Друк
Розділ: Бібліотека української літератури

Олег Олійник зі своєю донькою Оксаною

Дещо про особистість поета Анатоля Олійника

В московській Бібліотеці української літератури час від часу відбуваються представлення книг, написаних її читачами. І кожна з них — то не тільки відкриття якоїсь цікавої теми, але й яскравий людський документ, що засвідчує неперебутню історико-культурну пам`ять московських українців, їх кревну поєднаність з Україною, рідною мовою, щире вболівання за збереження безцінних предківських надбань духовних…

Такими є видані останнім часом книги астронома Бориса Козаченка «Не зреклися мови й роду» (присвячена рідному селу Миронівці, сто років тому заснованого в Казахстані вихідцями з України) , журналіста Миколи Любченка «Тільки ви з синочком не забувайте мене…» (зворушлива документальна розповідь про батька — відомого українського письменника та організатора української преси 1920-х рр. Костя Котка, що загинув у лютих жорнах ГУЛАГу), укладений Олегом Храбаном збірник споминів свого батька історика з Черкащини Григорія Храбана «У сталінських катівнях», ґрунтовна енциклопедія Анатолія Коваленка про рідну Смілянщину, а також книги Анатолія Речмедіна, Софії Буняк

В цьому ряду особливе місце посідають три україномовні видання, що побачили світ стараннями, Олег Анатолійовича Олійника, доцента Московського університету шляхів сполучення, кандидата технічних наук. І то не наукові праці (їх у вченого надруковано майже півсотні), а книги, що відкривають для нас чарівний світ поезії.

Всі вони присвячені його батькові — українському поетові двадцятих-тридцятих років Анатолеві Олійнику, чию творчу спадщину, незаслужено призабуту за радянських часів, його син фактично заново повернув читачеві в двох укладених ним та виданих за власний кошт поетичних збірках — «Амурова декада» (Москва, «Тровант», 1998) і «Віват, життя» (Москва, 2006).

Обидві ці книги були представлені в рамках історико-культурологічного клубу «Родичі — Велика сім`я», що діє при Бібліотеці української літератури, де відзначалися неабияка пошукова робота упорядника, який поклав немало сил і часу на те, щоб віднайти батькові твори в періодиці та в рукописних джерелах, що збереглися у архівах та приватних колекціях, і, зрештою, явив сучасникам обсяжний корпус текстів — близько трьохсот віршів та три поеми. Порадували нас тоді і високий рівень текстологічної підготовки, вдала композиційна побудова тих збірок, до яких увійшли більшість раніше неопублікованих творів, що й не могли бути надруковані в умовах тоталітарного режиму, від якого талановитий поет сповна зазнав переслідувань та заборон.

І ось — чергова книга — «Знедолений Ікар. Дещо про особистість поета Анатоля Олійника» (Москва, 2010), що з особливою наочністю (бо й добре проілюстрована) і повнотою відкриває нам творчий світ, умови формування та розвитку його таланту, страдницьку, як і в багатьох самобутніх творців за часів сталінського терору, долю «знедоленого Ікара». Чому саме Ікар? І чому знедолений?

На це запитання автор книги відповідає так: Слова: «Батьку мій, знедолений Ікаре, о якби ти встав, заговорив» я зустрів в одному з віршів Володимира Сосюри (а є свідчення, що з Анатолем Олійником він був у приязних, дружніх стосунках й ше в далекому 1960 році опікувався справою повернення імені А. Олійника в літературу — В.К.). Дуже лягли ті рядки мені на душу. Неначе видатний поет стисло висловив моє почуття до пам`яті батька. Тому й запозичив Сосюрині слова для назви цієї книжки». Образ міфічного Ікара оживає і в поезіях Анатоля Олійника: «…або загину як Ікар», — ніби провіщає він свою гірку долю «поета не леєстрового», тобто такого, що не належав до офіційно затверджених «обойм», а своїм ідейним «порадникам» відповідав: «Кажіть, що хочте, — а на продаж Душі своєї я не дам».

У сповненому драматизмом життєпису Анатоля Олійника — розлога географія, чимало цікавих творчих зустрічей і надбань (хоча — й жодної виданої за життя книги!). Народжений у Борзні на Чернігівщині, де юнаком бере участь в антибільшовистських акціях, він після закінчення педтехнікуму живе і вчителює в Конотопі, з 1927 р. систематично друкується в журналах «Молодняк», «Червоні квіти», в інших журналах та газетах. Неодноразово буває в Харкові, де зав`язує приязні творчі контакти з письменниками В. Сосюрою, П. Ясенком, З. Біленком.

28 листопада 1929 р. поет був заарештований, після чого змушений покинути Конотоп і вчителювати в далеких селах на Вінничині , а згодом у Житомирі, де заочно отримує вищу освіту в інституті соціального виховання.

Чергові репресії в Україні супроти творчої інтелігенції, арешт молодшого брата Михайла знову змушують поета мандрувати — тепер аж до далекої Каракалпакії, з прикрим та жорстоким самовироком: «Я послав себе у добровільне заслання…» Там, в гірко оспіваному Кобзарем «степу далекім, за Аралом» український поет працює у редакції газети «Советская Каракалпакия, викладає у місцевому педтехнікумі російську мову і літературу та німецьку мову, редагує радіопередачі. Його вірші й оповідання друкуються російською та карапалкацькою мовами в тамтешній періодиці. «В краю далекім», нарешті, приходить і офіційне письменницьке визнання: перший з`їзд письменників Каракалпакії обирає А. Олійника членом правління. Тамтешні літературні аксакали донині згадують добрим словом свого побратима по перу, адже він вперше знайомив їх із здобутками європейського красного письменства, щиро ділився знаннями та майстерністю.

З липня 1935 р. А. Олійник — в славетній Бухарі, де працює доцентом педагогічного інституту… Душа ж поривається в Україну. У травні 1936 р. поет навідує рідні місця, й тяжко там захворіває. 24 серпня 1936 року Анатоля Олійника не стало. Похований він у рідній Борзні, а день, коли завершилося його страдницьке й невпокорене життя (сама доля визначила такий збіг), тепер відзначається й як День незалежності України. України, якій він служив своїм нехай і тихим, але чесним поетичним словом. Його син — чудовий вчений, авторитетний фахівець так само віддано і чесно служить Росії, готуючи незамінні кадри для обслуговування її найбільших у світі сталевих магістралей. Як і батькові, доля подарувала Олегу Анатолієвичу розлогі й непрості життєві шляхи: від рідної Борзни, де минали ранні дитячі літа, до Латвії, а потім до Москви, а звідти — куди вже тільки не доводилося мандрувати. Але, де б не був, завше в душі бринить, відлунює сповна на рідний гук українська мова, якою доцент московського вузу, котрий ніколи не вчився в українській школі (студіював мову за публікаціями «Літературної України», що її передплачує протягом всього свідомого життя), володіє бездоганно.

І то — певно, теж спадок духовний від батька, як і томики його віршів, виданих через сім десятиліть — й чомусь не в Борзні або Чернігові, не в Конотопі або Сумах, не в Києві або Житомирі, а таки в Москві…

Отож і питання постає: а чи не на порі було б потурбуватися про те, аби видання творів Анатоля Олійника побачило, нарешті, світ і в Україні? Тим більше, що кваліфікована робота по підготовці належного корпусу текстів Олегом Анатолієвичем, за доброго благодійного сприяння московських літераторів Анатолія Речмедіна та Івана Шишова, вже здійснена.

Віталій КРИКУНЕНКО,

заступник директора Бібліотеки української літератури.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

В клубі «Родичі- Велика Сім`я» у колі московської рідні.

На світлинах: Олег Олійник зі своєю донькою Оксаною (справа). В клубі «Родичі- Велика Сім`я», у колі московської рідні.