lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Кубанська Народна Республіка
Друк
Розділ: Вісник (Краснодар)

Никола́й Степа́нович Рябово́лДо 90-річчя знищення козацькими союзниками цього українського козачого і цивільного державного утворення на Кубані

Кубанська Народна Республіка була проголошена 16 лютого 1918 року. Знищена козацькими союзниками 7 листопада 1919 року. Час існування - майже 1 рік і 9 місяців. До складу Кубанської Народної Республіки входили Кубанська область, Ставропільщина, Терек, Дагестан і Чорноморщина (Чорноморська губернія). 4 грудня 1918 року на надзвичайній сесії Крайової ради було прийнято 2-гу Конституцію, якою назву Кубанська Народна Республіка змінено на Кубанський Край, що також зафіксувала втрату Тереку, Дагестану, Чорноморщини і більшість Ставропілля, де хозяйнували деникінці. Територія Кубанського краю охоплювала Краснодарський край, окрім території Чорноморської губернії, та південь Ставропольського краю.

Кубанська Військова Рада

30 квітня-3 травня 1917 року у Катеринодарі відбулися збори козацтва, на яких утворився козацький уряд - Кубанська Військова Рада (голова Микола Рябовол).

16 лютого 1918 року Законодавча Рада проголошує Самостійну Кубанську Народну Республіку. Через декілька днів по закінченні сесії нарада членів Ради ухвалює резолюцію про прилучення Кубані на федеративних умовах до України.

Визначні урядові діячи: Микола Рябовол, Кіндрат Барідж, Федір Щербина, Лука Бич, Ф. С. Манжура, О. П. Філімонов.

1917 рік на Кубані -- це час пробудження української свідомості кубанських козаків. Вони не сприйняли більшовицьку ідеологію. Після утворення на Кубані Кубанської Військової Ради та Краєвого Уряду почалися пошуки і лагодження зв'язків та стосунків з Україною, Центральною Радою. Одним з найактивніших політичних діячів у цій справі був Микола Рябовол.

24 вересня 1917 року розпочала свою роботу 2-га сесія Кубанської Військової Ради, на неї запросили представників України. Вони виступили на одному з засідань Ради, М.С.Рябовол вітав їх (спочатку російською мовою):

Україна прислала до нас у гості своїх послів. Вітаю вас, браття! (бурхливі оплески. Всі встали. Вигуки: "Слава! Слава! Ура! Представників України, що займали місця в одній з лож, просять на сцену, де була президія). Браття козаки, лінєйці! Я певний, що ви не осудите, а зрозумієте вашими серцями ті почування, які наповнюють мою душу... та чи тільки мою? Душі всіх козаків-чорноморців у теперішню хвилю. Привітаймо ж послів Матері-України мовою наших батьків, дідів та прадідів... (вигуки: «просимо, просимо», далі Рябовол продовжує українською мовою).

Дорогі гості! Мачуха доля відірвала наших дідів Запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду... Царі, робили все, щоби вибити з наших голів, з наших душ пам'ять про Україну й любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері... (голоси з місць. "Не діждали 6! Не діждали б!") Так! Не діждали б цього вони ніколи. Не діждали бт бо хоч наші душі царі понівечили, та не вбили, і ми, діти, руки на Матір не підняли б... Та минула лиха година... Прийшла воля і ми ожили. Ожили і, як вірні діти своєї Матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорять уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів...(оплески). Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки ні цент ралісти всяких проб, ні авантюристи всяких марок... Не звернуть, бо нам з ними не по дорозі... (дужі оплески). Будете, брати, на нашій Раді і побачите, чи ми вже твердо ступаємо тим битим шляхом волі народів, що Мати нам показує, чи ще тільки ми спинаємося йти... А коли ми ще справді йдемо нетвердо, а тільки, може, дибаємо ще, то, будьте певні, незабаром ми наберемося сили й разом з козаками всіх Військ підемо-таки тим славним шляхом. Ще раз вітаю вас, любі брати! (Оплески. На сцені з'являються представники України; їх вітають голосними оплесками та криками: "Слава! Ура!").

Український уряд у листопаді 1917 року офіційно визнав право на самостійне існування кубанських та донських козаків, але у цей час кубанське козацтво прихильніше ставилося до козацької теорії хорунжого І.Л.Макаренка, аніж до приєднання до України.

На другій конференції козацьких військ у Владикавказі 20 жовтня 1917 року було утворено Юговосточный Союз Казачьих войск, горцев Кавказа и вольных народов степей.

16 листопада 1917 року було утворено Об'єднаний уряд на чолі з військовим отаманом Донського козацького війська Калєдіним. Ця ідея виявилася неефективною у військовому відношенні, а Союз недовготривалим, одначе сама ідея Союзу декілька місяців утримувала Кубань на деякій відстані від України.

30 грудня 1917 року відбувся з'їзд українських громадських діячів та представників українського населення Чорноморської губернії, на якому у резолюції було вказано "про приєднання Чорноморської губернії до України".

4 січня 1918 року на заклик Української Чорноморської Ради 29 політичних партій та організацій підтримали 3-ій Універсал Центральної Ради та звернулися до Кубанського Військового Уряду про доцільність приєднання Кубані до України. Перешкодою до утворення кубанської державності та налагодження найтісніших стосунків Кубані з Україною був конфлікт між кубанськими козаками та іногородніми, на якому набували хиткий авторитет серед кубанців більшовики. Завдяки невтомній роботі Луки Бича та Кіндрата Баріджа цей конфлікт було залагоджено та відкрито дорогу до кубанської незалежності.

Самостійна Кубанська Народна Республіка (СКНР)

16 лютого 1918 року Законодавча Рада проголошує Самостійну Кубанську Народню Республіку.

Великий вплив в утвердженні незалежності Кубані відіграла агітація кубанців-українців на сесії Крайової Ради та на Обласному з'їзді представників усього населення краю у грудні 1917 року. Тоді відбулось повне порозуміння між кубанцями та делегатами Української Центральної Ради М.М.Ґалаґаном та Є.Онацьким. У другій половині лютого опісля закінчення сесії на нараді членів Ради була прийнята та ухвалена резолюція про прилучення Кубані на федеративних підставах до України. Члени Ради підтримували відокремлення України від Росії. Цікаво, що навіть найзапекліші прихильники "єдиної та неподільної Росії", такі як Скобцов, голосували за федерацію з Україною. Ще раніше була прийнята конституція Незалежної Кубані.

Кубанські козаки під прапором в боротьбі за волю Кубані проти більшовиків

Більшовики не визнали незалежність Кубані та приєднання її до України і оголосили війну Раді. На Кубань прибули бойові частини Червоної Армії з німецького фронту, якнайкраще озброєні на той час.

22 лютого 1918 року, коли ситуація стала безнадійною Військовий Отаман Філімонов скликав нараду, на якій було вирішено покинути Катеринодар. Голова Законодавчої Ради Рябовол разом з Баріджем та інтендантом Галушкою пропонували організовано відійти до Новоросійська, але певного рішення не було прийнято.

У зверненні, розповсюдженому в Катеринодарі в останні хвилини перед відходом, писалося: «... Ми пішли з Катеринодару. Але це не означає, що боротьба скінчена. Ні!.. Ми вдуховлені ідеєю оборони республіки Російської і нашого Краю від загибелі, котру несуть з собою захватчики влади, що кличуть себе більшовиками... На нещастя, ви, козаки і іногородні, опутані зо всіх боків брехнею і провокацією, одурені красивими, але отруйно брехливими словами фанатиків і людей підкуплених, ви своєчасно не дали нам належної допомоги і підтримки в справі святої боротьби за Установчі Збори, за урятування вітчини і за наше право самостійно залагоджувати долю рідного Краю».

Кубанську Раду зійшлася з Добровольчою Армією. Георгій Покровський згадує: В той час, коли станиця за станицею падали під більшовиками, які кидали німецький та турецький фронти, які були озброєні за останнім словом техніки і вривалися у межі Кубані та встановлювали Радянську владу, що обіцяла рай земний, коли більшовизм охопив цілі відділи (повіти), оточивши кільцем Катеринодар, неозброєна купка хоробрих людей на чолі з Законодавчою Радою, урядом та військовим отаманом залишає Катеринодар з однією метою боротьби з більшовизмом. Мандруючи по станицях, купка навпомацки, випадково стикається з загоном Корнілова та Алєксєєва, ядром Добровільчої армії, яка тільки-но народилася...

Більшовики вважали Кубань частиною території РРФСР, вони неодноразово вказували про це українському урядові, в майбутньому в ультиматумі Ради Народних Комісарів, який був початком війни Леніна проти України, це питання у завуальованому вигляді значилося під № 3.

У березні - квітні 1918 року переважно з діячів Червоної армії було утворено радянські республіки на Кубані і в Чорноморії у складі РРФСР.

30 травня 1918 року під керівництвом «чрезвычайного комиссара» півдня Г.К.Орджонікідзе проголошена Кубано-Чорноморська Радянська республіка у складі РРФСР.

Історія Чорноморського флоту

Доля Українського Чорноморського флоту пов'язана з Новоросійськом. Наприкінці квітня 1918 року після переговорів українців з Центрофлотом було призначено командувачем флоту українця контр-адмірала М. П. Сабліна.

29 квітня 1918 року вранці всі кораблі Чорноморського флоту, що знаходилися в Севастополі, підняли українські національні прапори. Але напередодні кайзерівські війська зліквідували Центральну Раду і наближалися вже до Криму.

Виконуючи ухвалу "Центрофлоту", адмірал Саблін 30 квітня 1918 року о 22 годині вивів із Севастополя основні кораблі, взявши курс на Новоросійськ, куди ескадра прийшла 1 травня вранці. Серед кораблів флоту були лінкори "Воля", "Свободная Россия", крейсери "Пам'ять Меркурія", "Імператор Траян" та інші.

Одночасно, у квітні, на Тамані серед українських кубанських козаків піднялося велике антибільшовицьке повстання. Керівники повстання відвідали Керч та зав'язали зносини з місцевим німецьким керівництвом, яке надало повстанцям декілька гармат, на Тамань проти більшовиків пішли воювати українські та німецькі добровольці. Для захисту Керчі на прохання українців Кубані німецьке керівництво висадило пізніше на Тамань 58-й Берлінський німецький полк, але далі не пішло. Німецьке керівництво повідомило, що наступ проти більшовиків на Кубані воно не вестиме, бо не було офіційних запитів від Кубанської Ради.

18 червня 1918 року у Новоросійську за наказом Леніна потоплено Чорноморський флот за винятком декількох кораблів, які на чолі з дредноутом "Воля" відплили до Севастополя.

Разом з Добровольчою армією проти більшовиків

На Україну від Кубанської Ради з Кубані була надіслана делегація, яка отримала від української влади зброю. Боротьба проти більшовиків з'єднала Кубанську Раду з Добровольчою армією; хоча спочатку кубанці вагалися, чи укладати їм спілку. Проте 30 квітня у ставці Кубанської Ради на станиці Мечетинській між ними таки було укладено військовий союз. Добровольча армія негативно ставилася до німецьких військ, бо бачила в тому можливість об'єднання Північного Кавказу з Україною, і це стримувало Кубанську Раду у стосунках з німецькою армією. Керівник німецької армії фон Анрім сам запропонував Раді ввести свої війська на Кубань, але під тиском Дєнікіна Рада відмовляється від допомоги та висловлює свій протест з приводу німецького десанту на Тамані. Тоді німці арештовують кубанського генерала Борисовича, якого Рада відрядила на Тамань. Це була перша поступка Ради Дєнікіну, яка відіграла зловісну роль у майбутній історії.

Корінне населення Кубані бачило свій порятунок у приході українських та німецьких військ, особливо сильною була ця тенденція в Чорноморії. Знаковими були збори Ради представників козацтва Чорноморії, що відбулися 28 лютого 1918 року у станиці Брюховецькій. У той час у Чорноморії серед козаків ходили легенди про висадку в Ахтарях гайдамаків (українських військ). Головним ворогом українських кубанців були більшовики, вони доклали найбільше зусиль для відриву Кубані від України. 7 травня 1918 року Катеринославська Рада робітничих депутатів приймає звернення:

Товариші! Ви чуєте, що на вільну Кубань рухаються німецько-гайдамацькі полчища... За їхньої перемоги у селян відберуть поміщицькі землі, фабрикантам оддадуть фабрики та заводи, всім багатіям-кулакам знову повернуть права на пригноблення бідного працьовитого люду. Українська буржуазна Рада, яка віддала до рук німецько-австрійських хижаків робітників та селян України, яка допустила до хазяйнування в Україні німецьких військ, що відбирають у селян хліб, худобу, різні мідні предмети, не виключаючи дзвонів, все награбоване під наглядом найманців тої ж Ради негайно вивозиться в Німеччину, де й розподіляється серед військ, які наступають на Радянську Росію... Ось що примушує німців та їхніх наймитів-гайдамаків прагнути захопити Кубань, де вони надіються шляхом пограбування хліборобів Кубані поповнити свої нікчемні запаси.

На початку травня 1918 року на Кубані почалися антибільшовицькі повстання української орієнтації, головна ідея яких - вигнання більшовиків та возз'єднання з Україною за допомогою української та німецької армій. Повсталими були захоплені українські станиці на Кубані - Старомінська, Новомінська, Новодерев'янківська, Канівська, Рогівська, Васюринська, Старокорсунська. Більшовицький історик Г.Ладоха писав: Заколот, який було зроблено спочатку в Україні, а потім і на Дону з допомогою німецьких багнетів, окрилив кулацьку контрреволюцію на Кубані. Більшовики формують каральні армійські загони ЧК для боротьби з контрреволюцією на Кубані та Чорноморії.

Повстання були придушені каральними частинами Червоної армії

На початку літа 1918 року у Києві відбуваються українсько-кубанські переговори. П.Сулятицький описує переговори Миколи Рябовола та гетьмана Скоропадського так: Делегацію Законодавчої Ради стрінули в Києві дуже тепло. Але тут вона побачила, що урядові українські кола зле поінформовані в кубанських справах і, можливо, взаємовідносини України й Кубані уявляють собі зовсім неправильно. Гетьман Скоропадський спочатку був не від того, щоб призначити на Кубань, просто якогось генерал-губернатора. Відповідна інформація з боку делегації швидко усунула геть помилкові уявлення офіційних проводирів України, і ґрунт для обговорення можливих відносин було знайдено. Представники Українського Уряду уявляли собі Кубань автономною, або хоча б і федеративною частиною України; члени кубанської делегації наполягали на федеративному зв'язку. Непримиримого розходження й суперечок по суті не було, й тому, незалежно від остаточного формального визначення форм співжиття України з Кубанщиною, не вимагаючи ніяких гарантій, Український Уряд негайно дав кубанцям відповідну кількість гармат, набоїв, рушниць, обіцяв допомогу живою військовою силою (висадку десанту на Тамань). Лінійським делегатам Капліну та Скобцову Київ прийшовся не до смаку, й вони поспішили повернутися на Дон. Рябовол і Султан-Шахим-Гірей опісля переговорів зі Скоропадським залишилися в Києві. Одночасно з-під більшовицької окупації прибула делегація Кубанської Української Національної Ради.

Завдяки клопотанням Рябовола було вироблено план десанту української дивізії Натієва на Кубань, але втручання розвідки генерала Дєнікіна відтягло вирішення справи і врешті загубило її.

Великою заслугою Рябовола є чітко висловлена кубанська позиція на українсько-радянських переговорах. Георгій Покровський згадує: В тій же станиці Мечетинській було вирішено питання і про відношення кубанців до України. Ідея федерації з Україною в Раді заперечень не зустріла, бо це протидіяло включенню Кубані до територій під Радянською владою, на чому неймовірно вперто наполягав Раковський під час переговорів з Україною про мир. Делеговані на Україну М.С.Рябовол та інші подали мирній конференції меморандум, в якому від імені Кубані було заявлено, що ніколи Кубань не визнавала Радянської влади, що веде з нею боротьбу, що оголосила себе вільною та незалежною, прохано було Україну під час укладання договору з Радянською владою мати на увазі Кубань, яка не знаходиться під владою більшовиків.

Дєнікінський монархічний заколот

10-23 червня 1918 року відбулась новочеркаська нарада кубанців. На ній обговорювалися результати українсько-кубанських переговорів. Від Добровольчої армії з ультиматумом виступив генерал Алєксєєв, який сказав, що не допустить об'єднання України з Кубанню. Зваживши на складну політичну ситуацію, кубанці більшістю голосів проголосували за співпрацю з Добровольчою армією. Відіграло роль і ставлення гетьмана Скоропадського до Кубані як до автономної складової України, а не федерального партнера. Водночас генерал Дєнікін вирішив почати наступ на Кубань.

Опісля взяття Катеринодару керівництво Добровольчої армії почало цькування провідників кубанського уряду. Першою ластівкою був виступ Лукомського - дєнікінського генерала. Між керівництвом Добровольчої армії та Кубанською Радою почалися непорозуміння та сварки. Голова уряду Лука Бич заспокоював кубанських козаків: Поміж Кубанню та Добровольчою армією розриву немає. Кубанська Рада визнала єдиний фронт та єдине керівництво, незгода виникла на ґрунті майбутнього будівництва держави.

В той час, коли представники Кубані вирішували у Києві питання військової допомоги від України та політичні аспекти возз'єднання України та Кубані, - наприкінці листопада командування Добровольчої армії робить обшук у помешканні українського посольства при Кубанському Краєвому Уряді. Конфіскуються українські урядові папери, заарештовують секретаря посольства Поливана, який декілька днів тому виступав у Раді та отримав найщирішу подяку від кубанців і добро на злуку з Україною. На запит голови уряду Луки Бича Добровольча армія не дала ніяких пояснень. Дєнікінці зривають синьо-жовтий прапор на українському посольстві та заарештовують українського посла Боржинського, а генерал Бєлоусов за наказом Дєнікіна вимагає від голови уряду Бича урядової грамоти на арешт Боржинського.

Це був перший державний заколот на Кубані, українсько-кубанська злука фактично була скасована Дєнікіним. На Кубані та в інших районах почалися українські погроми та антиукраїнські провокації.

Від 30 листопада по 8 грудня у Сімферополі відбувся монархічний з'їзд представників земських та міських самоуправлінь півдня Росії. В резолюції з'їзду вказується: п.1...З'їзд висловлюється проти безумовного та незворотного визнання права кожної національності на повне відокремлення від Росі, п.5. З'їзд вважає за необхідне засвідчити заслуги Добровольчої армії в утвердженні єдності та незалежності Росії.

Водночас починається дєнікінський наступ. Дєнікін кидає кубанців на Царицин та проти батька Махна і українських військ Симона Петлюри, серед кубанців починається дезертирство. В цей час більшовики у підпіллі на Кубані нацьковують різні стани, класи та національності один на одного, а Г.К.Орджонікідзе дає наказ Кубанському ревкому поглиблювати протиріччя між Кубанською Радою та Дєнікіним. Завдяки дєнікінській агітації у квітні 1919 року серед кубанців відбувається політичний розкол на чорноморців та лінійців. На виборах головою Кубанського Уряду замість Бича обирають ставленика Дєнікіна лінійця Сушкова.

Паризька мирна конференція

У грудні 1918 року Законодавча Рада посилає делегацію на чолі з Бичем на Паризьку конференцію. Делегація прохала міжнародної допомоги для Кубані. Кубанці сподівалися на закінчення громадянської війни, але, на їхній погляд, це було неможливо, бо Радянська влада добровільно ніколи не відмовиться від зазіхань на Кубанський край. Кубанська делегація проголосила країнам АНТАНТИ свої позиції: 1) цілковита незалежність Кубані; 2) оголошення оборончої політики від можливих більшовицьких нападів; 3) засудження чорносотенства (дєнікінщини), яке знищує паростки демократії; 4) необхідність міжнародної військової допомоги Кубані; 5) відмова співпраці з російською політичною нарадою (в першу чергу, з Добровольчою армією, про це оголошено 5 квітня 1919 року).

Терор Дєнікіна проти Кубанської Народної Республіки і його поразка від більшовиків

У часи дєнікінської монархічної реакції ситуацію на Кубані контролював Микола Степанович Рябовол. 27 лютого 1919 року збирається закрита приватна нарада членів Законодавчої Ради з питань політичного моменту. Голова Крайової Ради М.С.Рябовол, торкнувшись питань про самовизначення та незалежність Кубані, та про монархічні сили в "нєдєлімой" Росії, вів далі: ... Групі самостійників було зроблено звинувачення у протидії армії, але група була на боці Дєнікіна і заявляла, що його авторитет підтримає. Та коли було помічено стремління до диктатури, то група заявила, що не заперечуватиме за умови, якщо диктатури бажатимуть народи всіх утворень. І єдиним кандидатом у диктатори група вважала Дєнікіна. Замість уряду, який став би на чолі всіх утворень та опирався б на підтримку їхніх народів, в Катеринодарі утворилася особлива нарада-кумпанія самозванців з кадетів та чорносотенців, яка придумала оголосити себе всеросійською урядовою владою. Цю кумпанію від політики, від комерції чи від монархізму ми не визнали. В нараду стали проникати такі особи, як Шульгін... Ми цінували Алєксєєва, але не могли не бачити в ньому генерала від Миколи Романова... Далі почалась провокаційна робота, результатом якої потрібно вважати штучне розділення нас на Лінію та Чорномор'я. Після приходу (в Катеринодар) політика керівного складу Добровольчої армії різко змінилася. Коли потрібна була козача допомога, і кров'ю, і матеріально, коли строчили кулемети, в станиці Успенській в урядовій друкарні множилось звернення, у якому обіцялося скликання Установчих Зборів. Небезпека минула, тоді почали говорити про якісь представницькі збори, а потім перестали обіцяти і це... Коли з нашого боку під час візити до Алєксєєва було заявлено протест з цього приводу, і головуючий Ради говорив збудженим голосом, тоді Драгомиров заявив: "Я прошу Вас голосу не підвищувати. Ми вас визволили і ви повинні нам підкорятися". Правда, тоді нас не вигнали, зараз уже, як відомо, вигонюють. Ось прийшли завойовники і не визнали законного уряду, а поставили якийсь всеросійський уряд. І в цьому відношенні уряд Бича був вищий за сучасний. Він боровся... тепер боротьби немає... Тоді група самостійників попереджала:"не вірте в допомогу союзників, зорганізуйте свої сили. І прибулі союзники, точніше, французи, ображали кубанських козаків... Ми говорили: зорганізуйтесь. Чорноморці, звичайно, любили Україну, але визнавали її як посібницю в боротьбі за народовладдя і Кубань до неї не приєднали. У Добровольчій армії прокинулися імперіалістичні тенденції...

Висновок з усього викладеного такий: гірські народи нам не тільки не друзі, а, може бути, й вороги. Грузія недоброзичливо ставиться до нас. Україна захоплена більшовиками, Дон у тяжкому стані і союзники допомоги не надають. Ми чиїмись зусиллями абсолютно ізольовані. Кубанське козацтво поставлене у необхідність головами своїх дітей платити за гріхи різних політичних пройдисвітів... Це призводить до двох висновків: необхідно негайно взяти в свої руки зовнішню політику та усунути третіх осіб, які нами керують. ! внутрішні справи також мусять повністю перейти у наші руки.

Відразу після наради Добровольча армія знову почала цькувати Законодавчу Раду, а чорносотенна газета "Кубанець" писала про "змову проти козацтва" - найбільше перепадало Рябоволу, братам Макаренкам, Султан-Шахим-Гірею.

5 травня 1919 року продєнікінський уряд Сушкова йде у відставку, яка була прийнята військовим отаманом Філімоновим. На голову уряду обирають чорноморця П.Курганського.

Ця перемога українців Кубані була зустрінута дєнікінським терором. У ніч на 8 травня 1919 року полковник Карташов організував невдалий замах на члена Ради П.Л.Макаренка.

13 червня 1919 року у Ростові-на-Дону було вбито Миколу Степановича Рябовола, який сюди прибув для того, щоб взяти участь у конференції по створенню Південно-Російського Союзу.

21 червня 1919 року замість утворення Союзу було проголошено про заснування Південно-російського уряду з необмеженими монархічними правами.

Зазнаючи поразки від Червоної армії, Дєнікін виливає всю свою лють на кубанців, які навіть тоді говорили про свою самостійність.

19 вересня 1919 року генерал Лукомський, помічник головнокомандуючого армією генерала Дєнікіна, оголошує залізничну блокаду Кубані.

27 жовтня 1919 року Дєнікін у телеграмі до Кубанської Ради повідомляє про державну зраду та вимагає військово-польових судів над членами паризької делегації- Лукою Бичем, Савицьким, Кулабуховим, Намитоковим, а через декілька днів Кубанський край оголошується тиловим районом Кавказької армії з призначенням генерала Покровського його керівником.

У перших числах листопада Покровський робить заколот, оточивши приміщення Ради військом та технікою та вимагаючи видати 33-х незалежників - членів Ради. Потім він скорочує список до 12-ти чоловік, 6 листопада дванадцятеро членів Ради, чорноморці, здалися - Кулабухов, Бескровний, Іван Макаренко, Манжула, Омельченко, Балабас, Воропінов, Фоськов, Роговець, Жук, Підтоплений, Гончаров.

7 листопада 1919 року Кулабухова було повішено, на його груди почепили табличку з написом: «За измену Родине и казачеству».

В цей день у приміщенні Ради генерал Врангель вітав очищення Кубані від самостійників. Відомі політичні діячі та найвідданіші патріоти Кубані були знищені фізично чи політично. Кубанські козаки відвернулися від дєнікінської армії та від утвореної маріонеткової Отаманської Ради.

17 березня 1920 року Катеринодар був взятий більшовиками.

http://uk.wikipedia.org/wiki/Самостійна_Кубанська_Народна_Республіка#.

Довідка:

Никола́й Степа́нович Рябово́л, (укр. Микола Степанович Рябовіл, 17 декабря 1883 - 13 июня 1919) - уроженец ст. Динской, казачий политик и общественный деятель, хорунжий, председатель Кубанской Законодательной Рады (1917-1919

Из Википедии - свободной энциклопедии