Друк
Розділ: Українська мрія (Новосибірськ)

 

Минуло три роки з дня відкриття пам’ятника Кобзареві в Новосибірську. Спогади про те, як все було

Одна мудра людина сказала: колись і ми помремо, а що ж залишимо після себе?..

На мою долю випало залишити місту Новосибірську, а також нашим дітям і онукам чудовий пам’ятник великому Тарасові Шевченку. Спорудження пам’ятника було присвячено 200-річчю від дня народження поета й художника.

Довгих три роки я йшов до своєї мети. Весь цей час жив цією ідеєю. То був один із дуже важливих проектів у моєму житті! Всупереч опору недоброзичливців і невірству скептиків, долаючи десятки перепон, не рахуючись ні з часом ні з витратами, я крок за кроком просувався вперед. Сказати, що це було нелегко й непросто – значить не сказати нічого...

Ось коротка хронологія подій.

Ще задовго до ювілею Тараса Шевченка я з активістами обговорив, як краще відзначити ювілей Кобзаря. Були різні пропозиції – концерти, виставки, лекції, меморіальна дошка… Але хотілося зробити щось особливе, таке, чого тут ще не було…

Спочатку чіткої ясності не було, бо багато чого, я розумів, залежало від позиції мерії Новосибірська. Але в мене було кілька козирів. Як відомо, на початку війни в 1941 році, перед захопленням Києва німцями, експонати музею Т.Г. Шевченка були евакуйовані до Новосибірська (це окрема історія про евакуацію), де всю війну зберігалися в недобудованому Оперному театрі. А коли Київ звільнили, восени 1944 року експонати відправили назад до Києва, в музей Шевченка. Наступним аргументом було те, що в Новосибірську вже давно є вулиця ім. Тараса Шевченка та житловий масив поруч, названий його іменем. Треба було  все те ув’язати з 200-річним ювілеєм поета. І, нарешті, (аргумент!) в Новосибірську, практично, кожний третій мешканець має українське коріння.

Я підготував від імені громадської організації Національно-культурної автономії українців м. Новосибірська (головою якої є) листа зі своїми аргументами і звернувся в мерію м. Новосибірська за дозволом на спорудження погруддя Тарасові Шевченку в честь ювілею. Це було восени 2012-го року. Питання винесли на засідання спеціальної містобудівної комісії при департаменті Архітектури (15 осіб: архітектори, художники, проектувальники, чиновники). Тричі розглядали це питання на комісії, і в якийсь момент мені здалося, що максимум, що мені дозволять – це встановити меморіальну дошку, присвячену Шевченку на однойменній вулиці. Але я не здавався: наводив різні аргументи, зокрема, нагадував, що в місті стоять погруддя Гоголю, Крилову, Достоєвському, Чехову, Пушкіну – не вистачає лише Шевченка… Але особливість цієї ситуації полягала ще в тім, що всі перелічені мною погруддя споруджувала сама мерія, на бюджетні кошти. Над цими проектами працювала ціла група людей. А тут прийшов один Павук і гарантує меру, що він в одиночку на громадській ініціативі з цим справиться – сам знайде кошти, сам все організує і гарантує (?!) гідний для міста в архітектурно-художньому плані об’єкт.

Але моя впертість увінчалася успіхом: комісія дала згоду на спорудження погруддя Тарасу Шевченку в центральній частині міста поруч із вулицею ім. Шевченка, та прийняла відповідне рішення. А в кінці лютого 2013-го року вийшла постанова мера Новосибірська про дозвіл на спорудження погруддя Т.Г. Шевченку. Це була моя особиста і наша спільна перемога. Але тоді я ще собі не уявляв, які митарства чекають мене попереду…

Спочатку я зрозумів, що не маю уявлення, яким має бути пам’ятник Кобзареві. Одне знав твердо: наш пам’ятник має бути значно кращим, ніж погруддя вище переліченим поетам і письменникам: бо то – НАШ КОБЗАР! Хоча комісія в мерії орієнтувала нас на погруддя саме такого типу.

Скопіював з Інтернету понад 50 пам’ятників Шевченку у світі, разом з нашим активістом Гнатом Стеценком почали вивчати їх, дізнаватись хто скульптор і архітектор, де встановлені, хотілося, щоб наш монумент не повторював уже існуючі.

Щоб глибше зануритися в тему, я вирішив летіти до Києва, в музей Шевченка, щоб, так би мовити, відчути дух Кобзаря. Там я познайомився з директором музею Дмитром Стусом, оглянув музей. Показали мені в запасниках музею готову статую молодого Шевченка, розмовляли про можливий варіант її придбання. Потім я відвідав будинок-музей Шевченка, де познайомився з директором Н.І. Орловою. Все це допомогло мені глибше пізнати тему Шевченка – якби з середини. Після цього я відвідав  Академію мистецтв України, де познайомився з керівництвом та молодими скульпторами, залучив їх до участі в конкурсі на кращий пам’ятник Тарасові в Новосибірську. Так поступово процес пішов...

Після цього переді мною постала дилема: з якого матеріалу має бути монумент – із бронзи чи з каменю? Якого віку повинен бути Тарас: молодий чи в «класичному» образі – переважно знайомий широкій публіці? При цьому я дуже переживав, бо розумів: неможливо тут допуститися помилки, яку потім уже не виправиш, щоб не було потім соромно, адже пам’ятник стоятиме в центрі міста, поруч із будинком Законодавчих зборів Новосибірської області. Повз нього ходитимуть тисячі людей, і все це накладало на мене велику відповідальність. Після численних консультацій зі скульпторами, архітекторами, знавцями творчості та біографії Тараса, а також з активістами української діаспори Новосибірська, я зупинився на такому варіанті: погруддя має бути бронзовим, а сам Шевченко – в «класичному» образі. Це важливо для нашого регіону. А  постамент – із граніту, причому, не просто одинокий постамент, а має бути якийсь архітектурний ансамбль.

На засіданні Ради національно-культурної автономії українців м. Новосибірська ми прийняли рішення і оголосили конкурс на кращий ескізний проект пам’ятника Тарасові Шевченку в Новосибірську. В цьому конкурсі, який тривав півроку, взяли участь архітектори і скульптори з Новосибірська, Сургута, Москви та Києва.

В кінці 2013-го року ми підбили підсумки конкурсу. Кращим архітектурним проектом була визнана робота архітектора Олександра Скоробогатька із Новосибірська. Причому, нелегким виявилось рішення про те, що саме розміщувати на стелі біля постаменту. Були пропозиції зробити бронзовий барельєф бандуриста чи якоїсь сценки з українського життя… Але мені запали в душу слова-звернення Шевченка до українців «.. обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю», дуже актуальні сьогодні. Врешті-решт, архітектор погодився зі мною. А кращою скульптурою була визнана робота скульптора Бориса Ульянова із Москви (родом із Києва).

В лютому 2014-го року готовий ескізний проект розглядався на засіданні містобудівної комісії в мерії. Там знову були дебати. Дехто вказував на велику різницю між нашим проектом і скромними погруддями інших поетів та письменників… Знову були сумніви: чи справлюсь я з цим. Але, все таки, ескізний проект більшістю голосів комісія затвердила. Це був мій черговий успіх.

Далі, весною 2014-го року, на основі ескізного проекту був розроблений вже детальний робочий будівельний проект спорудження пам’ятника. Після цього почалися мої митарства з узгодження проекту в різних інстанціях і службах мерії. Вони зайняли майже рік! При цьому доводилось долати опір противників спорудження пам’ятника, а було їх немало, особливо серед місцевих російських націоналістів, котрі писали різні протестні петиції керівництву міста й області. Серед моїх друзів було чимало тих, хто не вірив, що це вдасться зробити і радили полишити цю ідею. Довелося боротись із чиновницькою тяганиною, вирішувати питання з комунікаціями, котрі проходять в цьому місці. Особливо важко далося узгодження з телефонними службами, бо в кількох метрах від місця встановлення пам’ятника прокладено півсотні телефонних кабелів, в тім числі – кабелі спецзв’язку. Чотири рази вони мені відмовляли в узгодженні проекту і проведенні будь-яких робіт на цьому місці. Лише вп’яте я взяв їх змором. Чимало проблем породив Міськзеленгосп в питаннях благоустрою території біля пам’ятника тощо. Але крок за кроком я поступово їх вирішував і просувався вперед…

Через ЗМІ (радіо, телебачення, друковану пресу), а також під час проведення наших культурних заходів я розповсюджував інформацію про будівництво пам’ятника Тарасові Шевченку з нагоди 200-річчя від дня його народження, закликав діаспору підтримати проект фінансово. Але треба нагадати, що то була весна 2014-го року, час неймовірної антиукраїнської істерії в ЗМІ… Ми на собі це відчули, зокрема, в нашому Українському культурному центрі (котрий я створив і утримую) місцеві радикали сім разів били вікна, малювали на стінах і дверях свастику, писали образи й погрози. Я звертався в поліцію, але ніякої реакції не було. Ось в яких умовах йшла ця робота.

Тим часом, бронзове погруддя виготовлялося в одній із художніх майстерень в Московській області. Кожні два дні я спілкувався зі скульптором Борисом Ульяновим, слідкував за кожним елементом глиняного макета майбутнього погруддя Кобзаря. І коли все було готове в бронзі, погруддя привезли поїздом до Новосибірська. 

Весь цей час паралельно йшов збір коштів. А це виявилося складним. Тут, звичайно, наклали свій відбиток російсько-українські відносини того часу. Хтось побоявся, хтось піддався пропаганді, а хтось, напевно, в силу свого менталітету, проявив байдужість. За два роки збору громадських коштів, як кажуть, з капелюхом по колу, ми змогли набрати лише 10% потрібної суми. Причому, бідні пенсіонери з невеликої пенсії від душі віддавали свої 50-100-200 рублів, аби бути причетними до цього проекту, в той час, як більшість заможних і бізнесменів з українським корінням, коли я до них звертався, раптом «ставали бідними», постраждалими від кризи, словом, ніяк у них не виходило допомогти… І тут я зрозумів, що потрібно розраховувати лише на себе. І почав шукати інші шляхи.

Паралельно брав участь у майже десяти різних конкурсах грантів і субсидій, які оголошували в мерії та уряді Новосибірської області, писав різні грантові проекти і публічно їх захищав. Це допомогло назбирати за три роки приблизно 40% від необхідної суми. Як виняток, була спонсорська допомога пенсіонера-мецената, колишнього геолога (як і я – тому ми швидко знайшли спільну мову) Леоніда Мехеда, котрий пожертвував 500 тис. рублів (17%). А решта були мої кошти і моя праця.

Загальна вартість проекту склала близько трьох мільйонів рублів. Я не був готовим до такого фінансового повороту, але то була середина 2015-го року, пік конфлікту на Донбасі, і я розумів, якщо ще трошки протягну з часом, то влада закриє цей проект і вже більше ніколи не бути Шевченкові в Новосибірську. Тому я доклав усіх зусиль і засобів, щоб якнайшвидше завершити задумане.

Спорудження постаменту пам’ятника в бетоні почалося в перших числах липня 2015-го року, потім було облицювання постаменту гранітом (то окрема історія – як я шукав граніт, зокрема, хотів привезти його з України, але на заваді стала війна). Всіма роботами керував особисто, бо потрібна була оперативність та стовідсоткова гарантія якості. В середині серпня я вже був готовий до відкриття пам’ятника.

Під час спорудженні пам’ятника Кобзареві мене весь час не залишала думка: до відкриття монумента я мушу побувати на могилі Шевченка. І ось за два тижні до урочистого відкриття пам’ятника, я помчав до Канева, на Чернечу гору – до Тараса... Вклонився йому і сказав уголос..."Тарасе, і в далекому Сибіру ми не забули пом’янути тебе гучним добрим словом…" 

На жаль, Міськзеленгосп не впорався до того часу з роботами з благоустрою майданчика довкола пам’ятника, як було домовлено. І лише 29 вересня стало можливим його офіційне відкриття. Ще за кілька днів до цієї дати, про відкриття пам’ятника буди повідомлені всі ЗМІ, запрошені керівники міста й області.

У день церемонії зранку падав дощ, що додало мені проблем. Довелося терміново робити з поліетиленової плівки навіс, щоб було де розмістити апаратуру і ансамбль бандуристів «Дивоструни», який брав участь в урочистому відкритті пам’ятника. На щастя, до обіду дощ припинився і офіційне відкриття почалося о третій годині дня.

Незважаючи на похмуру погоду, відкриття пам’ятника було, дійсно, святковим. Прийшли представники обласного уряду та мерії, адміністрації району, численна громада. Неабиякий інтерес виявили ЗМІ – їх було з півтора десятка.

Спочатку пролунала пісня «Реве та стогне…» у виконанні нашого ансамблю «Мрія» та підтриманої всіма присутніми, потім ансамбль бандуристів «Дивоструни» заспівав пісню «Вербонька».

Відкриваючи церемонію, я нагадав присутнім, хто такий був Шевченко, його значення для української літератури й мистецтва. Розповів про те, як будувався пам’ятник. Були промови офіційних осіб, які висловили задоволення і вдячність нам за те, що ми зробили, відзначивши, що цей пам’ятник прикрасить місто. Міністр культури уряду Новосибірської області Василь Кузін виступаючи, читав напам’ять по-українськи уривки із віршів Шевченка і, зокрема, сказав: «Полагаю, что новосибирцы могут гордиться тем, что мы открываем этот памятник... Это пример, как нужно любить свою страну и культуру. В том числе, благодаря этому пам’ятнику, наши дети и внуки будут лучше знать про Тараса Шевченко и его творчество...». Представник мерії Володимир Державець прочитав напа’мять Заповіт Шевченка. А голова району Петро Прокудін заявив, що такий пам’ятник на людному місці, прикрасить район. В подібному тоні виступали й інші чиновники та представники громади, читали уривки із творів Кобзаря.

А коли були зняті покривала з погруддя і стели, всі присутні були вражені побаченим. Сам образ Тараса і вся композиція пам’ятника отримали найвищу оцінку. А слова Шевченка, викарбувані на стелі «..Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю…» сказані півтора століття тому, як ніколи актуальні для українського народу й сьогодні. Після цього присутні почали класти квіти до постаменту…

Відкриття пам’ятника генію українського народу зараз в Росії – це неординарна подія, враховуючи сучасні українсько-російські відносини і становище в світі.

З самого початку зародження ідеї гідно відзначити 200-річний ювілей Кобзаря в Новосибірську хотілося, щоб дух Шевченка витав у Новосибірську не лише у вигляді пам’ятника. Хотілось придати йому і якусь складову духовну частину. Так у нас з активістом Гнатом Стеценком ще навесні 2012-го року народилась ідея посадити в новосибірську Шевченкову вербу. Через знайомих організували пересилку попутниками кількох гілочок від шевченкової верби зі Стрийського парку у Львові (там ростуть дочки Шевченкової верби з Мангишлаку). Спочатку Гнат Стеценко посадив їх у глечик у себе вдома. Потім, коли гілочки прийнялися й пустили листочки, вирішили пересадити їх на території моєї садиби, щоб можна було за ними доглядати, поливати. Причому, для пересадки вибрали день 5 травня. Цього дня (за новим стилем) у 1838 році російські друзі спільно з земляками викупили Тараса Шевченка з кріпацтва. Тому цей захід мав для нас символічне значення. Для процедури висадки верби запросили також Генерального консула України в Новосибірську Василя Турка.

І так три роки я доглядав за двома вербами… А коли мені стало відомо про початок спорудження пам`ятника Т.Г. Шевченко в Новосибірську, рішили, що ці верби обов`язково треба пересадити в сквер біля пам`ятнику. І ось 5 травня 2015 року, (зверніть увагу, знову 5 травня!) вже підрослу до трьох метрів вербу, пересадили в майбутній сквер, де незадовго мало початись спорудження пам’ятника. А другу таку ж вербу я посадив рядом вже восени, після відкриття пам’ятника. З того часу і існує такий собі духовний зв'язок між погруддям Тараса та дійсними внучками Шевченкової верби. Ось так з’явилася в Новосибірську Шевченкова верба.

Ще на початковій стадії проектування пам’ятника мені в голові витала думка, що пустир біля пам’ятника (а це півтори тисячі квадратних метрів) треба облагородити і «прив’язати» до монумента Шевченка. І через рік після відкриття пам’ятника я взявся за втілення цієї ідеї – створення скверу імені Тараса Шевченка, та знову почав оббивати пороги чиновників…

Через півроку добився прийняття постанови мера про виділення цієї земельної ділянки під розбивку скверу. Після цього з тим же архітектором О. Скоробогатьком сіли за розробку відповідного ескізного проекту. За два місяці проект був готовий і я узгодив його в мерії. Центральним місцем в цьому сквері (окрім клумб, доріжок, малих архітектурних форм на українську тему) є дві калинові алеї. Відомо, що в своїх творах Шевченко багато разів оспівував калину і дуже любив її. Так ось, ще навесні 2016-го року я закупив 25 кущів саджанців калини, зібрав активістів і 22 квітня (у день перепоховання Тараса) ми посадили дві калинові алеї, де вони зараз і ростуть. Так ми встановили ще один духовний зв'язок Тараса з нашим пам’ятником (нарівні з Шевченковою вербою)… А реалізація всього проекту розбивки скверу вже залежить від наявності коштів у мерії. 

Не можна не розповісти про ще одну подію, пов’язану з нашим пам’ятником.

Буквально через кілька днів після того, як ми 29.09.2016-го року святкували першу річницю відкриття пам’ятника Тарасу Шевченку, прийшла нова радісна для нас звістка – вийшов із друку Пошти Росії маркований конверт із зображенням нашого пам’ятника Кобзареві!

Ця подія мала неабияке для нас (і не лише!) значення. Споруджуючи пам’ятник Тарасу в Новосибірську, ми, перш за все, ставили за мету прославити ім’я Кобзаря на сибірських теренах. І нам це вдалося. А після цього я поставив собі за мету прославити сам пам’ятник Шевченку в Новосибірську, в такий нелегкий для українства в Росії час. Розповім як то було, і яких зусиль мені це коштувало упродовж… цілого року.

Вже через пару тижнів після відкриття пам’ятника, я підготував пакет документів і подав заявку до Пошти Росії в Москві на випуск маркованого конверту із зображенням нашого пам’ятника. Довго там заяву розглядали і через три місяці я отримав відповідь – мовляв, ювілей Шевченка вже минув, тому це вже не актуально, вибачте, не можемо… 

Не довго думаючи, я повторно зібрав пакет документів і знову подав заявку на Пошту Росії та у видавничий центр "Марка". І знову почав наводити свої аргументи необхідності випуску такого конверта. Тепер вже через два місяці отримав відповідь – мовляв, такі питання розглядає спеціальна комісія, яка засідає раз у квартал, і вже наперед на цілий рік вона (комісія) має затверджені для розгляду питання, ваше питання не внесене, так що вибачте, нічого не можемо зробити...

Я втретє зібрав пакет документів. Але крім цього, ще звернувся до мера Новосибірська Анатолія Локтя і отримав від нього листа-підтримку моєї ініціативи. Знову направив заявку на Пошту Росії та у видавничий центр "Марка", і знову привів свої аргументи крайньої необхідності випуску такого конверта... Опускаю всі подробиці чергових поневірянь, лише скажу, що кожне моє звернення супроводжувалось численними телефонними дзвінками із Новосибірська в різні московські чиновницькі кабінети. І, врешті-решт, я взяв їх змором!.. Видавничий центр "Марка" таки випустив із друку в продаж маркований конверт із зображенням пам’ятника Тарасу Шевченку в Новосибірську в кількості... аж 500 тис. штук по всій країні!!! Так я знову досяг своєї мети, а всім бажаючим тепер (особливо філателістам) можемо направляти листи в наших конвертах.

З появою пам’ятника Т. Шевченку дещо змінились і наші культурні заходи, котрі ми проводимо в рамках національно-культурної автономії українців м. Новосибірська. Тепер так чи інакше ми збираємось біля Тараса. По-перше, це 9 березня, день народження поета. Цього дня ми колективно, часто за участі телебачення, приносимо живі квіти (в цей час у нас ще зима), тут же обговорюємо якісь плани, читаємо щось із творів поета. Обов’язково колективно збираємось 22 травня у день перепоховання поета. Також колективно приходимо до Шевченка в День Незалежності України і в річницю відкриття пам’ятника – 29 вересня. З часу відкриття пам’ятника я змінив свій маршрут поїздки на роботу і з роботи, тепер два рази на тиждень їду повз пам’ятник, зупиняюсь і кладу до підніжжя якісь квіти або гілку калини, і так круглий рік… Нічого подібного біля інших пам’ятників в місті немає…

Я пишаюся тим, що мені вдалося це зробити, що нам вдалося це зробити... Це те, що залишиться нашим дітям, нашим онукам і в новітній історії небайдужих українців м. Новосибірська.

P.S. Після відкриття пам’ятника мене дуже часто запитували – і в Росії, і в Україні в першу чергу, та і в далекому зарубіжжі: як у такий напружений час відносин між Росією та Україною, в час війни, тобі вдалося поставити пам’ятник Шевченку? Як тобі російська влада це дозволила?.. Тут є кілька моментів: 1. Дозвіл на спорудження пам’ятника я отримав у мерії ще на початку 2013-го року, коли відносини між країнами були відносно «нормальними». Пізніше, звичайно, вже би не дали дозволу.

2. У 2013 році я широко розповсюдив повідомлення, що на честь 200-річчя Шевченка в місті буде споруджено йому пам’ятник, що проводиться відповідний конкурс, і вже на початку 2014-го року узгодив у мерії проект пам’ятника. Тобто, ця подія була добре розрекламована.

3. Місто Новосибірськ – багатонаціональне, і керівництво міста та області якось намагається діяти, щоб не було в регіоні конфліктів на національному чи міжнаціональному грунті, а українська діаспора найбільша (зовнішня політика робиться не в регіонах, а в центрі), тому влада не піддалася тиску місцевих радикалів і не стала створювати нову конфліктну ситуацію.

4. Все це помножене на мою активність, завзятість та незалежність ні від кого дозволили мені зробити те, що я зробив. Хоча на перших порах я, дійсно боявся, що місцеві радикали завадять це зробити.

Володимир Павук, голова Національно-культурної автономії українців м. Новосибірська

На світлинах: Пам’ятник Тарасові Шевченку в Новосибірську. Володимир Павук: «Я часто приходжу до Тараса». А так все починалось... Роботи виконувались якісно, адже пам’ятник – на віки. В будь-якій серйозній справі повинен бути особистий контроль керівника проекту. Радісно усвідомлювати, що справа йде до завершення. Вже вималювались обриси майбутнього комплексу. Збір коштів на спорудження пам’ятника. Володимир Павук: Перед відкриттям нашого пам’ятника я відвідав Тараса на Чернечій горі і сказав йому: «Тарасе, і в Сибіру ми пом’янули тебе гучним добрим словом». Учасники церемонії відкриття пам’ятника. Останні хвилини перед тим, як спаде покривало і людям явиться бронзовий Тарас. Хвилююча мить… Володимир Павук вітає присутніх з непересічною подією в житті Новосибірська. Виступає Гнат Стеценко. Квіти Тарасові. На церемонію відкриття пам’ятника завітали українці з Омська – Лідія Блізнова з онуком Грицем. Дочка Шевченкової верби зі Стрийського парку, що у Львові. Активісти української автономії висаджують калину біля Тараса. Конверт із зображенням пам’ятника Шевченку в Новосибірську. В третю річницю з дня відкриття пам’ятника Володимир Павук з активістами знову прийшли до Тараса (29 вересня 2018 р.). Українці Сибіру заслужили пам’ятник Кобзареві.