lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Дещо про засвіт та свічки весільної світилки

Весільна свічка у квітах. або Народна пісня як ключ до нашого українського народознавства

Тут кожна з родовища нота.

Тут наші пісні родові…

Антоніна Листопад

Недарма кажуть, що пісня – це душа народу. А пісня українська - це ще й неперевершений поклад мудрості, занотоване сховище народного звичаю та життєвого  прикладу українського народу. Українська пісня - це родинне чистилище, це храм найвищого розмислу та історичної спадщини наших пращурів.

Адже в пісні нашій віддзеркалена вся наша невмируща історія, - в пісні знаходимо скрижалі нашої духовності, відбитки народних уподобань та способу життя. Пісні, що були написані задовго до нас,  огорнуті поетичною думкою народу, зберегли наші національні літописні метрики. І старі пісні, і ті що вже пишуть і співають наші сучасники, будуть і  надалі вірно слугувати непідробним архівом

для прийдешніх поколінь українців.

Кожна окрема українська пісня-це сторінка підручника з етнографії, це сторінка з книги Буття мого вкраїнського народу. Уважно слухаючи українську пісню, дуже скоро починаєш розуміти, що саме в пісні найчутливіше  розпізнається кожна рисочка українського народознавства та родинознавства. Відтак, дуже прикро бачити, коли в дев’яти українських пісенниках з десяти (!!!) пишуть таку дурницю, як «Засвистали козаченьки»… Люди добрі, та навіщо б вони свистали?!  Аби ворожа засідка скоріше їх учула? Та в цю мить, коли козаки вирушають у похід, їх благословляють матері, а дружини та наречені плачучі припадають до стремен. То невже б вони заходилися свистати, наші українські козаченьки, у такі прощальні миті?! Пригадайте віршовані рядки нашої неперевершеної української письменниці Ліни Костенко:

Годуйте коней! Шлях їм далеченький.

Пильнуйте славу полкових знамен.

Полтаво! Зáсвіт встануть козаченьки.

Ти припадеш їм знову до стремен… 

Або ще так: «Так само, засвіт встануть, з полуночі. А ти за них, Полтаво, помолись…»

Пісня - наша співрозмовниця і чутлива порадниця. Але і до Пісні, до її змісту, кожен з нас має підходити з поміркованим та  логічним пошанівком.

Влітку 2008 року мені довелося побувати у місті Львові. Був вільний час і мені було приємно пройтися пішки вулицями міста. В якийсь момент мій слух потрапив у полон дуже зладженого колективного співу. Не вагаючись я попростувала на відлуння пісенної хвилі магічних голосів, на поклик пісні. А ще й була певна, що то співає якийсь фаховий хор. Дуже скоро я опинилася біля пам’ятника Тарасу Шевченку і яким же було моє здивування, коли виявилося, що співає тут не хор, а самочинний колектив однодумців-піснярів. Скоро ж мені пояснили, що таке пісенне віче відбувається біля пам’ятника нашому Кобзареві кожного святкового дня, або й по суботам та неділям.. Співаючі люди утворили велике животворче напівколо, в якому можна було нарахувати понад двісті осіб. Одні співаки покидали гурт, а інші підходили та долучались до нього, а відтак і мене підхопила ця жива людська пісенна толока, ця духовна життєстверджуюча стихія. І хоч до співу я не дуже то й годна, але, як то кажуть: «Нате й мій галун до церкви…» Співали всі, і співала я. Співали на різні голоси, і якось чутливо, само собою, на чотири голоси та ще й в додаток, буяли тут чоловічі баси та виводили усілякі витівки жіночі підголоски…

І отако аж саменьких сутінок. А пісні ж були які?!  Здавалося, що за одну тільки ту, тепер для мене таку пам’ятну зустріч, виспівали про життя не одного покоління нашого народу. Бо співали і про кохання, і про героїчну боротьбу за нашу Державність, і про сирітську та вдовину долю і про ту зозулю, що кращу долю віщувала, і про соловейка, що невтомно щебетав… Про край наш славетний, про батьків співали, а ще й ті жваві та жартівливі весільні пісні.

Дякую вам, Люди, дякую Вам, Земляки мої, за Вашу доброзичливість, за вміння так культурно проводити час, за приклад красиво і високосно жити на даній Богом землі, - уклінно дякую…

Авторські пісні шістдесятих років. В цих піснях відчувається цілковита присутність рис, притаманних народній пісні. Ці пісні не відбігли народної традиції, ані на макове зерня (чого, нажаль, не скажеш про сьогоденні пісні). Спробуйте заспівати пісні сучасної… Спробували? Отож… А Пісні шістдесятих співали за столом, в садку, в полі, та де завгодно, і хто завгодно, міг самотужки співати ті пісні та тішитись їх красою … Візьміть до прикладу такі пісні, як «Пісня з полонини», «Два кольори», «Пісня про рушник» тощо. Зміст кожної з названих пісень дарує нашому уявленню спогад, або й розповідь про те, що то значать для нашого народу оті два кольори червоно-чорного кредо рукава, або рушника, який кожен з нас, покидаючи рідні пороги, узяв з собою на добру згадку та на облаштування родинної  домашності у чужому краї. А які мелодії?! Душа сама горнеться до такої пісні…

А нещодавно доля мене наділила ще й таким подарунком, як знайомство з піснею «Журавка» композитора Олександра Білаша на вірші поета Василя Юхимовича.

Ось маленька смужечка пісні:

«Не взяв мене за дружину,

в свiтилки вiзьми…»

Пригадалось мені моє дитинство та не дуже вдалий, та що там, слізний досвід, коли в моєму «городському» пальтечку на сільському весіллі світилкувала дівчинка Валя, а я «пухла» від сліз, бо на мене нап’яли Вальчину кухвайчинку. Відтак не хотілося мені навіть дивитися на те весілля, але мама, мало не «відлупивши» мене за таку настирність, таки випхала мене за хвіртку, аби я побачила, що то за диво - українське весілля!..

А коні неслися піднесено! А дуги над кіньми  були рясно та різнобарвно заквітчані, а ще й видзенькували гомінкими дзвониками. А люди, й старе, й мале, сиплять з дворів, аби подивитися на той весільний поїзд. А молоді, такі гарні… А та Валька, та така гонорна, бо їде на святково прикрашеній підводі разом з молодими, тримаючи в руках величезний букет заквітчаного хмелю та ще й в моєму пальтечку. А ще й, аби мене подратувати та підбурити до слізних жнив, та як піддасть мені нишком дулю, з під того букету, - ой лишенько, хоч стій, хоч падай… Ото такі я мала жалі та печалі, які відбувалися в селі Пушкарне (нині Грабовське) Краснопільського району, що на Сумщіні. І було тоді мені всього вісім незахмарених рочків життя. Та тільки такої думки я стала дотримуватися дещо пізніше, а тоді плакала та обурювалася від такої «жорстокої несправедливості».

Значно пізніше, вже від своєї сестри Люби я дізналася, що світилка в весільному обряді, то є дівчинка, що з боку молодого. Отож, не слід плутати її з дружками, бо дружки, то є представниці з боку молодої. І на цьому наголошують рядки веселої пісні: «Ой, весільні дружки, дружечки, молодої ви подружечки. Косу її розплітаєте і таємні чари знаєте. Ой весільні дружки, дружечки - білі лиця, брови дужечки. Поцілунками медяними робите ви хлопців п’яними»

Стало мені цікаво, кому ж з наших мурманських дівчат, учасниць хору «Лелеки», та й пощастило більше, ніж мені. Виявилося, що колись давненько світилкувати довелося Катерині Карі, та Катерині Багній.

Катерина Кара була світилкою на весіллі старшого брата. Відбувалося воно в селищі Пальмира Золотоноського району, що на Черкащині. Отже, Катя повідала мені, що світилкою має бути обов’язково маленька дівчинка, або й старша, але «чиста», тобто не займана… Не може бути світилкою молодиця, навіть та, що щаслива у подружньому житті (як це належить бути тій жіночці, що випікає весільні короваї). Катерині довелося бути однією світилкою на тому пам’ятному їй весіллі. Вона тримала в руках букет з штучних квітів, в якому були міцно закріплені ДВІ великі свічки. Одна довша (молодий), а друга коротша (молода). Свічки були настільки великі, що мали довжину мало не по півметра. Однак над поверхнею букета вивищувалось лишень сантиметрів п'ятнадцять. Бо й сам букет був дуже великим. Коли гості сідали за стіл, то світилка продовжувала дуже обережно та рівненько тримати той букет з запаленими свічками, а старші бабці пильнували за тим, як вони горітимуть та на що вкажуть… Залишився Катерині в пам’яті той момент, коли свічки вигнулися в різні боки (бабці аж зітхнули та невтішно залопотали), але згодом свічки знову виладнались та виструнчились. Бабці ж дали відповідну оцінку майбутньому життю молодих, а подальші подружні роки засвідкували на те, що так воно і сталося. Коли вперше гості виходили з-за столу (треба розуміти, що до танців) то свічки тихенько та обережно переносили від букету до якоїсь посудини, що була повною від засипаного в неї жита. Там свічки продовжували горіти далі. Світилка ж могла долучитись до столу з смачними наїдками та загального весілля. Букет залишався світилці на згадку.

Катерина Багній була світилкою на весіллі, яке відбувалося в селі Велика Каратуль Переяслав-Хмельницького району, що на Київщині. Вона доводить, що на одному й тому ж весіллі світилками  могло бути декілька дівчат, однак, не більше семи. Одну з них визначали за старшу. Молоді сиділи за столом у вив’язі. (вив’яз - українське вбрання та обов’язкові весільні аксесуари молодих під час весілля). Букет також ладнали з штучних квітів. І свічки були, але від початку застілля стояли в посуді з житом. Посудина була переперезана червоною стрічкою.

Цікава тема породжує нові запитання, на які іноді можна знайти відповіді в сучасній мережі інтернету. Однак про світилку там повідомляється не рясно. І в книгах з української етнографії досить скупі відомості. Більше затонотовано про дружок з боку молодої, дружків, бояр та дружків з боку молодого та всіляких сватів та свашок. Про світилку написано лише те, що вже розповіли наші дівчата. Але серед тих скупих тлумачень, щодо персони «світилки», на тих таки етнографічних сторінках інтернету,  трапилось і отаке: «Світилка. Дівчина, що виконує обряд тримання меча й свічки на весіллі»

А з якої нагоди тут меч? Інтернет про те мовчить, а дівчатка наші такого не пригадують.

Воно й не дивно, бо, як розібратися до пуття, то обидві наші Катрусі світилкували в сусідніх місцевостях України. Відтак і згадки майже однакові. А хочеться узнати більше про цю цікавинку в українському весільному обряді. Цікаво навіть те, що саме знаменував сам букет, який обов’язково тримала дівчинка-світилка? Можливо він символізував побажання квітучого подружнього життя? А ще й те, яка саме роль відводилась запалюванню свічок? (Адже йдеться вже про застілля, але не про вінчання) Вірогідно, що оте споглядання старших жінок за процесом горіння свічок, то справа другорядна. А що ж саме слугувало за першочергове їх призначення? Можливо світилка освітлювала молодим добрий путь на довгий вік? Отже, прошу відгукнутися тих наших україночок, і старших і молодших, яким пощастило колись світилкувати на справжньому українському весіллі. Додайте до наших згадок та свої спогади, - долучить  до нашої пам’яті - свою. З цих спогадів висіється одне з перлинних  зерняток  нашої культури, нашого українського родинознавства. Отже, запрошую до щирої розмови.

Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.  

Улюблена пісня на згадку:

Журавка 

Музика Олександра Білаша, слова Василя Юхимовича

Чом Журавка об крижину 

Забилась крильми?

Не взяв мене за дружину,

В свiтилки вiзьми. (2)

Де ж отого розрив-зілля

Ти не обминув?

Що не кликав на весілля,

Лиш мене одну? (2)

Може місяць на ту пoру

За хмару зайшов,

Що ти вже до мого двору 

Шляху не знайшов? (2) 

Та як з нею, не зі мною

Будеш ти в журбі -

Я веселкою ясною

Засвічу тобі. (2)

Чом Журавка об крижину 

Забилась крильми?

Не взяв мене за дружину,

В свiтилки вiзьми. (2)

Живе українська пісня  у древньому Львові!

Співають однодумці-піснярі біля монумента Кобзарю.

На світлинах: Весільна свічка у квітах. Живе українська пісня  у древньому Львові! Співають однодумці-піснярі біля монумента Кобзарю.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка