lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Про зустріч з Землею мого юначо-шкільного Донбасу

Герб міста Макіївки

або Чи виростають дерева на схилах закам’янілих шахтних териконів Макіївки

Виростають!.. Оті, що най витриваліші… Виростають і гомонять віттям Неопалимої Купини несхибних зелених верхівок, попри пекельну вогняну загрозу, всупереч бурелому зла і силі протистояння…

А що... візьму ціпок у руки і гайда пішки на Вкраїну!

Піду степами, через луки...

А може, птахою полину через усі річки і гори...

Моя Вкраїна – не за морем!

А то – й моря перебреду!

І ось нарешті я дійду... до вулиці...

І в першу хату постукаю.... чи ж схочуть дати

Мені гарячого борщу?

А може скаже: „Не пущу!” господар і собаку спустить,

І на поріг мене не пустить...

То й що! Тоді посплю під тином,

Немов у неньки України у пазусі, бо знаю я:

Міняються часи і люди,

А Україна є і буде,

І з нею доленька моя!

Тетяна Царенко

В Україну, а вірніше буде сказати, до мого юначо-шкільного Донбасу, я таки дійсно, прийшла пішки. Діставшись електропотягом до російської станції «Успенская», надалі я перетинала два кордони, тобто російський і український, пішки.

Мене це аж захоплювало, бо так було вперше. Багато часу це не зайняло, хоча таких «перетинанців», як я, було досить багато, але з усього було видно, що останні мали набутий досвід і вже заздалегідь «заповнену» міграційну картку, отже все проходило жваво і підтюпцем. Підступивши до українського кордону, я відчула, що мене охопила певна приємна гордість, адже я стояла біля саменького порогу Незалежної Держави – Україна, лише на відстані подиху від мого Донбасу.

Українські митники намагались бути ввічливими і навіть давали пораду, на кшталт того, що в графі «мета перебування» слід писати: «частноє», на що я вперто відповіла: «на гостину», а в графі «спосіб перетинання кордону» наполягали, аби я написала «пєшком» Трохи посперечавшись з нашими, все ж - таки рідними митниками, і написавши так, як вважала за грамотне і доцільне, я переступила поріг моєї України. Вже на ходу, повернувшись і посміхаючись, сказала хлопцям: «Слава Україні!» і пішла. Хлопці, хоч і знітились, але кинули мені навздогін: «Хай живе!» Також засміялись, і було відчутно, що один з психологічних кордонів України я подолала без зайвих образ і проблем. Мене прийняли такою, якою я є, і коли вже вода камінь точить, то люди, а тим паче земляки, якось мають розумітися і незлобиве, звеселене добрим настроєм слово, породжує і добре порозуміння. Пощастило мені й з автобусом - водії уважно споглядають в бік кордону і чекають на найостаннього мандрівника.

Автобус в’їхав в місто моїх колишніх дівочих надій саме з того боку, де я колись і жила. І от я вже на знайомій стежині. Колись тут було виходжено, вибігано і вимріяно стільки, що могло б настачити не на одне щасливе людське життя. Але ж  роки, наче розсідлані коні, летять так стрімко і невпинно, - дуже скоро починаєш розуміти, що більша та найкраща частка життя вже в минулому, рівно ж так, як поринуло в минуле і усе те, про що мріялось… Так і не збувшись… З присмаком гіркоти враз усвідомлюєш і те, що оте очікуване «найкраще» відбулось саме тоді, в юності, саме тоді, коли мрії мали рожевий колір і стрімкий намір гнатися за Доброю Вдачею в хтозна які Світи.

Спізнавшись з Мурманськом, я не любила повертатись в Макіївку. Згодом покинула це місто назавжди. Тепер, на відстані 30 літ, я розумію, що то була оманлива спокуса молодечих літ і поклик романтики. Тільки тепер я розумію, що найкращий корабель - це той, на якому ти пливеш, а не ті, що проходячи мимохідь, спокусливо манять…

А Донбас журився мною, приходив до мене у прозорих снах і кликав…  І от нарешті я приїхала. Боже, сама собі не вірю - я в Макіївці. В Донбасі я жила разом з мамою. Мама працювала на шахтному териконі, на «КПД», а вірніше - на канатно-підвісній дорозі, які тепер і на фото не збереглись. Майже паралельно, одна проти одної, снували дві низки вагонеток по витягнутому колу міцного канату. Ті чавунні вагонетки, наче переобтяжені бджоли, тягнулися - від шахтної «відкатки» до терикону, а потім, «порожняком», рушили знову на «відкатку» . Одне коло, в оберті часу, за «свідченням» мітки, роль, якої виконувала прив’язана до коліщаткової штанги вагонетки скручена газета, тривало годину. Відтак, мінялось дві пари тих натруджених жіночих рук, які скеровували важелезним приладом - важелем і наповнювали вагонетки породою, яка випростовувалась з роззявленої відтвори верхнього бункера. А далі, навалюючись тими ж руками в засмальцьованих породою робочих рукавицях, а ще й усім поштовхом свого напруженого тіла, що ледь тримається в підперезаному “кухвайці” - бушлаті на металеву товщу вагонетки, із гучним скреготом відкатували її робітниці по канату в напрямку терикону. І так одну за другою, аж до «газети», тобто до зміни… А цілковита зміна була довга та холодна, бо так «мінятися руками» доводилось не раз. І на «відкатці», і на териконі, більшість виробничих процесів була механізована, але збої в механіці траплялись дуже часто і отих жіночих рук потребувало ще й до лопати – «шухлі», тоді, коли та клята вагонетка зненацька перевертала породу, не дійшовши до бункера терикону… А ще ж, Боже ж Ти мій, і жартувати і співати під час такої тяжкої праці не цуралися. Не гнівили на Долю, а приймали її такою, якою і розжились у цьому житті. На підземних роботах жінок вже не було (хіба що санітари-фельдшери), але на самому початку 60-х, то було зовсім свіжим «минулим». Якщо по-правді, то поки одні (дехто втікши від колгоспного «раю») напружено штовхали вагонетки, то дехто, оті, що з дуже «мудрих», нишпорили по базару, вважаючи себе людьми з достатку (а так воно і було), бо живилися виторгом з спекуляцій на дефіциті. І досі вчувається оте шипіння, що роїлося біля входу на базар: «што нада?.., што нада…?» Зараз є все…, а «нада» хібащо трохи Світу і Радості. Макіївський базар, то окрема тема, бо жартома казали, що на ньому, при бажанні, і бомбу купити було можна. На власні очі бомбу не бачила, а от коней, який продавали цигани (їх, циганів, у Макіївці було дуже багато - і осілих і подорожуючих) бачила і не раз. Ходила чутка, що перед продажем цигани коней трохи підпоювали горілкою, аби «товар» приваблював гонором. Вірю, що так і було, бо бачила, як коні ставали дибки, іржали, а покупці прискіпливо їм видивляли зуби…

Отакі спогади, не раз побачені на власні очі, а не придумані…

Керівництво шахтоуправління завжди йшло назустріч робітникам, коли йшлося про переселення робітника в вигідніше житло. Отже, таких квартир, в яких нам з мамою довелося жити в Макіївці, було три. Відразу, що кинулось в очі, як стрімко виросли дерева! Високі, стовбуристі і такі привітні. А ще, в Донбасі, більше, ніж десь, земля вгинається від горя і смутку по загиблим шахтарям. Отже, сивіє ця земля під гнітом гірких споминів, помітно осідає, наче хоче тим зануреним гнівним поступом натиснути на рамена нещадній шахтній безодні, яка багатокілометровими темними лавами - ящірками простяглася під рухливо - бурхливою поверхнею міста. Нижчими стають будинки, репаються стежки, а дерева ростуть невпинно, бо життя вирує і веде перед, навіть тут, в краю тяжкопоклінного “Чорного золота”. Слава Вам, Донбасівці, уклін вам, Земляки мої, за те, що ви розділили участь цієї Землі, цього Болю, втрат і вічних тяжких чекань. 

Я так хотіла ще хоч раз зустрітись з вами, а коли нарешті приїхала ви мене чомусь не впізнали… Та ніхто… Зате, коли впізнали, ото було слізних жнив, розмов, спогадів і пісень… Тут, в Мурманську, я не раз пригадувала оті наші пісенні вечори біля під’їзду, просто неба, та нажаль не всіх застала, з ким співалось і щедрилось розмовами. Дуже багато людей померло, але, дякую тобі, Боже, ще багатьох таки і застала.

Вглядаюсь в таке ж вродливе, як і п’ятдесят років тому, обличчя 92-літньої тіточки Марусі Білик і очам своїм не вірю… А тіточка Ліза?! Їй 82! Дай, Боже, їм здоров’я і сили, аби ще довгенько топтали ряст. Ці чужі, але такі рідні тіточки не злякались мого українства, бо і раніше з ними я завжди була собою – українкою. Їх обох, аж ніяк не здивувала моя мова. Точилася між нами розмова так, наче й не було отих 30 років мого забігання в моє оманливе «майбутнє» Та ж пощастило навідати Донбас саме на Спаса, отже Свяченим яблучком, дай Боже, аби не в останнє, мене пригостила саме тьотя Маруся «Біличка». Так було і раніше. Свячене Яблуко з її рук через вікно моєї перукарні і саме на Спаса… І перекупня, як стояла, так і стоїть, і тут, пам’яттю, наче навмання, засіяно, і аж ні разу не полено. Кожний куточок, кожна стежина, кожна зустріч - велика Земна радість і свято Душі. Заходжу в прохолодне лоно фойє будинку культури, (як по колишньому, то шахтоуправління «Пролетарське»).  Все так, як і колись, - тільки не ми, а інші діти заклопотані тут мистецькими справами.

Приглядаюсь до старого стенду на стіні - «Любимые актеры кино» - на великих кольорових фото впізнаю, дійсно, талановитих майстрів кіно, але жодного українського. Навіть Івана Миколайчука не побачила, - наче не було такого українського майстра і його безсмертних робіт в кіно.

Моя школа за №86. Той же запах свіжої фарби, ті ж коридори, актовий зал і їдальня ( пригадалось, як колись лічила гроші – “чи вистачить на порцію з котлетою або хоч на пиріжок з горохом?” - тоді весь час нестерпно хотілось їсти…) Дивно, але актовий зал, попри мої сприйняття на зменшення усього, що бачу, великий і просторий. Де ви, оті співочі хорові хлоп’ята? Пам’ятаєте, як вами керував найталановитіший у Світі хормейстер Кирило Никифорович Гутник? Нам би отакого керівника в мурманську українську громаду керувати співами. То був незмірний талант, далекий від думки заробітчанства в культурі. Кирило Никифорович доводився рідним батьком нашій класній керівничці, Алі Кирилівні Гутник. Вона і «випускала» наш клас у Світи з СШ№86 у тому далекому 1968 році.

Таблички на дверях класних кабінетів ще ті, що й мене пам’ятати мають. Ось одна з них - «Кабінет украинского язика и літератури». Нонсенс, але ті хто хотів та не цуравсь, то навіть в площині такого нонсенсу не зреклись українства. Однак, як писав Василь Стус: «Нас мало, нас малюсінька шопта…» Але радію, бо нас скоро таки стане більше…

В тій школі, що за №95, де я навчалась з 3-го по 7-й клас, мене зустріли дуже привітно і буквально всі, з ким мені довелося спілкуватися, розмовляли українською мовою. Виявилось, що ця школа розпочала повний курс викладання рідною мовою. Душа гортала спогадами тих далеких шкільних літ… Колись саме в цій школі, що за №95, довелося плакати нашому класному керівникові Вірі Степанівні Сташенко (що була родом з Білої Церкви). За мене, за моє українство, вчителька дістала догану від директора школи Шворєвої Віри Андрійовни.

А було це так. В ті роки було прийнято проводити конкурси інсценізованої пісні. Наш клас готував пісню «Бухенвальський набат» Отож, вкрай були потрібні костюми для «інтернаціональних колон» про які співалося в пісні. Старцювати на діставання тих костюмів по клубам вирушило нас мабуть душ з п’ять. Пройшли не один клуб, та все без успіху, - костюми є, та не дають… Ризикнули ми податись аж в ДК , що від металургійного заводу ім. Кірова. Від центру міста трамвай шамрів на ту «кіровську сторону» ціленьку годину, але нас це не лякало. Аж тут нам пощастило наскочити на сірі булки, що продавалися вільно, оті що були навпіл з горохом, бо то були оті роки, коли кукурудза була королевою полів. Витративши гроші на булки, і в тім добре підхарчувавшись, до «кіровки» однак довелося іти пішки. Прийшли, мало не під вечір, а ще й пощастило без усіляких перешкод попасти до директора ДК. Якщо жива сьогодні ця славна, добропорядна свята людина, то пошли, Боже, йому здоров’я на Многая Літа. На лискучому паркеті  директорського кабінету під нашими ногами утворились здоровенні калюжі, бо йшли довго та й талим снігом. Зустрів нас директор наче рідню, викликав костюмера та й дали нам костюми на які ми й не сподівались. Дали нам смугасте вбрання в’язнів Бухенвальду і дещо з інтернаціонального вбрання, однак, з інтернаціонального, більше було українського…

Додому летіли, наче на крилах. І от день конкурсу. Я вбралась в чудовий український стрій - чоботи були такі, що таких я і дотепер не бачила, - на високому підборі і халявки наче на мене шиті. Для повного сценічного перевтілення намастила я губи червоним, аби ж було ще краще до таких гонорових чобіт. Як на ті часи, то такий вчинок вважався нечуваним викликом і ганьбою. Але я сама собі подобалась, аж дух переймало, та все до дзеркала припадала, та ще добряче повихилясувалась аби мене побачила й директорка школи. А та і побачила. Невдовзі помічаю, що ховаючись від нас, учнів, гірко плаче наша вчителька Віра Степанівна. Я скоренько утерла губи та й вибачатись за таке сміливе безглуздя, а вона мене обняла, притисла до себе і плачучи каже: «Не в помаді справа…» В чому була справа я якось відчула і зрозуміла, без зайвих пояснень, зрозуміла, бо майже всі дівчатка були в українському. «Добре», що хоч вбрання в’язнів на інших учасниках, якось «нейтралізувало» наше захоплення українськими строями. До прохолоди шкільних аудиторій обох шкіл наче Душею пригорнулась і не тільки тому, що серпнева спека обпікає тілечко наче мартен, а ще й тому, що пам'ять річ особлива і проходить крізь саменьку Душу. Але дряпнуло мене і сухим безликим безпам’ятством. Немає винних, нема на кого скаргуватись, хіба що на плин невдячного часу, але… І в тій, і в другій школі, з ким би не розмовляла, - ніхто не пам’ятає старих вчителів. Наче їх тут ніколи і не було… Наче і нас не було… школярів шістдесятих…

Засвідчую Совістю, присягаюсь Пам’яттю: Були! І вчителя були, і ми - маленькі шістдесятники… А чому б, скажімо, не зробити в кожній школі стіну-меморіал з фото - світлинами всіх випусків, які закінчили школу?! Так, саме стіну, а не якийсь лежачий альбом. Певна, оті наші завзяті, замріяні і такі відверті обличчя, з тих далеких шістдесятих, а то й п’ятидесятих чи сорокових нестимуть спрагу до знань, будуть засівати німим прищепленням патріотизму і благословенням в позашкільне майбуття. Бо ж не може в Світі так невдячно бути! Чому сьогодні тільки стіни, та ще такі рідкі мандрівники, як оце я, гортають пошанівком пам’яті до тих колишніх літ. Підіймаюся сходинками центрального входу на другий поверх в школі №86 . Щербаті обушки сходів знову підводять до згадки. Вчителька української Віра Єфремівна Сабіно, часто згадувала, як по визволенні Донбасу від німців, їй разом з іншими вчительками, довелося відмивати школу, бо саме в нашій школі була німецька конюшня. Отож, німці виводили коней похапцем з другого поверху (!!!) школи отими самими центральними сходами, тому й щербаті, і тоді, відразу по війні, і в шістдесятих… і тепер…  Шкода, не дожила до мого приїзду ще одна вчителька української мови - Кебкало Надія Петрівна... Та що там… стількох дорогих мені людей вже немає на Світі, що жах… Очі та свідомість пам’ятають директора СШ №86, фронтовика Осадчого Максима Романовича, геніального педагога, вчителя історії Миколу Олексійовича Труханова, неперевершеного фізика Решетова Михайла Івановича та ще багатьох і багатьох… Отака вона, Панна Пам'ять, - не завжди рожева, але завжди відверта і непідкупна, бо на те вона й Пам'ять…

Радість спілкування з колишніми сусідами складалась бурхливо… Всі раділи побаченню, але мало хто повірив мені, що моя «сєвєрная» пенсія сягає 4400, (а тепер додали! - то 4 600) російських рублів. Ця сума сьогодні не посідає навіть 200 доларів. В сусідньому до Донбасу ростовському Таганрозі мій брат, якого всі сусіди добре пам’ятають - «Заслужений льотчик-випробувач СРСР», «вдовольняється» пенсійним достатком в 6000 російських рублів. І це та легендарна людина, яка все життя, мало не з підлітка, вчила літаки літати, про яку написано безліч статей та навіть у вагомій книзі про літакобудівництво в СРСР?! Все говорило, та навіть кричало тут, в Донбасі, про те, що нібито в Росії споживаємо сало в шоколаді. В один голос доводили, що по телевізору ж на власні очі бачать, як добре в Росії, то що ж я тут верзу усілякі нісенітниці?! Але правда залишалась правдою…

Бідні мої земляки… Ви, терті негодами і повальною брехнею чужомовних екранів так і не повірили мені, моїм власним очам і моєму досвіду, а я ж вам сказала відверто, так, як воно насправді і є...

А більмо чужомовних екранів свою справу править, крутить нею, гендлює, як циган сонцем. Бо як можна погодитись з твердженням того, що НАТО – це рабство: мовляв, Америка нас поробить рабами… Люди добрі, та в Америці, ще на той час, коли скасували рабство, багато афро-американського людонаселення боялося розлучитись з отим самим рабством, яке вже відходило в минуле. А скільки країн Світу вже долучилось до складу НАТО? Адже, НАТО, то не тільки Америка. Та ще ж додам і те, що й живцем казала мало не кожному, з ким доводилось розмовляти, що долучитись до складу НАТО хочуть багато країн, а вийти з НАТО поки що ніхто. Невже інші країни, та що там ціла низка розвинених країн Світу, дурніша за Україну? В НАТО ніхто нікого не утримує, як то було в тоталітарнім Союзі? І це про щось таки та свідчить. Бути Україні в НАТО, чи не бути вивершить життя і ваш вибір, мої дорогі українці, але варто думати ширше тієї хибної думки, яку вам намагаються підсунути, як наче ви ті сліпі старці, які самі не в змозі дати собі ради. Ви - Український народ! Не дурніший за будь-який інший, відтак і господарюйте самі на своїй Землі, а не дослуховуйтесь до фарисейських «порад» зайд і зазіхателів на прабатьківську Землю вашу. Цей мій аргумент сприймався якось, більш – менш, довірливо, бо правди тут було ніде діти. А головне, було над чим замислитись.

На тому, 19-му кварталі, де мешкала я з мамою, з третього по сьомий клас мого навчання в школі, я не була ще й більше, ніж оті 30 років. Дивна річ - мені повсякчас не давала спокою ота наша стара квартира, де ми жили ще й з сусідкою Марійкою… А ще марилось у снах, що поза кварталом, там де було трохи людських, самочинно розкопаних городів, та пробігала стежка, що вела на терикон, де працювала мама, то наче все у якихось святкових вогнях. Трохи згодом, при побаченні з цим куточком мого міста, я побачила там зелену розкіш садкового буйноцвіття. От і сни мені прямували в руку. Хіба не диво, - побачити садово-фруктову царинку на місці колишнього пустирю?!

Третього дня по прибутті попрямувала я на цей квартал. Боже правий, знову дивуюсь деревам. Ціла урочисто-тополева алея вела вздовж шахти аж до самого кварталу. От я стою перед вікном свого будинку. Вікно, що з кухні, вилискує модними шибками в ошатних новеньких рамах.

Це вікно незабутнє… То вже коли з’явились ті магнітофони або й «Спідоли» чи «Альпіністи»?! Тоді, в ті роки, звичайна радіола була за коштовну гонорову річ, особливо коли мама дозволяла влаштувати її на підвіконні отого, сьогодні такого модерного вікна… Отож заводилась платівка - «Аргентинське танго» або

 «Танго солов’я» - і починалось люксусове свято… Люди, що на той час траплялись у дворі, танцювали парами з таким задоволенням, що заводити хотілось ще довго і довго…

Тепер люди не ті…. Та ще й тоді, на початку шістдесятих, добра половина мешканців нашого двору виїхала до себе в Литву. З чим це було пов’язано? Дуже багато було на той час серед нас литовців. Жінки-литовки дуже гарно вишивали, варили смачне варення і доброзичливо ділились рецептами того варива. Серед шкільних наших товаришів також було багато литовців. Литовці відрізнялись від нас своєю європейськістю, але це тепер я даю їм таку характеристику, а тоді, на початку шістдесятих, нам вони просто подобались, ото і все. І раптом всі виїхали. Можливо то були якісь тимчасово виселені з Литви люди? На примусові «заробітки» в Донбас? А після розвінчання культу Йосипа Сталіна і виїхали. Ніхто цього не може сказати, а я лише можу припускати, бо виїхали всі враз, і саме по тій порі, після ХХ з’їзду КПРС. Залишився єдиний дядя Стас, бо жінка його Ванда гнівила на нього за зловживання горілкою.

А ще у дворі жило багато татарських родин... Дуже часто і в ті роки траплялись похорони загиблих шахтарів. Ми, діти, бігали подивитись до труни на небіжчика, але дивувались, що татарські родини ховають своїх не так… Чекають на прихід мули і ховають без зайвих оглядин сторонніми людьми. Усіх загиблих було однаково шкода, - на той час, коли траплялось таке лихо у дворі, ми, діти, ставали мудрішими, все розуміли і долучали смуток наших маленьких сердець до горя старших. 

Не уникнула спокуси, щоби не піднятись на той поверх де жила… Чому ж пишу, що не уникнула? Та за тим і їхала, аби хоч на мить побувати у дитинстві і отому ще не утятому червоточиною байдужості юначому житті. Та спізнилась у часі і вимірі реалій…

Тяжко було пояснити господарям колишньої нашої квартири, хто я і що мені потрібно. Я дуже намагалась бути відвертою і зрозумілою, називала багатьох людей, яких вони також добре пам’ятали, навіть пропонувала їм споглянути мої документи… Ні, не пустили мене на ті бажані 1-2 хвилинки до квартири. З тим і повернула я у двір. Дитячий майданчик посеред двору, наче лісопарк, гривами дерев співчутливо прихилився до мене. А я сіла на бруківку дороги і жадібно вглядалась в те, таке до болю знайоме мені вікно. Не можливо було не відчути, як спостерігають за мною господарі, крізь ті модні шибки, що ошукують людей оманою людського існування на землі, бо вони, ті люди, мене бачили, а я їх ні. Та, зрештою, не дуже хотілося й бачити, бо була я в ці миті в стократ заможніша за них. Вони тупо пірілись у свої коштовні шибки - хамелеони, а я в цей час чула «Танго солов’я» і навкруг мене вирувало справжнє щиросердно-людське, а не вакуумне позашибкове життя. Уявляєте? «…Міняються часи і люди, а Україна є і буде, І з нею доленька моя!»

Шкода, лишень,  що не дочекалась мене посаджена мною в цьому дворі черемха. Напевно, що вже віджила своє черемхове життя, а можливо комусь і заважила під вікном своєю непідробною справжністю буття.  Аж ось на мою вдачу вигулькнув дотепний чоловік  з вікна сусіднього під’їзду. Я озвалась до нього українською, і, о диво… і він став так природно і ненапружено говорити до мене довірливою черкаською говіркою. Запросив до себе. Трохи погомоніли про політику, людей, життя, а головне, що цей чоловік розповів мені про всіх, кого я пам’ятала, а пам’ятала я багатьох. І він знав тут усіх, і не тільки у дворі, а й тих, хто жив поодаль. А от мене так і не згадав, бо саме у той час, коли я мешкала у цьому дворі, він служив у війську. На подальші провідини знайомих пішли з ним разом, бо і йому стало цікаво, що оце я на відстані стількох літ і десятків тисяч кілометрів все пам’ятаю та все розпитую, то про того, то про іншого. Цьому чоловікові було зрозуміло, що так добре пам’ятати людей цього куточка Макіївки може тільки та людина, яка справді тут жила і берегла все і про кожного у своїй душі стільки літ. Дякую цьому чоловіку за довіру, доброзичливість і Українство. Є ще Україна. І Українці є! І їх, таких, хто не ховається за шибкою хибної совісті та ще за більмом чужої культури і ментальності більше, а значить бути Україні і надалі, аж поки стоїть Світ.

Протягом тих трьох днів побачила багатьох, але не всіх… Хтось виїхав, хтось вже й помер, а дехто спізнався з горілкою. Дуже радісне і разом з тим тяжке враження маю від побачення з одним своїм однокласником. Був у класі найвродливішим серед хлопців і напевно в першій п’ятірці, як за розумом… Ще й до тепер він такий же гарний та ще більше начитаний…Недобра доля спіткала його ще у юнацтві - не він її шукав, але вона його знайшла та доля… А відтак, відбув він багаторічне покарання, однак вийшов на волю таки порядною людиною. Не піддався на улесливі замани йди до лав «рекету» та усілякі бандитські угрупування, які саме на той час набирали оберти і накопичували мафіозний досвід. Торує свій земний шлях розмірковано, не розминаючись з людяністю, іноді в парі з горілкою, але шанує все щиросердно-людське і не розхвиськує своєї совісті на оті вади і спокуси, що від лукавого... Багато чого цікавого винесла я з бесіди з цим своїм однокласником…  Фактично, все те, про що і сама добре здогадувалась, адже я і сама донбасівська і ментальність Донбасу знаю не на балачці, а за життям, хіба що отим, що на відстані… Тепер Донбас став ще «крутіший», а чи добре ото воно?.. Вірогідно, що ні… Якось дивакувато сьогодні споглядати на старих кам’яних «гостей» минувшини. Пам’ятник Володимиру Леніну так і стоїть, як вкопаний, перед шахтоуправлінням (як тепер то «ім. Леніна»). От тобі і не той Донбас?!.. З одного боку мафіозні «клани», а з другого – Ленін… Хоч стій, хоч падай… Чума гостює в сатани - інакше і не скажеш.

Пробіглась по шахтоуправлінню, вийшла на шахтний терен. Тутечки все по-праведному - робоча територія, щоденне трудове причастя і вперто-настирлива суперечка відбійного молотка з царством чорного золота. Тут все ще так, наче й не втекло того терміну часу в тридцять літ. Отой самий «підйом», який вірогідніше нагадує прірву, з якої не всім судилося «піднятися» на Світ Божий. Та ще перед очима ота ґратована кліть, що повсякчас поринає у шахтну безодню і підіймається на поверхню з людьми. Ні! з людськими життями. Тут поруч механічна майстерня, ота сама «відкатка», «стройцех», пральня, «здравпункт», робітничі бані і, недалечко - насосна споруда. А «флягова» і «лампова», то окремий куточок моєї дитинної пам’яті, бо й зараз не втерпіла, щоб не забігти та не напитись отієї безкоштовної газованої водички, якою шахтарі-гірники наповнюють фляги перед зміною, як іти в забій. Наближалось аж два свята - День Незалежності України та День Шахтаря. Я сердечно вітала з цими святами шахтарів, які мені траплялись на шахтному подвір’ї.

При посмішці в них лише зуби біліли, а обтяжені шлемом – «коногонкою»  чоло та очі сперечались і не погоджувались моєму проханню стати зі мною до фотокартки. Не до красування цим натрудженим людям, не до свят, і я їх розумію більше, ніж хтось. І не серджусь.

В центрі міста виріс красень - храм Божий. Ото було мені приємне здивування. А ще вразили люди… Одягнені не бідно, в магазинах роблять досить дорогі закупи, якось виживає Донбас, не дивлячись ні на що. Шкода, лишень, що мало діток у теперішніх макіївських дворах, а раніше ж було високосно-голосно

від дзвінких дитячих голосів. Набагато складніше було їхати в автобусі (тролейбуси, до речі, чомусь відмінили…) У всіх, хто їхав поруч зі мною в автобусі викликало роздратування моє спілкування українською мовою. А мовчати було неможливо, бо мене майже усюди супроводжувала моя колишня сусідка Зіна. Після отих 50 грамів «за приїзд», Зіну аж підхоплювало до розмов, отож розмовою щедрилось. А Зіні кортіло мало не усім розповісти, що я приїхала з Росії, з Мурманська, та оце так добре розмовляю українською…  Отож всіх присутніх, наче електрошоком вражувало моєю українською вдачею. Всі враз починали  сварливо доводити, що в Росії так не говорять, що так «разговаривают» тільки «западенці»...

Що я мала робити? Тихо і дуже стримано відповідала, що коли б я зараз почала говорити російською, то ви б зрозуміли, що так, чисто і грамотно, по російські, ви також розмовляти не впораєтесь, бо і своє втратили, але й чужого не здобули… Галасливе сперечання моїх любих земляків потерпіло поразки лише тоді, коли під’їжджаючи до шахтних териконів, (як по зовсім старовинному, то териконів шахти “Іван”), я сказала їм, що я дійсно з Росії, з Мурманська, але жила в цьому місті досить багато років і школу закінчила оту, що ми щойно проїхали, тобто за №86, а приїхала подивитись ще й на те, чи виросли дерева на схилах оцих териконів?... Я нагадала моїм макіївцям, що лунки в скам’янілій породі тих териконів вибивали (а потім усмаковували їх земляним грунтом) ще в 1966 році, коли порода, маючи добру частку добірного вугілля, ще мала властивість самопідпалюватись від пекучого сонця. На моїх очах куріли ці терикони димом від очевидних для зору острівців полум’я, яке безжально оточувало молоденькі беззахисні саджанці. Отож, цілих тридцять років боліла мені душа, чи вистояли оті зелененькі маленькі деревинки, чи виросли? А тепер бачу і радію, бо хоч не всі, а таки виросли!.. Оті, що найвитриваліші… Виросли і  гомонять віттям Неопалимої Купини несхибних зелених верхівок, попри пекельну вогняну  загрозу, всупереч бурелому зла і силі протистояння…

Тримайся, мій Донбасе! Маєш добрий приклад. А як стане зовсім тяжко - прихилися душею до того зеленого раю серед підступного пекла. Я плачу і журюся разом з тобою, мій Донбасе, і схиляю голову в невимовній жалобі і скруті по тим твоїм трударям, які вже ніколи не побачать, як світить Сонце.

Пояснення – примітки: терикони великі масивні насипні «гори» з непотрібної породи, що не є рівнею до фактичного вугілля.

«Коногонка» – ліхтар над шахтарською каскою гірника, що від кислотного акумулятора забезпечує світлом під час підземних робіт.

(Чому «коногонка» не знаю, але, можливо, й тому, що колись на підземних роботах в шахті використовували коней.) Шахти «Іван», «Софія» - так, на честь своїх дітей, називали шахти, капіталісти – господарі, до революції 1917 року. Ці назви були популярні ще в 70-ті роки, хоча ті старі шахти мали вже зовсім пролетарські наймення.

Тіточка Маруся Білик з донькою РаєчкоюДорога на шахтуШахта Пролетарська-глибока, 1958Наталя Литвиненко, 1968 рік, Макіївка Донецької областіДівчата з мого 7-го Б класу

На світлині: Герб міста Макіївки. Тіточка Маруся Білик з донькою Раєчкою. Дорога на 19-й квартал, що проходить повз шахтний терен. Вид на шахту зі Сходу. Оце і є та нова шахта, що колись називалась «Пролетарська Глибока», а тепер «ім. Леніна», фото з книги «Визначні місця України»,  видавництво «Київ», 1958 рік (коли я йшла до школи). Моє фото 1968 року на випускну за 10 клас. Фото гуртове: 1 вересня 1964 року, клас 7-й Б у дворі СШ №95. Стоять зліва направо Люда Крутикова, Віра Білецька, Надя Киріщова, Неля Коняшина(виглядає), Тома Богданова, Валя Бабенко, класний керівник Віра Степанівна Сташенко, Люба Сірачова (виглядає), Катя Масякіна, Катя Продан, Ніна Протасова (виглядає з листя), Тома Оськіна, Наталя Литвиненко, сидять: Алла Бойко, Люда Пльохова, Алла Собченко. Повну відсутність хлопців пояснюю тим, що напевно пішли тишком-нишком попалити цигаркою поза школою. Так було. Тоді, в ті роки, ще навіть хлопці ховалися з куривом.

Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА.

Макіївка-Мурманськ, 2007 р.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка