lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Хто буде опікуватися українцями Росії (укр.)
Друк
Розділ: УВКР
Наприкінці 2003 року в Культурному центрі України в Москві відбулася сьома Міжнародна наукова конференція «Українська діаспора в Росії», організатори якої Український університет та Український історичний клуб, що очолює Віктор Ідзьо. Хоча міжнародною її можна назвати відносно, тому що із заявлених доповідачів з Польщі, Канади та України, приїхали тільки останні.

Наприкінці 2003 року в Культурному центрі України в Москві відбулася сьома Міжнародна наукова конференція «Українська діаспора в Росії», організатори якої Український університет та Український історичний клуб, що очолює Віктор Ідзьо. Хоча міжнародною її можна назвати відносно, тому що із заявлених доповідачів з Польщі, Канади та України, приїхали тільки останні. Наукова еліта Росії також була представлена переважно Москвою, з регіонів не було нікого. Зацікавилися тематикою конференції науковці з Києва, Харкова та Луганська, а також співробітники Секретаріату УВКР. Серед почесних гостей — голова Об’єднання українців Росії Олександр Руденко-Десняк, директор Культурного центру України в Москві Володимир Мельниченко, представник посольства України в РФ Марія Клепар, член- кореспондент НАН України Віктор Даниленко та інші.

Після вручення дипломів доцентів та професорів Українського університету в Москві (переважно його ж працівникам), зі словами привітання виступили гості. Зокрема п. Руденко-Десняк розповів про пілотний випуск радіопередачі українською мовою, який незабаром вийде в ефір у Москві. А також про ті труднощі, з якими доводиться зустрічатися в нелегкій діяльності голови ОУР.

З великою промовою про роботу Культурного центру України в Москві (на який, до речі, висловлювалося багато нарікань в українських ЗМІ, зокрема про російську мову спілкування його працівників) виступив Володимир Мельниченко.

Культурний центр України в Москві є унікальною і поки що єдиною державною установою за кордоном, яка пропагує українську культуру. Ми здійснюємо ряд масштабних проектів, такі як «Григорій Сковорода», «Тарас Шевченко», «Михайло Грушевський», «Діаспора», «Презентація», «Український театр», «Діти в культурному центрі» тощо (усього близько 150 заходів на рік).

За оцінкою відповідного комітету Державної Думи РФ — жоден культурний центр на пострадянському просторі не веде такої інтенсивної роботи, як наш: близько 60-ти концертів та 12–13 тисяч відвідувачів за рік, презентації книг тощо. Тільки в листопаді цього року у нас відбулося відкриття виставки творів українського живопису «Україна і світ», зустріч голови Державного комітету України у справах національностей та міграції Геннадія Москаля з українською громадськістю Москви, пройшли книжкові виставки, літературно-мистецький вечір, присвячений Дню української писемності та мови, дні українського і польського кіно, які ми провели з Культурним центром Польщі в Росії. Потім у нас був спільний проект культурного центру з урядом Москви для юних талантів нового століття. Щойно відбувся вечір-концерт української поетеси п. Животенко. Відкрито фотовиставку «Край Донецький очима фотомайстрів».

Протягом року у нас проходить декілька десятків концертів, які збирають чимало людей. Ну, скажімо, на останній концерт, який був присвячений Дню української писемності та мови, ми запросили українського поета Михайла Соченка, Раїсу Недашківську, яка читала поезії Тараса Шевченка і Василя Стуса, хорову капелу «Славутич», що складається з росіян, але вони співають українською мовою. Культурний центр України в Москві веде самостійне дослідження життя і діяльності Михайла Грушевського. Михайло Сергійович жив з вересня 1916 по березень 1917 року на Арбаті, 55, саме тоді він був обраний головою Центральної Ради. У нас є проект «Діаспора», згідно з яким ми займаємося роботою серед української громадськості Росії. Взагалі в української діаспори в Росії є чимало проблем, одна із найголовніших — це відсутність стабільного, цільового, федерального фінансування.

В Росії до цього часу не розроблена достатня законодавча база для роботи з національними меншинами, і виконавча влада на місцях не повернулася обличчям до проблем української діаспори. Що стосується України, то Президент Леонід Кучма про проблеми діаспори сказав, що українські культурні, просвітницькі, освітні організації «…не дістають належної підтримки від України, а часом їхня енергія вигасає, на зміну ентузіазмові приходить апатія та зневіра».

Державна національна програма «Закордонне українство» до 2005 року фактично не виконується, тому що не має фінансового забезпечення. І це при тому, що Росія в майбутньому році виділяє чверть мільярда рублів на підтримку співвітчизників за кордоном, передусім, у галузі культури і мови. Українці Росії не мають системи української освіти, і ситуацію не врятує кілька шкіл, спеціалізовані класи та невеликі групи студентів, які вивчають українську мову у московському, воронезькому, тюменському університетах. Ніхто не координує національну освіту в українській діаспорі, не опікується молодіжним рухом українців в Росії. В Росії не виходить жодна федеральна газета українською мовою. А в Україні, нагадаю, понад 2 тисячі газет і журналів друкується російською мовою. Не чути радіо і телепрограм українською мовою.

В Україні більше половини інформаційної продукції теле- і радіокомпаній виходить в ефір російською мовою. Треба вивести національну освіту діаспори із сфери любительської в державно-професійну, і цей прорив можуть зробити тільки високі професіонали і, звичайно, науковці. Нині в образі організованої української діаспори переважають пенсійні кольори, в організованій українській діаспорі переважна більшість людей похилого віку.

Таким чином у Росії для українців немає поки що всього того, що повною мірою сприяє збереженню національної самобутності, задоволенню інформаційних, культурних і освітніх потреб української діаспори, і того, що дозволяє українцям Росії, говорячи словами Грушевського, повернутися до свого українського. Ми маємо добре пам’ятати, що в Росії ректор втокмачує в голови наших молодих співвітчизників ідею про Україну як про історично невід’ємну частину Росії, що відокремилась лише через якесь непорозуміння. Мала дитина заблукала, скоро знов повернеться до мамки і попросить вибачення. І невипадково Президент України Л. Кучма написав книгу, яку назвав «Україна не Росія». І в цьому її привабливість і скандальний резонанс. Я вам хочу зацитувати рецензію, надруковану в одній дуже поважній газеті, яка зреагувала на саму назву. «Визнати Україну не Росією для нас означає відмовитися від Росії, як такої. Погоджуючись з Кучмою, ми змушені визнати: Росії немає взагалі. Поволжжя це не Росія, Урал не Росія, Сибір тим більше не Росія і навіть Новгород та Псков — не Росія. Так і Смоленщина, що опинилася під владою московського царя ще пізніще, ніж Україна.» Є люди, які наполегливо постійно розповсюджують таку думку. Тому треба на науковому рівні і на таких конференціях, як ваша, боротися і роз’яснювати. Тепер щодо планів. Цього року відкрито меморіальну дошку цьому видатному політичному діячу М. Грушевському, 140-річчя з дня народження якого ми будемо відзначати через три роки. Пропоную до того часу видати книгу.

Свого часу у 1916–17 рр. Грушевський розробив чітку концепцію наукового збірника статей на тему: «Україна і Москва в їх духовному житті». Він писав: «Головне Україна і Московщина, відмінності і контрасти їх духовного житя, також у фольклорі, також у побуті, у праві, у суспільно-історичному житті, культурі, літературі. Хто б написав про цінність українського театру, про право звичаєве і про залишки зобов’язуючого права. Бажано, щоб писалося живо, інтересно, а не просто інформаційно». Грушевський просив Сергія Єфремова написати статтю про відмінні прикмети нової української літератури ХІХ ст. від великоруської. Сам Грушевський збирався писати про спроби паралельних характеристик України і Московщини. Вважав, що необхідно до збірника цього притягнути якомога більше дослідників. Історичні катаклізми 1917 р. не дозволили реалізувати цей задум, а Грушевський буквально до березня 1917 р. у науковому плані займався саме підготовкою цього збірника «Україна і Москва».

Отож задум не реалізований, але він не втратив значення і в наш час. Мабуть варто було б його реалізувати до 140-річчя з дня народження М. Грушевського. Залишив нам Михайло Сергійович таку ідею, давайте ми це зробимо, мені здається, це можливо. І на завершення я знову ж таки хочу процитувати слова М. Грушевського: «Ми повинні пам’ятати, що представляємо великий народ і зобов’язані представляти його з достоїнством».

Щодо тематики доповідей учасників конференції, то вона стосувалася переважно історії української діаспори в Росії, а не сьогодення. Представники делегації УВКР були здивовані, що Український університет в Москві (а це 12 працівників-науковців) не навчає студентів, хоча має фахівців з української філології, історії та українознавства.

Оскільки установа займається тільки дослідницькою та видавничою діяльністю юрист, народний депутат України першого скликання Іван Макар запропонував перейменувати її в науково-дослідний інститут. «Такий університет, який не виховує нове покоління, не передає їм знання, тільки на руку російській владі, зокрема п. Лужкову, який дуже опікується відкриттям філій московських університетів в Криму. І виходить, що ніби й є український університет, а насправді — ніякої роботи».

Учасники конференції прийняли резолюцію, у якій відзначили про етноцид українців у Російській Федерації та затягування прийняття закону про національні меншини. А також виступили з вимогою до Президента і уряду Російської Федерації визнати Голодомор в Україні 1932–33 рр. геноцидом проти українців та вибачитися перед померлими та їхніми нащадками.

За сприяння посольства України в РФ для учасників конференції було проведено цікаву екскурсію українськими місцями в Москві. Покладено квіти до пам’ятника Т. Шевченка, меморіальної дошки Михайла Грушевського, а також зафіксовано жахливий стан палат гетьмана Мазепи, відвідано церкву, побудовану на його кошти (нині в розпорядженні Російської православної церкви), та музей М. Гоголя.

Світлана Остапа, прес-секретар УВКР

Вісник УВКР №3 –2004