Монумент «Оранта Україна» на Майдані Незалежності
Монумент «Оранта Україна» на Майдані Незалежності

Спогади напередодні Дня Незалежності України про зустрічі з деякими видатними людьми

Оновлення незалежної державності України принесло вітри перемін у всі куточки Світу. В Росії, як і по всім іншим країнам, де проживають українці, почали засновуватися українські тромади та товариства. Я довго розшукувала наше мурманське українське Товариство, хоча, як потім виявилося, воно проводило свої зустрічі саме там, куди я звернулася чи не на самому початку моїх пошуків. А там де українське товариство, там і читання газет з України.

Одного разу, коли читала якусь українську газету, відбулося моє заочне знайомство з легендарною людиною, шістдесятником, патріотом України, членом Гельсінської Спілки та бувшим політв'язнем совєтським таборів, Михайлом Горинем. Це було інтерв'ю Михайла Миколайовича для якогось ЗМІ. Та найбільше мене вразила одна з відповідей, яку він дав кореспонденту цього часопису. Йшлося про те, як після першого ув'язнення, йому було запропоновано виїхати за кордон... Та що ж відповів пан Михайло Горинь на таку пропозицію, перебуваючи в стінах відповідного кабінету?! «Ні. Я там вже був...», а коли слідчий здивовано підвів на нього очі, коротко додав: «В Мордовії...» (наводжу по пам'яті)

Тобто, для цієї Людини, для цього Українця, все що поза межею рідної його серцю України - є закордон. Отаке внутрішнє визначення кордонів рідної землі, отаке, викресане синівською любов'ю до рідних порогів, визначення Батьківщини. Пізніше мені довелося багато цікавого прочитати про Михайла Гориня, про його рідних, друзів та ті романтичні пригоди, які відбулися в його житті. Та вже значно пізніше, у Москві, на одному з Конгресів ОУР, мені пощастило зустрітися і особисто познайомитися з цією високо інтелігентною людиною. А ще пізніше, обіймаючи посаду голови Президії УВКР, пан Михайло залюбки погодився відвідати нашу Громаду в Мурманську, коли ми проводили вечір Козацької Слави. В побуті це дуже скромна і доброзичлива людина, відтак зупинявся він у мене і стільки усього було мовлено і перемовлено, що вогник отого прикладу шістдесятництва не покине мене ніколи.

Рік 1997. Столиця України, Київ, зібрав свідомих українців на ІІ Всесвітній Форум українців. Я вперше на такому великому заході. Мене вражає все - сама оновлена Україна, українці, які з'їхалися з усіх куточків Світу, українські строї, концерт в палаці «Україна», якісь особливі чуби і вуса наших українських дідів. Та ловлю себе на тому, що раз у раз задивляюся на одного й того чоловіка з нагрудним «бейджиком» - «Павло Дорожинський. Канада» Не відразу розумію, що саме приваблює мене в цій лагідній, уже досить старшій від мене людині. Сідаю повсякчас поруч з ним в автобусі. А потім нарешті розумію на кого він схожий. Відразу на двох дорогих моїй пам'яті людей...На мого вітчима, Литвиненко Георгія Назаровича та на мого дядю, чоловіка моєї тітки Галі, російського графа Сорнєва Юрія Олексійовича, - людину добру, світлу і незабутню для усієї нашої родини. Схожий своєю інтелігентністю, формою окулярів, а ще тим, як він себе тримає, як говорить, як поправляє оті самі окуляри. Бо ця риса, поправляти окуляри, якась дуже інтимна, і в той же час, характерно-промовиста, особливо, коли зрівнюєш одну людину з іншою. Розмовляли ми з паном Дорожинським мало, бо завжди під час переїздів в автобусі лунали співи. Трохи відвертаючи від того, що особливо хочу сказати, зазначу, що на початку 90 - х, коли відкрилася «залізна завіса», відбувалися взаємно-заперечливі процеси - одні люди радо вертали в рідні краї, а інші намагалися якнайскоріше виїхати закордон. Отож влучивши момент, я спитала пана Павла про те, чи багато українців у відсотковому порівнянні виїжджає тепер до Канади в порівнянні з радянськими часами. Павло Миколайович різко, та й навіть нервово - рвучко повернувся до мене і випалив: «Бути емігрантом, - стати перегноєм для чужої землі!»

Мені стало безвинно соромно, адже я не мала на меті їхати до Канади. Як могла, я запевнила пана Павла, що це звичайна цікавість і не більше. Так ми стали друзями-однодумцями, хоч і бачимося раз на 5 -7 років...Пан Павло розповів мені, що як тільки в Україні було оголошено про відновлення Незалежності він повернувся додому. Так, покинув отой канадський добробут і приїхав в Україну НАЗАВЖИ, щоби бути корисним своїй Батьківщині. Трохи згодом, Михайло Дорожинський став засновником і Головою Громадської організації ОУН (Державників), а я стала членом цієї організації. Деякі стецькуваті «товаріщі» з псевдо української організації Мурманська прочитали мою біографію на сайті «Кобза» та перейнялися таким яничарським клопотом, що й казати годі...

Та тільки мені не соромно за моє членство, бо це є організація ДЕРЖАВОТВОРЦІВ, які за те, щоби і Схід і Захід України співіснували в єдиному родинному гроні. Ця організація не зробила жодного вибуху, або й навіть пострілу. Це організація, якою кермують правозахисники закону і Конституції України. ЇЇ відділення активно працюють у всіх регіонах України і за кордоном і пильно слідкують за будь яким порушенням закону, а відтак звертаються з письмовими вимогами припинити той, або інший замах, на права українців, або й самої держави України. З листами від ОУН (державників) рахується Президент України, будь-які міністри, генеральна прокуратура України та інші державні установи, бо в особі «державників» мають справу з дипломатичним осередком українців - інтелектуалів.

А щодо безграмотного базікання покидьків - яничар, то до цього Україні не звикати. Серед українців Світу дуже багато патріотів свої Вітчизни, але й «стецьками» рясно, бо вони, наче бур'ян, - під них не орють, їх не сіють, а вони родять... Та так родять, що й досі не можемо прийти до тями на нашій не своїй землі... В російських народних казках такі відомі персонажі, як «Іванушкі та Ємелюшкі - дурачкі» хоч і «по щучьєму вєлєнію», або за допомогою якогось «чуда - юда», але таки приходять до тями, (надурняк робляться розумними та маєтними), а нашим «українцям», якщо вже пороблено на яничарство, то вже на довічно... Така сувора правда життя. Замість того, аби вивчати свій рід, історію своєї Вітчизни, такі «стецьки» пнуться в попихувачі невідомо чийого воза і чиєї ідеї. І як наслідок, - Каїни здіймають руку на Авелів. Бо все старе, як Світ. В усі часи, і родило жито, і сіялось плевелом... Але ж яничарам було би варто засвоїти хоча б те, що таких «стецькуватих» покидьків не поважає ніхто і ніде. Скоріше прислухаються до думки порядної людини з протилежною точкою зору, - з розумним опонентом сядуть за стіл переговорів, але не з обмеженим на клепки «стецьком». І отаке «стецькувате придибайло» ще й намагається ставити мені у провину, що я читаю не ті газети, не тими думками міряю дійсність і т. і.

Та я ж не закликаю усіх і уся читати те, що читаю я. Бо деяким «стецькам» ще потрібно дорости до читання таких видань. Та не дозволю і мені давати такі «поради», - де і про що читати, або як думати. Невже я повинна ментально зменшитися до рівня таких неуків, для яких в пісні «Ти ж мене підманула» викладена вся історія і культура України? Та й з рештою, можна ніколи не читати тих видань, які читаю я, але варто дуже уважно дивитися І канал російського телебачення, слухати московське радіо, а відтак все і почується і побачиться. Щоправда, при бажанні. Але ж відсутність риси якісно мислити не додає інформації, досвіду, а тим паче знань, деяким нашим яничарам.

Я вже писала в своїй біографії, (а «стецьки» читали), - можу лишень повторити коротку довідку про мого вітчима - Батька, Литвиненка Георгія Назаровича, чия доля є віддзеркаленням трагізму сотень тисяч інших доль і не тільки українців... «... Маю всі підстави припускати, що він був пасажиром на тому лихозвісному пароплаві, історична доля якого була запозичена до сценарної кіноверсії художнього фільму " Восток - Запад ", який неодноразово транслювало російське телебачення. Тепер вже немає в кого розпитати в якому віці батьки його вивезли до Франції, однак очевидне полягало в тому, що він розмовляв без найменшої краплі акценту українською, російською, французькою та англійською мовами. Дуже вірогідно, що його батьки були однодумцями Симона Петлюри і в такий спосіб місцем еміграції його родини була Франція. В Парижі він отримав вищу освіту. На оманливе запрошення Йосипа Сталіна цей чоловік, як і багато інших патріотів, прибувши на історичну батьківщину, пережив неймовірні випробування, пройшов через тортури, - зазнав приниження і великого розчарування. Нажаль, мені дуже мало довелося зростати біля такої достойної людини...»

Повертаючись до теми фільму " Восток - Запад" хочу зазначити, що люди обмежені на риси логічного розмислу звернули увагу лишень на любовну історію, висвітлену в кінострічці. Але ж там не тільки любовний сюжет, де в головних ролях Олег Меньшиков та Катрін Деньов, а трагічна історія цілого покоління людей. Так, на тому пароплаві, були не тільки українці, - були й росіяни, білоруси, вірмені, представники інших народів...

Головне, що їх об'єднувало, то це бажання повернутися на свою Батьківщину, стати у пригоді своїй Вітчизні і своїм співвітчизникам, - своїми знаннями, своїм досвідом, коштами, інтелектом, та всім що мали. Та й, зрештою, тим же перегноєм, але таки стати для своєї землі, але не для чужої.

Українці марили Україною, вірмени Вірменією, росіяни Росією. І це нормально, це по - людськи. Поведінка цих людей, їх бажання бути корисними своїй Вітчизні, для мене приклад справжнього патріотизму. А ось які рядки до характеристики цієї кінострічки наводить російська інтернет - «Вікіпедія» «Фильм описывает события конца 1940-х годов, когда на волне послевоеного патриотизма многие русские эмигранты репатриировались в СССР. Русский Алексей Головин с женой - француженкой Мари, оказавшись в СССР, воочию столкнулись с жутким сталинским тоталитаризмом. Когда же она попыталась вырваться - попала под каток репрессий. В итоге Головин был вынужден отречься от своей жены, которая после нескольких безуспешных попыток бежать за границу угодила в страшные лагеря ГУЛАГа. Отсидев, она все-таки сумела вырваться из тоталитарной страны.Параллельно описывается история их соседей: сослуживица Ольга, вынужденная сексотить в НКВД, мальчик Саша, мечтающий вырваться из СССР и готовящий побег за границу. Номинация на премию «Золотой глобус» в категории «Лучший фильм на иностранном языке» Це я до того, «панове стецьки», що потрібно думати, вивчати, досліджувати, як писав наш український Пророк, Тарас Шевченко: «Учитесь, читайте, чужого навчайтесь, й свого не цурайтесь»

А зрештою, та ну їх, тих яничарів. В світі стільки цікавих людей, стільки ще непрочитаного і непізнаного, стільки чеснот, - духовних і вершинних... То чи варто втрачати час на недолугих та зорієнтованих на «Іванов не помнящих родства» манкуртів?!

З паном Михайлом Горинем та З паном Павлом Дорожинським я бачилася востаннє в 2005 році. А було це за таких обставин: У складі делегації від Уряду Мурманської області я була на святкуванні Дня Києва. Програма святкових заходів була дуже насичена і цікава, тому обмеження часу не давало можливості відхилитися від «курсу» ані на крок. Але я таки викроїла рівно дві години та в телефонній розмові запросила на зустріч моїх однодумців-улюбленців. На вулиці було якось незатишно, бо нахабно дув вітер.

Отже зустрівшись, ми, наче шкідливі студенти, роблячи вигляд, що ми мешкаємо в готелі «Дніпро», упорядкували свою зустріч саме в холі цього готелю. Дві годині стікали дуже стрімко, але за ці 120 хвилин людського непридуманого життя ми переговорили про долю цілої України. Ми згадали про Гната Хоткевича, Михайла Старицького та інших його сучасників, ми говорили про романтичне студентство шістдесятих... Пан Горинь, час від часу дивувався, - звідки я це знаю. А я себе відчувала нащадком того часу і тієї Пам'яті, про які йшлося в нашій розмові. Машина, сигналючі на рогом готелю, яка прибула за мною, нагадувала що мені пора повертатися до нашої групи.

Я бігла до машини і все повертала і повертала голову назад, - мені услід дружньо кивали руками сорокові і шістдесяті роки нашої сучасної української історії.

Я завдячую долі, що особисто знайома з такими Земляками, як Михайло Горинь, як Павло Дорожинський та ще багатьма моїми справжніми товаришами - однодумцями, українськими патріотами і людьми достойного чину. Я дякую Богові, що в моєму житті були такі люди, як мій Тато - Назарович. Ці українці стали для мене прикладом совісті, чину і людської порядності. В різних часах і обставинах вони не схибили і залишилися самі собою.

Бачте, в театрі життя всі люди актори, але грає хто якої може, і грає так, як кому дано. Хтось грає винятково того, кого хтось! хоче, або хочуть в ньому бачити, а хтось грає сам себе... Це велика розкіш, - грати самого себе, я це дуже добре знаю. Отож ті, хто не може собі цього дозволити, дуже незручно почуваються в своїй же неповноцінності та неспроможності бути самим собою, хоч нізащо в тому не зізнаються. І люто заздрять тим, хто розкошує внутрішньою свободою, національною гордістю і величчю Духа.

Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">getmanova@list.ru

З Михайлом Горинем
З Михайлом Горинем
З Павлом Дорожинським
З Павлом Дорожинським
З Горинем і Дорожинським
З Горинем і Дорожинським
Мій тато Георгій Назарович Литвиненко, я і мама
Мій тато Георгій Назарович Литвиненко, я і мама

На світлинах: Монумент «Оранта Україна» на Майдані Незалежності. З Михайлом Горинем. З Павлом Дорожинським. З Горинем і Дорожинським у Києві. Мій тато Георгій Назарович Литвиненко, я і мама.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка