Микола Хрієнко, журналіст
Микола Хрієнко, журналіст

Заслужений журналіст України Микола Хрієнко провів детальне дослідження перебування Тараса Шевченка на засланні

"ПОЖЕЖА В СТЕПУ"

Спогади про Сергія Кукурудзу

Різнопланова підготовка до майбутнього дослідницького маршруту має вирішальне значення. Для мене - це аксіома.

Ще в Оренбурзі, звідки розпочиналася наша спільна подорож слідами Тараса Шевченка, ми з Денисом Чернієнком детально обмінялися зібраною раніше інформацією, уточнили план наших дій, а також відкоригували на картах наш маршрут…

Коли виїхали з Орська, то наш водій Борис Фролов взяв курс в долину ріки Ор, де тепер знаходяться села Соколівка та Урпія. Саме там після першого переходу експедиційного транспорту від Орська до річки Мендибай вночі 12 травня на побажання генерала І.Шрейбера рядовий Т.Шевченко спочатку зробив замальовку олівцем грандіозної пожежі в степу, а пізніше створив яскраву й динамічну акварельну картину на цю тему і подарував її генералові. Художньо-документальний твір Тараса Шевченка під назвою "Пожежа в степу" не згорів і не загубився протягом багатьох минулих років і зберігається, точніше, експонується тепер в Національному музеї Т.Г.Шевченка в Києві. Ось як описує словами ту пожежу в повісті "Близнецы" Т.Шевченко: "С закатом солнца начал освещаться горизонт бледным заревом. Из-за темной горизонтальной, чуть-чуть кое-где изогнутой линии начали показываться красные струи и язычки. В транспорте все затихло, как бы ожидая чего-то необыкновенного. И действительно, невиданная картина представилась моим изумленным очам. Все пространство, виденное мною днем, как бы расширилось и облилось огненными струями почти в параллельных направлениях. Чудная, неописанная картина!"

Діставшись нарешті до змальованого й описаного Шевченком місця, я повністю розчарувався: вся долина Орі заросла високими кущами, а сама річка дуже обміліла. Від масштабної картини степу, яку спочатку побачив художник, а потім зобразив аквареллю, - не залишилося й сліду. Я все-таки зробив кілька пейзажних знімків хоча й знав, що з цього нічого путнього не вийде, бо справді сильний фотознімок з'являється тільки тоді, коли щаслива випадковість співпадає з готовністю фотографа. А тут, на жаль, була тільки моя готовність до фотозйомки…

Після цікавої зустрічі з активістами обласного національно-культурного центру українців "Оксана" в місті Актобе (колишній Актюбинськ), який очолює Валентина Моїсеєнко, ми вранці наступного дня відправилися далі по дорозі, яка веде аж до Аральського моря. Несподівано наша супроводжуюча Роза Боянівна Болдагаріна запропонувала: "Давайте заїдемо до відомого в Казахстані художника. Він живе тут, в Актобе…"

І невдовзі ввімкнувши диктофон та приготувавши свій "Canon" для фотозйомки, я слухав розповідь Ануара Жумагалійовича Отеген-Тана: "Родом я з Казахстану, з Актюбинської області. І хоч я ще в 1972 році закінчив художньо-графічний факультет Нижньо-Тагільського педагогічного інституту, але справжнім художником став тільки завдяки своєму вчителю Сергію Васильовичу Кукурудзі, який навчався у Києві в Художньому інституті в знаменитого і дуже відомого в Західній Європі майстра-новатора Михайла Львовича Бойчука. Пізніше Сергій Васильович Кукурудза, як і його знаменитий вчитель, теж був репресований і опинився в Казахстані. Саме під його впливом я полюбив не тільки художню та поетичну творчість Тараса Шевченка, а й зачарувався його Батьківщиною - Україною. Оскільки Тарас Григорович зробив дуже багато корисного для народу Казахстану, то мені теж хотілося віддячити чимось добрим Україні та її народу. І я дуже радий, що мені це вдалося, бо мої художні роботи, пов'язані з творчістю великого українського Кобзаря, не тільки експонувалися на виставках у кількох країнах світу, а й зберігаються, зокрема, в Києві у Національному музеї Тараса Григоровича Шевченка…

До 100-річчя з дня народження Сергія Васильовича Кукурудзи, який ми відзначали тут в Казахстані у вересні 2006 року, я підготував міжнародну виставку його художніх творів - живопису й графіки. На тій виставці експонувалася також і моя художня робота: я зобразив Тараса Григоровича Шевченка, мого вчителя Сергія Всильовича Кукурудзу і себе за малюванням. З пейзажу перед нами видно, що ми всі троє знаходимося на просторах Казахстану. Ця земля, образно кажучи, рідна по крові тільки мені. Але вона стала дуже близькою і цим двом українським художникам, бо вони жили на ній, творили добро і саме за це їх полюбив назавжди вдячний казахський народ…"

Під час нашої зустрічі Ануар Жумагалійович передав мені кілька екслібрисів зі своєї шевченкіани і сказав: "У мене раніше було багато друзів-художників в Україні, але час їх забрав… Недавно я переніс тяжкий удар - інсульт… Тепер і мені, як писав Тарас Григорович Шевченко, прийшла пора "риштувать вози в далекую дорогу". Ми не вічні на цій землі… Але хай будуть вічними вільний Казахстан і незалежна Україна!"

РІКА ОР. ЗУСТРІЧ З РИБАЛКОЮ.

КИЗ ЄМШЕК

Від міста Актобе далі на південь нас везе водій Марат Туменбаєв - водій акімата (адміністрації) Актюбинської області. Саме для нашої поїздки в село Карабутак керівництво області виділило автомашину і бензин для неї.

По дорозі наш гід (історик за фахом) Роза Болдагаріна попросила водія авто заїхати на древнє казахське кладовище, яке знаходиться в долині біля підніжжя однієї гори, яка має дві опуклі вершини. Саме за таку незвичайну форму та гора має несподівану назву - Киз Ємшек (Дівочі Груди). Після цікавої розповіді Рози Боянівни про ці місця, зокрема й про село Білогорку, яке знаходиться неподалік древнього кладовища і дивної гори Киз Ємшек, ми під'їхали нарешті до ріки Ор, вздовж якої саме в цих місцях рухалася дослідницька експедиція на Аральське море…

Коли ми вийшли з автомашини, то Роза Боянівна попередила нас: "Згідно з древніми казахськими звичаями, кожна людина, яка мандрує по цих степових просторах, підійшовши до берега річки або озера, повинна вмитися, напитися води зі своїх рук і обов'язково подякувати воді за те, що вона є на землі. А потім попросити воду, щоб вона дала сили для подолання важкої дороги".

Ми всі так і зробили…

Коли ж перебралися на правий берег річки Ор, то побачили одинокого рибалку, який змахував спінінгом, закидаючи блешню у воду. Здалеку вона здавалася в променях сонця блискучим злитком жовтого золота, який летить над річкою і тягне за собою гнучку нитку зі срібла…

Коли я підійшов до того рибалки, представився і запитав: "Який улов?", то він, почувши, що я з Києва, здивовано сказав: "А я теж громадянин України, хоч і народився тут, у Казахстані. Я росіянин, Олександр Брюшков. А дружина моя українка. Працюємо на заводі в місті Хромтау. Заробимо ще трохи грошей і поїдемо додому в Україну - хочемо там свій будиночок спорудити у селі". І несподівано Олександр запропонував: "Візьміть ці чотири щучки собі, вони в дорозі вам пригодяться…" Я подякував за пропозицію, але рибу не взяв. Зробив тільки фото Олександра. Для мене, як для журналіста, це було значно дорожчим…

СЕЛО КАРАБУТАК. ШКОЛА ІМЕНІ ШЕВЧЕНКА.

ПОЇЗДКА ДО КОЛИШНЬОЇ ФОРТЕЦІ

Кілометри. Кілометри. Кілометри…

Аж ось, нарешті, ми в селі Карабутак. (Воно в Айтекебійському районі Актюбинської області). Саме тут, у тодішньому військовому укріпленні Карабутак, Тарас Шевченко побував двічі - в травні 1848 року, коли експедиція рухалася з Орська до Аральського моря, і в жовтні 1849 року, тоді поет після завершення експедиції повертався від Аралу в Оренбург з флотською командою капітан-лейтенанта Бутакова.

Біля середньої школи, яка носить ім'я Т.Г.Шевченка, нас зустрів разом з учнями та вчителями директор цього навчального закладу Кайрат Чекибайович Султанов. Спочатку фотографуємося біля входу, а потім - поруч з пам'ятником українському поету в центрі села.

Після огляду цікавих експозицій в сільському краєзнавчому музеї та в школі, присвячених Кобзареві, Денис Чернієнко передав учням та вчителям нові книги й фотоальбоми від колективу Національного музею Тараса Шевченка в Києві. А школярі несподівано для нас прочитали кілька віршів Тараса Григоровича українською мовою. Особливо вразив чотирикласник Жамбулат Уміржанов: він декламував вірш "Думи мої, думи мої…" з такою глибокою проникливістю, ніби він сам написав ці рядки…

- А в нас вже давненько відкрито клас української мови під назвою "Майбутнє", - пояснила вчителька Валентина Гулей. - Вивчаємо не тільки українську мову, а й історію та культуру України, переглядаємо цікаві кінофільми. За спеціальною квотою кращі випускники здають вступні екзамени в українські вузи і навчаються там безкоштовно. Бажаючих багато…

Після екскурсії по селу та смачного обіду з національних казахських страв ми поїхали до того місця, де колись на високому березі річки стояло військове укріплення, зображене на малюнках Т.Г.Шевченка під назвами - "Форт Кара-Бутак". На найвищому місці тепер стоїть пам'ятний обеліск з білого мармуру, на якому вибито напис: "Здесь в мае 1848 года останавливался ссыльный Т.Г.Шевченко - великий украинский поэт-демократ". Ми відшукали саме те місце, де колись стояв художник з олівцем та з папером у руках. Порівнюючи зображення на малюнках з тим, що перед очима сьогодні, бачиш як з вини людей деградує природа: тоді річка Кара-Бутак була повноводою і чистою, а тепер вона геть обміліла і густо заросла очеретом та рогозом. І береги дуже осунулися. Тільки небо над нами було таким високим і голубим, як і в часи Шевченка…

В ІРГИЗІ. НЕКРОПОЛЬ МАНА-АУЛЬЄ.

ПОШУКИ ДУСТАНОВОЇ МОГИЛИ

Вперед. Вперед. І тільки вперед!..

Нарешті ми дісталися і до райцентру Іргиз, який стоїть на правому березі однойменної річки. Саме ця місцина зображена на акварелі Т.Шевченка під назвою "Укріплення Іргиз-Кала". Без особливих труднощів при допомозі наших казахських друзів ми з Денисом Чернієнком відшукали ту точку, де стояв тоді художник і малював військове укріплення…

Але незадовго до прибуття експедиції в укріплення Іргиз-Кала Т.Шевченко зробив цікавий акварельний малюнок під назвою "Дустанова могила". Цікаво, де саме знаходиться могила батира (богатиря) Дустана? Як її відшукати? Саме цією загадкою теж зацікавилися заступник голови адміністрації Іргизького району Акканат Шахін, редактор районної газети Марат Мирзали, директор школи в селі Шенбертал Думан Жайшиликов та кілька завзятих мисливців, які добре знали місцевість у районі наших пошуків.

У своєму щоденнику учасник експедиції на Аральське море штабс-капітан О.Макшеєв згадує Дустанову могилу в зв'язку з нападом хівинців на передовий експедиційний загін та наслідками того бою. А Т.Шевченко в автобіографічній повісті "Близнецы" написав такі рядки: "Пройдя усеянное кварцем пространство, мы перешли вброд реку Иргиз и пошли по левому плоскому ее берегу. Вдали, на самом горизонте, синела гора, …называемая Мана аулья, т.е. здесь святой. Оставив гору в правой руке, мы остановились на берегу Иргиза вблизи могилы батыря Дустана…" ("…батыря Дустана…" Так написано в Шевченка. - Прим. авт.).

Отже, треба спочатку дістатися до гори, яка має тепер назву Мана-аульє, і "відштовхнувшись" від неї - розпочати пошуки Дустанової могили.

Пропускаючи у своїй розповіді багато різних деталей, я тепер скажу: то був один з найцікавіших пошуків у моєму житті. На двох автомобілях з підвищеною прохідністю ми рухалися вперед, вперед і тільки вперед… Я фотографував у степу верблюдів і табуни коней, бачив дітей, які після бурану відкидають лопатами від своїх осель наметений вітром пісок так, як відкидають жителі Чукотки сніг від своїх будиночків після скаженої пурги. Я бачив джерела, вода з яких вважається священою, бо без неї в пустельних місцях і людям, і тваринам - смерть…

А коли ми, нарешті, піднялися на вершину гори Мана-аульє (Мане - це ім'я легендарної дівчини, а слово "аульє" перекладається з казахської як "свята" або "святий"), то перед нашими очима відкрилася грандіозна панорама степової частини планети Земля, помережаної сріблястими стрічками річок і звивистими стежками-дорогами, по яких колись рухалися верблюжі каравани, а тепер зрідка проїжджають автомашини, залишаючи за собою довгі сліди з куряви, ніби реактивні літаки… Тут відчуваєш себе громадянином всієї планети…

На верхівці гори Мана-аульє з давніх часів знаходиться древній некрополь. А на найвищому місці - могила тієї святої дівчини, яка мала ім'я Мана. Тут молитва людей сприймається природно і глибоко, бо це не просто гора. Це - відкритий храм на всі чотири сторони світу під високим і широким небом…

Як жаль, що тоді, коли експедиція рухалася берегом річки Іргиз до Аральського моря, Тарас Григорович Шевченко не побував на вершині цієї гори, а тільки бачив, як вона синіла на горизонті…

Після багатьох консультацій з місцевими жителями, які уважно вивчали малюнок Тараса Шевченка "Дустанова могила" і давали нам поради, ми, нарешті, зупинилися неподалік від аулу Жанис і всі вийшли з автомобіля. Наш черговий провідник на цьому завершальному етапі пошуків взяв у руки білий аркуш паперу з малюнком Шевченка і покликав Дениса Чернієнка: "Ось перед вами те, що ви шукаєте!" Ми всі теж "поприлипали" очима до малюнка і до того пагорба, який був перед нами. Схожість рельєфу була вражаючою, але Денис, як справжній історик, не повірив навіть своїм очам і сказав провіднику: "Ось дивіться, на малюнку Шевченка на передньому плані зображено воду, тобто річку Іргиз. Отже, він малював могилу Дустана стоячи на протилежному березі. А якщо це так, то пропорції зображеного на малюнку, зробленого з того берега, були б іншими". Провідник вислухав заперечення Дениса і запитав: "А коли Тарас Григорович малював могилу Дустана?" Той відповів: "Під час зупинки експедиції на ночівлю після чергового переходу від гори Мана-аульє до могили Дустана, тобто ввечері 27, або вранці 28 травня 1848 року". - "Ось перед вам широка улоговина, саме в травні вона повністю затоплюється водою. Отже, Шевченко зобразив на своєму малюнку не річку Іргиз, а талу воду від снігу саме на цьому березі…"

Нині на тому пагорбі, біля якого ми стояли, багато сучасних поховань. Але коли ми пройшли між ними й піднлися на найвищу точку, то побачили там велику купу позеленілих кам'яних брил. Саме під ними і була могила казахського батира Дустана, яку змалював багато років тому Тарас Григорович Шевченко…

Спідометри на наших автомобілях вже "накрутили" 375 кілометрів, які подолала наша пошукова експедиція. А коли повернемося від могили Дустана в Іргиз, то їх буде значно більше…

Саме під час цієї несподіваної подорожі я зробив для себе таке відкриття: казахи - це дуже гостинні люди, вони люблять свою землю, поважають старших і пам'ятають своїх предків, а ще - вони живуть без поспіху, в них поетичне й образне відчуття світу... Якщо сказати коротко, це люди з романтичними душами. Мабуть, саме тому їх і полюбив так щиро поет і художник Тарас Шевченко.

ДОРОГА В ПІСКАХ

Після старту з Оренбурга я живу тепер у двох вимірах - у минулому часі та в сучасному…

Шлях експедиції, в якій брав участь Тарас Шевченко, поділений на дві частини: перша - від Орська до нинішнього селища Іргиз (тоді на цьому місці було Уральське укріплення), яка мала назву Північний маршрут, а друга - від Іргиза до Аральського моря і далі аж до Раїмського укріплення. Цей завершальний відрізок має назву Південний маршрут. Загальна протяжність усієї дороги - 750 кілометрів, яку Тарас Григорович пройшов пішки…

Невдовзі після нашого старту з Іргиза почалася напівпустельна зона, яка має назву Каракуми (Чорні піски). Тут автомашини рухалися навіть удень з ввімкнутими фарами, бо скажений вітер піднімав таку густу куряву, що сонце крізь неї здавалося блідим диском, ніби ти бачиш його через чорне скло. Іноді, коли з'являлася вервечка верблюдів або неподалік від дороги виднілася одинока могила з химерним обеліском-символом, я просив водія зупинитися і швидко вискакував з фотоапаратом під пориви вітру. Після кількох секунд пісок набивався в одяг, хрумтів на зубах, сипався з волосся і мені дуже хотілося, щоб на мені замість звичайного одягу був гідрокостюм аквалангіста, а в руках - фотокамера для підводної зйомки, яка не боїться ні піску, ні пилу…

"Законам природи люди підкорюються

навіть тоді, коли борються проти них".

Йоганн Гете,

німецький поет, письменник, драматург

і натураліст XVIII i ХІХ століть

"Розумна людина пристосовується до світу,

а нерозумна пристосовує світ до себе"

Бернард Шоу,

англійський драматург і публіцист ХІХ і ХХ століть

ЗАГИБЕЛЬ АРАЛЬСЬКОГО МОРЯ

Парадокс з усіх парадоксів!..

При в'їзді до міста Аральська (а це вже територія Кизилординської області) праворуч від дороги видніється силует білосніжної чайки на голубому щиті. Цей птах - символ колишнього приморського міста, море від якого тепер аж за 150 кілометрів…

- А років тридцять тому, - розповів нам з Денисом директор районного історико-краєзнавчого музею Мадей Кудайбергенович Жасекенов, - морські хвилі билися об цю бетонну набережну. А он там був великий морський порт, в який, крім риболовецьких суден, заходили пасажирські і вантажні кораблі. Прямо на березі Аральського моря стояли рибкомбінат і судноремонтний завод, чудовий пляж теж знаходився в межах міста. А коли море разом із чайками відійшло далеко-далеко від Аральська, то ми ніби оглухли, бо кожен з нас ще з дитинства звик до шуму морських хвиль і до крику чайок…

Іноді здавалося, що наше море вкрала у нас якась нечиста сила…

- А чому так сталося?

- Це довго розповідати, бо про загибель Аральського моря тепер написано цілі наукові трактати. Але головна причина в тому, що в радянські часи воду з річок Сирдар'ї й Амудар'ї, перегородивши їх греблями, безмірно висмоктували на полив бавовника та на рисові поля, щоб перевиконувати плани - і швидше збудувати комунізм. А коли море почало міліти, то наші вчені почали твердити: "На звільнених від води землях ми створимо квітучі сади…"

З палуби одного з трьох морських суден, які давно стали експонатами Аральського історико-краєзнавчого музею, я оглянув навколишню місцевість в потужний бінокль. Колишнє дно моря, вкрите білою сіллю, виднілось аж до далекої лінії горизонту. Якби раптом на тому мертвому просторі з'явилася собача упряжка з нартами, то мені здалося б, що химерна машина часу перенесла мене з гарячого півдня в холодну й засніжену тундру на узбережжя Північного Льодовитого океану. Але там, на Крайній Півночі, навіть зимова тундра - це жива територія, а тут перед очима - мертва зона. Її створили люди, які боролися проти законів природи, щоб створити собі райське життя в комунізмі…

ТАМ, ДЕ ХОДИВ І ПЛАВАВ ТАРАС ШЕВЧЕНКО

Дорога завжди хвилює, бо не знаєш чим вона закінчиться…

Ще було далеко до сходу сонця, як ми виїхали на УАЗі з Аральська і наш водій Марат взяв курс на селище Раїм, воно розкинулося під горою, на якій колись стояло Раїмське укріплення. Саме звідти 25 липня 1848 розпочалося плавання Т.Шевченка на шхуні "Константин" по Аральському морю, яке разом із зимівлею на острові Кос-Арал тривало аж до 22 вересня 1849 року. Пізніше іменем українського поета вже в ХХ столітті буде названо велику затоку і пасажирський корабель, який плаватиме по Аральському морю аж до його загибелі...

Коли ми, проїхавши 120 кілометрів, зайшли в Раїмі в нову сільську школу, то дізналися: стара школа, в якій її тодішній директор Байзак Бімаханов разом із учнями створив кімнату-музей Т.Г.Шевченка, згоріла разом з усіма експонатами… А на горі, де колись стояло Раїмське укріплення, нас теж чекало прикре розчарування, бо кам'яна меморіальна плати біля постамента була розбита. Коли склали уламки, прочитали напис: "Здесь бывал Тарас Шевченко в 1848-1849 годах".

Внизу під горою, де в ті далекі роки на примітивній верфі складали для плавання по Аральському морю шхуни "Константин" та "Николай" і звідки Т.Шевченко робив акварельний малюнок "Укріплення Раїм. Вид з верфі на Сирдар'ї", тепер повноводої ріки тут вже немає, бо вона геть зміліла - і її рештки мігрували в інше місце…

У селищі Каратерен нас теж чекали неприємні сюрпризи: колись тут був колгосп імені Шевченка, іменем цього поета була названа також середня школа, біля входу до неї стояв на високому постаменті бюст Кобзаря. Після розвалу Радянського Союзу колгосп самоліквідувався, а новій школі, яка була недавно збудована в Каратерені, стару назву імені Шевченка чомусь не залишили. Бюст Т.Г.Шевченку ми разом із директором Кішуваєм Махановим знайшли аж на задвірках будівельної бази Каратеренської дільниці Кизилординського водного господарства. Бюст потрісканий, і щоб він геть не розвалився - голову хтось обкрутив і стяг, ніби обручем, старою велосипедною камерою. І тому здалеку здається, що рот поета зав'язаний чорною ганчіркою, щоб він не міг читати свої вірші…

Нічого хорошого ми не побачили і на колишньому острові Боян, який давно став частиною суходолу. Стара маслина, яку колись посадив Тарас Шевченко, кілька років тому згоріла. Кажуть, від блискавки. Засипаний піском і колодязь, викопаний біля неї, з якого люди пили колись дорогоцінну воду. Залишилася тільки металева табличка з написом про те, що тут у 1849 році український поет Тарас Шевченко посадив на казахській землі джиду, тобто дерево дикої маслини…

Можливо, все те, про що я пишу, сталося тому, що вже понад 20 років ніхто з України не побував у тих місцях біля Аральського моря, які пов'язані з іменем Т.Г.Шевченка. А коли немає постійного живого зв'язку між людьми, то починається забуття…

Наша дослідницька експедиція "Слідами Тараса Шевченка" була присвячена не тільки минулому, а й відродженню всього того, що об'єднувало і буде об'єднувати народи України і Казахстану. Зокрема це й драматична доля Тараса Шевченка, який, за словами наших казахських друзів, став першим Послом України в Казахстані. Саме тому ми з Денисом Чернієнком передали частину фотознімків та зібраних матеріалів в Посольство України в Республіці Казахстан, щоб до 200-річчя ювілею Кобзаря спільними зусиллями привести в належний стан всі ті місця, які пов'язані з його іменем…

Під час того нашого спільного маршруту, проїхавши багато кілометрів по колишньому дну, ми "наздогнали" аж біля села Кокарал залишки Аральського моря, яке ще пам'ятає Тараса Шевченка. Саме завдяки його прекрасним поезіям і прекрасним малюнкам про Аральське море і про казахів, які жили тоді на цих берегах, дізнався весь світ.

Але дворічне плавання у надзвичайно важких умовах спеки та холодів підірвали здоров'я поета і художника: саме під час тієї довготривалої експедиції Шевченко почав хворіти на ревматизм і цингу, а пізніше до ослабленого тіла причепилися й інші болячки.

ЖИТТЄВА ЕПОПЕЯ ДЕНИСА ЧЕРНІЄНКА

З Аральська до міста Актобе ми поверталися з моїм супутником Денисом Чернієнком поїздом в одному купе вагона. Я вже знав, що він народився в Іжевську, там закінчив історичний факультет Удмуртського державного університету. Ще в студентські роки Денис почав цікавитися історією переселення українців в Удмуртії, хоч сам української мови не знав, бо батько українською мовою не розмовляв, а мати була росіянкою. Нині Денис Аркадійович кандидат історичних наук, а також науковий співробітник Уфимської філії Московського державного гуманітарного університету імені М.О.Шолохова. Підготував до захисту докторську дисертацію, яка має назву "Історико-етнографічне вивчення українців Південного Уралу".

- Цікаво, Денисе, чому ви почали вивчати українську мову?

- Цьому немає ніякого логічного пояснення. Просто десь глибоко в душі, мабуть, на генетичному рівні, я почав відчувати, що я - українець. І, найголовніше, мені хотілося бути українцем. Тому я пішов у нашу українську громаду (я жив тоді ще в Іжевську) і став її активістом. Спочатку освоїв розмовну українську мову, а потім почав її вивчати і по підручниках. І невдовзі українська мова стала моєю рідною…

- А чому ви переїхали з Удмуртії в Башкирію, в Уфу?

- Туди мене запросив працювати відомий українознавець Василь Якович Бабенко - він директор Уфимської філії Московського державного гуманітарного університету імені М.О.Шолохова. У Башкирії дуже потужна українська громада, це єдиний регіон в Росії, де офіційно існують українські школи, вони фінансуються з місцевого бюджету...

- А звідки ваше українське коріння? Досліджували?

- Воно з Полтави, бо саме звідти ще в 30-ті роки приїхав на заробітки в Курганську область мій дід Олександр Васильович Чернієнко.

- А на Полтавщині бували?

- В Україну мені щастить приїздити іноді по три-чотири рази протягом року. А в Полтаві і на Полтавщині я побував лише один раз - років два тому. Їздив навіть на Сорочинський ярмарок. Сподобалося все: люди, сама Полтава - затишне і красиве місто, українські села, поля, ліси, річки. Там відкрилася нова й особлива сторінка в моєму житті. І мені дуже хочеться, щоб вона продовжувалася…

…Коли наш поїзд прибув до Актобе, то ми з Денисом спішно розпрощалися: він відправився поїздом додому в Уфу читати студентам лекції, а я вирушив автобусом з Актобе в північно-західну частину Казахстану до міста Уральська, щоб продовжити маршрут "Слідами Тараса Шевченка" до кінця…

"І пугав Пугач над Уралом…"

Тарас Шевченко

УКРАЇНЦІ В КАЗАХСТАНІ

Коли і за яких історичних обставин потрапили наші земляки на ті далекі степові простори?

Як стверджують архівні документи, перші українці почали селитися на казахських землях ще з 1768 року - це були учасники народно-визвольного повстання проти польсько-шляхетського гніту на Правобережній Україні відомого під назвою Коліївщина…

Достовірно відомо й те, що в Західний Сибір, куди тоді входила і частина нинішньої Республіки Казахстан, після знищення Запорізької Січі в 1775 році було заслано чимало українських козаків. Їх зараховували до Сибірського козачого війська, яке мало захищати нові землі, загарбані Російською імперією. Для цього вздовж Іртиша почали будувати військові укріплення, які пізніше було названо "гіркою лінією".

Слідом за козаками до Казахстану почали переселятися й українські селяни. Спочатку їх теж зараховували до козачого війська, але пізніше більшість з них займалася землеробством, забезпечуючи козаків фуражем для коней і продуктами.

Дослідники визначили два періоди масового переселення українців до Казахстану.

Перший - після відміни кріпосного права в Росії у 1861 році. А другий період активного переселення жителів України в казахстанські степи дослідники пов'язують з відкриттям Транс-Сибірської залізниці в 1894 році та проведенням Столипінської аграрної реформи, починаючи з 1907 року.

Сотні тисяч українців примусово без слідства і суду було вивезено з рідних земель в Казахстан в роки сталінських репресій, величезна кількість наших земляків виїхала на територію Казахстану разом із заводами та фабриками під час евакуації на початку Великої Вітчизняної війни та в період освоєння цілинних земель, який розпочався з 1954 року.

Подивіться уважно на карту величезного Казахстану. Скільки там назв сіл і містечок, які принесли з собою українці як пам'ять про рідну землю! Ніжинка, Полтавка, Київка, Українка, Веселий Поділ, Чигиринівка, Гуляй-Поле, Чернігівка, Шевченківка, Черкаське, Херсон, Звенигородка, Донецьке… І навіть у селі Париж теж живуть українці…

Ті українські назви назавжди прижилися на казахській землі, ніби коріння тих дерев, які посадив у степових краях Т.Г.Шевченко під час свого заслання…

АРЕШТ ШЕВЧЕНКА. ДОРОГА В УРАЛЬСЬК

Життя, ніби течія ріки по якій пливеш і не знаєш, що чекає тебе за поворотом…

Після успішного завершення дослідницької експедиції по вивченню Аральського моря Тарас Шевченко разом із флотською командою капітан-лейтенанта Бутакова 10 жовтня 1849 року відбув з укріплення Раїм і 31 жовтня прибув до Оренбурга. Там Шевченко наполегливо працював над ескізами, виконаними під час степових маршрутів та плаванню на шхуні "Константин" по Аральському морю. З особливим натхненням він створює альбом краєвидів Аральського моря, який разом з іншими описовими матеріалами про результати експедиції капітан-лейтенант Бутаков додав до офіційного звіту в Генеральний штаб армії у Петербург. Крім цього він написав рапорт з клопотанням про надання рядовому Тарасу Шевченку звання унтер-офіцера, що могло б прискорити звільнення з військової служби.

Але сталося не так, як хотілося. Прапорщик Ісаєв звернувся з доносом "куди треба" повідомляючи в ньому, що рядовий Шевченко порушив "высочайшее запрещение" государя-імператора Миколи ІІ по чотирьох пунктах: він пише, малює, носить цивільний одяг замість солдатської форми і живе не в казармі, а на приватній квартирі.

Після доносу прапорщика Ісаєва Т.Шевченко був арештований, і з 27 квітня по 12 травня 1850 року його утримували в камері-одиночці на головній гауптвахті в Оренбурзі, а 17 вересня того ж 1850 року після тривалого слідства військовий суд в Орську виніс суворий вирок: рядового Шевченка відправити на солдатську службу "під особливим наглядом" у Новопетровське укріплення. Ця фортеця була недавно споруджена на північно-східному березі Каспійського моря - мис Тюб-Караган.

Пізніше Тарас Шевченко в листі до С.Гулака-Артемовського напише про це укріплення такі рядки: "Настоящая пустыня! Песок да камень; хоть бы травка, хоть бы деревцо - ничего нет. Даже горы порядочной не увидишь - просто черт знает что! Сморишь, смотришь, да такая тебя тоска возьмет - просто хоть давись; так и удавиться нечем". І далі в тому ж листі: "Родился, вырос в неволе, да и умру, кажется, солдатом… Но самое мучительное для меня то, что мне рисовать не позволяют… Тяжело! Больно тяжело! А делать нечего…"

…А поки що попереду знову невідомість. Знову перед непокірним поетом далека дорога, яка теж позначена смугастими чорно-білими верстовими стовпами від Орська до Оренбурга, а звідти до Уральська, далі - до Гур'єва і потім ще три доби на поштовому човні Каспійським морем до півострова Мангишлак. Там, на узвишші Курганташ, стоїть Новопетровське укріплення, оточене високою і товстою фортечною стіною…

Всього - понад 2 тисячі кілометрів…

ЗУСТРІЧІ В УРАЛЬСЬКУ.

СПОГАДИ МИКИТИ САВИЧЕВА

Місто Уральськ - це нині адміністративний центр Західно-Казахстанської області.

Колись це містечко мало назву Яїцький городок. І саме звідти у вересні 1773 року почалася Селянська війна проти російського самодержавства під керівництвом Омеляна Пугачова. Після поразки повстанців, щоб стерти в народі пам'ять про ті буремні події, за наказом цариці Росії Катерини ІІ тут було знищено цілі поселення, Яїцький городок перейменовано в Уральськ, ріку Яїк - в Урал, а Яїцьке козаче військо - в Уральське…

Безумовно, що Т.Г.Шевченко знав про українське походження Омеляна Пугачова, яке тепер підтверджене архівними документами, і саме тому в поемі "Москалева криниця" називає його на український манер Пугачем. Але оскільки про українське коріння Омеляна Пугачова вже є ґрунтовні дослідницькі публікації (зокрема, стаття І.Рознера "Омелян Пугачов і Україна", надрукована в "Українському історичному журналі" №9 за 1973 рік, а також стаття Данила Кулиняка "Наш уславлений бунтівник Омелян Пугачов…", опублікована в газеті "День" №174-175 і №179-180 за вересень і жовтень 2013 року), то мені доцільніше запропонувати читачам спогади хорунжого Уральського козачого війська, письменника, історика та художника Микити Федоровича Савичева. Вперше його спогади під назвою "Кратковременное знакомство с Тарасом Григорьевичем Шевченко" були опубліковані в "Казачьем вестнике", 1884 год, №53-54. А в 2006 році в Уральському видавництві ТОВ "Оптима" вийшла в світ книга вибраних творів М.Ф.Савичева під назвою "Уральская старина. Рассказы из виденного и слышанного".

Текст спогадів М.Ф.Савичева про українського поета і художника подаю повністю без скорочень і без правок.

КРАТКОВРЕМЕННОЕ ЗНАКОМСТВО

С ТАРАСОМ ГРИГОРЬЕВИЧЕМ ШЕВЧЕНКО

(Рассказ офицера Уральского казачьего войска)

О Тарасе Григорьевиче я впервые услышал в Малороссии, куда попал, служа в Уральском казачьем № 6 полку, командированном в 1849 году в действующую армию в Венгрию. Но покуда полк наш шел к своей цели, венгерская война кончилась, и нас поставили на квартиры в городах и селениях Киевской и Волынской губерний. Штаб нашего полка помещался в городе Звенигородке. Я был при штабе полковым писарем. В Звенигородке, в одной веселой беседе, я услыхал разговор о Шевченко: спорили о местности, в которой он находился в то время. Один из собеседников обратился ко мне и сказал:

- Этот человек, о котором мы сейчас говорим, должен быть в нашем крае - у Аральского моря, и вы можете с ним увидеться.

Судя по такому географическому определению о местопребывании Шевченко, я не мог надеяться увидеть его, но просил сказать мне, что за человек он был. Собеседник охотно и с особенным теплым чувством рассказал о Шевченко как о замечательном человеке. Из всего сказанного я узнал, что он живописец и поэт, из крепостных людей г. Энгельгардта, и за одно свое сочинение отдан в солдаты и сослан куда-то за Оренбург. Смотря, с каким увлечением говорят о Шевченко, мне стало стыдно, что я прежде ничего не знал о нем.

В сентябре 1850 года один из наших офицеров квартировал с десятью казаками в селе Кириловке, недалеко от Звенигородки; он пригласил меня погостить у него, чтобы "разделить скуку". Я прожил у него трое суток довольно весело, по-нашему, но не знал, что Кириловка - колыбель отрочества Тараса Григорьевича, и никак тогда не предвидел, что узнать об этом мне приведется от него самого. В 1851 году полк наш возвратился на родину. В Уральске я встретился с людьми, лично знавшими Шевченко. Это были офицеры, служившие на Сырдарье. Тогда же я узнал, что Шевченко переведен в Новопетровское укрепление (теперь Петро-Александровск), в состав тамошнего гарнизона.

Весной 1852 года командир батальона № 1, расположенного в Уральске, майор Михайлов, пригласил меня разделить с ним путешествие в Новопетровск "для компании". Он ездил туда каждую весну ревизовать роту своего батальона. Я не полагал, чтобы мы в путешествии могли составить один для другого приятную компанию, но вспомнил, что там находится Шевченко, и мысль увидеть его, познакомиться с ним, заставила меня принять приглашение майора Михайлова.

Знакомцы Шевченко, узнав, что я еду с Михайловым в Новопетровск, надавали мне писем и словесных поручений к Тарасу Григорьевичу. Это были трое молодых поляков, из конфирмованных, по их выражению, и четвертый - А. В. Ханыков, облеченный в "сермяжную броню" по делу Петрашевского. Ханыков незадолго перед тем был прислан в Уральск из Оренбурга, на смену А.Н.Плещеева, вызванного в Оренбург.

В Гурьев мы приехали с майором Михайловым 1 мая и прождали три дня из Астрахани парохода, делавшего в каждый летний месяц по одному рейсу в Новопетровск мимо Гурьева, откуда он принимал почту. Наконец, мы плыли на пароходе "Астрабад" по едва заметным волнам мутновато-зеленого Каспия.

Был великолепный, ясный вечер. На другие сутки, в полночь, пароход бросил якорь в Новопетровской бухте. Громкий, продолжительный свисток поднял нас от утреннего сна. Мы с палубы увидели Новопетровск, освещенный первыми лучами солнца. Крепость от берега моря далеко, на высокой горе, отделенной от моря песчаной отлогостью.

Часов в восемь утра за нами приехали две тройки, запряженные в длинные и широкие тарантасы. Капитан-лейтенант Дубинский (служивший некогда на знаменито погибшем у берегов Норвегии корабле "Ингерманлабед"), мичман, майор Михайлов и я отправились в крепость. Михайлову была заранее приготовлена квартира, которая была и моею.

Мы в одиннадцать часов пошли представляться коменданту. Это был добрый и умный подполковник Маевский. У коменданта были наши моряки и несколько местных офицеров. Подали обильный завтрак.

- Зовите Шевченко, - сказал комендант.

Денщик ответил, что он ушел домой. Я узнал, что Тарас Григорьевич в это время занимался на другой половине дома уроками с детьми Маевского и, кончив занятия, ушел.

После завтрака, переодевшись на квартире и взяв письма к Шевченко, я пошел к нему в сопровождении прапорщика Михайлова, вызвавшегося указать мне жилище Тараса Григорьевича, и мы пришли в казарму.

Казарма как казарма - длинное здание с низкими нарами по обеим сторонам, с маленькими, но частыми окнами почти под самым потолком; пол был земляной, слегка смоченный для прохлады, которая еще навевалась сквозь растворенные окна. Солдат немного было в казарме: кто был на работе, кто в командировке по службе. Мы прошли до конца здания и увидели в углу лежащего на нарах человека, углубившегося в книгу. Это и был Шевченко. Когда уже мы подошли слишком близко, он встал, взглянул на меня, потом вопросительно на Михайлова. Последний отрекомендовал меня, сказав: "Вот человек, желающий видеть тебя".

Шевченко встал и попросил нас сесть около себя. Я сказал ему поклоны от уральских его знакомых и передал письма, которые Тарас Григорьевич положил в карман своих широких панталон. Шевченко был, по летнему положению, в рубахе не из тонкого полотна, а из казенного. Он показался мне не выше среднего роста; он был плотно сложен, круглолиц, румян, с рябоватым лицом, серыми глазами, тогда довольно открытыми и ясными, на голове имел лысину.

На постели его был нетолстый тюфяк, покрытый рядном, подушка с не совсем чистой наволочкой - вообще не виделось ни малейшего комфорта в его казарменном обиходе; не было у него ни стола, ни стула. Но этой мебели и не было нужно ему, по особому обстоятельству: ему, как слышно, да и сам он сказывал, не велено было давать в руки ни пера, ни карандаша, ни бумаги.

Я сказал Шевченко, что мне нужно передать ему кое-что от знакомых, и просил его прийти ко мне, когда угодно; но он предложил мне зайти к нему часов в пять после обеда, когда спадет полдневный жар, чтобы прогуляться в поле, вне крепости.

Когда я пришел к нему в назначенное время, то нашел его опять в лежачем положении и с книгой. Он встал, положил книгу на полку над головой, где лежали еще книги, и стал одеваться. Пока он брал кисет, табак, застегивал на три наличные пуговицы коротенькое парусиновое пальтецо, я взял на полке одну из книг. Это были исторические драмы Шекспира в переводе Кетчера. Мы вышли за крепостные ворота, спустились в ложбину и подошли к одной обрывистой круче, покрытой огромными обломками ракушечьего камня, и, взгромоздясь на высоту, сели между этими обломками на мшистой наносной земле. Перед нами расстилался Каспий.

Здесь я передал Тарасу Григорьевичу все, что мне было поручено. Это были вести о житье-бытье его знакомых, довольно однообразном и почти бессодержательном. Как-то в разговоре я случайно сказал, что был в Малороссии.

Он спросил, где именно я был, и, узнав, что в Звенигородке, тотчас спросил, не был ли я в селе Кириловке. Я ответил, что был.

- А видел ты там попа, отца Кирилу? - спросил он,

глядя на меня во все глаза.

Я ответил утвердительно.

- А брата моего Микиту видел?

- Нет, - говорю, - не знавал.

- Да сколько времени ты там пробыл?

- Трое суток, - говорю.

- Еще кого знавал там?

- Был у дьякона в гостях...

- Ну, вот тут живет и брат Микита.

- Может быть, - говорю, - нас тут много было, гостей, -по чему бы я узнал, что в числе их был и брат ваш Никита.

- Э, брось, пожалуйста, это "вы"... А ще казак... Да ведь Кириловка моя родина!.. Ну, говори, как ты там жил и что делал?

Я стал рассказывать, как у отца Кирилы, почтенного старца, мы были на именинах и служили ему импровизированным наскоро оркестром из трех казаков; как этот оркестр отличался, а панычи и панночки-поповны танцевали до упада под отчаянную музыку - из скрипки, бандуры и бубна, и о проч.

Шевченко слушал с таким напряженным вниманием и радостным любопытством, что надо это видеть, а не слышать из рассказа. Наконец, он хохотал до слез над моим повествованием. Впрочем, если принять в соображение всю простоту, свободу, беззаветность пирушки, о которой я рассказывал до мельчайших подробностей, и то, как все это было близко сердцу опального Шевченко, то не удивительно, что он был в восторге от рассказа, напомнившего ему о любимой и далекой родине.

В конце рассказа он вздохнул и сказал: "А все неладно, что ты не знавал моего брата Микиту", потом заставил меня рассказывать то же и прерывал меня разными вопросами, даже спросил, у кого мы с товарищем квартировали. Но так как я забыл фамилию хозяина, то он просил припомнить, нет ли чего особенного в этом доме. Я вспомнил, что в огородике было единственное и огромное грушевое дерево, с вершины которого мы сбивали оставшиеся груши, бросая в них палками.

- Знаю, знаю, - вскричал Шевченко, назвал хозяина, прибавив, что и сам охотился за грушами, влезая на это дерево, что больше и старее этого дерева нет в Кириловке и что оно было таким в дни его отрочества. (В 1852 году Шевченко считал себе сорок второй год.) Кончилось тем, что случайностью моего пребывания в Малороссии я зарекомендовал себя Тарасу Григорьевичу самым лучшим образом и стал для него интересным человеком только уж потому, что был в его родной Кириловке.

Так просидели мы до сумерек и пошли в крепость. Наш путь лежал мимо квартиры ротного командира, где светился уже яркий огонек и шумно разговаривали несколько офицеров; окна были открыты. Хозяин дома увидел нас и зазвал к себе попробовать "чихирь" только что привезенный из Астрахани. Здесь я увидел, как все обходились с Тарасом Григорьевичем любезно. Он же был не особенно говорлив, но выглядывал человеком не лишним, и его присутствие между офицерами было заметно. Несмотря на то, что он был как-то сосредоточенным в себе, как будто необщительным, но при всем том был симпатичен, и все его любили; но более любили его солдаты. Шевченко не отделял себя от среды солдатской и жил с солдатами по-братски, просто. Солдатам это было любо тем более, что они сознавали в нем культурного человека, сочувствовали его неуместному положению и за его человеческое с ними обращение платили ему тем, что в присутствии его не проявляли ни солдатского цинизма, ни вообще казарменных выходок, усугубленных особенно отрезанною от мира жизнью в степных укреплениях.

Перед Шевченко солдатик являлся непосредственным, чистым и искренним человеком - по любви и уважению к Шевченко, которые он так же просто и безыскусственно приобрел. Я был уверен, что он имел и более обширное влияние на солдат и мог бы воспользоваться им для большего очеловечивания их, из интереса, свойственного разумному и благородному человеку; но он понимал, что его бодрое, бескорыстное дело было бы истолковано совсем в противоположную сторону, сочтено за вредную пропаганду. Однако иного солдатика, желавшего выучиться грамоте, он, и то тайком, учил азбуке - и не более.

Мы уговорились с Шевченко видеться после обеда, так как у него утром были уроки детям коменданта. В следующий раз мы пошли гулять, и конечно, за крепость.

Тарас Григорьевич в этот раз завернул в армянские лавки, где между прочими товарами продавались вина и водка; последней он взял бутылку и сказал: "Пойдем теперь на одно мое любимое место", и мы пошли вниз, к подножию той высоты, на которой стоит крепость, в сторону к морю. Мы шли вдоль отвесной стены вышиной сажен в тридцать; вся эта громада состоит сплошь из ракушечьего камня.

Шевченко обратил мое внимание на параллельные полосы, идущие вдоль стены на высоте сажен пятнадцати над поверхностью моря. Линии эти строго горизонтальны, в виде ленты сажени в три шириной; полоски расположены не в равной ширине одна от другой, некоторые из них обозначаются углублением, как вырезанные, другие рельефно выходят наружу и состоят из осадка. Лента разнообразится темными пятнышками, расположенными не совсем горизонтально.

Это углубления, дыры, словом, норы, какие раки строят в ярах.

Не остается сомнения, что на этой высоте когда-то был уровень моря. Черты, образовавшиеся в стене, показывают постепенное принижение морских вод. Невольно мы задались вопросом: когда тут было море и куда оно девалось? Шевченко высказал несколько геогностических замечаний (забытых мною), которыми наделила его ученая комиссия, приезжавшая для исследования на полуостров Мангышлак и в которой он состоял членом в качестве рисовальщика, но секретно.

Мы вошли в расщелину ракушечьей стены и уселись между обломками камней. Шевченко опять заставил меня рассказывать о жизни в Малороссии, до мельчайших подробностей, слушал в этот раз задумчиво. Наконец рассказ мой истощился, я замолчал; молчал и Шевченко.

В это время веял легкий западный ветерок, и приятные звуки от прибоя волн на отлогий песчаный брег доносились к нам издалека; двурогий месяц скромно светил с синего неба; были сумерки прекрасного майского вечера, под влиянием которого мы могли только молчать.

Шевченко после долгого безмолвия продекламировал, как бы про себя, стихотворение на малороссийском языке, вероятно, своего произведения. Содержания теперь и не упомню, но поминалось море, "хвилі і хмари".

Уже в полночь мы воротились в крепость. Когда мы приближались к открытым крепостным воротам, часовой издалека окликнул нас, крикнув: "Кто идет?!" Шевченко, против моего ожидания, громко же ответил: "Черт!" Часовой узнал голос Тараса Григорьевича и приятно ухмыльнулся. Эта шутка показалась мне исключением из того общего склада, в котором обычно держался Шевченко. Но думал и то, что он хотел сказать часовому нечто приятно-забористое в его духе, и солдат откликнулся ухмыленьем.

***

Однажды мы пошли на "огород". Вблизи крепости есть долина с благоприятной наносной почвой - единственный оазис около крепости. Комендант Маевский засеял на нем разные овощи и вокруг рассадил дерева - ветлу и топольник, вывезенные из Астрахани. Деревца были тогда еще молоденькими и жидкими; но здесь по праздникам бывали гулянья крепостной аристократии.

По пути к огороду мы зашли в армянские лавки и запаслись дарами Вакха. В огороде мы поместились в легкой беседке, куда явился огородный сторож отдать почтение и предложить услуги Тарасу Григорьевичу. Шевченко попросил его принести редиски, так как только и было созрелого в огороде. Старик принес отборных редисок и, со всей любезностью подавая их, промолвил: "Это только для вас, Тарас Григорьевич, а то в жисть не дал бы никому".

Шевченко дал ему стаканчик водки, покалякал с ним немного и тихо кивнул головой; сторож удалился с миром. Тут я увидел еще человеческий экземпляр, искренно привязанный к Шевченко.

От вопросов о прошлой жизни Шевченко бесцеремонно отмалчивался, как будто не слыхал вопроса. Но в огороде подробно рассказывал о своей жизни художника в Петербурге. К сожалению, я многое перезабыл, помню только вообще, что это было "перебивание с хлеба на квас". Но бывали и у нас праздники, говорил Шевченко, когда мне или Ваське Штернбергу (которого иногда называл и Васенькой) удавалось написать портрет какого-нибудь купца или чиновника. Тогда мы вознаграждали себя "за все голодные дни". С Штернбергом у Шевченко была самая тесная дружба; говоря о нем, он часто прибавлял: "Душа-человек". Шевченко обрадовался как приятной неожиданности, когда я сказал ему, что видел Штернберга в Уральске летом 1839 года. "А, это он имел счастье составлять альбом для императрицы Александры Федоровны, - заметил Шевченко, - и путешествовал по России".

Мы вспомянули о том, как Штернберг отправился с В.А.Перовским в Хивинский поход, не выдержал суровости зимы, захворал, был отправлен назад в Оренбург и вскоре, в Италии, покончил свое существование.

Шевченко много говорил хорошего о К. П. Брюллове, как о художнике и человеке. Но я не помню, был ли Тарас Григорьевич учеником Брюллова или другого какого профессора, не знаю и теперь, а справки под рукой нет.

И оба мы не знали, что в то же самое время Брюллов, оставив остров Мадеру, медленно умирал в окрестностях Рима.

Шевченко, узнав, что я порисовываю, рекомендовал мне съездить в Разумовский сад, верстах в семи от крепости, но сам почему-то отказался ехать туда. Я поехал. Вместо сада я увидел нечто поражающее своею дикостью и оригинальностью. Громадные обломки скал, поверженных одна на другую, спускаются в живописном порядке с пятидесятисаженной высоты к плоскому побережью моря, которое беспредельной плоскостью уходит вдаль. Эта водороина, образовавшаяся в течение веков от стока снеговой воды с Мангышлакского плато. Обвалы камней, глубокие рытвины, обросшие кустарником, интересны своею хаотичностью; а красивая градация тонов различных наслоений скал интересна для живописца и для геогноста. На одной из маленьких площадок, натурально огороженной с трех сторон каменною оградою, стояли три большие дикорастущие тутовые деревья; несколько грядок с цветами, молодой виноградник на тычинках, мостик через трещину, несколько скамеек - вот весь сад Разумова, прозванный по фамилии одного богатого купца, открывшего и облюбовавшего эту местность. В довершение всего мангышлакского пейзажа внизу виднеется скала, похожая на монаха в рясе и клобуке, почему и прозвана Монахом. Я сделал несколько абрисов из этой местности и представил их на просмотр Шевченко. Он заметил мне, что я увлекаюсь деталями и упускаю из вида ансамбль. Это замечание послужило мне добрым уроком. Шевченко обещал на следующий день показать мне свою работу. Я с нетерпением ждал этого часа. Наконец, мы в огороде; с нами продукт армянской лавки, редиска и под мышкой у Тараса Григорьевича портфель, который он не торопится открывать, но когда открыл - я впился глазами в первый рисунок.

Он представлял внутренность киргизской кибитки. Внизу свода кибитки вделано русское окно, пропускающее солнечный луч, отраженный микроскопическими пылинками. Понятно, что окно было, в натуре, приспособлением для того, чтоб рисующему давалось выгодное освещение сверху. Под окном, за столиком, сидит, осененный полутонами, как аксессуар, сам Шевченко с рейсфедером в руке (а не с кистью) и пристально устремленным взглядом на "натуру". Натура эта стояла на средине кибитки - мужчина, полуобнаженный, в кожаных киргизских шароварах, - спиной к зрителю. Художнику, вспомнившему в степи про академические занятия, понадобился торс... Уж и устроил он этот торс! Рисунок сделан сепией, на цветной бумаге, а блики пройдены китайскими белилами... Анатомия, рельеф - прелесть! Этот рисунок получил бы в Академии высший балл, а знаток - любитель дал бы за него щедрые деньги.

Натурщиком служил поручик Турно, член мангышлакской ученой экспедиции.

Другой рисунок тоже был сделан сепией: к стоящей на углу улицы живописной малороссийской хате-шинку двое солдат привели двух арестантов, скованных железами поодиночке и вместе один с другим. Один из солдат вошел в корчму, а другой, опершись на руку о верхний косяк наружной двери, стоял спиной к зрителю в ожидании чарки водки от товарища. Он покосился на отдыхающих у стены арестантов. Эти были один великорус, другой цыган. На улице, в глубине дальнего плана, появилась группа странствующих цыган, представляющая из себя вакханалию: бубен, скрипка, скоморошная песня, неистово пляшущие женщины - все это было в разгаре. Арестант-цыган, пораженный родными звуками свободы, рванулся и выставил голову за угол хаты; но с тем вместе он потянул за собой товарища, апатично преследовавшего в своей одежде паразитов. Загремели цепи, и потревоженный русский арестант злобно глядел на цыгана, а караульный солдат обратил на шум внимание, выразившееся в повороте головы. И все тут. Но как это сделано... Композиция, экспрессия в фигурах, чистота и правильность рисунка, расположение пятен - завидные!

Впоследствии приходилось мне видеть много произведений, но таких попадалось немного. Достойным соперником Шевченко мог быть из наших - замечательный рисовальщик-жанрист Штернберг, и то не в акварели, а в карандаше. Позднее мне случилось видеть две акварели красками работы Шевченко: два женских портрета - один поясной, другой по колена; еще позднее - видеть акварели К. П. Брюллова, и, судя по манере того и другого, полагаю, что Шевченко был учеником Брюллова или его счастливым подражателем.

Еще в портфеле Шевченко были этюды каменистых балок, каменных обвалов и групп тутовых деревьев. Я попросил подарить мне один из этюдов на память, но Шевченко сказал, что нарисует мой портрет на память о себе. Я был в восторге от этого обещания. Через несколько минут он сказал мне:

- Теперь пойдем к Федору Ефимовичу, доброму человеку.

Мы пошли. Недалеко от города и крепости, как бы в одной из вершин равностороннего треугольника, стоит довольно высокая, крутая и почти конусообразная скала. В ней вырублены ступени зигзагами, для удобного хождения. На вершине скалы, на небольшой площадке, был дворик с низкими каменными стенами, казарма для десяти казаков, и в ней особо две комнаты для офицеров. Со стены глядела невнушительного калибра пушка, жерлом почему-то на крепость. Все это называлось батареею № 1-й.

Отсюда виднелись гребни соседних гор как на ладони, пестрелся на песчаном берегу ряд деревянных изб "поселенцев", открывалась вся крепость, в которой первенствовала красивенькая церковь, а главнее всего - расстилалось в голубом блеске Каспийское море. Мы остановились на дворике, чтоб перевести дух от восхождения на гору, и смотрели на окружающее, но я подумал, что через два месяца мне все это бы надоело при той обстановке, на которую тут осуждены люди.

Я не удержался, чтобы не спросить Шевченко:

- А что, Тарас Григорьевич, пожалуй, тебе наскучили здесь все виды?

Он, по обыкновению, ничего не сказал на это ни словом, ни выражением лица. Здесь-то жил Федор Ефимович, "добрый человек", к нему-то мы и пришли по утомительной круче. Хозяин принял нас с радостью, как добрый и притом скучающий человек. Он тотчас приказал делать пельмени; их принялась готовить целая команда казаков. Это кушанье, известное в Восточной России, мы запивали не лафитом, а астраханским чихирем, который несравненно лучше всех, кроме ярославско-соболевских лафитов, потому что был натуральный.

Шевченко был в отличном расположении духа. У него сыпались забавные анекдоты и рассказы. Таким веселым я его не видел прежде. Ему захотелось вызвать и хозяина, от природы молчаливого, на разговоры и оживить его. Последний был старосветский офицер, старообрядец, хотя довольно индифферентный. Шевченко стал ему рассказывать, с приправой поэтических прикрас, о подвижнической жизни староверов на Ветке и в Стародубье, как о делах несомненных, расшевелил доброго человека, вызвал его на спор и в конце заставил почувствовать сладость древнего благочестия.

Мы просидели за полночь и заночевали на гостеприимной батарее. Утром Шевченко попросил послать казака предупредить коменданта, что не придет на уроки. Его неудержимо тянуло к рисованию, в нем он давно не практиковался и не отводил души от тоски бездействия. После чая он принялся за мой портрет, наперед закрывши только одно окно, а у другого оставив свет только на верхней половине.

К обеду сделан был абрис и прокладка. Пельмени прервали работу; они вышли удачнее вчерашних, что заставило Шевченко признаться, что пельмени несравненно лучше кушанье, нежели вареники его родной Хохландии. Эти же пельмени, политые чихирем, расположили нас ко сну после обеда. Мы здорово выспались; после чего Шевченко подтушевал утреннюю работу, пообчистил контура, и портрет был готов. Он хранится у меня до сего дня.

Во время рисованья я увидел, что в рейсфедере у художника вложены едва державшиеся остатки карандашей. На мое замечание Шевченко сказал: "Это огарки карандашей, а целых у меня мало, и я их берегу, потому что негде их взять". Вследствие этого я отдал ему свои карандаши, сколько у меня их было, чем он остался очень доволен.

Вообще Тарас Григорьевич, живя в крепости, очень нуждался, прежде всего в деньгах, а потом в книгах, которые нельзя было достать и за деньги. Комендантская маленькая библиотека была прочитана; общей офицерской библиотеки не было. Читал он только то, что присылали ему знакомые из Оренбурга, а это было не часто.

Однажды Шевченко пригласил меня к восьми часам вечера на флагшток, где он должен был отстоять на часах до полночи. Шевченко был освобожден от всех казенных работ, но очередь быть часовым он хотел справлять сам, даже напрашивался иногда отстоять за кого-нибудь на часах.

Я пришел в назначенное время и место. Флагштоком называлось место на краю крепости. Это была отвесная скала, возвышавшаяся над песчаной приморской низменностью и выходившая мысом. Тут, среди невысокой и неширокой ограды, стояла башенка, защищавшая часового летом от дождя, а зимой от бурана. Наверху башни был шпиц, на котором, когда нужно, поднимался флаг. Пост этот был не важен (за что после уничтожен), и Шевченко, поставив ружье в башенке, сел на ограду и дожидался меня.

Мы просидели до полночи. Теперь решительно не помню, о чем мы тогда говорили; верно, ничего особенного. Когда на гауптвахте пробило двенадцать часов, Шевченко взял ружье, сказав, что к нему на смену никто не придет, и мы пошли по домам. Тогда было время тихое и безопасное, а потому некоторые подобающие строгости по крепостной службе были лишни.

Никогда Шевченко не проронил ни слова жалобы на свое положение, никогда я не видел его печальным и унывающим. Он был физически здоров, румян, взгляд у него был постоянно ясный и открытый. Правда, в нем присутствовала почти беспрерывно какая-то дума, но дума эта была тихая и, так сказать, питавшая и услаждавшая его дух. Иногда можно было подумать, что он слушает пение сфер: так уносила его привычная и светлая дума в область, ему одному известную и доступную. Надобно полагать, что в нем совмещалось поэтическое течение, которое служило ему щитом против нападков горькой действительности.

Никогда я не слыхал от Шевченко разговора политического или даже с политическим оттенком. Может быть, он не любил разговоров о политике - об этом частом заблуждении людей. Он тогда казался мне скрытным, но теперь думаю иначе: он не мог раскрыться передо мной весь. Я был молод, и притом не был развит ни науками, ни опытами жизни. Может быть, он щадил мою невинность.

Шевченко сильно занимало тогда решение высшего начальства, которому было представлено желание опального художника написать масляными красками, безвозмездно, образ воскресения Христова для местной церкви. Спустя месяц Шевченко писал ко мне в Уральск и горько сетовал, что ответ об этой иконе пришел отрицательный.

Пришло время повернуть нашему пароходу в обратный путь, но комендант упрашивал капитана остаться на несколько дней, до его именин. Г. Дубинский не соглашался, но, к счастью Маевского, тут подоспел капитан-лейтенант (забыл фамилию) - командир парохода, крейсировавшего по всему восточному Каспийскому берегу. Этот капитан остался до именин, уговорил и Дубинского остаться, и, кроме того, ссудил коменданта двумя дюжинами бутылок шампанского, так как у последнего курсовая лодка, посланная в Астрахань за добавкой шампанского, за противными ветрами не могла прийти вовремя в укрепление.

На именинах коменданта было весело и приятно: сошелся народ все теплый... Шевченко сиял. Мы сидели с ним по обе стороны армянского священника, приехавшего для исполнения христианских треб к жившим в укреплении армянам. Это был замечательно умный человек, не католик, а григорианец, и говорил по-русски в совершенстве. Шевченко прилепился к нему; в свою очередь и священник очень заинтересовался Тарасом Григорьевичем. Мне было чего послушать и вблизи и около.

Мы, гости с хозяином, в числе ровно двенадцати человек, засели за стол в одиннадцать часов утра, а встали из-за стола в двенадцать часов ночи. Тройки с длинными и широкими тарантасами были готовы. Сели все и поехали на пристань. Армянский священник и Шевченко составили близнецов. Мы все попрощались с теплыми и искренними поцелуями, покачиваясь под окончательным влиянием шампанского, которое забрело и на пристань. Нас, морских путешественников - о жизнь русская! - перевезли полусонных на пароход с лодки, а сухопутных, совсем уснувших, доставили домой тройки с длинными и широкими тарантасами.

У капитан-лейтенанта были разведены на пароходе пары, и он тотчас отправился, а капитан "Астрабада" велел поднять якорь на рассвете.

Увиделся я с Шевченко в Москве, зимой 1858 года, у академика А.Н. Мокрицкого. Тарас Григорьевич был неузнаваем, и я, присмотревшись только, узнал его. Желто-зеленый, в морщинах, худой...

Более не видал я Тараса Григорьевича.

ФОТОЗЙОМКА В МУЗЕЇ.

ПОРТРЕТ САВИЧЕВА

Після того, коли мені потрапила в руки книга М.Ф.Савичева "Уральская старина. Рассказы из виденного и слышанного", голова обласного українського культурно-просвітницького товариства "Єднання" Віктор Тарасенко і голова ради старійшин цього ж товариства Вадим Юхименко запропонували: "Давайте поїдемо в Західно-Казахстанський обласний історико-краєзнавчий музей і там ви зробите фотозйомку портрета Савичева, який намалював Тарас Григорович. Пізніше він називав у своїх листах того Савичева "щирим уральським козаком…"

Після оформлення необхідних документів директор музею Абіл Тауфікович Жоламанов дав розпорядження - і невдовзі головний хранитель цього закладу Марія Мурзагалієва принесла з фондів у спеціальній папці експонат №938. І пояснила: "Оригінал портрета Савичева, щоб він не зіпсувався, експонувати постійно не можна, а тому він зберігається за сімома замками…"

На моє прохання Марія Кужинівна поставила портрет на підвіконня, і я зробив кілька фотокадрів з обох сторін… Ось декілька рядків з опису експоната №938: "Портрет выполнен итальянским карандашом на желтой бумаге. Размер 23 х 21,5 см. На обороте надписи: "Портрет этот нарисован в июне 1852 г. в Новоалександровском укреплении Тарасом Григорьевичем Шевченко" и "Портрет Никиты Федоровича Савичева в чине хорунжего. Подарен в войсковой музей Павлом Ивановичем Оборотневым (1909)". Сохранился также в правом нижнем углу тогдашний шифр Шевченко, совмещающий буквы Т и Ш."

До написів на портреті Савичева є одне суттєве зауваження: Новопетровське укріплення нову назву - Новоалександровське укріплення - отримало в 1858 році, тобто після від'їзду звідти Т.Шевченка 5 серпня 1857 року. Отже, всі написи на портреті, крім автографа Шевченка, зроблені або в 1858 році, або пізніше. Тобто, після перейменування військового укріплення…

(Далі буде)

Микола Хрієнко,

Заслужений журналіст України

Киз Ємшек Дівочі Груди – таку назву мають дві гори біля казахського поселення Білогірка
Киз Ємшек Дівочі Груди – таку назву мають дві гори біля казахського поселення Білогірка
На вершині гори Мана-аульє. повз цю гору 27 травня 1848 року проходила дослідницька експедиція від Орська до Аральського моря, в якій брав участь і Т.Г.Шевченко
На вершині гори Мана-аульє. повз цю гору 27 травня 1848 року проходила дослідницька експедиція від Орська до Аральського моря, в якій брав участь і Т.Г.Шевченко
Біля Дустанової  могили. В Іргизькому районі біля аулу Жанис наша пошукова група знайшла втрачену могилу казахського батира Дустана, яку в травні 1848 року змалював Т.Г.Шевченко
Біля Дустанової могили. В Іргизькому районі біля аулу Жанис наша пошукова група знайшла втрачену могилу казахського батира Дустана, яку в травні 1848 року змалював Т.Г.Шевченко
В селі Карабутак Айтекебійського району Актюбинської області є школа імені Т.Г.Шевченка, в якій казахські діти вивчають українську мову
В селі Карабутак Айтекебійського району Актюбинської області є школа імені Т.Г.Шевченка, в якій казахські діти вивчають українську мову
Учні та вчителі школи імені Т.Г.Шевченка в селі Карабутак Айтекебійського району Актюбинської області
Учні та вчителі школи імені Т.Г.Шевченка в селі Карабутак Айтекебійського району Актюбинської області
Директор районного історико-краєзнавчого музею в місті Аральську Мадей Жасекенов
Директор районного історико-краєзнавчого музею в місті Аральську Мадей Жасекенов
Аральське море до загибелі. Картина в історико-краєзнавчому музеї в місті Аральську
Аральське море до загибелі. Картина в історико-краєзнавчому музеї в місті Аральську
Величезне Аральське море внаслідок екологічної катастрофи перетворилося на окремі мілкі калюжі, по яких бродять табуни коней
Величезне Аральське море внаслідок екологічної катастрофи перетворилося на окремі мілкі калюжі, по яких бродять табуни коней

На світлинах: Микола Хрієнко, журналіст. Киз Ємшек Дівочі Груди - таку назву мають дві гори біля казахського поселення Білогірка. На вершині гори Мана-аульє, повз цю гору 27 травня 1848 року проходила дослідницька експедиція від Орська до Аральського моря, в якій брав участь і Т.Г.Шевченко. Біля Дустанової могили. В Іргизькому районі біля аулу Жанис наша пошукова група знайшла втрачену могилу казахського батира Дустана, яку в травні 1848 року змалював Т.Г.Шевченко. В селі Карабутак Айтекебійського району Актюбинської області є школа імені Т.Г.Шевченка, в якій казахські діти вивчають українську мову. Учні та вчителі школи імені Т.Г.Шевченка в селі Карабутак. Директор районного історико-краєзнавчого музею в місті Аральськ Мадей Жасекенов. Аральське море до загибелі, картина в історико-краєзнавчому музеї в місті Аральськ. Величезне Аральське море внаслідок екологічної катастрофи перетворилося на окремі мілкі калюжі, по яких бродять табуни коней.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка