кордон, то Тарас дістав від імператора по «повній котушці» - аж 10 років рядовим в Оренбурзські степи на повне «государственное обеспечение». Добре, що не на Кавказ. Може й боявся цар відправляти Тараса на Кавказ після поглибленого ознайомлення з поемою «За горами гори ...», щоб не мати клопоту з ще одним Шамілем. Невідомо, як би поступив Тарас, попавши на Кавказ у діючу армію. А так, забороною писати і малювати, та солдатськими тортурами царат надіявся зламати Тараса.

От і розпорядилася доля жорстоко з двома українцями. Один по закордонах відірваний від рідної землі, а другий - в солдатській казармі. І якщо Гоголю не лише не забороняли писати, але й сприяли, то Шевченкові навпаки - сувора заборона писати і малювати. Писали обидва. І написали чимало. Якщо Гоголь спалив свої «Мертві душі», щоб їх ніхто не побачив, то Шевченко збирав докупи свої захалявні книжечки відразу після повернення із солдатчини, щоб побачив їх світ.

Багато написано про поступок Гоголя, але, певно, краще за нього ніхто не сказав. Він зрозумів, що написав не те, що думав, що хотів. Написав те, що від нього хотіли. То краще нічого не показувати.

А Шевченко писав те, що думав, що хотів сказати своєму народові. Коли Тарас почав декламувати своєму родичу Варфоломію Шевченку «За горами гори, хмарою повиті...», той порадив йому, щоб дуже «не заходив він у хмари». Передчував біду земляк.

Так і не зустрілися вони - два великих земляки - Гоголь і Шевченко. Не перехрестилися їх стежки і шляхи. Знову доля не звела їх. Чому? Може не дуже хотів Гоголь тої зустрічі? Може. Не густо і серед спогадів. Найяскравішими, певно, спогади Григорія Данилевського про зустріч з Гоголем у 1851р. «Я знаю и люблю Шевченка,- сказал Гоголь, как земляка и даровитого художника. Мне удалося и самому кое-чем помочь в первом устройстве его судьбы . Но его погубили наши умники, натолкнув его на произведения, чуждые истинному таланту. Они все еще дожевывают европейские, давно выкинутые жвачки». А на питання Йосипа Бодянського «Скажите о его таланте, о его поэзии», Гоголь відповів: «Дегтю много, дегтю больше, чем самой поэзии. Нам-то, с вами, как малоросам, это, пожалуй, и приятно, но не у всех носы как наши». Звичайно, можливо є й інші висловлювання Гоголя в адресу Шевченка, але вистачить і цих, щоб мати уяву, як обережний Гоголь відкликався про свого земляка. Та й невідомо, коли і як допомагав Гоголь молодому Шевченкові, якщо на той час і сам потерпав від матеріальної скрути. Але все могло бути.

А що ж Шевченко? Чи шукав він зустрічі з своїм земляком? Майже нічого невідомо. Хіба те, що коли Тарас увійшов у світське життя, Гоголь виїхав за кордом. Певно, тому і написав своє послання йому Тарас навздогін.

Гоголю

За думою дума роєм вилітає;

серце, друга роздирає,

А третя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може й бог не бачить.

Кому ж її покажу я,

І хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово?

Всі оглухли - похилились

В кайданах...байдуже.

Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже.

(1844р)

Чи читав це послання від друга Гоголь, коли ділився своїми враженнями з Й . Боданським у 1851 році. Певно, що читав, хоч Тарас уже тоді відбував солдатчину. Швидше всього, що цього вірша Гоголю передали, тому він так і висловився.

А ось як відкликається про Гоголя Шевченко у листі до Варвари Репніної в 1850 р. «...я всегда читал Гоголя с наслаждением. Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям. Наш Гоголь истинный ведатель сердца человеческого! Самый мудрый философ! Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалось познакомиться лично с Гоголем...в личном знакомстве случайно иногда открываются такие прелести сердца, что не в силах никакое перо изобразить».

Чи боявся Гоголь відверто говорити про поезію Шевченка у той час, коли той відбував царське покарання? Звичайно. Та й мало знав він його поезій, хоч «Сон» і «Кавказ» певно, знав.

Майже півтора століття, як ми читаємо і Гоголя, і Шевченка. Читаємо по різному, звертаємось не часто, та й чи можна, щодня читати цих письменників? Адже поетів і письменників сотні, і не вистачить днів у році, щоб кожного дня хоч би кілька хвилин присвятити хоч би одному з них. Поза конкуренціє лишається Біблія для віруючих. Віруючі щодня звертаються до цього творіння. Але ж знову таки не всі.

А те, що знаходимо час і бажання звернутися до тих, хто творив для нас, своїх нащадків, хоч у дні пам'яті - народження і смерті, послухати те, з чим вони зверталися до людей і то вже добре. Ми згадуємо предків через їх слово, мовлене до нас в далекому минулому, через думки, народжені у світ.

Думи мої, думи

Лихо мені з вами,

Нащо стали на папері

Сумними рядами.

Скільки передумав Тарас у всі часи. І хоч багато лиха було у нього з думами, котрі поклав на папір, але він не тримав їх у собі, а ніс їх у світ.

Обережним був Гоголь, не всі думи клав він на папір, деякі спалив, більшість забрав з собою на той світ.

Обидва йшли вони у світ різними шляхами. Тільки коротким був світ для обох. У розквіті літ пішли у вічність два великих українця - Тарас Шевченко і Микола Гоголь, великі світові письменники. І знову ж таки, деякі дослідники вважають, що Гоголя перекладають на дуже багато світових мов, а от Шевченка, до речі, так як і Пушкіна, перекладають мало, за винятком російською. А все тут в тім, що поезія обох поетів - це поезія для свого народу. Так як і писав Шевченко. А от у кого краще, то нехай вирішують люди. Як на мене, то поезія Пушкіна російською, а Шевченка українською - це перлини світової поезії, на жаль вони не доступні усім іншим народам, бо у перекладі, то уже не Пушкін і не Шевченко. Треба знати і відчувати обидві мови. Так можна сказати і про прозу Гоголя.

Не треба ділити Гоголя і Шевченка на російського і українського письменників. Обидва вони жили в Російській імперії і обидва були, на жаль, її власністю, громадянами імперії. Не було тоді України, не було і Малоросії. Були Київська, Полтавська та інші губернії. Україна - була краєм, а не «окраиной», вона була і є нащадком Русі, а сьогодні - це незалежна держава Україна, омріяна українським народом. І бути їй на віки. Амінь.

Гнат СТЕЦЕНКО.

Новосибірськ, 2009 рік.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка