Віктор ГІРЖОВ, головний редактор журналу та сайту «Український огляд»Про перші підсумки роботи онлайн-журналу «Український огляд» 

Від редакції: За пропозицією редакції незалежного сайту діаспори «Кобза-Українці Росії» наш колега – редактор журналу «Український огляд» (Москва) Віктор Григорович Гіржов розповідає про перші сто днів роботи свого на сьогодні поки що лише електронного онлайн-видання. Висловлює деякі свої думки й факти про новий сайт. Вони перегукуються з тим, що писав раніше, а також з відгуками його колег і земляків. Матеріали відрізняються, але теж написані з болем, а головне - зі знанням справи.

Приводимо нижче публікації Віктора Григоровича відгуки, що дали на його діяльність земляки - люди творчі, талановиті та плідні. Це - Георгій Миколайович Шибанов, який мешкає в Чорнухах - на батьківщині Григорія Сковороди, багато пише про свого філософа-земляка, займається краєзнавчою тематикою (за фахом він мистецтвознавець), його статті з'являються в енциклопедіях, журналах (зокрема у "Київській старовині"). Дружина його - редактор місцевої газети й одночасно - директор друкарні. За книгу про земляка, диригента, першого керівника хорової капели "Думка" Нестора Городовенка отримав звання «Заслужений діяч культури України». Збирав матеріали по всьому світові - був у Канаді, Німеччині і ще десь.

Другий відгук - від учня й молодшого товариша Віктора Гіржова - доцента факультету журналістики Львівського університету, чудового публіциста Мар'яна Георгійовича Житарюка. 18 травня він захистив докторську дисертацію в КДУ ім. Шевченка, а керівником у нього був колишній вчитель пана Віктора - декан Київської ВПШ, професор Шкляр Володимир Іванович...

Андрій Бондаренко,

головний редактор сайту «Кобза-Українці Росії».

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Проблема українських діаспорних ЗМІ в Росії завжди була, є і залишиться актуальною. Про відсутність україномовного (за формою) й українського (за суттю) інформаційного простору в Росії говориться давно й з абсолютною регулярністю. І що суттєво -  на різних рівнях: починаючи від президента України, і закінчуючи простими українцями. Але, як мовиться у мудрій східній поговірці, «скільки б разів не повторював слово «халва» - у роті солодко не стане». Тобто – за розмовами повинні йти конкретні справи.

А їх, за рідкісним винятком і виключно завдяки старанням ентузіастів - практично, немає. Не хочу зайвий раз повертатися до історії з україномовними ЗМІ в РФ, скажу лише, що фінансово-економічна криза ще більше ускладнила ситуацію.

Часопис Об’єднання українців Росії «Український огляд», який започаткував Олександр Руденко-Десняк, понад два роки не виходить через брак коштів. Отож, ми із співголовою ОУР Валерієм Семененком почали писали листи, звертатися у різні високі інстанції - в Посольство України в Росії, МЗС, до Президента України, з тим, щоб надали необхідну допомогу. В Посольстві нас хоч вислуховували, а високі київські інстанції взагалі не вважали за потрібне реагувати на подібні звернення. Єдина допомога, яку ми отримали – це деяка електронна техніка, але ж цього замало.

Не можна переоцінити тієї колосальної значимості, яку мають діаспорні ЗМІ, перш за все -  для самої України, діючи на теренах такої важливої держави, як Росія. А ціна питання, якщо зіставити фінансові витрати й політико-гуманітарний ефект, від діяльності таких ЗМІ – зовсім незначна. Росія на діаспорну пресу коштів не шкодує, розуміючи, яку силу має інформація у нинішньому глобалізованому, взаємопов’язаному й взаємозалежному світі. Це потужний стратегічний ресурс, який можна порівняти хіба що з енергетичним чи військовим ресурсами. І те, що Рада національної безпеки та оборони України нещодавно завершила розробку Доктрини інформаційної  безпеки,  вселяє надію хоч на якісь позитивні зрушення у цьому питанні.

Але, як мовиться, не чекаючи з моря погоди, ми почали діяти самі. Тим часом, поки Валерій Семененко шукав гроші на розробку професійного інтернет-сайту, я самотужки створив онлайн- журнал «Український огляд», тобто електронну версію вже згаданого друкованого часопису. В середині лютого ц.р. він запрацював, почав динамічно розвиватись і, як свідчить статистика, за період з 14 березня (коли був встановлений лічильник) і до сьогоднішнього дня  здійснено понад 20 700 переглядів матеріалів, розміщених на сайті. За цей час тут з’явилося 325 публікацій інформаційного та аналітичного характеру, які відображують життя української діаспори в РФ та інших країнах, тенденції розвитку України, Росії, світу, стан російсько-українських відносин тощо. Тут створено фотоальбоми, де розміщені фото відомих українців Росії, інші цікаві світлини.

Перше оцінкове опитування, проведене онлайн журналом, показало, що ми на правильному шляху. Я також впевнений, що криза мине, знайдуться зацікавлені люди й ми відновимо випуск єдиного федерального друкованого видання – «Український огляд».

Слід відзначити, що за короткий час роботи редакції «УО» у нас склалися довірливі професійні і, водночас, товариські стосунки з нашими інформаційними партнерами: перш за все – з «Кобзою», яка довгий час наполегливо й успішно працює на українську справу в Росії, та її головним редактором Андрієм Бондаренком, з сайтом Культурного центру України в Росії, який веде Юрій Безкровний, прес-службою Посольства України в Росії та радником Посольства з питань освіти й культури Ольгою Дарибоговою, Бібліотекою української літератури в Москві, де працює невтомний і талановитий Віталій Крикуненко. А нещодавно налагодили обмін посиланнями з інтернет-ресурсом української народної хорової капели Москви під керуванням Вікторії Скопенко та адміністратором цього сайта Вікторією Лиходій. Ми безмежно вдячні їм за підтримку й допомогу у новому починанні.

Нове інтернет-видання має свій формат: ми намагаємось поєднувати актуальні новини з життя й діяльності діаспори та українських установ, які діють в Росії, перш за все - в московському регіоні, зі злободенними новинами звідусіль.

Хотілось би сказати кілька слів про мовний режим онлайн-журналу. Чітка (дзеркальна) двомовна українсько-російська версія – була б кращим варіантом, але, виходячи з наявних умов, використовуємо спрощений режим білінгви  - частина матеріалів публікується українською, а ті, що особливо актуальні для російськомовного читача, відповідно, російською мовами. Крім того, на сайті встановлено перекладач, за допомогою якого кожен читач за бажанням може здійснити відповідний переклад.

На часі – новий інтернет-проект, над яким ми зараз працюємо. Незабаром у глобальній мережі з’явиться Інформаційно-аналітичний портал «Об’єднання українців Росії», котрий буде офіційним сайтом ОУР і ФНКА УР. «Український огляд» також продовжить своє  існування, але набуде рис, переважно, культурологічного й історико-просвітницького характеру, а новини й офіціоз – «перекочують» на новостворений портал.

Словом, поволі намагаємось рухати українське слово в українсько-російські маси. А як стверджував один із класиків української журналістики – «Слово - також є діло». І в цій справі ми сподіваємось на спільну співпрацю з вами, дорогі наші читачі.

Віктор ГІРЖОВ,

головний редактор журналу та сайту «Український огляд»

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Додатки:

Доки ж Україна програватиме інформаційну війну?

Деякі роздуми з приводу створення україномовного журналу в Москві

Нещодавно у Москві проходив Х Всесвітній конгрес російської преси. На чотириденний форум, який влаштували Всесвітня асоціація російської преси (ВАРП) та інформаційне агентство ІТАР–ТАРС, прибула велика кількість учасників — близько тисячі з 65 країн світу.

Про роботу цього форуму, його особливості ми довідуємося і з матеріалу, який надрукувала «Україна молода» 13 червня цього року під заголовком «Всесвітній конгрес російськомовної преси довів, що Москва не пошкодує грошей на свою «четверту владу» в діаспорі». Цю публікацію 2 липня передрукувала «Кобза». У кореспонденції Віктора Гіржова зроблено великий наголос на проблемі українського інформаційного простору, який з різних сторін й до цього часу притиснутий російським. Автор добре обізнаний з даною проблемою, так як живе тривалий час у Москві, він щиро переймається всім, що відбувається в Україні і хоче, щоб вона більше про себе заявляла у Росії, змогла, нарешті, розширити свій інформаційний простір, без чого їй буває важко захищати свої національні інртереси.

Власкора газети «Україна молода» в Росії, талановитого й наполегливого журналіста, політолога Віктора Гіржова я знаю давно. На початку 90-х років він успішно редагував лохвицьку районну газету «Зоря», що на Полтавщині. Пригадую, тоді помітно інтелектуалізував газету, завів у ній нові рубрики, наповнив видання актуальною публіцистикою. Я охоче писав на його замовлення. У подальшому Віктор Гіржов переїхав до Москви і пов’язав свою долю з великою журналістикою. Він активно займається тут і громадськими справами в українських організаціях. Його цікаві публікації про життя українців, про важливі політичні й культурно-мистецькі події,  які відбуваються у російській столиці, часто з’являються  у загальноукраїнських  друкованих і електронних виданнях.

Як пише у своїй кореспонденції Віктор Гіржов, увага російської влади до активізації впливу російськомовних діаспорних ЗМІ у своїх країнах не викликає сумніву. У 80 країнах світу діє понад 700 друкованих і електронних засобів масової інформації, і їхня кількість та якість зростатимуть. Намір Росії вийти у світові лідери — головний фактор у цій роботі. На жаль, цього не можна сказати про Україну. Ніщо не може виправдати того факту, що у такій надзвичайно важливій сусідній державі, як Росія, немає жодного (!) україномовного федерального друкованого видання. І річ не в тому (не стільки в тому), що українці Росії позбавлені конституційного права на отримання і розповсюдження інформації рідною мовою, а в тому, що Україна, не маючи не лише розвиненої медійної інфраструктури в Росії, а по суті — не маючи ніякої, ризикує програти інформаційну війну, яку веде Росія проти України не лише у власному медіапросторі, а й у медіапросторі самої України.

Роками про це говориться на різних рівнях, але справа стоїть на місці. І це тоді, коли є, дійсно, гостра необхідність створення видання, яке б розповідало українцям про Росію, а росіянам — про Україну. Такий формат друкованого ЗМІ — кольорового, яскравого, двомовного (російська і українська версії) журналу, наголошує Віктор Гіржов, частково слугував би вирішенню проблеми.

З публікації Віктора Гіржова довідуємося також, що в Росії вийшло вже третє число повноформатного «глянцевого» журналу «Баку» російською мовою. Це видання сприяє створенню позитивного іміджу Азербайджану на теренах Росії. Привабливий кольоровий журнал «Єреван» тут видається впродовж кількох років. Є видання й зовсім невеликих діаспор. І лише величезна українська громада не має друкованого органу. Не інакше як парадоксальною ситуацію не назвеш.

Віктор Гіржов останнім часом почав наполегливо реалізовувати свій проект створення українського журналу, який би сприяв розв’язанню важливих проблем у стосунках між Україною і Росією. А їх, як відомо, останнім часом накопичилося дуже багато. І доки ж спостерігати за тією ситуацією, що український медіа-простір заповнений величезною кількістю російськомовних друкованих видань, а українська діаспора в Російській Федерації й до цього часу не має свого солідного видання. Парадоксальна ситуація, яка не дає можливості Україні виходити на більший інформаційний простір. Хіба цього не розуміють у Києві?

У Віктора Гіржова з’явилися однодумці. Він зустрічається з дипломатами, бізнесменами, пише листи до урядовців, до громадських організацій. Та поки що реалізувати його ідею, котра, безперечно, має загальнонаціональне значення, не так легко.   На перешкоді постають різні перепони, а часом і незрозуміла байдужість окремих посадовців.

Та хочеться сподіватися, що державні мужі в Україні дослухаються і, нарешті, дана проблема вирішиться. Поява українського журналу в Москві дуже на часі. Свій голос на підтримку вкрай важливого проекту Віктора Гіржова подаємо і ми, його земляки з Полтавщини і просимо зважити на нього усіх тих, кому не байдужа українська справа, котра потребує своєї підтримки у Києві й Москві.

Георгій ШИБАНОВ,

публіцист, заслужений діяч культури  України

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. 02.07.2008 

Параліч інформаційних ресурсів України

Випадковість чи реалізація чийогось плану?

З болем у серці прочитав публікацію в „Україні молодій” „Співпраця чи інформаційна експансія” (12 червня). Порушені проблеми актуальні в контексті інформаційної периферійності нашої держави, відсутності інформаційних амбіцій у сучасній геополітиці протягом усіх років незалежності. Така позиція України не тільки програшна з погляду національних інтересів, формування національного інформаційного простору, що явно затягнулось, а й демонструє байдужість українських високопосадовців-риторів до визначення чітких позитивних сигналів.

Автор Віктор Гіржов як представник українського журналістського корпусу, свідомий своєї відповідальності за те, що так тривати не може і не повинно, тому й має громадянську позицію. Цього, на жаль, не скажеш про українських політиків, які весь час про щось говорять, щось обіцяють, а реально далекі від майбутніх перспектив України. Порівняння з РФ, яка зміцнює інформаційну присутність у світі і, таким чином, здійснює культурну інтервенцію в цілому світі (у 80 країнах світу понад 700 друкованих і електронних видань!), явно не на нашу користь. Тут справді нелегко встановити бодай приблизний баланс. Але ми програємо, виявляється, навіть вірменам, італійцям та корейцям! Хіба не ганьба? Справді, в Російській Федерації, де проживають і працюють мільйони українців (сукупно, можливо, не менше ніж росіян в Україні) немає українських шкіл, українських університетів, українських засобів масової інформації (нехай і двомовних!). і мова повинна йти не про одне-два скромні видання, а про певну організаційну систему україномовних ЗМІ в Росії: щоденники, тижневики, місячники (хоча б по кілька), щоб хоч дзеркально відтворити ситуацію в Україні. Лише за умов здійснення такого проекту можна буде говорити про українську владу в Україні!

Поки що ситуація далека від справедливих очікувань – нашої молоді, інтелігенції, що на батьківщині можуть хіба що виживати, але не жити, журналістів практиків і науковців. Крім названого аргумента, є ще принаймні два: відсутність в нашій державі спеціальності „Міжнародна журналістика” і відсутність редакційних корпунктів за кордоном. Те, що друкується в українських ЗМІ про події у світі, - дуже „зализане”, очікуване, часто замовне: звіти про засідання, пленуми культурологічних товариств, діаспори, розробка тем з українським підтекстом (про пам’ятники українським митцям, про концерти співаків, про виставки художників, про візити наших політиків), компіляція текстів із місцевої преси, а також – культ „пулу” або „пуло-джинса”. В умовах стимуляції інформаційного „секунд-хенду” (з чужих джерел, часом ворожих), релятивізації проблеми по-іншому бути й може.

Про незнання проблеми не говоримо, бо на численних наукових конференція цю тему багато разів піднімали, в т.ч. й ваш автор. Тоді виникає цікаве питання: можливо, те, про що йдеться, не робиться, бо не дозволяють фінансові можливості? Аж ні – дозволяють! Давайте порахуємо, які суми потрібні для відкриття й підтримки функціональності скромного закордонного кореспондентського пункту. Названі далі цифри не абсолютні, лише орієнтовні: залежно від країни, кількості залученого персоналу, площі придбаного чи орендованого приміщення, вони можуть зростати і навіть зменшуватись.

Отже, корпункт може бути великий, як ціла редакція, на десяток працівників, а може бути скромніший – для одного власного кореспондента. Узгоджуючи наші прагнення з нашими можливостями, скажемо: для друкованої преси достатньо мати корпункт на одну особу, яка була б універсалом (такі тенденції активно пропагуються на Заході): писала б, фотографувала б, здійснювала б професійну відеозйомку, мала б водійські права, акредитації у важливих установах тощо.

Що потрібно для успішної роботи корпункту? Журналіст-професіонал, комфортне місце праці і місце проживання сім’ї (якщо одружений/а), техніка, засоби зв’язку, машина. Оскільки редакція може відкликати одного журналіста і відрядити іншого, бажано, щоб приміщення було не орендоване, а власне, редакційне (хоч орендоване й дешевше, але постійні переїзди не сприяють ефективності діяльності). Щоб зекономити кошти, час, куплене приміщення повинне виконувати три функції: бути офісом, місцем проживання, міні-готелем (на випадок приїзду спецкорів редакції або колег з інших корпунктів чи редакцій). Тобто приміщення має бути на чотири-шість кімнат, але в межах 150-200 квадратних метрів. Звичайно, в дорогих столицях (Лондоні, Парижі, Вашингтоні, Москві, Токіо) немає сенсу його купувати в центрі, значно дешевше у передмісті чи в містах-супутниках. Залежно від країни і площі офісу, його можна купити за 200-400 тис. євро (дорого, але це вдала інвестиція на багато років, яку будь-коли можна повернути). На автомобіль, меблі, оргтехніку, апаратуру, якщо економити, вистачить 50 тисяч. Інші витрати – на комунальні послуги, оплату зв’язку, відрядження, закордонні добові (зарплата нараховуватиметься в Україні в національній валюті), медичне страхування, витрати „на каву” для співбесідників – 3000-3500 євро/місяць (25000-40000 євро на рік). Суми добових для журналістів відповідні добовим витратам українських дипломатів у тих чи інших країнах. Додаємо і заокруглюємо: 300-500 тис. євро – сума найважчої, першої інвестиції, достатньої, щоб відкрити скромний, але чинний корпункт.

Оскільки наступними роками новий офіс, авто, комп’ютери (принаймні не відразу) міняти не доведеться, річне навантаження на корпункт суттєво зменшується – до 30-50 тис. євро. Чи великі це гроші для національних телеканалів, інформагентств, провідних і перспективних видань – вирішувати не нам, хоч зрозуміло: „копійки” навіть для вітчизняних (чи українських?) олігархів. Найважче здійснити перші інвестиції, багатьом поки що непосильні. Тут могла б і повинна б допомогти держава – не купувати і не узалежнювати мас-медіа, а надати тривалий безвідсотковий кредит, сприяння дипломатичних представництв. За 10-15 мільйонів євро можна відкрити не менше десяти-п’ятнадцяти корпунктів у європейських столицях. Якщо фахово підійти до розробки відповідної програми і передбачити незначне, але стабільне фінансування принаймні на п’ять років по 15 мільйонів євро, то за цей час можна відкрити 60-100 невеличких українських корпунктів у світі, насамперед у стратегічно важливих для держави місцях.

Для такої держави як Україна ці гроші (75 мільйонів євро за п’ять років) – мізерні. Чи будуть вони сповна компенсовані поліпшенням іміджу держави (українські журналісти зможуть друкувати свої чи колег матеріали про Україну в місцевих ЗМІ), унеможливленням недружніх, провокативних інформаційних актів? Чи престижно для редакції мати власні корпункти за кордоном? Перелік риторичних питань невичерпний.

Попри найпатріотичнішу риторику перших осіб в Україні, очевидно, що ухилення від проблеми (і медіавласників, і держслужбовців найвищого рангу – науковці, натомість, про це кажуть давно) розвитку українських пресових бюро за кордоном – позиція недержавна, незрозуміла ні самим журналістам, ні численній аудиторії (навіть у період УНР були відкриті українські пресові бюро в Лондоні, Парижі). Лише на спростування чужої „дези”, „організованих сенсацій” (наслідком яких численні арешти: літаків, кораблів, банківських рахунків, міжнародні політичні і військові скандали через газово-нафтові транзити, продаж військової техніки тощо), не кажучи вже про пропагування себе через посередників, на дорогих іноземних адвокатів державна скарбниця витрачає значно більші суми, ніж подані вище. Відсутність корпунктів – відсутність стабільних контактів, друзів, знайомих закордонних політиків, бізнесменів, службовців, змарнований час, який нічим не компенсуєш.

Контрарґумент на кшталт: „Є дипломатичні представництва України, хай вони цим займаються...” – хибний і непрофесійний. Ставити так питання – вимагати неймовірного, наприклад, змушувати депутатів чи працівників адміністрацій в органах місцевого самоврядування за сумісництвом, додатково і безкоштовно, видавати газети чи знімати сюжети для новин. Хіба не абсурд? Дипломатичні представники – це державні службовці певних рангів, які самостійно, без дозволу керівництва і згоди згори (навіть із Києва), не мають права проявляти ініціативу. Робота дипломатів надто помітна, щоб не викликати підозр. Робоче місце дипломата – письмовий стіл і комп’ютер часто у спільному кабінеті (економимо навіть тут, чим багатьох щиро дивуємо), а джерела інформації – місцева преса і запити перед брифінгами. Дипломати отримують інформацію офіційними каналами і такими ж каналами її відправляють у центр, який навряд чи здатен її сповна „переварити” й ефективно використати. Одне слово, порівняння дипломатів (у сотні разів менше за працівників мас-медіа) із журналістами некоректне, адже державний службовець – насамперед чиновник, а творчий працівник – вільна людина.

Великі українські видання на фоні містечковості вигідно вирізняються від місцевих та регіональних ЗМІ тим, що тут „інтернет-сміття” проходить через ретельніше сито, в редакціях сформовані відділи міжнародного життя, в яких журналісти спеціалізуються власне на цій проблематиці, не тільки дають коментарі на актуальні проблеми, а й багато що передбачають або відстежують у перспективі. Наприклад, виборчі тенденції в певній країні. Звісно, в умовах Києва легше підготувати оригінальний матеріал, навіть запозичивши тему з „павутини”. Тут є МЗС, дипломатичні представництва закордонних держав, різних торгових місій, інституцій, багато цікавих гостей. Хоч не закинеш редакціям „Дня”, „Дзеркала тижня”, „Кореспондента”, „України молодої” нефаховості, проте і тут економлять ресурси і площу на міжнародну тематику; телебачення ж обходиться переважно „очима і вухами” світових інформаційних гігантів, які не враховують української національної специфіки.

Відсутність змін (а декларації – не рахуємо) – „червона картка”, мовою Президента, політичній еліті в Україні. Відсутність ефективної національної інформаційної політики держави – коматозний стан інформаційно-інтелектуальних ресурсів через їх параліч. Відповідь на питання, поставлене в заголовку, має бути ділом, а не словом.

Мар’ян ЖИТАРЮК,

докторант Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук, доцент, член НСЖУ.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. 17.06.2008

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка