Микола Хрієнко, журналіст і мандрівник
Микола Хрієнко, журналіст і мандрівник

Погляд із борту надувної байдарки

Про хвороби річки, їхні причини та людей, які власними силами намагаються її врятувати.

Я стартував із Києва 11 вересня 2012 року. Це моя 25-та журналістська експедиція. Попереду - 375 кілометрів. Я хвилююся перед стартом, бо боротьба з дорогою - це поєдинок, в якому не буває нічиєї...

Цього разу я прагну побачити на власні очі, як живе Дніпро, як живуть люди на його берегах. Для такого дослідження найкраще пересуватися по воді на надувній байдарці (моя - розроблена і випускається спільним українсько-французьким підприємством «Фіорд-Бот»). (Нагадаємо, соціально-екологічний дослідницький маршрут Дніпром тривав з 11 вересня до 8 жовтня, його протяжність - від греблі Київського моря до греблі Кременчуцького моря біля Світловодська. - Ред.).

Відштовхуюся веслом від берега. Усе! Вітер - зустрічний, а течія Дніпра дуже навіть повільна, і я з перших хвилин відчуваю, що треба налягати на весло з усіх сил.

Перша зустріч на воді. Двоє рибалок, які вудять на спінінги рибу з човна, весело запитують: «А чому ваша байдарка має назву «Робінзон»?» - «А ви подивіться на глобус нашої планети: уся суша на Землі - це малі й великі острови у Світовому океані. Куди не причалиш - будеш Робінзоном». - «А чому П'ятницю не взяли з собою?» - «У Києві на таку роль ніхто не погодився. Може, дорогою хтось встряне в цю авантюру - запасне весло для П'ятниці є на борту». - «Бажаємо вдачі!» - «Спасибі!»...

Відчуваю, що люди на воді доброзичливіші, ніж на березі. Може, тому, що ріка приваблює до себе насамперед тих, хто її любить? І ця любов до неї та взагалі до природи об'єднує таких людей.

Із нижньої точки Київ здається мені ще величнішим і красивішим. От якби тільки не було тієї високої та круглої споруди на Печерську, яка стримить серед красивих пагорбів ніби зламаний гнилий зуб. Та й інші, зведені за останні два десятиліття, теж не прикрасили, а навпаки, - зіпсували древні київські краєвиди...

Нарешті під вечір допливаю до рятувальної станції, яка розташована на лівому березі Дніпра за Гідропарком, неподалік моста Патона. Але переночувати на території станції сторожі мені не дозволили: «Начальства вже не має, а самі приймати таке рішення ми не маємо права - можуть вигнати з роботи. Пливіть на острів Кохання. Там є стоянка для «диких» туристів».

Аж вранці я оглянув острів Кохання. Назва красива, але всюди купи сміття й чорні плями від вогнищ. Такого бруду після себе не залишали навіть дикуни, описані в романі Даніеля Дефо «Робінзон Крузо».

ОСТРОВИ, ЩО... ЗМЕНШУЮТЬСЯ

Уже кілька годин без відпочинку пливу вздовж лівого берега Дніпра, який забудовано на Осокорках аж до самісінької води. І всюди написи: «Приватна власність», «Приватна власність», «Приватна власність»... Водоохоронну зону ріки захоплено до останнього сантиметра. Добре, що хоч повітря і сонце ще не приватизовано нинішніми скоробагатьками.

Вітер, як і вчора, зустрічний. Швидкість байдарки мізерна. Щоб зменшити опір вітру, лавірую між островами. На одному з них бачу літнього чоловіка й жінку. Причалюю. Знайомимося. Це - подружжя пенсіонерів з Києва - колишній токар-фрезерувальник Олександр Клопотюк і його дружина Раїса. На цей острів, який має назву Голодний, вони вперше припливли в гості до свого товариша Юрія Арлахова ще 1994 року, який обжився тут раніше й щоліта відпочивав зі своєю сім'єю. Невдовзі Клопотюки теж розчистили на Голодному діляночку для свого куреня, «і відтоді за минулі роки тут виросли наші діти, а тепер влітку набираються сил і наші онуки».

- Але наш острів, - розповів мені під час тієї зустрічі Олександр Григорович, - катастрофічно зменшується з кожним роком, бо швидкісні катери руйнують його крутими хвилями як плугом. Тому, як бачите, ми укріплюємо берег камінням, мішками з піском, старими автомобільними шинами, обсаджуємо кущами та очеретом.

На Голодному острові - ідеальна чистота й порядок...

ЦАРСЬКІ ХОРОМИ БІЛЯ КОЗИНА

У районі селища Козин правий берег Дніпра забудовано величезними спорудами, які навіть соромно назвати літніми дачами. Це - розкішні палаци. За розмірами їх можна порівняти з приміщенням, у якому розташована Верховна Рада України. Біля багатьох тих палаців прямо в руслі Дніпра змонтовано із залізобетонних блоків майданчики для прогулянок, а також споруджено з каміння й насипного ґрунту штучні острови з розкішною зеленню, ажурними містками та білосніжними альтанками. Із русла Дніпра прямо в береги до ангарів прорито глибокі канали для швидкісних катерів і човнів. Прибережні затоки, зарості очерету, шелюгів та верболозів засипаються намивними пісками для просторих ділянок під нові так звані дачні забудови.

Природоохоронні закони тут, як і в багатьох інших місцях на Дніпрі, не діють. Тут мають силу тільки гроші.

- Прості люди за 20 років такої несправедливості зневірилися й теж почали втрачати моральність, - сказав мені один старий дід-рибалка біля села Плюти. - Більшість із них живуть одним днем: п'ють, курять, лаються, деградують. Це - від безперспективності. Я у війну жив на окупованій німцями території України - й ми навіть тоді мали віру, що фашисти захопили нашу землю тимчасово. А ця окупація триває вже понад 20 років...

...Навпроти селища Ржищів я підплив до одного з островів (подумки я назвав його Веселим), щоб поповнити запаси питної води в чоловіка й жінки, які «робінзонили» там вже другий тиждень. Подружжя Михайлових, як і всі ті, хто любить природу, виявилися цікавими й гостинними людьми: нагодували смаженою рибою з картоплею, напоїли чаєм з шоколадними цукерками. А потім мій новий знайомий Василь Васильович Михайлов сказав: «Давайте я зроблю вам журналістський сюрприз - відвезу вас на своїй моторці до того місця, де стоїть на острові недавно відремонтована за гроші одного мецената церква Преображення Господнього. До спорудження Канівського водосховища той храм стояв на вершині гори біля села Гусинці, яке пізніше разом з кладовищем пішло під воду».

Та фотозйомка була для мене однією з найцікавіших за всю мою подорож Дніпром: красива церква та дзвіниця біля неї з блискучими банями, синє небо, білі хмари - й точно таке ж відображення на дзеркальній поверхні води...

ЕКОПОСЕЛЕНЦІ У ТРАХТЕМИРОВІ

Про Трахтемирівський півострів, який схожий з літака на східний край Бразилії, я міг би написати дуже багато, бо побував на ньому раніше кілька разів. Саме на цих землях Придніпровської височини Постановою № 446 Кабінету Міністрів України від 1 липня 1994 року було створено Державний історико-культурний заповідник. І це не випадково, адже в колишній гетьманській столиці Трахтемирові був Успенський монастир, шпиталь для «порубаних і постріляних козаків», збереглося старовинне козацьке кладовище... Там, на півострові, в давні часи було скіфське городище, є також могильник доби бронзи, залишки давньоруського поселення та інші святині історії. У навколишніх лісах росте багато різних рослин, занесених до Червоної книги України. Є також чимало «червонокнижних» птахів і тварин. Але невідомо з яких причин рішенням Черкаської та Київської обласних рад (заповідні землі - на території Канівського і Макарівського районів двох сусідніх областей) багато тисяч гектарів унікальних угідь разом із історичними об'єктами всупереч постанові уряду України (!) було передано фактично в особисте розпорядження колишньому керівникові «Нафтогазу», а потім - депутату ВРУ Ігореві Бакаю. Він спорудив пишний королівський палац біля братської могили радянських воїнів і став одноосібним власником того, що належало українському народові!

Браві хлопці-охоронці з рушницями і карабінами почали виживати мешканців села Трахтемирів із власних будинків, їм заборонялося ходити в ліс, у них забрали присадибні ділянки землі... Здавалося, що в цій драматичній історії, в цій боротьбі проти несправедливості ніколи не буде кінця. Але все ж таки аж 2012 року після подання Черкаської обласної прокуратури спеціальним рішенням Черкаської обласної ради 5522,5 гектара найцінніших угідь Трахтемирівського півострова було вилучено з приватної власності й створено тут Державний історико-культурний заповідник «Трахтемирів», який підпорядковано Управлінню культури Черкаської обласної державної адміністрації.

Нарешті в цій брудній історії поставлено не кому, а остаточну крапку.

Нині в колишньому селищі - Трахтемирові - живе лише кілька людей. Серед них - старожилка цього давнього поселення Надія Василівна Красюк та художник-іконописець Андрій Репетовський, його дружина Анна і маленький син Назар. Таких людей, як сім'я Репетовських, нині називають екопоселенцями. Живуть мої нові знайомі на крутому березі в хатині круглої форми, спорудженої з очерету і глини, з дахом, схожим на велику парасолю. (Кілька сімей екопоселенців із різних місць колишнього Радянського Союзу, до речі, мешкають у сусідньому селі Ромашки.)

- Тут легко дихається і вільно думається, - сказав мені на прощання Андрій РЕПЕТОВСЬКИЙ. - Приїжджайте до нас сюди взимку - не пожалкуєте. Тут неподалік від нашої хатини вже багато років живе колишній оперний співак, якого називають Скіфом. Від смертельної хвороби його вилікувала навколишня природа. Є також ще один дуже цікавий чоловік. Візьмете тут для читачів газети «День» такі матеріали, яких не знайдете більше ніде в світі...

Якби погода була сприятливішою і я рухався значно швидше, то не відкладав би цікавих зустрічей до зими, а почав би знайомство з жителями Трахтемирівського півострова і фотозйомку прямо сьогодні. Але треба пливти далі...

...Ще 1987 року, коли я йшов на лижах із Києва до Світловодська, я заходив у село Бучак, що розташоване на правому березі Канівського водосховища у східній частині Трахтемирівського півострова. Саме тоді неподалік цього поселення розпочиналося будівництво однієї з найбільших у Європі Канівської гідроакумулюючої електростанції. За задумом її проектантів, у величезний котлован, виритий високо над рівнем Канівського водосховища, потужні насоси повинні були накачувати вночі до 80 кубометрів води, а в години пік та вода мала спадати через спеціальні шлюзи на турбіни й виробляти електроенергію для промисловості. Але через відсутність екологічної експертизи і розпад Союзу будівництво ГАЕС 1992 року припинили, але майже всіх жителів села Бучак ЗАТ «Канівдніпробуд» встигло відселити у сусіднє село Студенець - на старому місці лишилися жити лише кілька мешканців. Пошти в Бучаку вже давно немає, магазин також не працює. Радіо на стіні мовчить, бо дроти на стовпах якісь крадії позрізали на металобрухт. Телевізори, у кого вони є, теж не працюють, бо немає грошей на ремонт. Одним словом, життя в останніх жителів Бучака таке, як у тих Ликових, які ховалися від людей у глухій сибірській тайзі...

А той величезний котлован для закачування у нього води, виритий на місці стародавнього городища та інших пам'яток історії й природи, нагадує тепер кратер після вибуху атомної бомби...

НА ТАРАСОВІЙ ГОРІ

Піднімаючись на її верхівку, я старанно рахував кам'яні східці. Після цифри 384 підійшов до могили. Було тихо-тихо. Тільки час від часу падали каштани на чорний асфальт і, вилущившись з колючих зеленкуватих кожушків, котилися доріжками парку вниз до куща калини, біля якого піднімалися від землі вгору символічним вогнем три камені з написом: «Пам'ятний знак на честь Олекси Гірника, який з любові до України та гніву до її гнобителів спалив себе на Тарасовій горі 21 січня 1978 року».

Перед самоспаленням житель прикарпатського міста Калуша Олекса Гірник, який багато років відбував покарання у польських та радянських концтаборах за участь у боротьбі за незалежність України, розкидав перед могилою Шевченка та по схилах Тарасової гори тисячу рукописних листівок зі своєрідним маніфестом: «Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе самостійна Соборна українська держава! Радянська, та не російська! Україна для українців! З приводу 60-річчя проголошення самостійності України Центральною Радою 22 січня 1918 р. - 22 січня 1978 р. на знак протесту спалився Гірник Олекса із Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі!»

У Музеї Т. Шевченка зберігається одна з рукописних листівок Олекси Гірника та «Кобзар» з його бібліотеки.

Звідси, з високої Тарасової гори, відкривається, ніби з вертольота, величезний простір України: синя стрічка Дніпра, кучеряві острови на ньому і далі - ліси й степи аж до самого обрію. Про цю гору і про цю могилу Великого Кобзаря на ній тричі Нобелівський лауреат, російський письменник Іван Бунін писав: «Я бачив багато чудових місць на землі, але це - найвеличніше». А в Нечуя-Левицького я вичитав такі рядки: «То дивний геній вибрав собі це місце, може, одне з найкращих у світі. Це відчує кожний, хто стояв на Шевченковій могилі й дивився на широку дніпровську рівнину, на дивні завіси гір і на сизу далеч вище Канева - цю третю найчудовішу картину».

Коли спустився вниз, то на душі був такий глибинний спокій, ніби після сповіді. Подумав: «Шевченка вже давно немає, а він і тепер очищає людські душі. І ніхто й ніколи не відгадає цієї таємниці: чому це так?»

Пливти від греблі Канівської ГЕС по природному руслу Дніпра набагато легше й цікавіше, ніж по стоячій воді Канівського водосховища. По-перше, є течія води, а по-друге, береги й острови такі мальовничі, що хочеться складати про них вірші або навіть пісні. Від Канева аж до верхів'я Кременчуцького водосховища старі люди говорили мені, що в цих місцях Дніпро такий же красивий, як і багато років тому...

Ці кілька днів - ніби повернення до колишньої недоторканної ріки мого дитинства. Виток Дніпра завжди притягував мене до себе, ніби магнітом. Коли став журналістом, то двічі їздив на Смоленщину в Росію, де біля села Дудкіно Сичовського району бере початок з маленької кринички Дніпро-Славутич. Я приходив до тієї кринички навіть уночі й прислухався до пульсування води на її дні. Іноді мені здавалося, що там, у дерев'яному зрубі, маленький струмок зітхає так, як немовля у колисці. Вчені стверджують, що людина, образно кажучи, вийшла на сушу з води. Тому ми й не можемо жити без цієї життєдайної рідини, як без повітря.

УКРАЇНСЬКА АТЛАНТИДА

Уже кілька днів пливу вздовж високої кручі. Вона тягнеться від Черкас аж до Світловодська. Біля тих місць, де колись були села, а потім людей з них переселили із зони затоплення Кременчуцьким морем на «вищі» місця правого берега, бачу ніби бійниці на фортечній стіні - чорні прямокутні ями-могили. У них добре видно зітлілі дошки, білі кістки, черепи, а внизу біля води - уламки дерев'яних і кам'яних хрестів... Моторошна, мертва, сюрреалістична картина. Під кручею - керамічні черепки, уламки цегли, іржаві серпи й сокири, старі замки і кам'яні жорна. Зона знищеної придніпровської цивілізації не в епоху монголо-татарської навали, а в наші, радянські часи.

Готуючись до цієї експедиції по Дніпру, я виписав з наукових праць різних вчених-дослідників, зокрема, й такі дані: площа земель, затоплених тільки Кременчуцьким морем, становить 2250 квадратних кілометрів, а радіоактивна 30-кілометрова зона відчуження Чорнобильської АЕС - 2712 квадратних кілометрів. Для порівняння - територія країни Ліхтенштейн становить 157 квадратних кілометрів, а Ватикану - 0,44 квадратного кілометра.

Як відомо, на Дніпрі з 1927-го до 1977 року було споруджено шість величезних штучних водосховищ - цими рукотворними морями було затоплено 7000 квадратних кілометрів найродючіших і найкрасивіших земель. Це територія такої країни, як Кіпр або Ліван. Через будівництво штучних водосховищ було зігнано з одвічних земель понад три мільйони жителів України, зруйновано 3000 міст і сіл, зірвано вибухівкою понад 2500 храмів, розбито 3000 шкіл і стільки ж бібліотек та музеїв. Тільки по Дніпровському каскаду ГЕС було затоплено понад 10 000 цвинтарів і на них - більш ніж п'ять мільйонів могил.

Ця не міфічна, а справжня Українська Атлантида лежить під водою у центрі Європи. І виникла вона не через природні катаклізми, а за велінням «перетворювачів природи» з московського Кремля та завдяки українським партійним керівникам, які сліпо виконували всі накази.

Я теж пам'ятаю переселення із нашого села Нове Липове, яке потрапило в зону затоплення майбутнім Кременчуцьким морем. Тоді я ходив у перший клас. Це була ніби евакуація під час війни або після атомної катастрофи на Чорнобильській АЕС, але розтягнута в часі. До смерті не забуду, як падали на чорну землю зрубані яблуні й вишні в білому цвіту. Як високі чоловіки в чорних гумових чоботах і страшних протигазах на обличчях викопували з братської могили радянських солдатів, котрі загинули при форсуванні Дніпра й були поховані в центрі нашого села.

Слово «переселення» для старих людей звучало тоді майже так, як слово «смерть»... Прощаючись із рідними оселями, люди цілували пороги й стіни. Вусатий Сталін вже лежав у труні, але створена ним система продовжувала нівечити долі людей...

ЧИГИРИНСЬКИЙ МОНСТР

...Коли за селом Рацеве я побачив високу трубу колишньої котельні неподалік від берега, то мені пригадався мій інший похід 2000 року від Києва до Світловодська. Тоді я детально вивчав у цих місцях епопею з будівництвом Чигиринської АЕС.

Ще 1970 року в пресі, на радіо і телебаченні з'явилися бадьорі повідомлення про те, що під Чигирином на березі Кременчуцького моря буде збудовано одну з найбільших у світі ДРЕС. Її майбутня потужність - чотири мільйони вісімсот тисяч кіловат на годину. Коли з'ясувалося, що для такої електростанції необхідна величезна кількість вугілля, то проектувальники трохи опустили планку й оголосили: ДРЕС працюватиме на мазуті, який транспортуватиметься трубами із Кременчуцького нафтопереробного заводу. Особливе захоплення у проектувальників чомусь викликала майбутня труба над майбутньою ДРЕС. Її проектна висота - 420 метрів. Вона буде найвищою не лише в Європі, а й в усьому світі.

Та проект грандіозної ДРЕС перекреслило саме життя, позаяк узимку мазут твердіє від холоду, а тому його неможливо було перекачувати трубами з Кременчука. Але й після цього «стратеги» з Москви не залишили захоплений на території України плацдарм: у жовтні 1981 року тодішній міністр енергетики СРСР П. Непорожній видав розпорядження про підготовку економічного обґрунтування щодо спорудження під Чигирином замість ДРЕС потужної атомної електростанції.

Якщо є розпорядження, то неодмінно буде й економічне обґрунтування. І знову гасла й гучні фрази в газетах і по радіо... Був навіть такий варіант проекту: щоб зручніше й дешевше було закачувати насосами воду для охолодження реакторів, Чигиринську АЕС пропонувалося спорудити посеред Кременчуцького моря... на намивному острові. Однак, зрештою, вирішили все-таки збудувати її на березі - саме на тому місці, де мала бути гігантська ДРЕС. І хоч проект Чигиринської АЕС ще не був офіційно затверджений (особливо впертий опір чинила Республіканська санітарно-епідеміологічна станція Міністерства охорони здоров'я УРСР), будівельники об'єднання «Союзатоменергобуд» уже прорубували широкі просіки в соснових лісах для доріг, засипали землею заповідні озера, рили глибокі траншеї під теплотраси...

І раптом - жахлива атомна катастрофа на Чорнобильській АЕС. Могутній опір громадськості. Результат цієї впертої боротьби з чигиринським монстром - Постанова Ради Міністрів СРСР № 414 від 19 травня 1989 року «Про припинення будівництва Чигиринської АЕС».

А які наслідки цієї чергової авантюри на Дніпрі? Села Вітове і Стецівка, які вдруге потрапили під переселення через будівництво спочатку Кременчуцької ГЕС, а пізніше Чигиринської АЕС, майже повністю обезлюдніли, бо молодь подалася із них тоді на новобудову, а коли її закрили - хлопці й дівчата роз'їхалися на заробітки в інші краї. Стоять тепер мертвими і нові селища енергетиків Орбіта і Новий Чигирин.

Те місце, де мала стояти Чигиринська АЕС, 2000 року нагадувало мені одну з тих гнітючих картин, які були після запеклих боїв у Чечні: купи іржавих металоконструкцій, бухти дроту, залізобетонні скелети недобудованих складів та допоміжних споруд. Тепер на колишньому будівельному майданчику АЕС металу немає ніде, бо його розікрали і здали за копійки у приймальні пункти місцеві «слідопити».

Стримить лише цегляна труба біля обдертої котельні, схожа на знак оклику після останнього речення в цій драматичній та безглуздій історії.

ДОВЖИНА ДНІПРА В МЕЖАХ УКРАЇНИ - 1085 КІЛОМЕТРІВ, АЛЕ У ПРИРОДНОМУ СТАНІ ЗБЕРЕГЛОСЯ ЛИШЕ СТО КІЛОМЕТРІВ РУСЛА РІЧКИ

Решту зарегульовано каскадом дніпровських водосховищ. Внаслідок цієї зарегульованості відбувається інтенсивне руйнування берегів водосховищ. За даними Едуарда Дегодюка - автора книжки «Еколого-техногенна безпека України», доктора сільськогосподарських наук, тільки Кременчуцьке водосховище щороку «з'їдає» по периметру 10 метрів прибережного суходолу. А всі шість водосховищ за минулі роки уже поглинули 6716 гектарів землі. Це - несподівана, драматична і парадоксальна ситуація: прісна вода, яка сама по собі є величезною цінністю на нашій планеті, розмиває та роз'їдає Україну по Дніпру на два шматки, ніби ракова пухлина, знищуючи, зокрема, й дорогоцінні чорноземи.

Через стоячу воду, обміління і заболочення дніпровських водосховищ збільшується кількість синьо-зелених водоростей, які разом з неочищеними стічними водами з промислових підприємств і приватних будинків у прибережній водоохоронній смузі отруюють Дніпро катастрофічними темпами. Рибалки показували мені сітки, обліплені драглистою, смердючою та клейкою речовиною хімічного походження, що утворюється в суміші з синьо-зеленими водоростями. Після такого «улову» сіті стають непридатними, і рибалки їх викидають.

Внаслідок цих процесів та масштабного браконьєрства і заболочення водосховищ катастрофічно зменшуються рибні запаси і зникають цінні породи риб, а замість них дедалі більшає дрібних карасів та в'юнів. Як наслідок - закриваються риболовецькі бригади, бо вони стають збитковими.

Величезної шкоди завдає Дніпру та його притокам розкрадання, привласнення і забудова приватними будинками-палацами 100-метрових прибережних водоохоронних зон, а також звуження русла ріки і знищення рибних нерестилищ через намивання на берегах Дніпра піщаних територій під нові приватні забудови.

Природоохоронні закони в нашій країні існують лише на папері.

Але в наявному беззаконні винна не тільки держава та її керівництво, а й самі її громадяни. Я бачив купи сміття майже на всіх островах і наймальовничіших ділянках берега Дніпра, які залишають після себе «дикі» туристи, рибалки, мисливці та відпочиваючі. Я бачив, як по воді пливе до берега різне сміття в чорних, як смерть, великих поліетиленових мішках, скинутих із човнів, катерів, теплоходів і барж.

Перелік тяжких хвороб Дніпра можна перелічувати й описувати на багатьох сторінках, але від цього загальний діагноз не зміниться: найбільша ріка України тяжко хвора, і винні в цьому не тільки ті люди, які жили раніше, а й ті, що живуть тепер.

Як стверджує директор Київського еколого-культурного центру Володимир Борейко, запаси водних ресурсів в Україні - одні з найнижчих у Європі, адже на кожного жителя нашої країни припадає лише до 1 тисячі кубометрів прісної води на рік. За оцінками Європейської комісії, країна вважається забезпеченою прісною водою лише в тому разі, якщо на кожного жителя припадає щороку приблизно 5 тисяч кубометрів. А Дніпро - це найголовніша водна артерія України. Із басейну цієї ріки користуються водою 35 мільйонів жителів нашої країни. Користуються, але про водні скарби Дніпра, як видно з моєї подорожі, люди не дбають і, тим паче, не примножують їх. А держава стоїть осторонь, ніби доля Дніпра - це приватна справа окремих ентузіастів-природолюбів, яким був, зокрема, Микола Павліковський - колишній майстер підривних робіт у шахті на Донбасі, а після того, як тяжко захворів, - шкіпер плавучого гуртожитку рибгоспу імені Петровського Світловодського району.

Я дуже добре знав цю справді непересічну особистість і не раз бував на острові, який названо на картах його іменем за те, що Микола Миколайович за багато років озеленив його, і острів став лісовим оазисом для різних птахів та прекрасним нерестилищем для риби.

Інші острови уже давно порозмивали штормові хвилі, а острів Павліковського стоїть непорушно посеред Кременчуцького моря як один із найкращих пам'ятників чудовій людині, котра врятувала частину суходолу від загибелі...

«Якщо така негативна ситуація з Дніпром триватиме й надалі, то деградація цієї найголовнішої ріки України може стати незворотною», - сказав у розмові зі мною професор Едуард ДЕГОДЮК. Такий прогноз ученого можна спростувати лише реальним екологічним оздоровленням Дніпра. А для цього, крім чіткої науково обґрунтованої програми, потрібні значні кошти: за даними Агентства водних ресурсів України, не менше як 47 мільярдів гривень. А де їх узяти, коли величезні кошти розкрадаються й у держбюджеті немає грошей навіть на зарплату вчителям та лікарям. А тим часом Дніпро вже не реве, а тільки стогне...

Микола ХРІЄНКО, Київ - Канів - Черкаси - Світловодськ

Передрук: газета «ДЕНЬ» http://www.day.kiev.ua/uk/article/media/avantyuri-na-dnipri

Оманлива ідилія. Будинки-замки сучасних скоробагатьків у водоохоронній зоні на осокорках біля Києва. каналізаційні стоки з них течуть у Дніпро і знищують річку
Оманлива ідилія. Будинки-замки сучасних скоробагатьків у водоохоронній зоні на осокорках біля Києва. каналізаційні стоки з них течуть у Дніпро і знищують річку
Киянин, колишній токар-фрезерувальник Олександр Клопотюк уже 18 років живе влітку разом із дружиною Раїсою на острові Голодному на Дніпрі. щоб хвилі не розмивали острів, сім'я Клопотюків укріплює його береги чим тільки може
Киянин, колишній токар-фрезерувальник Олександр Клопотюк уже 18 років живе влітку разом із дружиною Раїсою на острові Голодному на Дніпрі. щоб хвилі не розмивали острів, сім'я Клопотюків укріплює його береги чим тільки може
Художник-іконописець із Києва Андрій Репетовський з дружиною спорудили в колишньому селі Трахтемирів незвичайний будинок із очерету й глини на високому березі Канівського водосховища. Сім'я Репетовських із сином Назаром
Художник-іконописець із Києва Андрій Репетовський з дружиною спорудили в колишньому селі Трахтемирів незвичайний будинок із очерету й глини на високому березі Канівського водосховища. Сім'я Репетовських із сином Назаром
Несподівано на безлюдному лівому березі Дніпра в районі села Вишеньки я побачив вирізані на сухих деревах людські обличчя й білі черепи тварин між гілками. Таємницю того місця я так і не розгадав...
Несподівано на безлюдному лівому березі Дніпра в районі села Вишеньки я побачив вирізані на сухих деревах людські обличчя й білі черепи тварин між гілками. Таємницю того місця я так і не розгадав...
Від Черкас до Світловодська крутий правий берег Кременчуцького водосховища мимоволі асоціюється з Великою китайською стіною. тільки замість бійниць видніються ями від могил на зруйнованих водою кладовищах...
Від Черкас до Світловодська крутий правий берег Кременчуцького водосховища мимоволі асоціюється з Великою китайською стіною. тільки замість бійниць видніються ями від могил на зруйнованих водою кладовищах...
Недавно завершено реставрацію храму Преображення Господнього, який багато років стояв напівзруйнованим на узвишші біля затопленого Канівським водосховищем села Гусинці
Недавно завершено реставрацію храму Преображення Господнього, який багато років стояв напівзруйнованим на узвишші біля затопленого Канівським водосховищем села Гусинці
Ось така 'хатинка' була споруджена в часи Кучми у заповідній зоні Трахтемирівського півострова
Ось така 'хатинка' була споруджена в часи Кучми у заповідній зоні Трахтемирівського півострова

На світлинах: Микола Хрієнко, журналіст і мандрівник. Оманлива ідилія. Будинки-замки сучасних скоробагатьків у водоохоронній зоні на осокорках біля Києва. каналізаційні стоки з них течуть у Дніпро і знищують річку. Киянин, колишній токар-фрезерувальник Олександр Клопотюк уже 18 років живе влітку разом із дружиною Раїсою на острові Голодному на Дніпрі. щоб хвилі не розмивали острів, сім'я Клопотюків укріплює його береги чим тільки може. Художник-іконописець із Києва Андрій Репетовський з дружиною спорудили в колишньому селі Трахтемирів незвичайний будинок із очерету й глини на високому березі Канівського водосховища. Сім'я Репетовських із сином Назаром. Несподівано на безлюдному лівому березі Дніпра в районі села Вишеньки я побачив вирізані на сухих деревах людські обличчя й білі черепи тварин між гілками. Таємницю того місця я так і не розгадав... Від Черкас до Світловодська крутий правий берег Кременчуцького водосховища мимоволі асоціюється з Великою китайською стіною. тільки замість бійниць видніються ями від могил на зруйнованих водою кладовищах… Недавно завершено реставрацію храму Преображення Господнього, який багато років стояв напівзруйнованим на узвишші біля затопленого Канівським водосховищем села Гусинці. Ось така «хатинка» була споруджена в часи Кучми у заповідній зоні Трахтемирівського півострова.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка