lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 З срібляним ювілеєм тебе, “Світлице”!
Друк
Розділ: Українське слово (Мурманськ)

З Святом!«Лелеки» вітають родинний литовський колектив

Правління Національно – культурної Автономії українців Мурманської Півночі Росії, учасники самодіяльного хору української пісні «Лелеки» щиросердно вітають творчих однодумців у далекій Литві, чудовий родинний ансамбль «Світлиця», з 25-літнім ювілеєм.

Родина Ластов’яків, це маленька часточка нашого великого Роду Вкраїнського, яка своїм перлинним пісенним здобутком зачарувала серця багатьох шанобливих слухачів. Завдяки таким  талановитим та свідомим Українцям, як Роман, Оксана, Богдана, Іринка Ластовяки та старша з родини, пані Ірина Ільницька, Світ пізнає Україну, неперевершену і співочу.

Зичимо, Вам дорогенькі наші співвітчизники, щастя, зичимо здоров’я, Доброї Вдачі та ще наснаги і завжди такого ж пісенного животворчого Мироточення, яке тамує спрагу і гріє душу теплом рідного краю.

Вершинно дякуємо Уряду Литви, чоловим керівникам міста Вільнюс та всім тим, хто сприяє і допомагає нашим землякам, а саме, пісенному ансамблю «Світлиця», плекати культуру свого Родинного Древа за межами України і далеко від рідних порогів.

Відтак, зичимо всім доброзичливцям і помічникам наших друзів рясних Господніх нагород, високосно - радісних днів та всіляких гараздів за підтримку та толерантне ставлення до творчого набутку нашого народу.

Слава Україні! Слава Литві!

Многая і Благая Літа!

З правдивою пошаною –

Співголови НКАУ м. Мурманська та Мурманської обл.

Наталя Литвиненко-Орлова та Богдан Лаврів з Громадою мурманських співочих «Лелек»

15 травня 2007р.

Мурманськ

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Додатково:

Українська пісня розчулює строгі литовські серця

З сім’єю Ластов’яків — Оксаною і Романом (а також — заочно — Іринкою та Богданою) — я познайомився з ініціативи мами пані Оксани — Ірини Ільницької. Пані Ірина — дочка Костянтина Ільницького, який у 1948–1950 роках працював на кафедрі слов’янської філології ЛНУ імени Івана Франка під керівництвом видатного українського вченого і педагога — Іларіона Свєнціцького.

Ірина Ільницька все свідоме життя прожила у Львові, Оксана вчилася в Дрогобицькому педінституті (нині — педуніверситет), а потім разом зі своїм чоловіком-однокурсником Романом виїхала на працю в Литву. Відтоді минуло 25 років. Власне, на зустріч з випускниками і приїхали нині на Львівщину (та й в Україну взагалі) Оксана з Романом — українські литовці, як вони себе називають жартома. Але мав би бути інформаційний привід для написання цього інтерв’ю, скажете Ви, і будете мати рацію.

Річ у тім, що вже копу літ, десь понад двадцять, Оксана з Романом (а потім до них долучилися їхні доньки — Іринка і Богдана) створили в Литві родинний співочий гурт «Світлиця». Своєю піснею вони прокладають мости дружби між народами. «Світлиця» виступала і виступає не тільки в Литві чи Україні, знають її і в Польщі. Гурт — учасник Другого і Третього Всесвітніх форумів українців, взяли вони участь і в Четвертому, який відбувся цього року в Києві.

Родина Ластов’яків — це приклад того, як можна і поза межами України в нинішні глобалізаційні часи виховувати українськість, українську ідентичність у сім’ї, яка свідома свого походження, своєї місії в цьому світі. А також — приклад неперервности поколінь: адже мама Оксани — Ірина Ільницька — педагог, педагогами були також її мама і батько. Пані Ірина виховала не тільки свою доньку національно свідомою людиною, українкою, а й трьох дітей двох своїх сестер, що померли.

Отже, наша розмова про працю — і музичну, і духовну, і національну — з Оксаною і Романом Ластов’яками, з вкрапленням діалогу з боку Ірини Ільницької.

— Чи вважаєте, що це — доля, що ви опинилися у Литві?

О.: Напевне. У містечку Мажейкяй, де ми опинились, спочатку було нелегко. Нам видалося, що найкраще контактувати з литовцями нам буде через пісню.

— Чому — пісня?

О.: Ми з чоловіком в інститутському хорі співали, я брала участь у тріо бандуристів Дрогобицького педагогічного інституту. Якраз, до речі, цього року відсвяткували нещодавно 25 років від часу його закінчення.

— Тріо, звісно, розформувалося після випуску?

О.: Кожна з нас мала свою долю. Роз’їхалися. Я — найдалі.

— І все ж таки: чому — пісня?

О.: Бо я подумала, що важко чимось іншим переконати інший народ у тому, що ми — наша нація — недаремно живе під цим сонцем. Вони нас інакше сприймали.

— Як?

О.: Як це, звичайно, водиться — «приїхали до нас інші». Так литовці нас спочатку сприймали. Тож ми вирішили: будемо співати —прокладати такий, знаєте, місток до литовців. Котрі, загалом, є щирі, гостинні. Але дуже довго до себе не підпускають. Дивляться, придивляються... А коли вже стануть друзями чи вас оберуть як друзів — то до кінця життя.

— Як ви вперше відважилися виступити з українською піснею в неукраїнському краю?

Р.: Свято було в місті. І ми з Романом вирішили заспівати. Ще — мій брат Андрій був з нами.

— Коли це було?

О.: Десь у вісімдесят п’ятому. Андрій — баритон, Роман — тенор, я — сопрано. Було багато мелодій. Ми заспівали «Світлицю» Ігоря Білозора. Відтоді й став наш родинний гурт «Світлицею».

Р.: Від тієї пісні ми як пісенний гурт і почалися.

— Що є в бібліотеці Ластов’яків?

Р.: Твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Євгена Маланюка, Юрія Липи.

О.: Ми завжди говорили: оселя — це місце, де збираються найближчі. Потім ми переїхали до Вільнюса. У Каунасі отримали несподівано першу премію на святі-конкурсі «Співає сім’я». Під враженням того ми навіть заплакали від щастя.

— Чому?

О.: Ми, українці, далеко від України, здається, прихилили до себе піснею інших. Співали ми і пісню на слова Івана Мазепи «Ой, горе тій чайці».

— Чи ви супроводжували свої пісні певними поясненнями — так би мовити, прозою?

О.: Ведуча запитувала про те чи те, ми, звичайно, відповідали. Розумієте: нам було радісно, що литовці, не знаючи, річ ясна, української мови, надзвичайно близько до серця сприймали мелодику нашої пісні. Що наша пісня розчулює строгі литовські серця.

— А в Україну, додому, не хочеться повертатися?

О.: Спочатку, коли туга за Україною була дуже сильна, нам вдалося, сказати б, створити Україну вдома. Ми дітей самі виховували. Книжечки, платівки, діафільми закуповували у Львові, коли гостювали тут...

Р.: Казки. І все це формувало наших дівчаток в українстві. Приклад батьків і, власне, те, що вони слухали від нас казочки, дивилися мультфільми, чули пісні, самі підспівували. Бо зараз яка наука — як вкрасти, як обдурити. Навіть у мультиках, чи — в казках. Замість того, щоб вчити добра.

О.: Через п’ять років, коли ми приїхали до Дрогобича з Іринкою, дуже хвилювалися. Намагалися вгадати: що скаже мама Романа — чи належним чином ми виховали дитину, тобто чи українська вона дитина у сприйнятті мами.

— І що?

О.: Ну, по-перше, ще у Львові ми почули від Іринки: «Мамо, тут всюди чути українську мову!»

Р.: Це її дуже вразило. Ну, розумієте, чути українську вдома, тобто в Литві, і раптом — усі (чи майже всі) довкола рідною мовою розмовляють.

Р.: Ми всюди брали дітей із собою: Богданка — в рюкзаці, Іринка — на руках.

О.: У 1991 році ми були в Коломиї, на Соборі Духовної України.

— Олесь Бердник організовував?

О.: Так. Ми приїхали від «Саюдіса». Тоді, як пригадуєте, була блокада Литви. У магазинах — тільки морська капуста, тюлька... То був шок: «або свобода — або ковбаса». Ми виступали з концертами в містах Закарпаття, зокрема у Хусті, Львові. За ті гроші, які ми заробили, власне, еквівалент, та й інші, закуплено було для «Саюдіса» ліки — вантажна машина з ліками відбула тоді зі Львова до Литви. Нам було приємно, що й ми причетні до цієї акції.

— Ви разом вчилися на музично-педагогічному факультеті?

О.: Так. Співали всюди, де можна було... І продовжуємо це в Литві. Проводяться прекрасні вечори.. Тисячі людей. Литва надає безплатно зали. Коли литовці дізнаються, що ми — з України, кажуть: та ви добру справу робите. Помаранчевий колір став модним у Литві. А ще нині нам кажуть: робите справу для держави, а нічого з того не маєте...

Мама пані Оксани — пані Ірина Ільницька, яка уважно слухала нашу розмову, час від часу доповнюючи своїх дітей, наполегливо порадила моїм співрозмовникам: «А виступ з програмою про Маму?! Розкажіть…»

Погоджуюсь:

— Прошу розповісти.

О.: Виконували ми пісню Платона Майбороди на слова Андрія Малишка «Рідна мати моя». Уявляєте — це було досить несподівано, але й приємно: зал встає і разом з нами починає співати пісню.

— Якою мовою?

О.: Литовською. Я потім питала людей: звідки ви знаєте цю українську пісню? То — не українська, — кажуть мені. — То литовська народна.

— З чим ви не згодні, що вам не подобається в Україні, що б ви хотіли змінити?

О.: Не-українська пісня — попса — всюди чи не в усіх маршрутках.

І.: Оксана і Роман разом з дітьми живуть досить насиченим життям, мають багато знайомих. Ми належимо до людей, які підтримують знайомства, і то все залишається в пам’яті. Діти то все бачили і бачать.

— Чому Ірина з Богданою тепер у Польщі?

О.: То — ширший світ. Діти повинні розвиватися. Вони не можуть сидіти коло нас. Вони — самостійні. І це не залежить від того, у якій країні житимуть. Навчаться, приїдуть додому, в Україну, віддадуть усе, чого навчилися.

І.: Іруся вірші пише литовською мовою.

Р.: Наша мета — все робити для самовираження дочок, щоб діти вивчили українську культуру. А нам із ними щоб було цікаво, як і їм — з нами, щоб мати спільну сферу як зацікавлень, так і діяльности.

О.: А найголовніше — гармонія. Щоб діти виховувалися на гармонії матеріального і духовного.

О.: Богдана у нас і малює, і ліпить. Нас якось запросило земляцтво в естонське місто Ихве, що недалеко від Таллінна, на фестиваль різних культур. Богдана виліплювала з муки, з глини колоритні вироби, розмальовувала їх і там же продала. Це — добре.

Р.: Вона перед тим дві ночі не спала, бо, по-перше, думала, як розширити українську тематику різних виробів, а по-друге — щось собі заробити.

— Що дівчата в Польщі роблять — вчаться, працюють?

О.: Богдана у Гдині закінчила другий курс художнього ліцею, ще рік їй вчитися. Ірина — на факультеті філософії і соціології Варшавського університету, перекладає. Перейшла на третій курс. Як ми вже казали, пише вірші і литовською, і польською.

Р.: Ми не дали їм музичної освіти, але навчили українства, Україну відчувати серцем. Діти ніколи в нас не сиділи без діла. На Різдво — концерти в церквах, чи разом з нами, чи без нас, інколи — по три концерти на день. Це ввійшло, як кажуть, у плоть і кров.

І.: Я згадала: коли Іринка мала дев’ять рочків, то написала патріотичного вірша, в якому є такі рядки:

          Земля наша рідна —

          То є Україна.

          Ми бачимо часто

          Її уві сні.

Замість післямови. Є підстави сподіватися, що молоде покоління українців, яке сформувалося вже в нові часи — незалежно від того, де проживає, навчається чи працює, — змінить своєю діяльністю Україну на краще. Життєва і творча доля родини Ластов’яків — запорука цього.

Богдан ЗАЛІЗНЯК

Гурту - 25

Родинний співочий гурт «Світлиця» (зліва направо): Богдана Ластов’як, Ірина Ільницька, Іринка, Оксана і Роман Ластов’яки

Світлина автора