Горинь Михайло Миколайович - відомий український політик. Народився 1930 року в с. Кнісело Львівської області. 1954 року закінчив Львівський університет, по закінченні якого вчителював у Дрогобицькій області. 1961 - 65 - на науковій роботі у Львові. 1965 року за "пропаганду українського буржуазного націоналізму" М. Гориня було заарештовано і засуджено до ув'язнення на шість років, а 1967 року - на три роки. Після звільнення працював на різних роботах у Львові, видавав "Бюлетень Гельсінської групи". В грудні 1981 року знову заарештовано і засуджено на 10 років суворого режиму та 5 років заслання. Після повернення бере участь у виданні "Українського вісника", у створенні Української Гельсінської спілки, Руху, Української республіканської партії, Української республіканської християнської партії. 1990 - 1994 рр. - народний депутат України. На третьому (2001 р.) Всесвітньому форумі українців обраний головою Української всесвітньої координаційної ради (УВКР).

 

- Пане Михайле! З часу проведення третього Всесвітнього форуму українців минуло майже два роки. Що зроблено за цей час? З яким труднощами Вам доводиться стикатися у своїй роботі як голові УВКР?

- Якщо подивитись у програму УВКР, то її завдання - координувати діяльність українських громадських організацій світу для вирішення дуже важливих проблем. У першу чергу - це збереження світового українства. Друге завдання - утвердження української держави як однієї з умов збереження світового українства. Я би сказав, що збереження світового українства, яке тяжіє до свого центру, яке робить все можливе для того, щоби своєю діяльністю зберегти себе як етнічну одиницю і одночасно з тим утвердити і підтримати українську незалежну державу, є дуже важливим фактором.

Саме під таким кутом зору ми старалися побудувати свою роботу. Я не уявляю собі, як координувати діяльність з громадами, яких ти не знаєш. І тому ми вирішили взяти участь у заходах, які б дали можливість знайомитися з українськими громадами грунтовніше.

2002 рік був плідний у тому відношенні, що за ініціативою одного з українських громадських діячів Литви пана Віктора Чернишука та після узгодження з УВКР була проведена акція "Караван - 2002". Цей "Караван" стартував у Таллінні й фінішував на Чорному морі. Від Естонії до Болгарії. Поїздка дала дуже багато для ознайомлення з українськими громадами по шляху переходу "Каравану".

Друга поїздка вже була запропонована мною під назвою "Знайомство із Слобідською Україною". Мета поїздки - знайомство з нащадки українських козаків. Хочу сказати, що той прес, який прокотився по Україні і прикордонні в кінці 20-х на початку 30-х років 20 століття, особливо пройшовся по Слобідській Україні. Значна частина українців була заслана в Сибір, немало їх померло від голоду. Прес репресій та русифікації дуже сильно вплинув на українську громаду. На довжині більше ніж півтори тисячі кілометрів нема жодної української школи, жодного пристойного українського культурного центру. І коли я мав бесіди з ректорами Воронізького та Бєлгородського університетів, то я їм казав: "Ми ж вам створили всі умови. Сьогодні в Україні 2399 шкіл з російською мовою і 2339 шкіл з двома мовами викладання, 15 російських драматичних театрів, що фінансуються державою, десятки різних культурних установ. З 17561 дитячих садків 3554 садки ведуть навчання і виховання російською мовою".

Приїхали ми на Кубань. Ви знаєте, що у 18-ому році кубанські козаки звернулися до М. Грушевського з проханням, щоб він приєднав їх до України. Не знаю мотивації М. Грушевського, але він не відгукнувся на прохання кубанців. Цікаве там управління. На чолі Кубанського війська є отаман Громов. Це людина, котра має українське коріння. І коли ми сіли за стіл, я запитав: "Пане отамане, а Ви, хіба, справді Громов? В мене таке враження, що Ви - Грім, а Громовим стали через певний час?" Відповідь була, приблизно, така: "Конечно, мій отець прізвище мав Гром". Я кажу: "Правильно, Ваш батько був Гром, а Ваш дід був Грім". А потім я дізнався, що у Краснодарському університеті викладається "кубанское наречие". І я спитав у викладачки: " А що це таке "наречие"?" А вона сміється: "То ніяке не "наречие", то тільки так написано, а викладається чиста українська мова". Проповідується стара, древня концепція Хом'якова, що мала ходіння на початку XIX століття - нема ніякої України, а є слов'янство. А тепер нам ще проповідують, що є "триединый славянский народ". Я кажу: "Скажіть мені, а що таке "триєдиний слов'янський народ? Я не знаю такого. Я знаю, що є росіяни, є українці, є білоруси". Продовжується нав"язання концепції, яка повинна стати підвалиною подальшої русифікації українців не лише на Кубані. Нас зустрічав хор, який співав пісню про дружину, в якій є слова, про те, що чоловік не знає, що йому робити зі своєю дружиною -"хохлушкою" - "краще любити". І цю пісню там вважають за цілком нормальну. Ви можете собі уявити, щоб на Україні проспівали подібну пісню про дружину - "московку"?

Ми написали звернення до Путіна, у якому зазначили, що росіяни у нас мають все - школи, театри, музеї, бібліотеки, пресу, і Україна може бути зразковою державою щодо забезпечення прав національних меншин. Просили звернути його увагу на забезпечення прав українців в Росії, на задоволення їхніх культурно-освітніх потреб.

Потім була поїздка до Татарстану. Зовсім протилежна поїздка. Ми відвідали Казань, Набережні Челни, Нижньокамськ. Там скрізь є українські громади, життя в яких поступово оживає. Що характерно для Татарстану, так це велика симпатія татар до України. Я це відчув, коли розмовляв з представниками татарської громади. Вони мають надзвичайно мудру людину. І та мудра людина - це президент Татарстану Шаймієв, який є прибічником федералізму в Росії.

Оце наша робота. Ми відвідали ще багато регіонів. Зустрічалися з українськими громадами у Мурманську, в Білорусії, Молдові. Ми плануємо таку поїзду і в Європу. Там зараз перебуває багато українців, особливо в Голландії, які виїхали на заробітки з України. Їх вже не сотні, а сотні тисяч. Ми добре знаємо, що ці люди виїхали заробити шматок хліба. Але ми знаємо з досвіду, що не всі вони повернуться. Вивчення тої нової української еміграції теж наше завдання. Чи ця українська громада приїхала лише заробити гроші і повернутися, чи вона хоче на закордонні продовжувати своє українське культурно - мистецьке життя, будучи одночасно заробітчанами? Як зробити так, щоб наповнити їхнє перебування за кордоном ще і культурно-мистецьким і науковим змістом? Це є дуже важливим.

- Яка, на Ваш погляд, майбутня доля закордонного українства?

- В нас був дуже цікавий симпозіум українських театральних діячів світу, організований Міністерством культури та УВКР. Приїхали представники кількох десятків театрів. Був театр з США. Виступала пані Винницька, дуже талановитий режисер цього театру. Вона розповіла про те, як вчила студентську молодь бути артистами. Але аматори театрального мистецтва не володіли українською мовою. Перший рік п. Винницька витратила на те, аби навчити молодих театралів рідної мови. Пані Винницька розповідала, як їй було нелегко. А потім була вистава. Півтори години тривала інсценізація драматичних творів Лесі Українки. З залу ніхто не виходив, панувала мертва тиша.

Я дізнався про ситуацію в Церквах, коли священики службу Божу, переважно, правлять англійською мовою, а для того, щоби старше покоління теж було присутнє в цьому, окремі місця передають українською мовою. Ми маємо зараз таку ситуацію, коли українська культура, що була створена в діаспорі в 40-х роках, той лебідь нашої духовності, поволі відпливає на Україну. Діаспорі потрібно поповнення. Чи зможе ця нова, "трудова еміграція", поповнити українські громади? Чи вона вдихне новий дух у ці громади, які вже відходять? Тяжко сказати. Але я вважаю, що наше завдання полягає в тому, аби включитися в процес культурної акліматизації наших заробітчан і громад. Щоб вони усвідомили, що приїхали не тільки на заробітки, а й щоб утвердити українство на тих місцях, де українці є вже більше сотні років.

- Пане Михайле! Хотілося б почути від Вас, не лише відомого українського політичного та громадського діяча, а й філософа, яким Вам бачиться світогляд сучасного українця? Яким є в ньому сьогодні співвідношення народних традицій, віри, науки, філософії, історії?

- Я не належу до громади філософів. І не вважаю себе філософом. Щоправда, у 50-х роках викладав логіку і психологію, працював у психологічній лабораторії, писав дисертацію з психології праці, але філософськими проблемами не займався. Вважаю, що настав час реалізувати на практиці філософську максиму видатного педагога Григорія Ващенка: "Бог і Україна". У його праці "Виховний ідеал" чудово викладено роль традицій у житті народу, їх еволюцію і постійність як діалектичну сутність.

- Не можу не скористатися нагодою та не задати Вам питання, на скільки оптимістично Ви дивитеся на майбутнє України?

- Я був все життя оптимістом. Був оптимістом у концтаборі, на початку нашої незалежності, тоді, коли ми тільки створювали Рух. Я і зараз оптиміст, попри всі труднощі, що ми переживаємо. То тимчасовий процес переходу від колонії до незалежної держави. Україна є навічно! Впевнений, що триєдиного союзу ніколи не буде!

http://www.svitohlyad.kiev.ua/Intervu/32.htm

Український центр гуманітарної інформації "Світогляд"

Травень, 2003

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка