lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Великий сміхотворець України

Спогади про зустріч з Павлом Глазовим восени 2003 року, по гуморескам якого дорослі в нашій “Вербиченьці” ставили сценки, а діти в нашій недільній школі вивчають справжню українську мову

31 жовтня 2005 року виповнився рік, як пішов з життя Павло Прокопович Глазовий. Восени 2004 на вулицях Києва саме починалася Помаранчева революція, і його смерть не одержала належного громадського резонансу. Хоча все свідоме українство світу добре розуміло, кого ми втратили.

Людей, які вміють складати жартівливі і зовні грубуваті вірші немало. Але в Глазовому і в його віршах відчувався невмируший український колорит і нескорена українська гідність. Він не лише висміював хабарників і пияк, гостро і презирливо він подавав "яничар", котрі намагалися забути, якого вони роду-племені. Він міг сказати офіційній владі все, що про неї думає. В радянські часи на таке відважувалися далеко не всі. Влада його поважала, хоча і побоювалася.

Я не літературознавець, я лікар за фахом, тому не буду аналізувати творчисть Глазового. Я не буду говорити, яка він був людина. Я бачився з ним лише одного разу, і тому не буду освітлювати його життєвий і творчий шлях. Це зроблять фахівці і його довголітні знайомі. Я хочу розказати ким для мене був Глазовий, і говорити хочу не лише за себе, а за все моє покоління.

В 1971 році мені йшов 16 рік. Тіточка, сестра мого батька, проводжала мене з Харківського вокзалу і купила в дорогу за 58 копійок невеличку книжечку, щоб я не скучав у дорозі. Це були "Усмішки" Павла Глазового. Книжечка невеличка, але я читав її цілу добу, поки потяг не прийшов до Воронежа. Я не тільки сміявся з гумористичних сюжетів, я з насолодою вчитувався в колоритну українську мову, яка не так часто зустрічалася на Слобожанщині в ті часи. В мені прокидалося почуття національної ідентичності, української гідності. Потім життя закрутилося і російськомовні будні поглинули мене на довгі роки.

В жовтні 1995 року, коли мені виповнилося вже чотири десятки, в місті Нижнєкамську, що на березі Ками в Татарстані, свідомими українцями було засновано українське товариство "Вербиченька", очолювати яке взявся я. Майже всі, хто відчував у собі госту потребу відновити спілкування рідною мовою і відродження українського духу, почали збиратися, заснували хор, співали пісень. Хто не вмів співати, шукали собі інших зацікавлень. Ми почали навчати українській мові дітей. І так склалося, що єдиною україською книжкою на той час були саме ті "Усмішки" Павла Глазового. Спершу вголос її читали, потім по гуморесках ставили невеличкі сценки в ролях, так поступово переходили на українську мову.

Йшли роки. "Вербиченька" набирала сили. В 2003 році нашу громаду було запрошено в місто Ніжин на Чернігівщину на фестиваль "Покровські калинові грона". Про зустріч з Глазовим домовились заздалегідь, бо мали змогу цілий день перебувати в Києві. Його адресу нам допомогли віднайти працівники УВКР. Ми мали багато цікавих зустрічей і екскурсій в Києві, були в Міністерстві культури України, зустрічалися з останнім Президентов УНР в екзилії Миколою Плав'юком, з керівництвом УВКР, відвідали численні київські храми, сумнозвісний Бабин Яр, і на зустріч до Павла Прокоповича дуже спізнились.

Вже в сутінках ми прийшли до нього невеликою делегацією. Господар збирався вигулювати свого невеличкого, але дуже гавкучого песика Пижика. Війшли в квартиру, і відразу відчули, що жіночої руки тут довго не було. Павло Прокопович, помітивши наші погляди пояснив, що живуть вони зараз з сином. Вдягнутий він був дуже просто, домашня сорочка, на голові старенька хутряна шапка. Відразу чомусь згадалося біблейське "Нема пророка в Батьківщині своїй"… Найбільш зручним приміщенням для спілкування, звичайно, виявилася кухня. У невеличкій кухні розмістилася велика купа людей, примостилися хто де і як зумів. Між буфетом і столом, сидів господар, а біля ніг безперервно "встряючи" в бесіду гавкотів Пижик.

Почалася зустріч досить стримано. Так пізно на нас майже перестали чекати. Павло Прокопович не відразу зрозумів навіть що ми за люди, і чого від нього хочемо. Але дуже швидко атмосфера в кухні стала теплою і невимушеною. Ми подарували квіти, традиційний татарський чак-чак, розказали йому про те, як використовуємо його вірші в нашому репертуарі, що навчаємо дітей українській мові по його віршах у недільній школі. Тут же діти в ролях продемонстрували свої знання. То були гуморески "Верблюдяра", "Олімпійський сувенір", "Як лякати вовка", ще кілька.

Павло Прокопович сміявся від душі, хитав головою і очі його світилися радістю. Не можу забути його усмішку. Є скульптура літнього Вольтера. Він посміхається мудро, спокійно і по-доброму, заздалегідь прощаючи людям беззлобні хитрощі, він все в житті бачив і знає. Саме так посміхався і Павло Прокопович. Виступи дітей звичайно зворушили його. Він потиснув всім руки, приніс купу примірників своїх книжок і з підписами на добру згадку кожному подарував.

Досі на самому почесному місці у мене вдома стоїть його збірник "Велика сміхологія", видана коштом Богдана Ващинського (Флоріда США). Я запитував Глазового як він живе, чи потрібні його вірші сучасній Україні, як часто він друкується і зустрічається з читачами. З гіркою іронією він відповів, що живе зараз нажаль дуже тихо, книжки друкує нажаль дуже рідко, і нажаль на кошти жертводавців з-за океану.

Під час зустрічі Павло Прокопович згадав, що він в Татарстані і в Казані бував, плавав теплоходом по Волзі і Камі, і наші краї пам'ятає.

Розставалися ми добрими друзями. Разом вийшли на вулицю, врешті-решт песик зміг зайнятися своїми собачими справами і замовк, а ми тепло попрощалися і пішли до автобусу.

Я зупинив дітей і сказав, що вони бачилися зараз з живою історією, вони бачили класика, якого можно порівняти мабуть що з самим Пушкіним, але можливо це останній раз, коли була змога побачитися з ним. На привеликий жаль так воно і сталося. Надійшло чергове число газети "Українське слово", на передостанній сторінці побачив некролог Павла Прокоповича Глазового. На хвилинку затих і замовк, газета затремтіла в руках…

Потім прийшла думка: "Ось не стало людини. Він нічого не взяв з собою. І взагалі життя - це дрібна метушня, яка нічого не варта". Але ця думка прийшла тільки на хвилину. Я глибоко переконаний, що людина повинна мати активну життєву позицію, треба бути борцем в житті. Дійсно, на той світ з собою нічого не візьмеш, але треба думати що ти залишиш на цьому світі. Треба думати яким є твій шлях в житті.

Я вважаю, Павло Прокопович вибрав вірний шлях, він залишився не лише поетом-гумористом, а громадянином-патріотом, шанувальником своєї нації і держави.

Краще за все про митця можуть сказати його твори.

"Вічна Україна"

Дивлюсь я в телевізор, виступа мужчина,

А за ним - великі букви "Нова Україна".

Після нього другий, третій, з жаром молодецьким

Викладають кислі мислі суржиком донецьким.

Що ж це, браття, за країна - Нова Україна?

І з якого вона роду, племені й коліна?

Чом про неї не чував я на школярській парті?

Де ж вона, в якій півкулі, покажіть на карті.

Покажіть мені, будь ласка, де її столиця.

Виявляється, на карту нічого дивиться.

Це зібрались на конґресі ринкові герої,

Щоб творити Україну нову зі старої.

Так, немов би Україна то для них, як шапка.

Зняв з макітри рвану-драну, викинув і - крапка.

Люблять нові українці Україну-неньку,

А комусь вона набридла, подавай новеньку…

Діячі всіляких партій, члени й активісти!

Улаштовуйте конґреси і збирайте з'їзди,

Засідайте, викидайте гроші на наради,

Щоб пробитись, проштовхатись ліктями до влади.

В боротьбі за привілеї лізьте хоч на стіни,

Та при тім не поминайте всує України.

Вас не стане, й нас не буде в цім безладнім світі,

А земля її нестиме на своїй орбіті,

Бо вона - не знак на карті, а творіння Боже.

Ні новою, ні старою звать її не гоже.

Що для неї колотнеча ваша політична?

Ви тут гості тимчасові, Україна - вічна!

Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватка Казанківського району Миколаївської області в сім'ї хлібороба. Батьки й навіть дехто з родичів були репресовані. Воював. Пройшов Ленінградську блокаду. Мав три бойових ордени, але нагородами не пишався і медалі свої після війни роздарував сусідським дітям.

В 1950 році закінчив Київський педагогічний інститут ім. Максима Горького. Ще зі студентських років співпрацював з журналом "Перець". Було це так. Студент педагогічного інституту читав свої вірші однокурсникам, а ті в один голос говорили: "Це саме для "Перця!". Направив він свої твори в журнал, а вже через тиждень його сповістили, що сам Остап Вишня читав і хвалив його вірші, а деякі з них було відразу надруковано.

Згодом Глазовий прийшов у "Перець" працювати, і вже через два роки став заступником головного редактора. Він був не тільки чудовим поетом-гумористом, він був талановитим адміністратором. Саме при Глазовому наклад "Перцю" виріс до 3,5 мільйонів примірників! Його вірші лунали на всіх офіційних концертах. Влада побоювалась гострого пера Павла Прокоповича, адже між рядками його гуморесок можно було чекати будь-якої критики в її адресу. Заборонити самого Глазового було не можливо, тому Радянська влада була змушена миритися з його віршами, але вона  помстилася йому тим, що книжки виходили дуже обмежено, офіційних державних нагород він не мав.

Цікавою є доля улюбленої собаки Глазового Пижика. Зараз чотирилапий друг поета проживає в місті Золотоноша на Черкащині, і опікується ним дев'ятикласник Олександр Вялков, який пише чудові гуморески. Посередником у зміні "київської прописки" Пижика стала Черкаська обласна газета "Нова доба", на сторінках якої проводився обласний конкурс гумористів, а патріарх сміхологічного цеху України Глазовий був головним поціновувачем. Газетярі возили йому у столицю твори черкащан. Присилав на той конкурс свої твори і Саша Вялков. Павло Прокопович їх високо оцінив, юний гуморист став переможцем конкурсу.

Хлопець з болем сприйняв смерть старейшини гумору, і написав до редакції листа, у якому жалкував, що його мрія зустрітися з Павлом Прокоповичем не здійснилася. Він поділився своїм бажанням взяти до себе Пижика. Редакція зателефонувала сину Павла Прокоповича Андрію і домовилася про прохання хлопчика. По собаку їздили журналісти разом з Сашком. Андрій присвятив себе журналістиці, працює завідуючим відділом журналу "Україна", часто від'їжджає у відрядження, і щоб собаку передали достойній людині погодився.

Нам би дуже хотілося довідатися, як зараз живеться Пижику на Черкащині. З задоволенням би познайомилися з Олександром Вялковим і його творчістю, почитали б його вірші.

Євген САВЕНКО,

голова Нижнєкамської національно-культурної

автономії "Українське товариство "Вербиченька".

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка