Професор Віктор ЧумаченкоПро деякі підсумки 12-річної роботи редакції єдиної на Півдні Росії української газети

От і відбулося те, у що часом не вірилося: всупереч всім напастям вийшов друком 50-й номер нашого «Вісника», найстаршої в Росії і єдиної на Півдні Росії української газети. 12 років тому вона народилася на світло малюсіньким тиражем в 20 примірників. Сьогодні він рідко перевищує 300. Мало, і все-таки 15-кратний ріст. Можна було б, зрозуміло, і більше, адже інтерес на Кубані до України й власної української духовної спадщини величезний, але цю стелю ми визначили собі самі в умовах, коли єдиній газеті корінного населення Кубані ніколи не надавалась допомога з боку офіційної влади. Ні російської, ні української.

А так було не завжди. Перша на Кубані «українська народна газета» «Чорноморська Рада» вийшла у Новоросійську більше 90 років тому - 1 квітня 1917 року під гаслом «Хай живе демократична, федеративна республіка». Редагував її Петро Воронін. Там же виходили редагований відомим у майбутньому письменником Олесем Досвітнім «Чорноморський українець» (1918), «Нове життя», що проіснувало недовго (1918) і орган самостійників «Чорноморщина» (1919).

Первістком українського друку в Катеринодарі став «Чорноморець», що з'явився на світ 11 вересня 1917 року. Турботу про нього взяло на себе видавництво «Ранок». Редакційну колегію очолював відомий педагог Василь Чепелянський, що ратував за українізацію кубанських шкіл у місцевостях, населених переважно вихідцями з України. В умовах громадянської війни перші газети рідною мовою були недовговічні. Усього лише декількома номерами вийшли, що видавалася просвітянами «Кубанська зоря» (Катеринодар, 1919). Вона запам'яталася тим, що один з номерів був майже повністю присвячений Т. Шевченку і його зв'язкам з Кубанню. Але завзята поява все нових і нових видань говорить про те, що потреба в них була.

Повною мірою ця потреба реалізувалася із установленням на Кубані Радянської влади. Надане в 1925 році національним меншостям право розвивати свою національну культуру вилилося в нашім краї в явище, що ввійшло в історію як період українізації краю. Українці на Кубані тоді не були етнічними меншостями, становлячи більше 62 % від загального населення. Але вони жили за адміністративними кордонами України, тому на них також поширювалися права національного анклаву, що сформувався й компактно проживає поза межами рідної республіки.

20-і - початок 30-х років – розквіт української преси на Кубані й Дону, що входили тоді в єдиний Північно-Кавказький край. Як і раніше не вистачало коштів, строго лімітувався папір, але це не заважало, тому що відчувалася постійна турбота держави про рівноправний доступ громадян до преси рідною мовою, нехай навіть і до преси винятково комуністичного напрямку. Першою на українську мову перейшла в 1925 році окружна газета «Радянський станичник». На початку 1926 р. став видаватися краснодарський «Червоний прапор». На їхніх сторінках розгорнулася перша дискусія про феномен української мови на Кубані й необхідність видання власної української преси. Восени 1926-го на зміну їм прийшла масова крайова «Червона газета», що видавалася в Ростові-на-Дону, орган української секції Північно-Кавказького крайкому ВКП(б). Крім чисто пропагандистських матеріалів у ній регулярно з'являлися літературні сторінки, на яких публікували свої перші доробки «початківці» – молоді українські письменники.

На початку 30-х років  українізувалися багато кубанських районних газет: «Сполох» (ст. Брюховецька, 1931 р.), «Колгоспний шлях» (ст. Слов'янська, 1930-31), «Колгоспник» (ст. Кущевська, 1930-31), «Колгоспний шлях» (м. Єйськ. 1931-32), «Червоний таманець» (м. Темрюк, 1931-32), «Червоний прапор» (м. Краснодар, 1931-32), «Колективист» (ст. Кореновська, 1931-32). На двох мовах друкували матеріали газети «Соціалістичне тютюнництво» (ст. Северська, 1931-32) і «За пролетарські кадри» («Студент») (м. Краснодар, 1928-1932).

Наприкінці 20-х років у Краснодарі й Ростові стали виходити перші українські суспільно-політичні, педагогічні й літературно-художні журнали: «Новим шляхом» (м. Краснодар, 1927-30), «Ленінським шляхом» (м. Ростов-на-Дону, 1931), «Шляхом Ілліча» (м. Ростов-на-Дону, 1931-32), а  також альманахи «Нова Кубань», «Наступ» і «Поступ». У них публікували свої нові твори Василь Очерет (майбутній Василь Барка), Федір Прийма, Омелян Розумієнко, Спиридон Добровольський, Тиміш Іващенко, Никифор Щербина, Юрій Коржевський, Іван Луценко, Микола Михаєвич, Павло Оліянчук і багато інших літераторів.

Як відомо, все це закінчилося в грудні 1932 року після відомої постанови ЦК ВКП(б) про хід хлібозаготівель на Північному Кавказі, яка дала старт блискавичній (у триденний строк) розукраїнізації Кубані, і зокрема її преси. Десятки письменників, професійних журналістів, сількорів незабаром стали жертвами жорстоких репресій, після яких вижили одиниці.

Як Україна створила свою резервну вільну пресу в еміграції, так і незрівнянно менша по кількості українська інтелігенція з Кубані організувала в 20 - 30-і роки у своїй закордонній культурній столиці Празі українські й змішані україно-російські журнали: «Кубанська думка», «Хвилі Кубані», «Наш край», «Вільне козацтво», «Чорноморець». Перемістившись після другої світової війни за океан залишки першої кубанської емігрантської хвилі видавали в Канаді журнали «Вільна Кубань» і «Кубанський край», а в США – багаторічне «Козаче життя». 

Ці видання згасли, не доживши до того моменту, коли на Кубані знову з'явилася своя українська газетка. Вона була створена з ініціативи краєзнавця з станиці Єлизаветинської Миколи Тернавского (М. Полийборошно). Початкові 6 номерів вийшли під його редакцією. Автором більшості з надрукованих статей був він сам. Перше число версталося вручну, за допомогою ножиців і клею й видрукувані на ксероксі форматом А-4, чергові номери вже виходили у форматі А-3. З 7-го числа редагування перейшло до редакційної колегії. Газета стала верстатися у видавничій комп'ютерній програмі й друкуватися на різографі, що значно поліпшило її зовнішній вигляд і дозволило збільшити тираж. Поступово склався й невеликий авторський колектив.

Хочу з вдячністю назвати наших постійних авторів Миколи Сергієнко, Миколи Тернавського, Юрія Алмазова, Олену Сухачову, Віталія Гурмаженка, Аркадія Слуцького, які протягом всіх 12-ти років були разом з газетою. У нас було багато друзів на Україні й у діаспорі: письменники Дмитро Чуб, Леся Ткач і Галина Кубанська, історики Василь Верига й Максим Кирчанів, літературознавець Віктора Бурбела й інші. Спасибі їм за те, що, маючи широкі можливості друкуватися в солідних виданнях, вони знаходили час писати й для скромної кубанської газети.

Завершувати ювілейну статтю прийнято оптимістичним поглядом у майбутнє. На жаль, цього разу так не вийде. Всі 12 років ми жили надією, що наша скромна діяльність буде помічена й підтримана Україною, так само як з перших кроків підтримують і плекають свої діаспори на Кубані Вірменія, Польща, Німеччина або Ізраїль. Ліміт очікування вичерпаний. Україна залишилася байдужа до духовних потреб кубанців.

У своїх обманутих очікуваннях ми не самотні. На цей немаловажний негативний фактор накладаються інші. Звірячі вбивства українських активістів у Росії, цькування єдиної в нашій країні української бібліотеки в Москві, провокаційні затримки українських видань на російській митниці свідчать про те, що період ліберального розвитку країни закінчений.

Легше не буде. Треба ще довго виживати в ситуації, коли Росія сповзає у своє світле минуле, а на карті якби зовсім немає й не передбачається незалежної й вільної України. Чи виживемо?

Віктор ЧУМАЧЕНКО,

редактор газетиВісник Товариства українців Кубані”.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка