Друк
Розділ: Вербиченька (Нижнєкамськ)
Горить свічечка
Горить свічечка

В День Матері я вирішила розповісти докладніше дітям про свою маму

Хіба знаємо ми, як складається людська доля? Від чого вона залежить? Хто керує нею, та вибирає наші шляхи? Сама людина є господарем своєї долі, чи все заздалегід вже розписано на небесах? Кому скільки відміряно прожити? І як?

Моя мама Любов Іванівна Єзик (в дівоцтві Шаповалова) народилася влітку 1932 року в місті Ізюм на Харківщині. Тато її, мій дідусь Іван Якович, працював в Ізюмському банку, мав досить високу посаду, довге суконне пальто, білі з калошами валянки й особистого револьвера. Мама її Тетяна Федорівна невдовзі після закінчення школи приїхала з села Шейківка Боровського району, вийшла заміж, та народила Любу. Жили вони в районі Гончарівки (район Ізюму). І хоча посада Івана Яковича дозволяла б принаймні не вмерти з голоду, був він, як то кажуть, «ідейний», справжній комуніст, і казенних коштів на свою родину витратити не смів, хоч помри.

А померти в ті часи було не важко. Спрямована голодна смерть викосила на Харківщині більше половини населення. Люди падали від голоду просто на вулицях. Спершу їх ховали, але далі просто звозили в ями на краю міста й прикидали так-сяк землею, щоб назавтра покласти туди ж новий прошарок трупів. Давно поїли люди всіх котів та собак. Мов привиди тинялися спустошеними вулицями перехожі, які ще мали сили ходити, в надії знайти хоч щось їстивне.

Йшов Гончарівкою засліплий від голоду чоловік. Не розбираючи дороги, він мацав руками паркани, натрапляючи на хвіртку, відчиняв і просив їсти. Отак випадково відчинив хвіртку Шаповалових. Вийшла на ганок Тетяна Федорівна, так і вклякла – то був її двоюрідний брат! Але пізнати її він не зміг. Важко уявити, що творилося на серці в Тетяни, адже рідна людина страждає, і запросити додому – ризикувати життям всієї родини, прогодувати не вдасться. Мовчки вона винесла йому пів-хлібини, подала, відпустила з богом. А вранці його труп віднайшла неподалік паркану...    

Муки голоду не кожен здатний витримати. Люди не тільки пухли й сліпли, вони божеволіли. Бо тільки доведена до відчаю божевільна людина здатна на людоїдство.

Влітку 1933 року Любі виповнився рік, і вона вже досить жваво бігала по двору. Мама поралася зі справами. Випадково батько помітив, що маленьку Любу сусідка, улесливо гомонячи, заводить до свого сараю. Серце стріпенулося! Побіг, схопив на руки донечку, відніс додому. А через кілька днів слідча комісія саме в тому сараї віднайшла кісточки сусідчиної донечки, яку вже довгий час не було видно у дворі...

І такі випадки були не поодинокі. Матері їли власних дітей, або жертвували однією дитиною, щоб прогодувати інших. Діти з божевілля кидалися на своїх матерів. Про це в місцевому архіві є численні свідчення. Вчитель історії приносив їх копії нам на уроки. А в родині більшою частиною мовчали. Довгі роки мовчали. Або говорили пошепки. Боялися! Роками боялися! Тільки вчили ретельно берегти кожну крихту хліба, спаси Господи хлібом гратися, чи викинути! Навчені голодоморами, робили завжди недоторкані запаси. До їжі ставилися дуже уважно.

Так склалася доля, що мою маму Любу не з’їли в злозвісному 1933 році.

Завдяки випадку залишився живим і мій тато Єзик Валентин Григорович. Його батько Єзик Григорій Андрійович та мама Костюкова Уляна Йосипівна жили неподалік Гончарівки на Попівці. Бабуся Уляна носила під серцем дитину, коли й до їх родини підкралася голодна смерть. Ходили чутки, що «на рудниках» Донбасу (на шахтах) якось можна вижити. Там давали пайки. Вирішили їхати, але місто Ізюм було оточене «заградотрядами». Загони військових не випускали місцеве населення, обрікаючи на вірну смерть. Вночі, прокравшись до товарного потягу, вони спробували втекти. Все вирішали хвилини. Потяг рушав, Григорій встиг скочити на підніжку, але вагітній Уляні бігти було важко. Вартовий гнався слідом з рушницею, але несподівано зачепився і впав. За цю мить Григорій встиг паском затягти дружину до вагону, вслід якому дзеленькали кулі вартового.

У вересні 1933 року в Дебальцево, в приміщенні кузні (розгороженої простирадлами на сім сімей) народився мій тато. Жили важко, але все ж вижили. Згодом повернулися до Ізюму. Вже більш свідомими пережили війну, гитлерівську та румунську окупацію, голод 1946-47 років.

Одружилися тато з мамою в 1954 році. Народили брата Анатолія, через п’ять років мене. Дві донечки у Анатолія, син та донечка у мене.

Життя продовжується в наших улюбленцях-онучатах, яких любимо, пестимо, балуємо і навчаємо. Звичайне життя звичайної родини. Але скільки сімей не сталося! Скільком людям не судилося бавити діточок і колихати на колінах онучат! Хай буде пухом їм земля. Хай ніколи не вгасає пломінець свічечки в їхню пам’ять.

Людмила НАЙДЕНКО,

Нижнєкамськ, Татарстан, Росія.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Розповідаю онукам Андрійкові та Полінці про свою маму
Розповідаю онукам Андрійкові та Полінці про свою маму
День Матері у нашій українській школі «Лелеки», 28 листопада.
День Матері у нашій українській школі «Лелеки», 28 листопада.

На світлинах: Горить свічечка. Розповідаю онукам Андрійкові та Полінці про свою маму Любов Іванівну. День Матері у нашій українській школі «Лелеки», 28 листопада.