Камчатська Мавка -  Едіта ПозняковаПро Клуб української культури імені Івана Франка на Камчатці

Існування Клубу української культури стало можливим тільки завдяки Камчатській обласній бібліотеці імені академіка Степана Крашеніннікова в особах її керівників: Белли Іванової, Тетяни Дікової, Ольги Чайкіної. Я працюю викладачем і ніякого відношення до бібліотеки не маю. Тому і хочу почати з подяки цим інтелігентним, високоосвіченим людям, які поважають не тільки культуру свого народу, а дають можливість зберігатись культурам інших народів, що проживають на краєчку землі, дуже далеко від рідної домівки, від Батьківщини.

У вересні-жовтні 2005 року подарувала мені доля щастя побувати в Україні, де я не була майже шість років, і звела мене з дуже світлими і добрими людьми. Це, зокрема, з директором видавництва "Каменяр" Сапігою Дмитром Івановичем і, через нього, весь колектив бібліотеки, де працювала директором дружина львівського поета Василя Колодія Марія Іванівна Муха-Колодій. Це була неповторна зустріч. Я довго розповідала про життя і творчість українців на Камчатці, про труднощі і радощі… Слухали зі сльозами на очах. Розуміли, як нам тяжко жити так далеко від Батьківщини, без рідного слова…і подарували нам збірки Василя Колодія. (Цікаво, що донька В. Колодія Галина Скрябіна - член Клубу української культури ім. І. Франка.) Та багато іншої української літератури, якої так не вистачає на Камчатці. Також дуже багато нових видань подарував нам п. Дмитро Сапіга, в тому числі твори Івана Франка. Ми вже давно хотіли назвати свій Клуб української культури іменем І.Франка, але не мали його творів. Я, і всі члени клубу, щиро дякуємо за такий щедрий дарунок! І тепер ми називаємося Клубом української культури ім. Івана Франка на Камчатці.

Ганна Єфремова - фото на память  з Андрієм  Бондаренком з Самари  та  Василем Бабенком з Уфи

І якими б не були відносини між Україною і Росією на політичному рівні, культурно-просвітницька робота Клубу ніколи не переривалась. Хоча були дзвінки до бібліотеки, які попереджали, щоб закрили цей націоналістичний Клуб, бо будуть мати неприємності. Та Клуб живе! І тому доказ - наш альманах - підсумок багаторічної просвітницько-культурологічної роботи. Альманах - це ще й подяка тим, хто пішов від нас раптом і назавжди. І тим, хто виїхав на Батьківщину і тим, хто зараз, не жаліючи себе, активно працює на користь нашої спільної справи, на користь українства, України!

Ми не офіційний заклад - ми Клуб, до якого ходять не тільки українці, хоча розмовляємо ми на імпрезах тільки  рідною мовою. Росіяни, білоруси, корейці, татари, коряки... які доторкнулися долею до України її народу, її культури, і назавжди закохалися в її мелодійну мову,  в її душевну пісню,  в її духовні багатства.

Підсумовуючи останнє десятиріччя, згадуємо наших фундаторів, тих, хто багато зробив для Клубу української культури. Клубу, куди ми йдемо завжди як на свято, в вишиваночках і несемо з собою дух українського народу, його душу з трепетом і хвилюванням, бо на нас лежить велика відповідальність  - представляти свій народ, його культуру, представляти українську НАЦІЮ - Україну.

Культурне життя українського народу багате, а скарбниця історії і культури дуже велика. Та, живучи на Камчатці, українці мають менше можливості черпати з цієї скарбниці. Пам'ятаю, як я, будучи редактором газети "Батьківщина", збирала матеріал до її виходу. Не уявляю, що б я робила без допомоги поетеси Ніли Висоцької, яка жила на Камчатці, а зараз проживає в м. Ірпені і яка забезпечувала мене матеріалами до сторінки "Вітер з України". Так ми одержували матеріали не тільки для газети, а й для проведення вечорів у Клубі і знайомили членів Клубу з поетами: Василем Стусом і Василем Симоненком, з сучасними поетами Олександром Борщенком, Ларисою Юхименко, Павлом Віриним, Наталією Коломієць, Олексою Ющенком, Данилом Кулиняком, Ліною Костенко та іншими.

До речі, словами Ліни Костенко: "…ставлення до українців як до нації дуже специфічне, часто закамуфльоване до того, що самі його носії майже не усвідомлюють своєї шовіністичної інфікованості".

Живучи в Росії, зневажливі вислови щодо українського народу і його мови чуємо повсякденно: "Отделились, захотели независимости. Вот перекроем газ или подадим по мировым ценам, посмотрим, чего "запоют". Украинский язык объявили государственным. А как же деловой язык? Это все работа львовских националистов…" і т.п. А що? Ділової української мови якби й немає, чи що? Тоді, тим більш, їй треба жити і розвиватися! Такий мізерний погляд росіян переконує нас все більше, що тільки в незалежній країні ми зможемо зберегти і розвинути свою мову.

І ще - наше головне завдання сьогодні, на мою думку, нести ПРАВДУ про Україну щирим, емоційним, переконливим СЛОВОМ. Ми знаємо, як українці люблять свою землю. Якось одна жінка розповіла мені, що її чоловік, коли прилітає в Україну, то перше, що він робить, щоб ніхто не помітив, нагинається і доторкається долонею до Землі, а потім цілує цю долоню. То, питаю Вас, чи є в світі така сила, щоб цю любов загасила?! Але для нас, шановне світове українство, любити - цього замало. Треба ще її і захищати, і оберігати. Бо Батьківщина - це не тільки Земля, яку ми топтали чи топчемо, це ще ї її Душа. А душа - це її народ і насамперед його мова. Бо мова - це наше дихання, наше існування… Не забуваймо - першим було СЛОВО!

Якось, завітавши до нашого Клубу в гості, американська українка пані Дора так гарно розмовляла українською мовою, що я була впевнена, що вона не тільки народилася в Україні, але й довго жила там. Та, як виявилось, народилася пані Дора в Америці, де родилися і її діти. Та ЗАЛЕЖАЛО, як вона сказала, її батькам зберегти рідну мову, ось і звучить в їхнім домі тільки українська мова.

Коли я була у Греції, один грек інтелігент мені розповів, що він відмовив жінці в роботі в його домі тільки тому, що вона відмовилась вивчати грецьку мову, мовляв, буде розмовляти тільки англійською. Сам цей грек одержав вищу освіту саме в Англії і цією мовою володіє якнайкраще. Але говорить, що в його домі повинна завжди звучати тільки грецька мова, а це значить - душа грецького народу.

А хто з нас, шановні українці, може похвалитись, що в його домі всі і завжди розмовляють тільки українською мовою?

Ми знаємо, що без визначних постатей, високої національної свідомості стійких переконань, немає нації. Люди, які згуртовуються навколо національної ідеї і навколо національних постатей, здатні на поступ…

Сьогодні серед нас живуть люди, які є патріотами України, уособлюють для нас духовну та інтелектуальну силу українства.

Одною із таких постатей на Камчатці є Святослав Поліщук, якого 17-річним юнаком було заслано в ГУЛАГ на 10 років за те, що його батьки були учасниками УПА. Через усі випробування він проніс РІДНЕ СЛОВО і УКРАЇНСЬКУ ПІСНЮ, яка була його молитвою і вірою. І сьогодні на Камчатці звучать українські пісні під музику і гітару Святослава Поліщука - від пісень січових стрільців до сучасних, яких він навчив і нас. Пан Святослав Поліщук написав свою музику на слова Валерія Сергєєва "Виконаємо ЗАПОВІТ" та "Гей, Січ іде, красен мак цвіте…" на слова Івана Франка та іншу.

Національну свідомість сформувати лише на українському салі та гопаку не вдасться. Потрібна праця наполеглива і нелегка.

Я хочу, щоб моя країна була такою сильною, всіма поважаною, щоб ні Владика Московський, ні Камчатський не мав права агресивно говорити: "Это безобразие на украинском языке проводить день славянской письменности".

Тут, далеко від Батьківщини, ми є незахищеними. Україна не змогла протягом 14 років незалежності утвердити себе у світі як держава з тисячолітньою культурою. І тільки завдяки Помаранчевій революції ми стали "відкриттям для світу, а не морально ущербним народом".

Хочу прочитати тільки один вірш члена Клубу Валерія Сергєєва (світлої пам'яті), ще за 2001 рік з його збірки "Географія друзів", яку ми випустили і з якого видно і наші помисли, і наші переконання, і силу нашого духу, і наше бачення майбутнього України…

Виконаємо заповіт

Сто сорок років, як не стало

На цьому світі Кобзаря,

Та все, що він казав, настало:

Прогнали й Бога, і царя. 

І волю кров'ю окропили,

Хоч більш не вражу, а свою

На світ сторіками пустили

За ту "великую сім'ю". 

Голодомор, війна, гулаги,

Біда чорнобильська, нова…

Це все - для Неньки-бідолаги,

Але вона жива, жива! 

Живий і "Заповіт" Тараса,

Що вічно душу зігрівав

(Тому вона і збереглася),

А, може, й Бог про нас згадав. 

І знов шумить козацька слава

В незаборонених піснях;

Вже є і воля, і держава,

І синьо-жовтий в небі стяг.

Хоча й останню ковдру з Неньки

Рвуть урядовці-шахраї,

Та це вже прикрощі дрібненькі -

Хоч злодії, та все ж свої. 

Все ж вільні, хоч не дуже ситі.

І в місті люди й на селі

Вже розберуться, як їм жити

На тій "оновленій землі". 

А без війни і лихо згине;

І ще здивуєм білий світ…

Дніпро реве, і Слово лине,

І виконаєм "Заповіт"!

Нам необхідно зорієнтуватись, які ідеї маніфестувати, які наші переконання - це правда моєї країни і ми мусимо її боронити, бо за нами наш народ, наша Батьківщина. Саме тут ми повинні відчути, що все те, що святе для України, святе і для нас. Кого наша країна вважає сьогодні Героями, а кого ворогами, щоб ми могли сміливо, яскраво і правдиво висвітлювати постаті Героїв Незалежної України.

Сьогодні життєво необхідно накреслити шляхетні обриси української культури, які спотворювалися віками. Держава повинна мати  продуману політику, щоб координувати зусилля вчених і митців, а українські громадські об'єднання - впливати на державну політику.

 Насторожуючим моментом в позиції нинішнього голови рад ФНКА "Українці Росії" та ОУР пана Василя Думи стали його програмні тези, які він розкрив у своєму "Зверненні" до українських громадських товариств Російської Федерації від 30 вересня 2005 року: (цитую фрагмент цього звернення): "На мій погляд, в минулому фактично ігнорувалася одна із найбільш важливих складових - турбота про розвиток російсько-українських торгово-економічних зв'язків. Але тільки на цій основі може розвиватися все інше - наука, культура, духовність… Хотів би акцентувати вашу увагу на тому, що мету і завдання наших федеральних українських громадських об'єднань ми мусимо розглядати, перш за все, як громадяни Росії."

Так, я громадянка Росії, та мені болить Україна. На жаль, люди вірять таким "зверненням" і не завдають собі клопоту подумати. Сьогодні як ніколи стосунки України з Росією необхідно будувати з урахуванням історичних уроків і вищих інтересів українського народу, які б не розхитували підвалин її незалежності й самостійності на користь імперськи налаштованої Росії.  Це зовсім не означає згортання розвитку торгово-економічних зв'язків з Росією. Та це повинні бути рівноправні, дружні, добросусідські зв'язки на століття. Нас намагаються переконати, що без Росії ми пропадемо. Проте Україна пропаде тоді, коли втратить власну самобутність, мову, культуру, загубиться, як нація.

Саме тут, на науковій конференції, ми повинні переосмислити свої переконання і почуття! І, якщо хтось десь заблукав - то відкрити їм ДОРОГУ! Пряму дорогу до ПРАВДИ, до ВІРИ, до ЛЮБОВІ!

НИВА праці у нас велика. Та у нас є весна. УКРАЇНСЬКА ВЕСНА! І ми мусимо за цю весну встигнути  всю НИВУ засіяти! А далі потрібна велика ВІРА, а ще НАДІЯ, що вона зійде і благати Господа, щоб дожити і зібрати багатий, Богом та нашим терпінням і любов'ю вирощений, стиглий урожай! Щасти НАМ! Хочу закінчити словами львівського поета Василя Колодія:

Весняний заспів

Сонце! Теплом-привітом в груди мені хлюпни.

Чуєш? - звучить над світом пісня весни.

Гордий, іду я з нею ген, до найдальших сіл.

Щиро ділю з ріднею серце своє навпіл.

З тими, хто нині мирно сіє зерно в ріллю.

Земле моя, безмірно рідну тебе люблю.

Спів твій іде по світу, друзів моїх єдна.

Хай же і щедрим літом стане твоя весна! 

Едіта-Юліана ПОЗНЯКОВА (МОЧЕВУС),

керівник та ведуча Клубу ім. І.Франка на Камчатці.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Ганна Єфремова: Я мала честь подати на цій конференції текст виступу своєї матері Едіти - Юліани Познякової (Мочевус), керівника Клубу ім. Івана.Франка на Камчатці, яка, нажаль, не змогла особисто взяти участь у роботі конференції. Як додаток пропоную вам уривок із статті Василя Грищенка (Андрія Бондаренка) “Українська Мавка під камчатськими вулканами", що був опублікований на сайті "Кобза - українці Росії в рубриці "Українці в Росії": "Вона вже протягом 11 років - керівник і ведуча Клубу української культури при Камчатській обласній бібліотеці ім. академіка Степана Крашеніннікова. В цьому обласному Клубі української культури, педагог вищої школи і інформатик-математик Едіта Познякова проводить разом з колегами і однодумцями за підготовленими нею ж сценаріями численні літературно-музичні вечори, присвячені українським поетам та визначним українським датам.

Була вона і редактором першого камчатського часопису на українській мові "Батьківщина - Україна, моя Україна". Займалася випуском цього видання з 2000 по лютий 2003 року. За цей час підготувала на своєму домашньому комп'ютері до виходу в світ 17 номерів даної щомісячної газети. І зараз пані Едіта - активний автор цього українського часопису. В липні вона відкрила web-сторінку "Батьківщина" (Камчатка) на незалежному сайті діаспори "Кобза"-українці Росії".

До того ж пані Едіта - аматор-книговидавець української літератури. Верстає, набирає і видає - більшість за власні кошти, - книжки на українській мові. Проводить їх презентації. Підготувала"Альманах" про роботу українського Клубу. І український куточок в Камчатській обласній бібліотеці, і Клуб української культури, і публікації в українських газетах та інтернет-виданнях - то все її хоббі! Безкоштовна і самовіддана громадська робота. А краще сказати - то вираз її дочірньої любові до України".

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка