Друк
Розділ: Вербиченька (Нижнєкамськ)

Жертвам Голодомору в УкраїніСлово вже старого ветерана про трагедію своєї "малої батьківщини" - села Званівка на Донеччині в1932-1933 роках

Минуло майже 75 років з того жахливого часу, коли Україна зазнала великого голоду. Я та мої рідні пережили той голод, який був створений, щоб знищити вільний український дух, і не доведи Боже Україні ще раз пережити щось подібне.

Я, Дейнега Михайло Андрійович, народився у 1916 році, 18 листопада в селі Званівка, Артемівського району (тоді це був Бахмутський повіт), Донецької області (тоді Єкатеринославської губернії).

Наше село мало волосний статут. Управляв ним волосний писар Гришин Афанасій ( по батькові не пам'ятаю). Був він дуже доброю людиною, мав досить цікаву зовнішність, чорну бороду з "пробором" посередині, і носив золотий перстень. Жив він недалеко від волосної управи, у звичайному селянському будинку з високими приступцями та критому очеретом. Було в нього три сини і донька. Старший син Всеволод у 20-х роках став секретарем сільського комітету комсомолу. Хлопчаками ми часто бігали на комсомольські збори, де годинами могли слухати його захоплюючі речі та мудровані слова, хоча мало чого ми з того розуміли. Середній син Олександр навчався в Кам'янській Агрошколі. Молодший Володимир, невисокий, але міцно збитий молодець, був завзятим футболістом. У 1944 році довелося нам зустрітися. Він воював на Українському фронті, мав звання старшого лейтенанта, а я вже був капітаном. Яка подальша доля братів Гришиних не знаю, але згадки про них у мене лишилися теплі.

Моє рідне село Званівка було досить заможним. В селі було більш як сто дворів. Бідняків було дворів зо 2-3, і то це були сім'ї, де любили довше поспати, жили безтурботно, а простіше сказати, ледацюги.

Мої батьки, Дейнега Андрій Степанович та мама Олександра Степанівна мали гарно, зручно влаштоване подвір'я, добрий будинок, сарай, повідь для реманенту, стійло з навісом для худоби, добрий льох, викладений з крейдяних блоків, та амбар. Мали в господарстві двоє коней, дві корови, двоє-троє свиней, 10-12 овець та різну птицю. Майже таким же було господарство і в інших наших селян.

Свого діда Дейнегу Степана Петровича я пам'ятаю не дуже гарно, він помер у 1922 році, мені тоді було 6 років. Його понесли коні, коли їхав з поля з гарбою кукурудзяного бадилля. Бадилля було багато, накладено високо, а коней він не загнуздав. Сповз з гарби вниз на ваги, з вагів упав під колеса... Добре пам'ятаю, як він лежав у кімнаті з затіненими вікнами на підлозі і стогнав, а нас дітей до нього не пускали. Потім, після похоронів, вся рідня згадувала його наказ сину Андрію, моєму батькові: "Андрію, якщо найдеш на дорозі конячу голову (череп), то й його загнуздай!". Бабуся Христина дожила до голодного 1933 року і померла. Їй було біля 90 років.

Вуличне прізвисько у нас було "Качури", а нас дітей дражнили "качуренятами". Пішло це прізвисько від того, що ще в молоді роки дід Степан мав винний шинок, у якому торгував різними виноградними винами, які постачали йому з півдня та з Португалії. Звичайно, що частенько дідусь був "під градусами" і тоді, йдучи додому похитуючись, завжди наспівував одну й ту ж пісеньку "Іди, іди, качуре, додому, Продам тебе жидові старому"…

У моїй Званівці був, зараз би назвали, "мірошницький комбінат". Збудований він був у дуже мальовничому куточку, на березі річки Бахмутки, в гущавині зелених садків та струнких пірамідальних топольок. Там же стояли чепурненькі будиночки робітників, у більшості німців. Вони взяли в оренду млин, на якому випускались усі ґатунки борошна, і навіть найвищий ґатунок "тридцятка", який використовували для Великодніх пасок та святкового печива. Млин був висотою в три поверхи, збудований з великих крейдяних блоків, стягнутих між собою металевими прутами, товщиною в руку. Білі стіни 1-го та 2-го поверхів з боку млина служили нам екраном для кіно, яке ми дивилися влітку, сидячи на траві у парку з 1924 року. В цей же комбінат входила ще маслоробка, крупорушка та простора котельня з високою трубою й динамо-машиною, по гудку якої ми завжди звіряли час ранком, в обід та ввечері.

Весь цей комплекс утримували на правах аренди німецькі фахівці. Деякі з них прожили все життя в нашому селі. Мали добрі, поважні стосунки з селянами.

Добре пам'ятаю Василя Васильовича Нейфельда. Він був і коновалом, і ветеринаром, і костоправом. У будь-яких нуждах виручав безкоштовно, допомагав лікувати коней, худобу, ніколи не скупився на добру пораду. Якось вилікував мого брата Олексія, коли ми стрибали зі скирти соломи, і він зламав ногу.  Його син, теж Василь, молодий, яскравий красень, був чудовим кіномеханіком. Оженився він на нашій піонервожатій, місцевій красуні Лозовій Вірі Іванівні. Так от 1 травня 1928 року Василь готувався до показу кінокартини у клубі, передивлявся і готував на вечір плівку. Під клуб на той час переобладнали колишній будинок волосної управи, дерев'яний довгий будинок, критий листовим залізом. Раптом погас електричний струм. Василь запалив гасову лампу. Необережно підніс до вогню кінострічку, яка тої ж миті спалахнула. На горі будки лежали географічні мапи, які теж спалахнули. Стеля була тесана, пофарбована світлою блакитною фарбою… Одним словом, 1 Травня 1928 року у селі було відзначено великою пожежею. Клуб згорів дотла. А ми, 12-річні хлопчаки, вперше побачили на власні очі, що таке пожежа.

На сільському сході Василь Васильович Нейфельд і вся німецька колонія попросили не доводити справу до суду, і взялися збудувати новий клуб по районному проекту на власні кошти. Свою обіцянку вони виконали, і до осені збудували новий, просторий клуб з великими світлими вікнами, з ігровими кімнатами, бібліотекою, читальною залою, сценою, гримерною для артистів, та цегляною кінобудкою вже прибудованою з зовнішнього боку. Цей клуб став для нас великою радістю, він надав нам великого уроку патріотизму і зміцнив відносини між селянами. Всі заходи віднині у нас проводились весело, дружно з музикою та піснями. Це було просто задоволення, а також відчуття нового часу.

Ще визначною пам'яткою нашого села Званівки була Земська лікарня на 50 місць, з операційною кімнатою, інфекційним відділенням, з чудовими будинками-квартирами для медперсоналу. Все було збудовано з червоної цегли, обнесені півтораметровим цегляним парканом, обсаджено густими тополями, котрі на часи моєї юності досягли двох обхватів. Це був особистий куточок світу, недоступний нашому дитячому розумінню: білосніжні палати, медперсонал у білих халатах… у моїй пам'яті це лишилося як якась казка. Нажаль, у роки Вітчизняної війни 1941-45 років фашисти всю цю красу зрівняли з землею, лишивши тільки купу каміння.

Запам'ятався наш церковний храм - найкрасивіша церква з такими чудовими дзвонами, що їх передзвін було чути за 10-12 кілометрів по долині річки. До 10 років до церкви мене водила бабуся Христина. І тільки після заснування в селі піонерських загонів, уже будучи піонером я перестав ходити до церкви, але ж прищеплені мені навики благочестя, привітання старших, поясний поклін священику, поклін старості церковному Харитону Захаровичу Перепелиці, доброта душі і характеру залишились у мене назавжди. Я поважав інших, не мав гордині, за це завжди поважали і мене всі, з ким доводилось спілкуватися і під часи війни, і у мирному житті.

Настав 1929 рік. Як буває в житті, все добре, звичне, як і наша юність, швидко кінчається. Почалась загальна колективізація і ліквідація куркульства, як класу. Як я зараз розумію, в ті часи до рангу “кулаків” можна було віднести і ліквідувати майже всіх мешканців нашого села. Хоча то були справжні працівники, люди, які з піснями, з танцями, весело, але ж працювали від зорі до зорі і взимку і влітку до сьомого поту. Нас дітей змалку батьки привчали до посильної селянської роботи. Мене батько у вісім років посадив на коня і наказав відвести у панський садок пастися. Я поїхав, кінь з пагорбка побіг швиденько, я з коня впав, забився, і заплакав. Батько знайшов мене під кущем, запитав що сталося, а потім сказав: "Синку, у твоєму житті буде ще немало злетів та падінь, радощів та невдач. Будь мужчиною, будь сильним духом, вчись спокійно переживати невдачі, та думай, як краще можна їх обійти". Я цей батьків наказ пам'ятаю все життя.

А події того 1929 року були бурхливі. На повний хід йшла ліквідація “кунацтва”. Тільки згодом, вже дорослим, вивчаючи історію КПРС та інші науки я зрозумів, яке історичне безглуздя по розоренню заможних селян було вчинено у нашій Званівці! Адже то були найбільш роботящі люди, найбільш досвідчені землероби, достойні всілякої похвали, а ніяк не розорення. Та гірше всього було те, що розорення заможних сімей доручили саме тим біднякам, які були першими ледарями на селі.

А було це так. В Званівці було дві сім'ї братів Крайніх (імен та по батькові не пам'ятаю.). Жили вони недалеко один від одного. У кожного було добре обладнане подвір'я, світлий будинок, сараї для худоби та птиці, конюшні, штучно викопані озера на садибах, багато зелені, все було акуратно і добре доглянуто. У кожного з братів був добрий та різноманітний сільськогосподарський реманент та тяглова сила. На двох у них був трактор "Фордзон", у кожного було по кілька пар добрих коней, нафтовий двигун та молотарка для зерна. Сім'ї в них теж були не малі, адже великі сім'ї - то робочі руки. Брати допомагали багатьом з наших селян, особливо коли наставав час сіяти чи прибирати хліб. Селяни, і мій батько теж, заздалегідь до жнив записувалися до якогось з братів у чергу на обмолот хліба. Робили так. Косили пшеницю, ячмінь, овес і гарбами звозили з поля додому, скирдували так, щоб між скиртами можна було загнати молотарку, визначали місце для нафтового двигуна, влаштовували його, заздалегідь домовлялися хто кому допомагає молотити і в 4-5 годин ранку починали працювати. Двигун гудів, молотарка працювала, повний двір людей, всі при ділі: хтось відгрібає солому, хтось на довгих рожнах відносить її в скирту, хтось прибирає полову, хтось затарює зерно, робота не легка, але ж з усіх боків чути сміх, гумор, пісні, і тільки час від часу гучний голос Крайнього-старшого до свого сина: "Даниле, налий каніфолі!". То треба було підливати каніфоль на головний пасок до двигуна молотарки, щоб зціплення було міцним. Один день - і всі скирти хліба були обмолочені, солома прибрана, зерно провітрене в засіках, полова в половнику. Господарю лишалося лише позамітати на току. Ввечері машина переїжджала до іншого двору. Як батько розраховувався я не знаю, але знаю точно, що селяни завжди працювали дружно, дуже були вдячні за таку допомогу братам Крайнім, і завжди їх згадували тільки добром. Але братів розкулачили.

Окрім Крайніх був ще за пару кілометрів від села хутір Мар'єнко. Там жили 17 сімей. Засновано його було в 1911 році по Столипінській реформі. Люди селилися на вільних, виділених їм землях, розбудовували подвір'я, насаджували садки, придбавали домашній скарб, худобу, господарство, працювали з ранку до темна. Під часи НЕПу придбали також молотарки, нафтодвигуни, 3 трактори, так від року до року багатіли. Вже в ті часи люди там працювали колективно, розуміли, що така організація праці дає більше користі кожному. Люди там дуже добре ставилися і до влади і навіть просили заснувати там колгосп. Так ні ж! Їх було ліквідовано! Неймовірне безглуздя! Людей виселили, все забрали, будівлі зруйнували і пограбували, що могли - попалили, садки вирубали, земля заросла бур'янами. Правду казав Микола Гоголь про наші дороги та дурнів!

Багато разів збиралися наші селяни на збори по заснуванню колгоспу, багато сперечалися, доводили кожен своє, але все ж вирішили: всім вступити до колгоспу и назвати його "Колгосп імені 12-річчя Жовтневої революції". Вирішили узагальнити лише коней та волів. Коров та іншу худобу не узагальнювати. Центральну садибу колгоспу було влаштовано в будинку старшого з братів Крайніх. Хочеться відзначити, що під час колективізації люди нашої Званівки не мали злості на Владу, церква благословила людей на колективний труд, вони ще з більшим завзяттям взялися за роботу і отримали непоганий результат. Вже в 1930-31роках колгоспники виростили непоганий урожай. Зароблене зерно розвозили по дворах машиною. Мої батьки навіть частину його здавали в кооперацію в обмін на промтовари.

Багато було й меду. Жив у селі пасічник Костянтин Дейнега. Він мав від 60 до 90 сімей бджіл. Меду збирав багато. Був у нього найкращий в селі будинок, добрий виїзд: пара вороних коней і тачанка, міцне господарство. Він теж попав під розкуркулювання. А його син Іван служив у Червоній Армії і був відзначений нагородою, яка прирівнювалася до ордена Червоної Зірки, за заслуги в поході Антихайнена на фінів, які напали на Карелію в 1929 році і були розгромлені. Батько телеграмою викликав сина. Син приїхав, пред'явив документи про свою геройську службу, і районна влада навіть вибачившись перед ним, батька не стала чіпати. Тоді Костянтин сам попросився вступити до колгоспу пасічником.

Власної худоби у наших селян було багато, а пасти було нікому, бо всі від малого до великого працювали у колгоспі, сільгосппродукції на трудодні одержували багато, життям були задоволені і йти в пастухи ніхто не хотів. Тому мій батько, Андрій Степанович, який  працював завгоспом, поїхав наймати пастуха за Сіверський Дінець, де були різучі піски, народ жив бідно, в основному то були виселені по царському указу за різні провини люди. Тому вони згоджувалися на будь-яку роботу, аби заробити на хліб для сім'ї. Діло було ранньої весни 1931 року. Дінець розлився дуже широко, ще пливла крижана шуга та окремі крижини, але паром уже пустили. Батько запряг в легку лінійку колгоспного казкової краси жеребця, щоб заодно трохи розім'явся, бо застоявся за зиму, і повів на паром. Все було добре, поки здорова крига не вдарила з усього маху в паром. Кінь, злякавшись, став дибки, підняв у повітря батька, що тримав вузду, мотнув головою. І за мить батько опинився за бортом порому у льодяній воді. Батька витягли на паром, але на холодному вітрі він сильно простудився і захворів. Лікування того часу наслідків не дало і 12 січня він помер. Я в той час вже навчався в Артемівському планово-фінансовому технікумі, і був на практиці в місті Дружковці. Телеграма надійшла лише через дві доби і я не встиг на похорони батька. Приїхав попрощатися лише з його могилою на сільському цвинтарі, а потім знову поїхав на навчання. Приїжджав до матері лише на літні вакації.

Такі обставини склалися на початок 1932 року. Колгосп багатів, на широкій заплаві річки Бахмутки кілька бригад вирощували під поливом городину (в одній з таких бригад працювала моя мама Олександра Степанівна). Високий урожай овочів колгосп продавав на шахти, в торгівельні установи, заводи та інші організації, де була висока потреба в овочах. Пізніше стали продавати і продукцію з садків. Колгоспники зажили справно, тому скорочували власні господарства. Дуже добре було налагоджено харчування. На центральній садибі працювала їдальня, де кожен міг поїсти за дуже низьку ціну. А в польові бригади обіди привозили в термосах. Все було зручно й дешево. Відпадала потреба вести велике власне господарство.

Колгосп придбав свою електричну станцію, окрему від млину, було влаштовано освітлювання села та колгоспної ферми. Було в колгоспі кілька автомашин "газиків", або тоді "АМО". Це теж дозволяло вирішувати багато тих чи інших проблем. Весною 1932 року колгосп посіяв своєчасно хліб, підіймалася вся рослинність, літо видалося гарним, люди чекали доброго урожаю. Але не дочекалися. Ні грамини хліба на трудодні колгоспники не одержали. Весь хліб по розпорядженню Влади було вивезено на хлібоприймальні пункти, навіть не залишивши насіння на наступний рік.

Восени вже почав відчуватися голод. Торішні запаси у людей стали поступово танути, і до зими вже настали страшні дні. То було просто жахливо! Вже давно не чути було пісень, сміху, гумору. Пересох трудовий ентузіазм, який був завжди притаманний українському народу. У грудні 1933 року голод панував скрізь! Люди почали пухнути з голоду, лікарні були переповнені, годувати було нічим, люди помирали десятками. Перших ще ховали, але згодом ховати вже було нікому, і трупи так і лежали в сараї лікарні мерзлі, в одній білизні.

Я в той час вчився вже на другому курсі технікуму. Голодні пайки ми студенти та викладачі відчули і на собі. Восени і взимку 1932-33 року студенти отримували в їдальні раз на день гарячу страву, це був біленький суп та 50 грамів хліба. Я і всі мої однокурсники щиро вдячні нашим викладачам, особливо Івану Михайловичу Бондаренку, за те, що вони замість своїх лекцій влаштовували нас на практичні роботи в закриті робочі кооперативи шахт та заводів з твердим “карточним” забезпеченням. Там ми працювали, одержуючи робочі пайки і платню рахівників.

Я з 1 грудня 1932 року по 15 січня 1933 року був на практиці у м. Макіївка в ЗРК ім. Томського. Одержував пайок та мав право обідати в їдальні. З матусиного листа дізнався, що вона, молодший брат Олексій, сестра Віра та наймолодший брат 9-річний Іван дуже голодують, і я можу вже не застати їх живими. Тоді я почав сушити сухарі. До 10 січня насушив мішок, зібрав вермішелі, цукру, пряників, трохи олії, набив фанерну валізу, прив'язав до неї сухарі, що насипав у наволочку від солом'яного матрацу, і ввечері 14 січня робочим потягом виїхав з Макіївки. У 12 годин ночі я вже був на станції "Зовний", що за три кілометри від нашої Званівки. Ніч була морозна та місячна, хоч голки збирай. Треба було мені пройти через села Варварівку та Химівку. Дійшовши до Варварiвки я вже відчував важкість своєї ноші. Зайшов у будинок до своєї дальньої родини. Не зважаючи на ніч, двері були відчинені, я погукав: "Чи є хто живий?". З темряви старечий слабенький голосок: "Нема нікого. Всі повмирали. А мене ось Господь не прибирає ніяк". Я спитав чи нема у них саночок невеликих. Голос: "Шукай у сінях. Може найдеш". На радість я дійсно знайшов дерев'яні санчата, влаштував свою поклажу і швиденькою ходою поїхав додому, подалі від страшної хатини, в якій вже збирала свій урожай голодна смерть.

По дорозі через Химівку мені і зовсім ніхто не зустрівся, навіть ніяких не було чути звуків. Тиша, як у домовині! Не гавкають собаки, жодного вогника нема на все село! Нарешті я дійшов додому, постукав у рідне віконце. Мама ввімкнула світло і крізь сльози спитала: "Михайлику, це ти? Ти прийшов, і ти живий?" Я не міг натішитися, цілуючи очі найріднішої людини на світі!

Прокинулися брати і сестра, мовчазно і сторожко дивляться на мене, дивуючись тому, що зі мною нічого не сталося. З виду я був не то щоб справний, але й не такий замучений, як вони. На них дивитися було страшно! Хоча ще не попухли, але схуднули до кісточок! І головне - їх очі, в яких можна було прочитати велику безнадійність і тільки чекання того часу, коли і їх морожені тільця, котрих вони щоденно бачили у вікно, відвезуть на сільський цвинтар. Ми всі дружно… заревіли. Від радощів, що побачились, від горя, що не знаємо виходу з такого становища. Мама  сказала, що у них у льосі лишилось лише два кормових буряка. У брата Афанасія є ще буряки, але він живе за 12 кілометрів, а сили дійти туди у мами вже не було, вона боялась, що по дорозі може впасти і змерзнути, лишивши дітей самих.

Все, що я привіз, мама ретельно розділила на найменші порції кожному на день. Я спитав її, чому перш за все вона поцікавилася, чи я живий? І вона розповіла, що в селі Химівка, через яке я йшов, є ДОПР (“Дом принудительных работ”) Артемівської тюрми. Там у колишній панській садибі утримувалися під охороною заарештовані, які обробляли землю. Коли настала голодовка, охорона розбіглася і в'язні лишилися один на один зі своєю долею. Спочатку грабували на дорогах, а потім почали ще не опухлих з голоду людей красти, вбивати і їсти. Потім тільки я зрозумів чому так тихо було в тій Химівці, і як мені пощастило все таки нею пройти.

Наступні дні в селі були для мене гірше будь-яких катувань! Я вперше побачив, як з лікарні, що колись була казковим раєм, а тепер стала мертвим покоєм, вивозили на цвинтар морожені трупи, як-небудь накидані на гарбу, деякі в спідній білизні, а деякі навіть просто голі. І таке було кожного дня! Комок підступає до горла, коли згадую про це навіть через 70 років! А тоді!… В селі на вулицях стояла мертва тиша. Інколи проходив голодний старий чоловік, бабуся, або діти, просячи милостиню. Старим не подавали. Давали по сухарику дітям.

Найбільше горя викликала поява колишнього першого парубка нашого села, красеня й веселуна Любченка Григорія. Впізнати його було важко, він зайшов худий, блідий, зарослий бородою, з довгим по плечі нечесаним волоссям, привітався зі мною. Я спитав: "Як справи?" "Справи голодні - відповів Гриша - пережив смерть всієї рідні, але може й виживу до весни. Чув, що Сталін прислав на Україну Кагановича, який вигріб чисто все зерно у людей та відправив у Німеччину, міняти на якісь там машини". Він пішов, а я заридав від болю в душі, від горя, яке вчинили наші керівники простому народу-трудівнику, від розпуки і безвихіддя. І почав думати, що робити?

Пройшов тиждень, як я був дома з рідними, але радості це не приносило. Тільки додавалося печалі від постійного відчуття голоду, та безсилля чим-небудь запобігти горю родини. Але все гостріше я розумів, що треба щось робити, інакше доля рідні була ясна як день - загальна яма-могила на кладовищі.

Ще в Артемівську я якось заходив до крамниці з дивовижною назвою "Торгсін". У нашій учнівській програмі організації і техніці торгівлі такого ми не проходили. Та потім я дізнався, що то була крамниця "торгівлі з іноземцями" і там все продавали за золото. Так роздумуючи, я згадав, що помираючи в 1931 році бабуся Христина залишила мені два золотих царських червінці. Дуже зрадів! Зажеврів вогник надії! Я спитав маму про ті червінці. Вона сказала, що з одного зробила собі 5 коронок на зуби, а один замотала в коленкорову ганчірку і сховала в щілині під черепицею. Потім замазала глиною всі щілинки, щоб вітер не задував, а тепер не може і згадати де та щілина. Весь день я ламав серед зими глиняні шви на горищі, а все ж знайшов! Скільки було радості, адже то була надія на врятування рідних від голодної смерті! Я зліз з горища, підійшов до мами і розгорнув долоню. Але замість радості, мама заплакала. Вона злякалася за мене, адже в цей час пред'явити золоту монету було небезпечно. "Тебе заарештують, подумають, що у нас багато золота, прийдуть до нас шукати гроші!"… Скільки я не переконував маму, плакати вона не перестала. Тоді я взяв молоток і згорнув той червінець у трубочку, хоча все одно відразу було зрозуміло, що то є десятка. Мама плакати перестала, заспокоїлась.

З тим скарбом і поїхав я до Артемівська, зупинився у двоюрідної сестри Bіри Василiвни Гордієнко. Розповів їй про стан речей у селі, вона запропонувала мені свою допомогу. На другий день пішли ми в той "Торгсін", відстояли чергу, я підійшов до віконця. Серце мало не вистрибувало з грудей, так хвилювався. Але там спокійно взяли мою трубочку, поклали на терези і сказали: "9 карбованців, 72 копійки. А якби був нормальний червонець - дали б десятку". Я закупив 5 кілограмів вермішелі. Дали нам тоді 50 кг муки, 3 кг вермішелі, ще чогось, вже не пам'ятаю.

Наступного дня я взяв з собою пуд муки, всі продукти і поїхав додому. Не можливо передати радість мами, братів, сестри, коли вони відчули надію на врятування від голодної смерті! Потім мама з братом перевезла додому останню муку. Так було врятовано від голоду мою рідню.

Я поїхав навчатися далі. Був на практиці в місті Костянтинівці , а в травні 1933 був у колгоспі села Зайцево Артемівського району, де розібрав, підшив та зробив повну бухгалтерську розноску документів по книгам. У колгоспі від голоду було багато павшої худоби, хліб випікали з трави магари, дрібні зерна якої не перетравлюються шлунком людини і приводять до смерті. Поки я там був протягом трьох тижнів бачив, як щоденно ховали людей, померлих від голоду і виснаження.

Я знаю з розповідей селян яких неймовірно тяжких зусиль коштувало посіяти по весні поля, але все було посіяно своєчасно. Дуже в цьому допомогли запаси меду, що додавав сили людям, працюючим на посівній. З нашого села лишилось мало людей. Я не можу привести точні цифри, але пам'ятаю, що коли приїхав на літні вакації, дуже рідко можна було побачити когось із знайомих. Взагалі людей  у селі лишилось мало, і ті були якісь худі, виснажені, повільно рухались, як примари. Деякі з тих, що пережили голод, були заклопотані собою, весь час жили в чеканні, що таке повториться знову і знову. Жах голоду не пройшов. Люди жили переважно на траві та городині, про хліб намагалися не згадувати. І вже нічого казати про сміх, веселощі та жарти.

Як можна було нанести людям таке горе? Як можна так ставитися Владі до своїх людей! Я не можу знайти слів, щоб висловити чого заслуговують такі керівники! А вони ж лишилися без покарання! Їх не хвилює совість, їм байдуже безвинно загублені мільйони братів-українців. Це вони, керівники вищих ешелонів влади штучно вчинили такий злочин, і ми, ті, що залишилися живими проклинаємо їх і будемо проклинати поки живі.

Михайло ДЕЙНЕГА.

Почесний член НКА „Українське товариство „Вербиченька”

17 травня 2003 року.

Нижнєкамськ

Наша довідка:

Дейнега Михайло Андрійович народився 18 листопада 1916 року в селі Званівка Артемівського району на Донеччині в Україні. Пережив Голодомор 1932-33 років. Пройшов всю Велику Вітчизняну війну рука об руку з дружиною Лізаветою Пилипівною, дослужився до звання майора.

Перемогу Михайло Андрійович та Лизавета Пилипівна зустріли у Берліні. Нагороджені багатьма орденами й медалями.

Після війни багато працювали, відроджуючи народне господарство. Мають двох дочок, трьох онуків, двох правнучок. Через усе життя пронесло це подружжя почуття ніжного кохання, добре ставлячись, розуміючи і підтримуючи один до одного.

Зараз подружжя Дейнега на заслуженому відпочинку, живуть вони у м. Нижнєкамську, що в Республіці Татарстан, посеред Росії. Михайло Андрійович є Почесним членом Нижнєкамської національно-культурної автономії „Українське товариство „Вербиченька”, з яким подружжя має давні теплі стосунки

Звернутися до них можно за адресою: Дейнега Михаил Андреевич проспект Шинников д. 51  кв. 6

город Нижнекамск, Республика Татарстан, Россия. 423570

Тел. (8555) 34-60-17 Кон. тел. ГНКА УТ „Вербиченька (8555) 34-35-94.

Михайло Дейнега

Людмила Найденко,

член Нижнє камського українського товариства “Вербиченька”

E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.