Друк
Розділ: Вербиченька (Нижнєкамськ)

Урочиста зустріч до 110-річчя з дня нароження Олександра Довженка була проведена українцями Нижнєкамську.

Українське товариство "Вербиченька" існує і працює в Нижнєкамську з 1995 року. Одним з основних напрямків своєї роботи товариство бачить поширення української культури, знайомство мешканців нашого міста і всього Татарстану з історичними подіями, видатними політичними, музичними, літературними та історичними діячами України.

Цього вересня сповнилося 110 років Олександру Петровичу Довженко. Це була Велика людина Великої епохи, гідний син України і свого часу. Люди старшого покоління ще пам'ятають часи, коли фільми Довженка буквально викликали бурхливу хвилю у суспільстві, на сеанси ходили по кілька разів, їх обговорювали, про них сперечалися. Байдужими залишатися було просто не можливо! Стільки правди з екрана у ті часи ризикували говорити лише виняткові люди. А Довженко говорив! Говорив по-новому, по-особливому, по-своєму. За що і страждав. Він бився своїми художніми творами, словом і всім життям великого гуманіста за долю свого народу і держави.

Довженко різко виділявся на загальнім тлі інтелігентської еліти свого часу. Він не вкладався в рамки свого часу, виходячи за них силою своїх ідей, талантом, світоглядом, духовною непокірністю у боротьбі за незалежність України. Він був неповторним у своїх художніх творах, насичених  генетичною любов'ю до людини, народу, життя. Зараз у мистецтві це називають довженківською красою.

Час спливає швидко, він має особливість стирати події з пам'яті людської, а молодь і взагалі про Довженка практично не зна нічого. Але тим і відрізняється свідома культурна людина, що вважає необхідним пам'ять відновлювати і знання поповнювати. А наш обов'язок допомогати в цьому. Ми вважали необхідним проведення заходу, присвяченого Довженку тому, що він українець найвищого гатунку, який ніде і ніколи не схилив своєї голови і не зрікся свого народу. Хто як не українці зобов'язані пам'ятати його? Хоча геній Довженка належить не тільки Україні, він є досягненням світової культури.

Не дарма у 1958 році на Всесвітній виставці в Брюсселі 117 відомих кінознавців з 20 країн, добираючи 12 найкращих фільмів "усіх часів і народів", назвали і фільм "Земля" Олександра Довженка. А греки, відомі своїм ревним ставленням до власної легендарної минувшини, назвали його Гомером ХХ століття.

2 жовтня 2004 р. у приміщенні Нижнєкамської Центральної міської бібліотеки ім. Габдули Тукая товариством "Вербиченька" була проведена урочиста зустріч "Вірю у відродження", присвячена видатному кінематографісту і реформатору ХХ століття Олександру Петровичу Довженко. В ній прийняли участь племінник Довженка професор медицини Тарас Миколайович Дудко і письменник, публіцист, дослідник творчості Довженка Іван Якович Шишов, які приїхали на свято з Москви, керівник українського земляцтва "Дніпро" Ростислав Коляда і солістка їх хорового колективу Валентина Ліснича з міста Тольятті, численні мешканці Нижнєкамська.

Хто як не рідня знає про людину найбільш докладні факти життя і може разповісти про це найбільш цікаво. Саме таку розповідь почули ми від Тараса Дудка, сина сестри Олександра Петровича Поліни. Він по праву вважає себе прямим нащадком і послідовником свого великого дядька (дітей у самого Олександра Петровича не було), хоча і займається медициною, а не кіно. Таких даних про життя і творчисть кінематографіста не прочитаєш у літературі. Про такий погляд на  фільми Довженка не зустрічалося в жодній газеті. Розповідь пана Тараса просто захопила всіх слухачів. Причетні до фантастики або спіритизму припускали, що дух самого Олександра Петровича допомогав йому голубиною присутністю. Свою розповідь він побудував на основі розвінчування численних і неправдивих міфів, які майже півстоліття витали навколо постаті Довженка. Про те, що дійсно Довженко служив в Українській армії за часів УНР і був власне знайомим з Симоном Петлюрою, що ніколи Довженко не був комуністом, хоча в радянській літературі скрізь написано, що був, про особисті стосунки Довженка зі Сталіним та багато інших.

Не менш цікавою була розповідь Івана Яковича Шишова про творчість, фільми та примхи нелегкої долі Довженка. Повірьте, знає він про це немало. Нам дуже пощастило, що ми мали змогу зустрітися з такими цікавими людьми, що вони погодилися приїхати до нас на свято поділится своїми спогадами.

Нажаль, з часом це буває вже не можливим. У Казані живе колишній театральний художник Віктор Іванович Селюк, батько якого знімався у фільмах Довженка. Та й сам Віктор, ще підлітком, був знайомий з режисером, їздив під час вакацій з батьком, іноді і сам приймав участь у з'йомках. Він написав про ті часи свої спогади, але приїхати на зустріч вже не має сил. Прочитали їх Раїса Степанова та Євген Савенко. Уривок з кіноповісті "Зачарована Десна" прочитав напам'ять учень української недільної школи Савенко Віктор. Люди почули спогади самого Довженка про своє дитинство, про свого діда, прабабу Марусю, яка мала великий хист до різного роду лайок і прокльонів, про найвірнішого друга дитинства собаку Пірата. Спогади викликали доброзичливі усмішки і навіть голосний сміх. Веселіше всього було самому прапраонуку тієї бабці Тарасу Дудку. Присутні сприйняли почуте з захопленням! Це найбільш яcкраво переконало слухачив у великій силі творчості великого сценариста.

На адресу нашої зустрічі надійшла привітальна телеграма від Голови УВКР (Української Всесвітньої Координаційної Ради) Михайла Гориня з Києва. Він підкреслив високе значення нашої клопіткої і напруженої праці на ниві розвитку української культури у Татарстані, побажав успіхів всім учасникам свята і щиро подякував за гідне вшанування пам'яти геніального режисера, фундатора української національної школи кінематографії – Олександра Петровича Довженка.

Було багато питань до лекторів. У тому числі відносно і Юлії Солнцевої. Хто була вона в житті Довженка, доброю музою, чи гадюкою, пригрітою на серці? Однозначно образило всіх те, що не виконано заповіт великого майстра - поховати його на Дніпровських схилах. До цього часу його могила у Москві.

Що за творча зустріч була б у українців, якби не була вона так насичена піснею? Відкриття урочистого вечора почалося з Гімна України у виконанні хора "Вербиченьки". Розповіді і спогади перемежалися чудовими українськими піснями, які так любив Олександр Довженко. Співали Володимир Конін і Оксана Єгорова - професійні співаки нижнєкамської сцени, але українського походження. Перебрала ініціативу співачка з Тольятті Валентина Ліснича. Закінчувалася зустріч теж знайомою всім присутнім піснею, співав увесь зал. Сфотографувалися на пам'ять. Учасникам свята було вручено квіти і сувеніри, всі присутні одержали цікаві інформативні буклети.

Наступного дня, після оглядової екскурсії по осінньому Нижнєкамську гості прибули до Культурного центру. Вони побачили нашу українську "хатину", яскраву, теплу, рідну. Московські гості навіть здивувалися: "У Москві такого нема!". Скриня, діжа, рубель, старовинні рушникі і вбрання нагадали їм дитинство і викликали теплі спогади про колишнє життя в Україні.

А приміщення недільної школи та молодіжного культурного центру здивували їх ще більше. Побачити такого посеред Татарстану вони і не сподівалися! З цікавістю передивилися шкільні підручники і обладнання, зіграли шахову партію українськими фігурами. Та головне, говорили з дітьми українською мовою.

Мабуть ще ніколи не доводилося нам так часто відповідаючи на питання гостей нашого міста висловлюватися на адресу адміністрації Нижнєкамська, та її Голови Ільсура Мєтшина. Адже влаштованість і чистота міста, архітектура, будова православної церкви і мусульманської мечеті, обладнання Красного Ключа, приміщення для Українського центру і школи - все це під його патронажем і узгодженням. Так щастить не кожній організації.

 

Людмила НАЙДЕНКО.

“Вербиченька” (Татарстан)

Жовтень 2004 р.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">verbichenka@list.ru