lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Подяка святій Варварі
Друк
Розділ: Українське слово (Мурманськ)

На вечорниці в київський музей Івана Гончара етнограф зі Львова Ольга Наливайко привезла півня, бо вважає його ритуальною твариноюУкраїнський рік: 17 грудня – день Великомучениці Варвари

Знову, вже вкотре і вкотре, з великим задоволенням беру до рук книгу письменниці-етнографа Гарафини Маковій і долучаюся до цікавості, романтики та магічної сили етнографічної спадщини нашого народу.

Ось що оповідає нам авторка: «Свята Варвара самому Христові ризи вишивала. Це була Великомучениця, що постраждала за віру Христову на початку християнської ери, зневажена рідним батьком-багатієм Діоскором, котрий сам забажав для неї розправи.»

Далі письменниця оповідає про те, що саме на Святу Варвару дівчата бралися за вишивання невеликих весільних хусточок, що під час весілля обов’язково дарувалися кожному гостеві. Щоправда, у свято до голки не бралися, але саме в цей день вносили сувій полотна, який мітився на вишиття весільних рушників та хусток, аби Варварою благословилося. Кожна дівчина вкладала у вишиття всі свої потаємні думи та сподівання.

Адже все шитво, мало не кожний хрестик,  думкою та вмілими руками, кодувалося на майбуття. А хто ж бажав собі поганого майбуття? Відтак, як не буває на Землі двох однакових доль, так не може бути й однакових узорів на сорочках, весільних рушниках та плахтах. Бо ж побутувала така приповідка: «Взір запозичати – щастя забирати» Вишиваючи дівчата радилися з самою Варварою і збагачували вишиття узору своїми винахідливими доробками, частіше майже і непомітними.  Мудровито та майстерно  змережували “городками”, “зубцями” парної кількості – щоб усе життя в парі бути. А ще в кожен “зубчик” вкладали ниточку – щоб чоловік дому тримався. На рукавах після “пухликів” вишивали квіти голівочками догори, - щоб гордо носити сорочку… Такі цікаві сорочки збереглися і до нашого часу в старих сільських скринях від тих чародійниць – майстриньок, що шанували і свята наші духовні і все те, що було створене руками та розмислом душі. Нам сьогоднішнім ота колишня минувшина здається романтичною та оповитою таїнами. А як насправді, то життя наших пращурів було тяжким і безпросвітним, а романтику повсякдення творили вони натрудженими мозолястими руками, вкладаючи у все, що їх оточувало душу, молитву,  та ще особливі прикмети, в які вірили самі та намагались засіяти і для нас, сьогоднішніх на зв'язок поколінь.

А коли вже Варвара, вишиваючи ризи самому  Хистові, подала нам такий заповітний приклад, то варто було б саме на це  свято «церкву убрати» - принести туди якийсь рукодільний дар: ікону покрити рушником, або стіл покрити вишиваною скатертиною.

Вважалося, що на Святу Варвару добре проколювати вушка для носіння сережок, «бо Свята Варвара забирає болу…»

На Святу Варвару читали акафісти за болящих, бо Святій Варварі у темниці сам Христос рани врачував.

Свята Варвара ще й добре співала. Отож у Великий передріздвяний піст за роботою звучали усякі Божі пісні, «бо хто у цей час про Господа співає, миліщ на на землю закликає, а хто зле думає – навіки пропадає»

Ще казали у народі так: Варвара ніченьку рвала», бо з Пресвятої Варвари день починається на весну. Отож вишивання, по Варварі зачате, весну навертатиме у судьбу: «вік довжитиме, веселіщ, сонячність, благодать», - так вважали наші прабабусі.

Мурманська громада «Лелеки» вітає всіх Варвар, великих та маленьких зі Святом. А майстриням вишивальницям на добру згадку засилаємо дещо з старовинних українських візерунків, аби вишивали рушники, сорочки, хустинки -  на Щастя, на Долю, на добру Вдачу.

Подяка Святій Варварі

Є Святість -  у кожному слові.

Та в дії сильніші чари.

За вишиті ризи Христові –

Подяка Святій Варварі.

Як очі накриє китайка,

Проміння пришлють Стожари.

За всі сорочки і крайки –

Подяка Святій Варварі.

Ті хрестики…

Гладь олімпійська.

Поглянеш – зникають хмари.

За всі рушники українські –

Подяка Святій Варварі.

Антоніна Листопад

Вечорниці – мурманські дівчата за шиттям.

Зразки вишивок

Зразки вишивок

Зразки вишивок

Зразки вишивок

Зразки вишивок

Зразки вишивок

Вечорниці – мурманські дівчата за шиттям. Зразки вишивок

На світлинах: На вечорниці в київський музей Івана Гончара етнограф зі Львова Ольга Наливайко привезла півня, бо вважає його ритуальною твариною. Гості поїли птаха узваром. Вечорниці – мурманські дівчата за шиттям. Зразки вишивок (1-7).

Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. 

Додаток:

На вечорницях у музеї Гончара шукали Варвару

На Варвари у столичному музеї скульптора Івана Гончара відбулися вечорниці. Ведучий свята Юрко Мельничук походжає між гостей, шукає дівчину на ім’я Варвара. Каже, що на неї чекає сюрприз. Серед присутніх таких немає. Мельничук констатує, що це рідкісне ім’я.

Художниця Оксана Білоус, 43 роки, принесла 50 розписаних курячих яєць та одне страусове. Хвалиться, що в неї замовляють писанки Віктор та Катерина Ющенки.

— Коли потрібні писанки, дзвонять із секретаріату. Якось Віктор Андрійович побачив мене на фестивалі ”Країна мрій”. Вигукнув: ”Нарешті я до вас добрався!”. Спершу ми спілкувалися через стіл. Він попросив мене вийти, обійняв, і так нас сфотографували. Я бережу це фото.

Оксана за освітою — вчитель географії, але в школі не працювала:

— Бог милував. Вийшла заміж, гледіла дітей. За день можу зробити 20 писанок, ціна однієї — 25 гривень.

44-річний депутат Київради Олександр Бригінець пропонує 36-річній співачці Анжеліці Рудницькій з’їсти пряника — козака на коні. Художник Володимир Рак загортає пряника в папір. Задумливо походжає між пряників-вершників, козаків та молодиць із довгими заплетеними косами. Кличе хлопця у вишиванці. Запитує, чи знає той, як готувати такі вироби. Хлопець заперечно хитає головою. Художник бере його за руку, говорить:

— Женю, пряники — це неправильна назва. По-українськи треба казати пірники.

Хлопець вириває руку, каже, що він не Женя. Художник захоплено розповідає, що пірники покривають червоним харчовим барвником, а по ньому малюють збитим білком.

До усміхненої співачки Ніни Матвієнко, 59 років, підбігає вчителька молодших класів Наталя Шуліка. Запинаючись, просить автограф:

— Ніночко, я не смію мріяти. Хоч кілька слівечок напишіть на пам’ять.

Матвієнко швидко пише п’ять рядків. Лагідним голосом розповідає, що такі заходи збирають одних і тих самих людей. Усі вони національно свідомі. Пригадує, як 1980-го гастролювала Далеким Сходом. На одному з концертів познайомилася з геологами Віктором та Володимиром. А за кілька років зустріла їх у Києві на вечорницях.

— Один став священиком, а другий — політиком, потім працював у Народному Русі.

Повз співачку проходить її чоловік, художник Петро Гончар, 56 років. Помітивши дружину, зауважує:

— Яке в тебе гарне намисто! Воно тобі до лиця.

Ніна Матвієнко дякує, усміхається, розглядає своє фіолетове намисто. Організатори обіцяють до Водохреща провести гуляння на залізничному вокзалі та в метрополітені.

Марина ВАРИЧ

"Газета по-українські", №519, 20 грудня 2007