Дослідження

Ігор Роздобудько
Ігор Роздобудько

Донщина

Перебування Григорія Сковороди у Таганрозі - факти і міфи.

На початку 80-х років 18-го століття в місті Таганрозі існував своєрідний гурток шанувальників української культури, який складався з представників місцевої інтелігенції - українських поміщиків, які володіли землями в Таганрозькому краї та службовців різних державних установ, в першу чергу порту і митниці. Душею цього гуртка був Григорій Ковалинський, близький знайомий та шанувальник творчості видатного українського філософа Григорія Сковороди. На прохання таганрозької громади, Григорій Ковалинський запросив Сковороду на гостини до міста, сподіваючись вразити невимогливе провінційне товариство знайомством з українським народним мудрецем. Сковорода, якому в 1781-му році було вже 59 літ (поважний вік як для того часу), тим не менш одразу погодився відвідати свого старого друга, але шлях зі Слобожанщини до берегів Озівського моря відібрав від його життєвого шляху майже рік, бо народний філософ ніколи нікуди не поспішав, цінуючи кожну хвилину свого буття як можливість пізнати щось нове у безкрайому просторі всесвіту. Прямуючи на південь до Таганрога, Григорій Сковорода зупинявся у куренях степових чабанів, звичайних хатках українських селян, які тільки-но починали освоювати донецький край - скрізь, де можливо було почути чи побачити щось нове, таке що спрямовувало думку за новий обрій розуміння світової гармонії, Григорій залишався на деякий час, намагаючись впорядкувати власні враження від побаченого та почутого, побоюючись загубити навіть крихітку від напрацьованого розумом духовного скарбу.

Ігор Роздобудько
Ігор Роздобудько

Донщина

Хоча у протистоянні запорозьких і донських козаків російський уряд рішуче встав на бік останніх, навіть ліквідація Запорізької Січі не зупинила колонізаційний рух українців на Донські землі, і переселення українців у Приозів'я та на береги Дону тривало і далі, набираючи з кожним роком все більшого розмаху. Виявилося, що донське козацтво не було спроможним забезпечити економічний розвиток своїх власних земель. Починаючи з кінця 18-го століття, російський уряд використовує донських козаків виключно як репресивну силу. Роль донців як воєнної сили у протистоянні з зовнішніми ворогами імперії зменшується все більше, натомість все частіше козаки з Дону використовуються урядом з метою придушення народних повстань як самого російського народу, так і мешканців національних околиць держави. Для забезпечення цих жандармських функцій в свідомості донців навмисно плекається відчуття власної окремішності, неподібності та зверхності до інших народів, зокрема українців. Донці перестають обробляти власні землі, віддаючи всі сили службі імперії. Козачі загони постійно знаходяться в різних куточках держави, захищаючи там правлячий режим, а тим часом на рідній землі працівників катастрофічно не вистачає. Для зменшення цього дисбалансу уряд дозволяє селитися на території Війська Донського та в гирлі Дону українцям, але економічне становище переселенців на нових землях не було легким. Донці не бажали бачити в нащадках українських козаків, які за волею імперії стали кріпаками, в своїх колишніх побратимах, рівних собі людей. В історичному плані українське козацтво породило донських козаків, але вельми швидко діти відмовилися від власних батьків, зрадили їх на користь дармової подачки з рук московського та петербурзького чиновництва. Що ж, недаремно прислів'я про Іванів, які не пам'ятають свого роду, є таким популярним у російськім середовищі.

Ікона Праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського). Шанується УПЦ КП
Ікона Праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського). Шанується УПЦ КП

Донщина

Як бачимо, все 17-те і 18-те століття між народами-сусідами точилася запекла боротьба за володіння землями в усті Дону. Турки закріпилися в донському Приозів'ї, збудувавши тут міцну фортецю Озів, але контролювати всі суміжні з Озовом землі турки були не в змозі, через що на ці багаті соляними і рибними промислами ґрунти претендували разом і українці-запоріжці, і донські козаки, і кримські татари, а в 18-му столітті до цієї боротьби долучилася і Російська держава, яка дуже зміцніла з приходом царя-реформатора Петра Першого, і врешті-решт саме вона здобула перемогу у цьому міжнародному протистоянні за узбережжя Озівського моря.

Україна рішуче заявила про своє право на землі в усті Дону ще в середині 16-го століття, і з того часу не залишала намагання закріпитися в Озові та на навколишніх територіях. Походи запорізьких отаманів - Дмитра Вишневецького, Семена Скалозуба, Івана Сулими та інших, тримали у постійній напрузі турецькі гарнізони Озова, а перемоги 1637-го і 1696-го років показали всій Європі силу і міць козацької зброї. Не даремно Богдан Хмельницький вважав українськими всі землі на південному сході від Ізюмського перевозу до Дону, про що свідчить його універсал від 15 січня 1655-го року. В 18-му столітті Запорізька Січ боролося і з росіянами, і з донськими козаками, і з турками за те, аби сусіди визнали устя Дону українською козацькою територією.

Кость Смовський - кубанець, підполковник Армії УНР
Кость Смовський - кубанець, підполковник Армії УНР

Біографічні деталі кубанців, вояків Армії Української Народної Республіки

Незважаючи на значну кількість книжкових видань і статей в Україні про період існування Кубанської Народної Республіки, сьогодні на Кубані ця тема мало відома.

Особливою білою плямою в історії є співпраця Кубані з Українською Народною Республікою. Для пересічного кубанця, період з 1917 по 1920 відомий як часи революції та громадянської війни.

Для України ці року були позначені важкою кривавою боротьбою за свою незалежність. Жорстокі бої ішли у всіх напрямках: на північному сході проти більшовиків, південному сході білогвардійськими полками генерала Денікіна і на заході військами Польщі.

Найцікавішим фактом є те що велика кількість кубанців героїчно боролися за Україну в лавах Армії Української Народної республіки. Старшини і козаки з Кубані служили в таких славних військових частинах як Сірожупанній, 3-й Залізній, Окремій кінній і 6-й Січовій дивізіях, і багатьох інших підрозділах Української Армії.

Вони боролися і гинули в боях за батьківщину їхніх прапрадідів, чорноморських козаків, про яку вони тільки чули в піснях.

Після поразки Української незалежності, долі кубанців вояків і старшин Української армії склалися по різному, одні загинули в боях і полоні, інші були інтерновані у таборах в Польщі і Чехословаччині, деякі повірили в амністію пропоновану більшовиками повернулися на Батьківщину і були закатованими в тюрмах ЧК, одиниці доживали у еміграції на вигнанні в Европі, Північній і Південній Америках.

Сучасний герб міста Озова символізує козацьку перемогу 1696-го року
Сучасний герб міста Озова символізує козацьку перемогу 1696-го року

Донщина

Маючи постійну небезпеку від турецької фортеці на Озівському морі, українські козаки прикладали багато зусиль для того, аби її ліквідувати. Донські козаки, існуванню яких Озівська фортеця загрожувала в першу чергу, власними силами впоратися з турками не могли, тож доводилося запоріжцям допомагати своїм східним сусідам. Переконавшись після походу на Озів Байди-Вишневецького 1560-го року, що з суші здобути турецьку фортецю дуже важко, запорожці вирішили спробувати здобути її з моря. Ці морські походи українських козаків повинні були стати відповіддю туркам за їхні постійні набіги на слов'янські землі, помстою за покривджені долі українських бранців, які саме через невольничий ринок Озова потрапляли у вічне рабство до турецьких феодалів.

Ігор Роздобудько
Ігор Роздобудько

Донщина

У 16-17 ст.ст. турецька фортеця Озів відігравала зловісну роль в житті як українців, так і донських козаків. Озів був не тільки форпостом турецьких походів в глибину української чи донської території - це місто у дельті Дону, разом з Козловом і Кафою (сучасні Євпаторія та Феодосія) в Криму, залишалося найбільшим мусульманським невільницьким ринком в Північному Причорномор'ї. Майже щорічні татарські і ногайські набіги на українські та російські землі, переповняли ринки живого товару цих міст все новими і новими християнськими бранцями. Звідси приречені невільники потрапляли у рабство не лише до самої Туреччини, але й навіть до її найвіддаленіших колоній у Аравії, Північній Африці, берегів Євфрату та Тигру. Повернутися звідси на батьківщину було майже неможливо. Тому й вважали українські козаки найславнішим подвигом для себе - визволення християнських невільників, тому й нападали вони найчастіше на ті турецькі фортеці, де існували великі невільницькі ринки, визволяючи своїх братів та сестер з турецького рабства. Та не завжди допомога українських козаків могла бути своєчасною.

Герб м. Озів
Герб м. Озів

Донщина

В уяві багатьох сучасних росіян міста Ростів, Озів та Таганріг є типовими містами донських козаків. Місто Ростов-на-Дону є чільним містом Ростовської області, яка займає більшу частину колишньої Області Війська Донського, і таким чином репрезентує собою у 21-му столітті весь Донський край. Але насправді, і Ростів і Таганріг, більшу частину своєї кількасотлітньої історії, не мали до донських козаків ніякого стосунку, не кажучи вже про стародавній Озів, історія якого налічує, за археологічними відомостями, декілька тисячоліть.

Омелян Пугачов. Народна картина
Омелян Пугачов. Народна картина

Донщина

Безперечно, Степан Разін та Омелян Пугачов є найвідомішими у світі історичними представниками донського козацтва, «козачим брендом», якщо казати по-сучасному. Талановиті ватажки народних повстань, завдяки яким, двічі за сто років, Російська держава знаходилася на межі свого знищення, від одного імені яких здригалися могутні московські володарі, що самі змушували дрижати від себе своїх сусідів. В народній уяві Разін і Пугачов давно вже уособлювали в собі кращі і типові риси російських козаків. І от останнім часом, в українських виданнях почали з'являтися публікації про те, що нібито і Степан Разін і Омелян Пугачов були зі свого походження українцями. Ці спостереження базуються в першу чергу на тім, що обидва славні козацькі ватажки народилися та зростали в одному і тому ж місці, в станиці Зимовійській на Дону, яка, за твердженнями тогочасних документів, знаходилася на українській етнічній території. Омелян Пугачов народився в станиці Зимовійській на сто років пізніше Степана Разіна, і один і другий були донськими козаками, але разом з тим етнічними українцями, що траплялося дуже часто і серед донських, і серед терських, і серед яїцьких козаків.

Донський отаман
Донський отаман

Донщина

Імперська пропаганда так довго намагалася нав'язати суспільству думку про те, що у донських козаків ніколи не було, та й досі немає нічого спільного з Україною, що в цю пропагандистську ідею повірили навіть деякі українські науковці. Так, відомий український правознавець і історик Сергій Шелухін у своїй праці «Україна - назва нашої землі з найдавніших часів» (1936 р.) так писав про це: «Україна ніколи до р. Дону не доходила, за виключкою гирла його. І тепер етнографічний кордон України далеко не доходить до р. Дону. Донщина й донські козаки ніколи Україною й українськими не вважалися і не називалися». Але ті українські дослідники, які на відміну від Шелухіна, краще зналися на реаліях Донського краю, рішуче йому суперечили. Так, уродженець українського Подоння (зараз Воронізька область Росії), Аркадій Животко, так відповідав професору Шелухіну:

«Таке твердження не зовсім відповідає дійсному становищу. Вже з зазначеного нами етнографічного кордону бачимо, що в одній своїй частині йде він по р. Дону (див. Ліски та ін.), а сама суцільно-українська територія цього краю, названого Центральною Радою - «Подонням» (за р. Доном), тісно межує з властивою Донщиною. Щодо останньої, то є загально відомо, що тільки т. з. Верхові донські козаки не є українцями. Донці середньої частини мають вже чималу примітку українського, а у Низових Донських козаків, - як зазначає Семенов, «Великоруський елемент» - цілком подавлений «малоруським». До того ще треба додати, що, крім української мови, підтвердження цього можна бачити з одного боку в самих прізвищах («Запорожець» та ін.), а з другого - в українських звичаях, що до останніх часів там заховалися». (А. Животко «Подонь (Українська Вороніжчина) в культурному житті України»).

Дмитро Байда-Вишневецький - перший організатор запорозького та донського козацтва
Дмитро Байда-Вишневецький - перший організатор запорозького та донського козацтва

Донщина

Не полюбляють сучасні російські дослідники згадувати про те, що перші підвалини організованого козачого життя на Дону були закладені відомим українським воєнним та політичним діячем 16-го століття, волинським магнатом та черкаським старостою, князем Дмитром Вишневецьким, який залишився в пам'яті нашого народу під іменем козака Байди з відомої історичної пісні. Навіть зі сторінок Інтернету старанно вимазуються згадки про ту визначну роль, яку відіграв князь Дмитро у справі становлення козацького ладу на Дону. Так, ще 2010-го року, з російської Вікіпедії, зі статті, присвяченій Байді, можна було дізнатися докладно про те, як примхлива доля пов'язала Дмитра Вишневецького з козацьким Доном. Зараз, через три роки, від того докладного описання залишилися лише куці уривки, які не дають російськомовному читачеві можливості довідатися, як і з чого насправді постало донське козацтво. І це не зважаючи на те, що про роль Дмитра Вишневецького в організації Донського війська, писали свого часу найавторитетніші історики, як українські (Маркевич, Яворницький), так і російські (Татищев, Карамзін). Але вшанування українців, як одних з творців Російської держави, суперечить планам її сучасних керівників, яке насаджують в російському суспільстві зерна неправди щодо України та її героїв. Тому спробуємо тепер відновити справедливість щодо князя Вишневецького та його Донського походу.

Як відомо, православний шляхтич, князь Дмитро Вишневецький, народився 1517-го року, у родинному маєтку Вишнівці на Волині (тепер Збаразький район Тернопільської області). Поступивши на службу Литовсько-Польській державі, до складу якої входила тоді Україна, князь Дмитро 1551-го року був призначений королем Сигізмундом старостою Черкаським та Канівським, порубіжних українських фортець на шляху до турецьких володінь та Криму. Усією душею переймаючись справою захисту українських земель від ворожих набігів, Вишневецький вирішає опанувати Степом, створивши за дніпровими порогами воєнну базу, з якої можна було б стежити за пересуваннями ворогів в їхньому русі на Україну, і разом з тим, наносити превентивні удари по Криму та турецьким фортецям в Північному Причорномор'ї. Брати участь у бойових діях в умовах Степу могли лише люди відчайдушні, такі, що звикли до кочового життя, та розумілися на різних хитрощах своїх ворогів. Такими людьми були українські дніпровські козаки, яких князь Вишневецький зорганізував навколо цієї воєнної бази, що він створив на острові Хортиця. Таким був початок Запорізької Січі.

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка