Друк
Розділ: Вербиченька (Нижнєкамськ)
Кавалер ордена України «За заслуги» Євген Вікторович Савенко
Кавалер ордена України «За заслуги» Євген Вікторович Савенко

Многая літа головному «вербичанину»!

Намагаюсь жити за принципом,

який висловив давній приятель Валентин Іващенко:

„Ми не шматок відірваний, ми – частка України”.

Євген Савенко.

Євген Вікторович Савенко народився 25 жовтня 1955 року в місті Находка на Далекому Сході. В ті часи немало української молоді шукало кращої долі вдалині від розореної війною, голодом і колективізацією України. Коли Євгену виповнилося шість місяців, батьки перебралися до Воронежа, а сина залишили у бабусі Марії Прокопівни Донченко в районному місті Розсош.

Його батьки з півдня Воронезької області. Дідусь по батькові (родом з запорозьких козаків) жив до 1928 року за Харковом біля Мерефи. Під час розкуркулення виявив спротив, був заарештований, деякий час сидів у в’язниці, потім був примусово висланий в Розсошанський район Воронезької області, радгосп "Начало" де і познайомився з його бабусею. Вона родом з селища Ольховатка Воронезької області. Це поселення Слобідської України. Українці, які раніше жили десь біля Острогу, оселилися там ще у 1651 році, після поразки Богдана Хмельницького під Берестечком.

Багато чого пережила його бабуся - Громадянську війну, тиф, колективізацію, голодомор, німецьку окупацію, але зберегла в серці людяність, любов до української пісні, і чудову українську мову. Євген Вікторович згадує дошкільні роки у бабусі як найкращі роки свого життя. Невелика мазанка, крита очеретом, з долівкою, призьбою і шипшиною під вікном стояла майже на краю міста, фактично в степу. Довкола був яблуневий садок, де влітку ночували на трофейному розкладному ліжку. Коли вітер хитав гілля дерев, крізь них проглядали такі загадкові й принадні зірки. А ранком всі прокидалися від гуркоту падаючих яблук. Чомусь вони падали саме на світанку.

Українським вихованням Євгена ніхто спеціально не займався, воно жило в ньому природно й завжди.

Коли прийшов час, його забрали в школу до Воронежа. Найбільш в школі його вразило те, що його української мови російські діти (хоча й з українськими прізвищами) майже не розуміють. І що Бога нема... як сказала вчителька. В їдальні його дуже вразив чай: за сім років свого життя він пив тільки узвар, молоко, по святах - ситро.

Потім потяглися довгі роки навчання в школі, в медичному училищі, де він був росіянином, але кожного літа на вакаціях у бабусі він знову відчував себе українцем. Потім була армія, де він дослужився до старшини, навчання в Воронезькому медичному інституті, три роки роботи лікарем в селі Нова Калитва на березі Дону. Там зустрів він і свою долю - Ольгу Юріївну. У 1988 році родина Савенків вже з донечкою Анастасією й сином Віктором, перебралася до Нижнєкамська. Більше тридцяти років Євген Вікторович та Ольга Юріївна віддали лікарській справі.

Початок 90-х років в Татарстані був дуже складним. Набирали сили національні рухи народів Поволжя, і не завжди вони були доброзичливими до іншомовного населення.

Прихильником української мови й культури Євген Вікторович був завжди, але робота, й родині обов’язки міцно втримували на землі Татарстану. Восени 1995 року він їхав з п’ятирічним сином Вітьком в трамваї, який обігнав жовто-блакитний молоковоз. Вікторович звернув увагу сина на кольори молоковозу українською мовою, а син, відчувши, що до нього звернулися не по-російськи, почав відповідати англійською (його дитячий садок був з іноземною мовою). Це спонукало батька на рішучі кроки.

Через тиждень в міській газеті він подав оголошення про збори 7 жовтня українців міста. Відгукнулося немало зацікавлених, багато прийшло просто подивитися, дехто тільки поспівати, але прийшли люди й для свідомої роботи в українському русі, збереження і розбудови української культури.

Особливою турботою Євгена Вікторовича завжди був підбір людей, які хочуть і вміють працювати організаторами і свідомо несуть важкий хрест українського відродження на теренах Росії. Ця робота дала непоганий результат. В товаристві «Вербиченька» склався міцний колектив однодумців, який очолює Рада. З як нею можна влаштувати будь-який захід і подолати будь-які проблеми.

З 1996 року при товаристві працює недільна школа для дітей і молоді, яка ще ніколи не припиняла своєї діяльності, працює хоровий колектив «Вербиченька», який вже двічі ставав лауреатом фестивалю-конкурсу ім. О.Кошиця в Москві, розбудовано міський Український культурний центр, друкується українська сторінка в регіональній газеті. В цьому всьому - велика організаторська робота Євгена Вікторовича. Його діти в свій час також брали активну участь в українському молодіжному русі в Татарстані.

Та участі в фольклорі для Євгена Вікторовича завжди було мало. Він завжди шукав нових форм діяльності. Зовсім нелегко було дістати дозвіл татарського Уряду на роботу в Державних архівах. Але з 2004 року архівні знахідки Євгена Вікторовича дивують навіть професійних істориків.

Ним віднайдено невідомі раніше матеріали про перебування на засланні в Казані президента Української народної республіки Михайла Сергійовича Грушевського в 1915-1916 роках. Нещодавно віднайдено унікальні матеріали, які висвітлюють обставини захисту в Казанському університеті магістерської дисертації видатним українським істориком Дмитром Івановичем Яворницьким в 1901 році. В архіві Федеральної служби безпеки Республіки Татарстан їм віднайдені засекречені матеріали про перебування в адміністративному засланні в Казані в 1934-1936 роках видатного українського археолога, етнографа, мистецтвознавця Миколи Омеляновича Макаренка.

По результатам знахідок та з ініціативи Євгена Вікторовича товариством «Вербиченька» встановлено в Казані меморіальні дошки колишнім казанським українцям – великому історику і політичному діячу Михайлові Грушевському (2006 р.), видатній українській співачці Оксані Андріївні Петрусенко (2008 р.), всесвітньо відомому художнику-футуристу Давидові Давидовичу Бурлюку (2009 р.).

Євген Вікторович не тільки успішно керує організацією, а й веде велику просвітницьку роботу. За його ініціативою регулярно проводяться урочисті літературні, музичні, історичні вечори, зустрічі, лекції, доповіді на рівні товариства, міста і республіки, на яких він знайомить присутніх з видатними політичними, громадськими, культурними діячами України, розповідає про видатні історичні події. Учасниками і слухачами цих заходів бувають не тільки українці. Їх відвідують зацікавлені люди всіх національностей. Євген Вікторович виступав з лекціями в містах Набережні Човни, Казань, Димитровград, Ніжин, Чернігів, Львів - і завжди з незмінним успіхом. Завдяки неабиякому лекторському таланту Євгена Вікторовича такі зустрічі перетворюються на справжні свята української культури.

Савенко щорічно бере участь у заходах Об'єднання українців Росії, круглих столах Асамблеї народів Татарстану як керівник однієї з найактивніших громад республіки, неодноразово був делегатом форумів Світового Конгресу Українців і Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР), брав участь і був доповідачем на численних наукових конференціях.

Його виступи завжди носять конструктивний і ініціативний характер. Активна життєва і громадянська позиція Євгена Вікторовича відбивається в його численних статтях і публікаціях на сторінках газет не тільки Татарстану, але й українських газет багатьох держав, з якими «Вербиченька» веде багаторічне листування.

Плідна робота Євгена Вікторовича не лишилась непоміченою Україною. Він має низку Почесних грамот від Посольства України в РФ, УВКР, Державного комітету національностей та міграції України, Уряду Татарстану. В 2006 році його нагороджено державним орденом України «За заслуги» ІІІ-го ступеню. Його ім’я занесене до Книги Пошани «Україна і українці. Цвіт нації, гордість країни», а також до енциклопедії «Лучшие люди России».

Розпочата і успішно налагоджена Євгеном Вікторовичем справа має велике значення для розвитку українського руху, підвищення національної свідомості, виховання підростаючого українського покоління і молоді в діаспорі. Вона дає змогу людям, закинутим долею далеко від історичної Батьківщини відчути єдність, дружнє плече і підтримку своїх земляків.

Євген Вікторович Савенко – керівник нового часу, людина невичерпної енергії та працездатності, величезного діапазону поглядів. Він користується великим авторитетом серед співробітників лікарні, мешканців міста, свідомих українців російської діаспори й численних українських діячів світового рівня.

Людмила НАЙДЕНКО,

заступник голови Нижнєкамської національно-культурної автономії

«Українське товариство «Вербиченька».

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Така у нашого беззмінного голови любов - мила його серцю «Вербиченька»
Така у нашого беззмінного голови любов - мила його серцю «Вербиченька»

На світлинах: Кавалер ордена України «За заслуги» Євген Вікторович Савенко. Така у нашого беззмінного голови любов - мила його серцю «Вербиченька».