Пам'яті великого майстра українського кіно
Іван Миколайчук. Такі пам'ятні ролі цього велетня-актора та режисера, майстра уособлення української дійсності в кіно, знайомі нам, українцям, до болю. І хоча Іван Миколайчук, його ролі в кіно, сьогодні належать світовій мистецькій цивілізації, але нам, українцям, він рідніший, бо він був таким як ми... він грав сам себе і нас, він відтворював нерукотворні образи самої України, її витоків і її коріння.
В художній кінострічці «Сон» він зіграв роль Тараса Шевченка, в «Тінях забутих предків» - Івана Палійчука, в фільмі «Анничка» - Романа, в фільмі «Білий птах з чорною ознакою» - Петра, в «Захарі Беркуті» - Лубомира... Та ще було й було тих великих і менших уособлень чиєїсь долі в КІНО.
А скільки залишилося розпочатого, але недовивершеного? Ой як забагато, бо прожив він так мало, що серце стискується від болі, душа плаче ще і дотепер, коли вже стільки літ Україна, українці, без Івана Миколайчука. Плакалось щиросердно і тужливо-полинно в тій самій хаті де зростав і пізнавав Світ Іван Миколайчук.
Нас, членів досить чисельного гурту української Громади «Лелеки», в складі 19 осіб, з далекого Мурманська, привела до цієї хати нагода побувати на 18-му Міжнародному гуцульському фестивалі, який відбувався у місті Вижниця Чернівецької області. Нам було по дорозі, відтак і завітали ми у цей куточок гостинної Буковини - село Чортория Кіцьманського району, на клаптик землі, що знала босі Іванові ноги, і яка вигойдала і виплекала в ньому оту українську романтичну вдачу і з якою Іван Миколайчук зоставався назавжди в нашій пам'яті.
Нас привітно зустріла рідна сестра Івана Миколайчука, Фрозіна, яка була старша за Івана на 10 років. В хаті все так, як було колись в Івановому дитинстві. Навіть люлька-колиска, в якій сеструня Фрозіна колихала маленького Івана стоїть на тому ж місці. Хата наповнена пам'яттю, чисельними родинними знімками та фото, на яких Іван Миколайчук в ролі. Стоїть хата на горбочку, який приховався в вулочці. А сама вулиця, що веде до обійстя Миколайчуків, носить назву Івана Миколайчука. Кущ калини у дворі хати розрісся пишно та крислато, не відразу й помітиш в калиновому гущавинні бюст кіномитця, - здається, що пригорнула калинонька свого Іванка, сповила в материзну свого земного буття і не хоче відпускати...
В хаті журнал для записів відвідувачів. Написано на різних мовах світу. Залишили свій відгук і ми, мурманські «Лелеки»
Пані Фрозіна подарувала нам на пам'ять книгу сценаріїв Івана Миколайчука. А ми, вийшовши з хати на привітне, зелено-царинне подвір'я хати, заспівали їй пісню про тужливу долю лебедоньки.
Самотньою лебідкою виглядає сьогодні пані Марійка Миколайчук, - вдова Івана Миколайчука. З панною Марією ми бачились в Києві. Це вона підказала нам, що музей-садиба Івана Миколайчука на тому шляху, що веде від Чернівців до Вижниці. «Заїдьте до музею мого Івана...» - просила Марійка Миколайчук. І ми заїхали. Ще довго не зможе опанувати себе душа від згадки, пам'яті і живого дотика до слави нашого Івана Миколайчука.
Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА.
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
На світлинах: Бронзовий бюст Івана Миколайчука. Музей-садиба Івана Миколайчука. В садибі у Миколайчуків. Загальне фото в хаті у Миколайчуків. Іван Палійчук в «Тінях забутих предків». Кіноафіші радянського часу з портретами Івана. Люлька, в якій сеструня Фрозіна колихала маленького Івана. Перегляд сімейного альбому. Пісня про лебедоньку на галявині перед його хатою. Розповідь сестри великого артиста України. Хатня піч. Фото мурманчан біля хати-садиби Івана Миколайчука.