Друк
Розділ: Українська мрія (Новосибірськ)
Володимир Павук

Культурний діяч із Новосибірська про особливості громадської роботи українців Сибіру на тлі сьогодення

Днями національно-культурна автономія українців м. Новосибірська відзначила 27-му річницю від дня створення. Найближчим часом ми розповімо читачам «Кобзи» про цю урочисту подію та детальніше про саму організацію, яка, будучи очолюваною Володимиром Павуком, веде активну й послідовну діяльність зі збереження національної спадщини і пропагування української культури. Нині ж пропонуємо вам розмову безпосередньо з Володимиром Павуком. Нагадаємо, що пан Володимир, знаний культурний діяч, у 2015 році був визнаний «Українцем року у Росії».

Пане Володимире, що для Вас є зараз найскладнішим у Вашій громадській роботі?

–  Наша громадська робота у царині українського руху в Сибіру багатогранна. Є кілька проблемних речей. По-перше, що стосується активності української громади у справі підтримки української культури на сибірських теренах. За статистикою, кожний третій мешканець Новосибірська і області має, тією чи іншою мірою, українське коріння (у самому тільки Новосибірську 500 тис. таких людей), це ніби і є носії і споживачі української культури. З одного боку, коли ми проводимо якісь фестивалі чи концерти у великих БК, то зали на 600-700 місць як правило заповнені повністю. Але коли мова йде про матеріальну (фінансову) підтримку української культури, то тут картина протилежна. Лише одиниці готові щось пожертвувати на підтримку української культури, нашої громадської організації, і культурних заходів, котрі ми проводимо.  Це наглядно проявилось при спорудженні памятника Т.Г. Шевченку, коли збір коштів «по колу з капелюхом», як кажуть, дав лише 10 відсотків потрібної суми, а решта – лягло на мої плечі, платив сам і шукав виходу…  

І зараз оренда та утримання приміщення, де розташований наш Український Культурний Центр, комунальні послуги, утримання ансамблю «Мрія», сценічний одяг, музикальні інструменти, проведення різних заходів та інше – потребує значних коштів. І це мій головний біль…

Друга проблема – це залучення молоді до культурного українського життя. Тут у нас так само, як і у більшості українських організацій Росії.

– Хто Вас підтримує та надихає?

– Ну, надихаю я себе сам. Вже десять років, як присвятив себе справі підтримки української культури в Сибіру. Почалося з того, що в 2006-му році, 9 березня (Шевченківське свято), я прийшов у гості в організацію, побачив мале (всього 15 кв. м.)  незатишне приміщення, в підвалі будинку, було людей 20, всі не могли розміститись... Я був вражений, що організація найбільшої в місті діаспори знаходиться в таких умовах (а до цього я вже побачив, яким культурним життям живе українська діаспора в багатьох містах США і Канади). Тоді я взяв слово і коротко сказав: я спробую щось змінити. І через півроку ми вже мали Український Культурний Центр на 150 кв. м. (зробив в основному своїм коштом).  Потім відредагували статут, зробили реорганізацію організації, створили нові аматорські колективи, розширили кількість заходів, з’явилися публікації в пресі, на радіо, телебаченні, на сайтах.  Вважаю, що мені вдалось щось корисне зробити. Можна ще багато говорити, але все це відображено на нашій сторінці на «Кобзі» за останні 7-8 років.

Звичайно, є у нас в організації чимало активістів, котрі активно допомагають: Гнат Стеценко, Валентина Цирульникова, Валентин Пеньковський, Валентина Цимбал, Софія Кохан, Віктор Скалій, Світлана Єрмакова та інші. Всім їм я вдячний. Переважно це люди, котрі свого часу приїхали до Сибіру з України.  

– Чи не відчуваєте Ви та Ваші соратники агресії з боку місцевого населення через свою активну позицію з огляду на сьогоднішню ситуацію російсько-українського конфлікту? 

– Скажу Вам, що Новосибірськ місто досить толерантне, багатонаціональне. В місті зареєстровано 27 національних організацій, створена Асоціація національних організацій, куди входимо і ми. І керівництво міста та області розуміє важливість міжнаціонального спокою і приділяє цьому питанню увагу. Це в цілому.

В той же час, як і всюди, тут є свої радикали і націоналісти. Особливо це проявилось на піку антиукраїнської істерії в ЗМІ в 2014-15 роках, коли разів 7 в нашому українському культурному центрі били вікна, розписували на дверях і стінах свастики та різні образи, таким чином нас залякували і примушували вибратись звідси. Кожного разу я звертався в поліцію, проте вони ніколи нікого не знаходили. Але ми не піддались залякуванню, і в той самий час не тільки не знизили свою культурну діяльність, а навпаки активізували її, бо розуміли, що культура (на відміну від політиків) обєднує простих людей, обєднує народи, особливо в такий непростий час, і це треба зберегти…

Звичайно, російсько-український конфлікт психологічно давить на нас, населення в масі своїй піддається пропаганді ЗМІ. Але ми за Статутом і згідно з законами РФ, не можемо займатись політикою. Психологічно нелегко працювати зараз, але розуміємо, що саме зараз це потрібно як ніколи раніше. І скажу, що в цілому з мерією у нас налаштовані нормальні конструктивні відносини.

– Після таких, не побоюся цього слова, грандіозних досягнень, як спорудження пам'ятника Шевченку та випуск поштового конверта з його зображенням, чи плануєте братися за інші монументальні речі?  Є якісь ідеї?

– Звичайно є. Зараз я поставив собі за мету на пустирі біля памятника розбити сквер імені Тараса Шевченка. Це виявилось не так просто зробити на офіційному рівні. Але перші кроки для цього ми вже зробили завчасно: ще в 2015 році посадили дві верби, внучки шевченкової верби з Мангишлаку, а навесні 2016 року я організував посадку в цьому місці 25 кущів калини, так любимої Тарасом (матеріали є на «Кобзі»). Але то все було зроблено самостійно, так би мовити. А тепер хочу все це узаконити.

Зараз я працюю над тим, щоби постановою мера Новосибірська цю територію за памятником (зараз там пустир) офіційно відвести під розбивку скверу. І така постанова мера кілька днів тому вже вийшла. Потім буду робити проект розбивки цього скверу, його узгоджувати і затверджувати. А після цього винесу питання на спеціальну комісію в мерії, щоб присвоїти скверу назву «Сквер  імені Тараса Шевченка». А вже потім, улітку 2017 року, оформляти його в реальності, в тому числі планується розмістити там малі архітектурні форми на українську і шевченківську тематику. Звичайно, на все це знову потрібні будуть немалі кошти, так що є над чим працювати. Але хочу підкреслити, що то буде єдиний в Росії сквер імені Тараса Шевченка! Це знову буде нашим новим досягненням!. Ось така головна зараз ідея. А потім ще що-небудь придумаємо.

– Ваші враження від поїздки в Україну нинішнім літом? Що побажаєте українцям, які живуть в Україні?

– Враження змішане. І одним словом тут не скажеш. Коли бачиш, як одні віддають своє життя за Україну, а інші… (перелічувати не хочу) – то моторошно стає…  Навіть коли я дивлюся в інтернеті новини на українському телебаченні, коли я дивлюся звідси на багатьох українських депутатів, політиків, чиновників, посадовців різних, на рівень корупції в країні – у мене часто в думках виникає заклик, звернення до Бога, я кажу собі: Боже, дай їм розуму, дай розуму, щоб вони в такий складний для країни час не згубили її, і в кінець не розвалили державу… Боже, дай розум українському народу, щоб більше не обирав таких депутатів чи посадовців! Бо очевидно, що доля України в руках самих українців, не зважаючи на зовнішні фактори… І слова Шевченка, сказані в позаминулому столітті і вибиті на нашому пам’ятнику в Новосибірську «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю..» - як ніколи актуальні сьогодні для всіх українців!..

– Що побажаєте українцям діаспори?

–  Скажу: пам’ятайте і бережіть своє коріння, історію своїх предків, їх культуру і традиції.  Особливо важливо зберегти це в епоху великої урбанізації та асиміляції народів, в часи політичних катаклізмів,  бо інакше всі ми станемо сірим суржиком, «иваном, не помнящим своего родства», як кажуть у народі. Бережіть своє і поважайте інше!

–  Дякую за розмову і успіхів Вам у Вашій шляхетній праці на благо української культури та духовності!

Спілкувалася Алла Акіменко.

 

На світлинах: Володимир Павук.День міста Новосибірська, виставка української вишиванки. Активісти Валентина Павук, Володимир Павук, Софія Кохан.Вербна Неділя, 2013 р.Великдень 2014 р.Сімя Володимира Павука, святкування Великодня, 2005 рік. Володимир Павук з синами Дмитром і Олегом. Виставка української вишиванки в художньому музеї Новосибірська, активістки Катерина Пеприк, Софія Кохан та Валентина Павук, червень 2016 р.Львів, серпень 2016 р.Володимир Павук з онукою Ксенею на могилі Івана Франка у Львові.Офіційне відкриття памятника Т.Шевченку в Новосибірську, 29 вересня 2015 р.Вид памятника.Квіти до памятника Т. Шевченку в Новосибірську несуть цілий рік.Володимир Павук дарує фото памятника Тарасу Шевченку в Новосибірську працівникам будинку-музею Шевченка в Києві.Конверт із зображенням пам’ятника.Володимир Павук поливає кущ калини біля памятника.Активісти садять калинову алею біля памятника Т. Шевченку.Колективне фото після посадки калинової алеї.29 вересня 2016 р., квіти до річниці спорудження памятника. Виставка української вишиванки в БК залізничників, 4 листопада 2016 р., Гнат Стеценко, Володимир Павук, Валентина Павук.Фото в журналі Стиль, Новосибірськ, 2013 р.Ансамбль “Мрія”, листопад 2016 р. в БКЗ.Турнір з міні-футболу, привітання з російською командою, 2014 р.Момент гри з російською командою. Національні команди на турнірі з міні-футболу, 2014 р.Вболіваємо за нашу команду.Кубки для переможців з міні-футболу, 2014 р. Разом з командою. Вивіска на офісі УНКА м. Новосибірська, знищена невідомими в 2014 р.Київ, серпень 2016 р.