lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Заряд правди Дмитра Павличка
Друк
Розділ: УВКР

Виступає Дмитро ПавличкоДля нього політика – дитя компромісу, література – накази совісті

Особистість може перетворювати світ, звертаючись до людства через свої твори, або актуалізуючи твори тих, чия творчість поповнила скарбницю загальнолюдських цінностей.

Дмитро Васильович Павличко, поет, перекладач, громадсько-політичний діяч, щойно відзначив свій 77-й день народження. Досвід, знання сучасних соціальних реалій разом із даром  відчувати поетичне й майстерним володінням думкою – те, що сьогодні допомагає  Дмитру Васильовичу і в житті, і у  творчості.

Заряд правди, котрий читач отримує, спілкуючись з його поезією, - нині велика раритетність. Громадянська небайдужість і патріотизм Павличка можуть слугувати взірцем для тих, хто читає, щоб діяти.

- Ви якось сказали, що література – це теж політика. Які основні відмінності між літературою й політикою?

- Так, я стверджував колись, що література – це політика в розумінні того, що письменник не може бути абсолютно вільним від проблем національного й соціального життя свого народу. Навіть мова письменника несе (поза його волею) національний заряд політики. У радянські часи всі письменники, які писали українською мовою, підозрювалися в націоналізмі.

Одначе між політикою й художньою писемністю є велика різниця – політик і письменник ставлять перед собою різні завдання. Афоризм Є. Маланюка: “Коли в нації немає вождів – тоді її вожді поети” несе в собі правду лише в двох випадках, якщо говорити про Україну.  Тільки Т. Шевченко та І. Франко були водночас політиками й письменниками. Звичайно, українські  літератори всіх часів виходили на боротьбу за українську ідею. Патріотизм був найнеобхіднішою прикметою творів, що писалися для народу пригнобленого, недержавного, який боровся за свою політичну незалежність. Література, яка зрікається свого національного покликання в часи, коли державність уже здобута, - це творчість безкрила й нецікава для світового читача. Певна річ, справжній письменник уміє загальнолюдські, філософські проблеми поєднувати з життям своєї національної душі, бо інакше неможливо знайти конкретику, образи духу, а все абстрактне мислення, хоч яке не було б воно цікаве, належить до чистої філософії, а не до художньої літератури. Політика – дитя компромісу, література – накази совісті.

- Громадянське суспільство можливе в Україні через кілька років, місяців чи десятиліть? Що впливає на процес формування громадянського суспільства?

- Громадянське суспільство буде в України не в найближчий час, бо його насамперед формує політична культура і пріоритет духовного чинника в житті суспільства. У нас політичні баталії ведуться жорстоко, ненависть до опонента панує над бажанням вислухати його. Соціальна мотивація переважає всі інші мотиви політичної боротьби, не прийшло до нашого народу розуміння того, що національна незалежність здатна вирішувати і соціальні конфлікти. Суспільство наше розколене: з одного боку – група олігархів, бізнесових кланів, які збагачуються, не розуміючи, що їхнє багатство без певної вищої духовної мети, без загальнонаціонального змісту – це попіл, котрий нікого не гріє, а тільки застилає народові очі, труїть маси.

Трагедія нашого народу завжди грунтувалася на тому, що в нас було, як писав І. Франко, дуже багато відступників, перевертнів і моголів. Громадянське суспільство може створити народ, перейнятий високою ідеєю своєї значимості у світі, а таку ідею може осягнути лише міцно сформована нація – нація, яка розуміє, що її невмирущість може бути гарантована насамперед не матеріальними благами, а незламністю її національного, родинного характеру.

Національна свідомість, яка власне, й може бути фундаментом громадянського суспільства, формують література, мистецтво, рівень освіти, але найбільше – правда з уст лідерів народу, мудрість тих, котрі вийшли наперед, не побоялися вести свою національну громаду, при цьому показуючи їй не якесь райське життя в майбутньому, а правду свого власного життя, відданого на владу нації.

- Вас небезпідставно вважають тим, хто відродив у сучасній поезії жанр притчі. Яка притча сьогодні є або може бути актуальною в нашому суспільстві?

- Спроби написати притчу наших часів були. Цей твір буде таким (розповім прозою, а потім напишу віршем).

Майстри на майдані поставили дзвін, до якого міг доступитися кожен громадянин даної (притчової) держави. Задзвонивши, громадянин отримував змогу виказати свою потребу в допомозі з боку вищої влади, бо нижча його образила. Але таких покривджених громадян було в тій державі дуже багато, отже, той дзвін не переставав гриміти, будив владу. Тоді було вирішено обмотати серце дзвону шматами ткання – дзвоніть, але так, щоб голос дзвону був тихим або навіть нечутним. Демократія в тій притчовій державі була. Був дзвін світової правди. Але плачу громадян чутно не було. Ця  притча надумана про демократичні порядки у країнах, де громадянам дозволено скаржитися, висловлюватися і т.д., але дуже тихими ударами дзвону.

Може, ця притча – не зовсім про наші обставини, але щось в ній таке, що насторожує й нас.

На загал, притча – це широка метафора. Я люблю цю форму, власне, не форму, а композицію в поезії. Притчами говорить Спаситель. Притча ніколи не покине людства, ми завжди шукатимемо пізнання життя й людини через порівняння, які подає притча, ставлячи перед нашим зором речі, ззовні не подібні, але внутрішньо пов′язані між собою.

- І на закінчення нашої розмови – про Ваші плани як голови Української Всесвітньої Координаційної ради?..

- Ставши головою Української Всесвітньої Координаційної Ради, я планую переосмислити роботу цієї організації. Хочу насамперед видати мовами країн, де живуть українці, найважливіші історикографічні, художні та філософські твори українців. Починати треба від Пилипа Орлика, автора першої у світі демократичної конституції. А далі – аж до книг ХХ століття: твори найвидатніші, які мають право бути в іконостасі людської цивілізації. У цьому ряду буде й “Мойсей” І.Франка, для мене найдорожча поема нашої літератури. Але поки що українською мовою планую видати книжку “Видатні українці світу”. Спершу йтиметься тільки про тих українців, які жили за межами України і внесли неоціненний вклад у розвиток науки, мистецтва, літератури у світовому масштабі, як наприклад Ю.Кондратюк чи великий композитор М.Березовський. Безперечно, до великих українців світу належить і М.Гоголь, а також чимало російських письменників і художників (згадався мені й Рєпін) українського походження.

Дмитро Павличко на ювілейному  вечірі з нагоди свого 75-річчя

Лідія БОНДАРЧУК

“Літературна Україна”

5.10.2006 р