Дослідження

Фрагмент капітелі храму Білої Вежі. Новочеркаський музей
Фрагмент капітелі храму Білої Вежі. Новочеркаський музей

Донщина

Хозарська фортеця Саркел була побудована на Дону в першій половині ІХ століття. Це був період розквіту Хазарської держави. Але на західних кордонах Хазарії з'явилися у цього народу могутні вороги - це були і угорці, які прийшли в цей період у Великий Степ із Сибіру, а разом з ними посилилися і повстали проти хозарів їхні колишні данники - русини, предки сучасних українців. 839-го року, з європейських анналів, ми дізнаємося перший раз про існування Руського Каганату на просторах сучасної України, і в той же самий час, у 834-837 рр., хозарські правителі звертаються до імператора Візантії з проханням, прислати їм візантійських інженерів, для будівництва фортеці на Дону. Прибулі майстри, на чолі з Петроною Каматиром, і збудували цей форпост на кордоні Хазарії з Руською землею. Годящого каменю для будівництва на берегах Дону не було, тому візантійці робили цеглу з вапняку, і з тієї цегли будували мури та башти Саркелу. Подробиці про будівництво фортеці відомі нам з праці візантійського імператора Х ст. Костянтина Багрянородного «Про управління імперією», яка є справжньою енциклопедією своєї епохи. Наводиться у цьому трактаті і переклад з хозарської мови назви Саркелу, як «Біла оселя», але перевірити, наскільки це правильно, ми не можемо. Хозарська мова не зоставила після себе писемних пам'яток, і залишилася невідомою для сучасних дослідників. Вважається, що хозари були тюрками, а в тюркських мовах «сар» означає «жовтий», тому деякі історики перекладають назву міста як «жовта фортеця». Однак відомо, що фортечні мури будувалися з білої цегли, і в руських джерелах згадується вона як «Біла Вежа», але археологи в наші часи дізналися, що насправді було дві фортеці, на протилежних берегах Дону, одна з білої, а друга з жовтої цегли, і таким чином свідчення про «різнокольорові» назви поселення згоджуються одне з одним.

Про значення Дону в добу Київської Русі
Про значення Дону в добу Київської Русі

Донщина

В уяві українців епохи розквіту Давньокиївської Держави, Дін був могутньою рікою Великого Степу, східним кордоном, за яким розлягалося безкрає Дике Поле, вороже і чарівне, яке породжувало у своїй глибині незчисленні орди кочовиків, що насувалися і насувалися зі Сходу на Україну. За аварами приходили хазари, хазар заступали печеніги, їм на зміну з'являлися половці, які у свою чергу тонули та розтворялися у бездонній хвилі монголо-татар. Київські князі намагалися зупинити ці орди, в час найбільшого посилення своєї держави мріючи про створення надійного рубежу проти завойовників саме на берегах «великого Дону», як називав тоді цю ріку народний поговір.

Прикордонні землі на південному сході займало тоді давньоукраїнське плем'я сіверян, яке в свої найкращі роки контролювало величезну територію від Десни на півночі до Дону на півдні. Центром політичного життя сіверян був Чернігів, а Чернігово-Сіверське князівство формувалося в той час як державно-племінне утворення цього українського етносу. На згадку про ті часи, коли сіверянами надійно контролювалося узбережжя нижнього Дону, залишилася в українській мові назва найбільшої його притоки - Сіверського Дінця, четвертої за розмірами ріки України, що тече територіями сучасних Харківщини, Донеччини та Луганщини, а також Білгородською та Ростовською областями Росії.

Герб м. Озів
Герб м. Озів

Донщина

Після публікації на сайті українців Росії «Кобза» однієї з глав моєї минулої праці про Східну Слобожанщину, один з читачів сайту звинуватив мене у тому, що я, на його погляд, безпідставно використовую у своєму творі українізовані назви сучасних російських міст, наприклад Білгорода, який за літературними нормами нашої мови треба називати «Бєлгородом». Навколо цього звинувачення на сайті розвернулася певна полеміка, і як я зміг побачити за оцінками, виставленими учасникам дискусії іншими читачами, перемога залишилася все-таки на моєму боці.

Дійсно, чому ми вважаємо диким вимагати від росіян писати назви українських міст згідно з нашою національною традицією, і називати «Киев» «Кыйивом», а «Харьков» «Харкивом», і разом з тим сором'язливо викреслюємо з нашої історичної пам'яті згадки про ті минулі часи, коли теперішні закордонні для нас міста знаходилися на українській етнічній території? Чому ми повинні називати «Бєлгородом» те місто, яке наш великий літописець козацьких часів Роман Ракушка у 17-му ст. називав «Білгородом», і ніяк по-іншому? Чому місто, яке до 1924-го року називалося в українських виданнях «Таганріг», перейшовши з під юрисдикції УРСР до складу РРФСР, чудовим чином відразу перетворилося для нас на «Таганрог»? Чому тужливий «Озів» зі старовинних українських дум та пісень тепер залишається для нас російськомовним «Азовом»? І разом з тим, чому ми до сього часу не називаємо князівський Перемишль по-польськи «Пшемислом», а Холм «Хєлмом», хоча обидва ці старовинні українські міста знаходяться на території сучасної Польщі? Чому, до речі, не звемо Відень німецьким словом «Він», а «Париж» не вимовляємо з французьким прононсом як «Парі»? Чому ми природно маємо право називати будь-яке місто на заході від нашого кордону саме так, як називали його наші предки, і разом з тим пишемо і вимовляємо назви поселень на українській етнічній території в межах сучасної Росії сугубо по-російському? Що це - закоренілий страх перед нібито «старшим братом» чи просто комплекс меншовартості? В усякому разі, для мене «Білгород» завжди залишатиметься «Білгородом», а «Озів» - «Озовом», і це не підлягає аж ніяким сумнівам.

Герб сучасного Таганрогу
Герб сучасного Таганрогу

Історично-географічний нарис

Донщиною в історичній перспективі називаються землі розселення українців в межах території колишньої Області війська Донського - напівавтономної адміністративної одиниці Російської імперії 18 ? початку 20 століть. З ліквідацією більшовиками донського козацтва як соціального стану після Жовтневого перевороту 1917-го року, була ліквідована і ця адміністративна одиниця, а її землі розподілені між іншими складовими частинами Російської республіки та України. В сучасній Російській Федерації до складу історичної Донщини, як території колишнього розселення українського народу, можна віднести значну частину території Ростовської області, західний окраєць Волгоградської області по правому берегу Хопру до його впадіння у Дон, а також північно-західну частку Калмикії до ріки Манич, яка є південно-східним кордоном Донщини, так само як її південно-західним кордоном є річки Єя, Куго-Єя та Середній Єгорлик. Чільним містом української Донщини безперечно можна вважати Ростов (Ростов-на-Дону), який за всю свою 300-літню історію лише 17 років знаходився у складі Області війська Донського (у 1887-1904 рр.), а до того більше 100 літ був частиною Катеринославської губернії (Катеринослав - сучасний український Дніпропетровськ).

Архієпископ Іоасаф
Архієпископ Іоасаф

Східна Слобожанщина

Відомо, з якими труднощами доводиться зустрічатися вірним УПЦ КП в їхньому релігійному житті у Росії. Попираючи загальноприйняті у цивілізованому світі Права людини на свободу вибору віри та її сповідання, російська влада і російська офіційна церква фактично забороняють українським православним мати у Росії свої православні храми та користуватися при богослужінні рідною українською мовою. Після так званого «ногінського погрому» 1997-го року, коли російський ОМОН штурмом узяв український храм у підмосковному місті Ногінську, викинувши з Божого Дому й священиків і вірних, репресій зазнали й інші українські православні громади, а сама Українська Православна Церква Київського Патріархату була офіційно визнана як «неканонічна» і «єретична» у Росії. Від того часу українським православним, як першим християнам за часів язичницького імператора Нерона, доводиться створювати свою релігійну організацію хіба що не в підпіллі, мужньо обороняючись від свавілля московських попів, чия церковна організація була утворена комуністичним сталінським режимом 1943-го року, і яка 70 років від того часу вірно служила пануючій владі - спочатку безбожній радянській, потім сучасній «псевдоправославній». Та не зважаючи на всі наруги, Українська Православна Церква і досі живе на російській землі, і в першу чергу на українських етнічних землях - Східній Слобожанщині, Стародубщині, Сірому Клині. Найпотужніша церковна організація існує саме на східнослобідських українських землях, і про цю організацію мова піде у цій главі.

Микола Хрієнко, журналіст і мандрівник
Микола Хрієнко, журналіст і мандрівник

Погляд із борту надувної байдарки

Про хвороби річки, їхні причини та людей, які власними силами намагаються її врятувати.

Я стартував із Києва 11 вересня 2012 року. Це моя 25-та журналістська експедиція. Попереду - 375 кілометрів. Я хвилююся перед стартом, бо боротьба з дорогою - це поєдинок, в якому не буває нічиєї...

Святослав Хоробрий
Святослав Хоробрий

Східна Слобожанщина

Знищуючи із пам'яті народу все те, що пов'язує його історію з історією України, сучасна російська влада на Східній Слобожанщині взамін цього вигадує цілі нові теорії, безглузді та фантастичні, метою яких є створення нової історичної реальності, такої історії краю, у якій немає місця для України. В наслідок цього створюються такі дивовижні та химерні конструкції, на які важко подивитися без остраху.

1993-го року мешканці Білгорода урочисто відсвяткували 400-річчя з часу заснування свого міста. Згідно з писемними джерелами, які підтверджуються і археологічними знахідками, Білгород був заснований наприкінці 16-го століття за наказом російського царя Федора, сина Івана Грозного. Виникнення міста на південних кордонах Російської держави стало можливим лише після того, як на Дніпрі та на Дону оселилися запорізькі та донські козаки, що перекрили шлях хижим татарським ордам вглиб Росії та України. І ще п'ятдесят років після того поодинокі російські фортеці губилися у безкрайому просторі широкого східнослобідського степу, аж до того часу, як на ці землі прийшли козаки з дніпровської України, перетворивши вороже для слов'ян Дике поле на плодючу та хліборобську Слобідську Україну. Ані за часів імперської Росії, ані за часів Радянського Союзу, цей перебіг історичних подій не піддавався сумніву. Але в сучасній Російській державі з'явилися історики, які все перевернули з ніг до гори.

Емблема фестивалю - єдність українців Дону та Дніпра
Емблема фестивалю - єдність українців Дону та Дніпра

Східна Слобожанщина

На тлі загального занепаду зорганізованого українського життя на Східній Слобожанщині, хіба що не єдиним яскравим промінчиком на сірому загальному фоні, є Фестиваль Слобідської української культури, який майже щороку протягом останніх десятьох літ відбувається в місті Розсоші Воронізької області, на Подонні. Виникнення цього свята української культури Східної Слобожанщини, пов'язане, певна річ, не з якими-небудь державними установами Російської Федерації (в лексиконі яких словосполучення «українська культура в Росії» взагалі не існує), а з місцевими аматорами українського слова, краєзнавцями та дослідниками, які ще наприкінці 90-х років минулого століття висловилися за те, що українська культура на Східній Слобожанщині не має загинути, а має розвиватися, і що саме фестивальний майданчик може стати тим місцем, де представники місцевого українства матимуть можливість зібратися разом, показати свої набутки у галузі збереження перлин рідної культури та обговорити шляхи подальшого розвитку українського життя у важкому протистоянні зі спробами його зросійщення.

Ще раз про російських українців
Ще раз про російських українців

Східна Слобожанщина

2007-го року, на сайті «Всеукраїнська експертна мережа» з'явилася стаття Володимира Щербаченка «На нашій не своїй землі: українсько-українські відносини (погляд з-за російського кордону)». Написано було це дослідження, як видно з його тексту, ще на початку «нульових» років, ніде особливо не поширювалося, і таким чином заховало у собі оригінальну думку автора про українську Східну Слобожанщину. На жаль, у тексті містяться декілька незначних історичних помилок - про те, що на початку 20-го ст. українське населення переважало на Вороніжщині (насправді лише в південних повітах цієї губернії), та про наявність українського вишу на Східній Слобожанщині в 20-х роках. Разом з тим ця праця залишається цікавим джерелом, яке змальовує погляд освіченого українця на життя своїх земляків за російським державним кордоном. Пропоную цю статтю Вашій увазі.

На нашій не своїй землі: українсько-українські відносини (погляд з-за російського кордону).

- Моя бабуся живе в селі Кантемирівського району Воронезької області.

- О! Так це ж українські села.

- Ні. Там живуть хохли.

З людських вуст.

Як порушити державний кордон?

Герб Вороб'ївського району
Герб Вороб'ївського району

Східна Слобожанщина

На відміну від більшості інших українських земель, Східна Слобожанщина не має усталених геральдичних традицій, адже в добу Київської Русі українські міста ще не мали гербових символів, у складі Великого князівства Литовського Східна Слобожанщина займала периферійні позиції на крайньому сході держави і була усунена від значного громадського життя, а з початком 16-го століття стала частиною Росії, у якій власна геральдична наука почала ширитися лише у 18-му столітті, завдяки зусиллям іноземних герольдів на імператорській службі. За часів Катерини ІІ була повністю сформована система міських гербів у Російській імперії, але проекти гербів створювалися у Санкт-Петербурзі, іноземцями, які погано розумілися на російських реаліях, тому створені ними герби мало відповідали місцевим традиціям, і не сприймалися міськими мешканцями як щось близьке та рідне. Тому після більшовицького перевороту 1917-го року ті герби швидко забулися народом, і відродилися лише з утворенням нової, не комуністичної Росії.

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка