Наше місце

Факти, коментарі, перспективи

За офіційними даними поза межами Батьківщини сьогодні проживають близько 15 мільйонів українців.Чи відповідає цей показник істині або хоча б наближається до неї?..

Оглядаючись на минулі міждержавні та суспільні катаклізми, що захоплювали українські етнічні землі й впливали на їхній природноісторичний та етноісторичний розвиток, а також пам'ятаючи як фальсифікувала історію (і не тільки українську!) тоталітарна система, є підстави сумніватися.

До того ж, сьогодення потребує нових підходів до трактування самого терміну "діаспора", адже досі у змісті його переважає розуміння - розсіяння етносу як наслідку насильницьких заходів, загрози геноциду, впливу економічних та географічних факторів. Нині ж важливішими є ініціативна та конструктивна ролі діаспори для українського державотворення (насамперед сприяння розширенню міжнародних контактів нашої країни, створення її привабливого іміджу в світі).

Саме на цьому належить зосередитися заради майбутнього єднання світового українства. Ми повинні бачити в наших співвітчизниках у зарубіжних країнах у першу чергу відданих послів Батьківщини. Адже там, де живуть українці, де звучить наша мова й пісня, там утверджуються національні інтереси України.

То скільки ж нас є у світі?

Оскільки найчисельнішою є східна діаспора (Російська Федерація, Казахстан, Білорусія, держави Прибалтики, Закавказзя та Середньої Азії) й до того ж саме в євразійському напрямку повинна розвиватися українська економічна експансія, то й аналіз почнемо з неї.

За переписом 1897 року в Російській імперії (без Фінляндії і середньоазійських колоній) жило 125 млн 640 тисяч чоловік. З них визнавали себе росіянами (на основі прийнятої тоді мовної та релігійної самоідентифікації) 55 млн 668 тисяч чоловік, а українцями - 22 млн 381 тисяча. Отже, співвідношення між чисельністю двох народів було - два до одного. За переписом 1926 року динаміка росту чисельності сусідів збереглась на користь росіян. Їх налічувалось близько 78 млн, у той час як українців 31.2 млн.

Знову ж таки наголошуємо, що оперуємо офіційними даними. Згідно інших досить поширених у пресі відомостей, які обійшли сталінські цензурні бар'єри і які є підстави у даному випадку брати до уваги, перепис 1926 року показав, що в СРСР етнічних українців за загальною кількістю більше від етнічних росіян на майже ніж 3 мільйони. Й це зрозуміло, адже досить відкрити будь-яке російське, наприклад, енциклопедичне видання ХХ-го століття й обов'язково зустрінемо прізвища з "рідними" закінченнями: Шумейко, Сосковець, Шахрай, Христенко, Матвієнко чи Черненко, Гречко, Підгорний...

На результатах радянського перепису 1926 року є рація зупинитися, оскільки в його концепції та підсумках відбилися визначальні суспільно-політичні тенденції як минулого ХХ-го століття, так і нинішнього - ХХІ-го.

Різниця зокрема в тому, що у ХХ-му столітті актуалізація проблем багатонаціональності на просторі від Балтики до Тихоокеанського узбережжя була наслідком імперських тенденцій до нівелювання культурного різноманіття колонізованих самодержавною, а потім комуністичною Москвою народів, що знаходило свій вияв, у першу чергу, в тотальній русифікації та примусовій асиміляції.

У ХХІ-му столітті природна потреба народів захистити своє законне право на самобутній розвиток є відповіддю на світові глобалізаційні процеси.

До того ж принципи етнічного (чи національного) самовизначення (чи інституалізації) лягли в основу радянського державно-адміністративного устрою, що пізніше зіграло позитивну роль у реалізації природного права колишніх радянських народів на утворення власних незалежних держав.

Перепис 1926 року передбачав конкретизацію змісту поняття "русский", оскільки в Російській імперії "русскими" вважалися всі православні: так звані великороси, малороси та білоруси. Уточнення самоідентифікації громадян СРСР й дало несподіваний для Москви результат: етнічних українців (русских малоросов) виявилось більше великоросів на майже три мільйони.

Як твердять дослідники, дізнавшись про результати перепису 1926 року, Й.Сталін наказав усіх етнічних українців та їхніх нащадків, які жили в той час у Російській Федерації, записати росіянами. Ця тенденція продовжилась і під час наступних переписів, тому не випадково (і це підтверджується документально), що саме між 1926 і 1989 роками офіційна чисельність українців у Російській Федерації зменшилась удвічі (ще в 70-ті роки минулого століття українців в СРСР (поза Україною) нараховувалось 11 мільйонів).

Увага з нашого боку до перепису 1926 року закономірна, бо аналіз радянського досвіду "розквіту" тодішніх 194-х етнічних груп (народів та народностей) яскраво демонструє наслідки лицемірної комуністичної національної політики - за півстоліття в СРСР у результаті русифікації та асиміляції зникло 93 народи та народності (перепис 1979 року зафіксував у СРСР лише 101 етнічну одиницю).

За відсутності в сучасній українській державі науково обґгрунтованої програми розвитку основного етносу та національних меншин на принципах інтеграції та багатокультурності (наприклад, за канадським досвідом) вплив на міграційну ситуацію в Україні, насамперед, з боку Російської Федерації продовжується й саме він залишається визначальним фактором динаміки змін (зокрема чисельності) нашої східної діаспори.

Більше того, Російська Федерація нарощує зусилля щодо активізації міграційних процесів у колишніх союзних республіках, особливо після перепису 2002 року, який відкрив московському керівництву всю глибину негативних наслідків для метрополії розпаду останньої комуністичної імперії. Досить сказати, що різке зменшення чисельності населення РФ породило складні проблеми не лише в забезпеченні працюючими народно-господарського комплексу, але й комплектації федеральних збройних сил (відсутність достатнього мобілізаційного резерву). Новітні русифікатори й "збирачі руських земель" переконані, що "Русские будут пополнять свои ряды и за счет более расширительного (инклюзивного - (включаючого в себе. - Авт.) понимания самой русскости, независимо от звучания фамилии или фенотипа... Вернется формула Петра Струве: "русский - это тот, кто участвует в культуре".

Отже, за нав'язаними нині Україні та колишнім радянським республікам надуманими проблемами у визначенні міждержавних кордонів, економічного та гуманітарного співробітництва (насамперед ніби-то негативного становища російської мови та обмеження прав нацменшин) чітко бачиться послідовність сучасних лідерів Російської Федерації у реалізації чергової спроби втілити на пострадянських просторах ідеї утопічного проекту створення за всяку ціну (аж до застосування сили) "великої російської нації" (В.Путін: Або постане велика Росія, або не буде ніякої).

Для ефективного економічного розвитку РФ з нинішньою площею у 17 млн 75 тисяч квадратних кілометрів країні потрібне не менше як трьохсотмільйонне населення (сьогодні - 145,5 мільйона чоловік). Гальмуючим фактором для північного сусіда є і контраст між рівнями густоти населення в європейській та азійській частинах РФ. Якщо в європейській густота населення сягає 36 чоловік на квадратний кілометр, то в азійській - 5. А в деяких регіонах густота рівна лише 0,3-0,5 чоловіка на квадратний кілометр, а то й 1 людина на 10-35 квадратних кілометрів.

Таким чином проблеми етнічної самоідентифікації тісно пов'язані з динамікою міграційних процесів. Російські політологи та дослідники сьогодні відкрито говорять про безальтернативну умову збільшення чисельності населення Російської Федерації - щорічний міграційний приріст до близько трьох мільйонів чоловік.

Все вище сказане дозволяє припустити, що лише в Російській Федерації нині мешкає близько 20 мільйонів етнічних українців та їхніх нащадків. І тоді, додавши до цієї чисельності понад 10 млн зарубіжних українців Америки, Європи та Австралії, можна твердити, що у світі нас близько 70 мільйонів (за останнім переписом в Україні проживає 37.5 мільйона українців).

Для порівняння нагадаємо, що в кінці ХІХ століття офіційна кількість росіян була удвічі більшою від кількості українців, а сьогодні - росіян більше майже у чотири рази.

Подібна ситуація закономірна для народу, який тривалий час був бездержавним. Наші співвітчизники зазнавали насильницької русифікації та асиміляції і мусили "шукати щастя" за кордонами.

СХІДНА УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА -РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ

(територія - 17 мільйонів 74 тисячі квадратних кілометрів, населення - 145,5 мільйона чоловік)

В Російській Федерації проживає 4,4 мільйона українців - 3 відсотка від загальної чисельності населення (станом на 2002 р.) Наші співвітчизники - найчисельніша нацменшина РФ.

Складно визначити в часі початок масового переселення українців до Росії, оскільки значна частина їх проживає сьогодні на етнічних українських землях (Кубань, Донщина, Вороніжчина, Білгородщина, Курщина, Брянщина).

Очевидно початком міграції слід вважати вимушене переселення давніх києворусичів у ХІ-му столітті на північні околиці Русі під тиском монголо-татар. Потім були переселення внаслідок столипінських аграрних реформ, сталінських депортацій та хрущовських азійсько-сибірських проектів ( будівництво радянських індустріальних та енергетичних гігантів, БАМу тощо).

Регіони компактного поселення українців у РФ: прикордонні з Україною російські області Центрально-Чорноземного регіону, Північний Кавказ (Кубань, Дон, Ставропілля), Надволжя і Поволжя, Урал, Сибір (насамперед Тюмень), Далекий Схід.

Наші співвітчизники - активна частина російського суспільства. Вони успішно адаптувалися до знайомого з радянського спільного життя в СРСР соціально-економічного, політичного та культурного довкілля сусідньої держави і представлені у всіх галузях народного господарства Російської Федерації, особливо у нафтогазодобувній промисловості (в Тюмені живе й працює близько 800 тисяч українців), гірничій, машинобудівній, будівельній. Освітній рівень російських українців у цілому вищий від середніх показників по РФ.

Значна присутність вихідців з України у російських владних структурах, політиці, культурі, освіті та науці, армії.

Розпад СРСР та проголошення колишньої УРСР незалежною державою Україною стали поштовхом до якісних змін у житті української діаспори. Значну частину наших співвітчизників захопила природна хвиля відродження в РФ національного культурно-освітнього життя, адже змінився статус російських українців. Проте рівень самоорганізації української діаспори в Росії поки що занадто низький. Основна причина - фактично відверте гальмування цих процесів російською владою.

В Російській Федерації прийнято ряд законів (зокрема Федеральний - "Про національно-культурні автономії"), які регулюють (а точніше - жорстко регламентують) освітньо-культурне життя діаспори. Але поки-що висновок можна зробити єдиний: державної інфраструктури українських освітніх та культурно-мистецьких закладів, мережі Інтернету, радіо та телебачення рідною мовою - всього того, що має російська меншина в Україні, наші співвітчизники в Російській Федерації не мають.

Очевидно тому під час україно-російських переговорів щодо вирішення виниклих проблем у житті наших співвітчиників офіційна Москва акцентує на так званій проблемі співвітчизників за кордоном (зарубіжних росіян), нав'язуючи нам надумані питання як, наприклад, "утиски російської мови в Україні" тощо.

Подібна поведінка Кремля переконує, що російська сторона продовжує зусилля щодо подальшої "прив'язки" до Росії українського інформаційного, культурно-освітнього просторів, а також утримання України у фарватері російських наукових, високотехнологічних зокрема, військово-технічних галузей.

Гуртують наших співвітчизників у РФ понад 50 національно-культурних об'єднань, що входять до двох масових організацій: "Об'єднання українців Росії" (створена 1992 року) та Федеральної національно-культурної автономії "Українці Росії" (з 1998 року).

Хоча ці об'єднання засновані в 47 регіонах РФ, але фактично вся їхня діяльність зведена до відродження традиційної художної самодіяльністі. На жаль, тільки в ній знаходить вияв пам'ять етнічного українського населення Вороніжчини, Білгородщини, Кубані, Ставропілля, Дону, Примор'я про свою історичну вітчизну.

Оскільки Російська Федерація офіційно підтримує європейські стандарти щодо забезпечення реалізації прав національних меншин, то закономірно, що найкраща ситуація з розвитком національно-культурного та освітнього життя української діаспори в столиці РФ - Москві, яку найчастіше відвідують представники відповідних європейських структур.

Тут відкрито Український культурний центр, виходить двомовний часопис "Український огляд" (замість газети "Український вибір", яка припинила своє існування через фінансові труднощі), на громадських засадах працюють музичний салон, картинна галерея тощо. Організовано роботу Історичного клубу та випуск радіопередач. Зроблені перші кроки щодо впровадження вивчення української мови в столичних вузах..

Так вона викладається в Дипломатичній академії МЗС Росії та в Московському державному лінгвістичному університеті. Відкриті в частині регіонів РФ (особливо в Башкортостані та Західно-Сибірському краї) також школи та ліцеї, де вивчають українську мову, але оскільки кількість учнів в них обчислюється навіть не десятками, а найчастіше одиницями, то говорити про кардинальні зрушення в освітній галузі ще рано.

В столиці РФ ведеться багато розмов про різноманітні проекти активізації українського життя в Москві (колись тут діяв Український робітничий клуб, працювали театри, школи, музеї...).

Нещодавно статус "державного закладу культури" (отже фінансованого з федерального держбюджету) надано столичній Бібліотеці української літератури. Реалізуються федеральні проекти: Всеросійські фестивалі-конкурси ім. О.Кошиця українських хорових колективів, експериментальний семінар-лабораторія традиційної культури українців Росії на базі Лазаревського центру української культури та мистецтва.

В Москві активно діють українські земляцтва (особливо Донбасівців, Дніпропетровське, Харківське, Чернігівське тощо), але їхня діяльність часто обмежується лобіюванням інтересів певних регіонів України, а не відродженням національно-культурного життя наших співвітчизників.

Складною й суперечливою є ситуація, що склалася в житті української діаспори в різних російських регіонах. За виключенням Башкортостану та Західно-Сибірського краю (в Тюменському Сургуті відкрито Державний український культурний центр) місцеві чиновники з ентузіазмом героїв Салтикова-Щедріна жорстко регламентують (а точніше сказати б - обмежують) будь-який вияв національної самобутності наших співвітчизників. Наприклад, особливо у прикордонних з Україною російських областях, доступ українців до засобів масової інформації фактично заблокований. Більше того, як в регіональних, так і в багатьох загальноросійських мас-медіа постійно ведеться активна антиукраїнська пропагандистська кампанія, наполегливо створюється образ "економічно ні на що не спроможної незалежної України з нещасним голодним народом". Особливо у періоди виборчих кампаній. В місцях компактного проживання українців, з причин впливу на російське суспільство подій у Чечні під виглядом боротьби з сепаратистськими настроями, подібна пропаганда носить агресивно-невігласький характер.

Тому як періодичні друковані, так і україномовні електронні ЗМІ в регіонах РФ то виникають, то зникають через відсутність відповідної фінансової допомоги як з боку федерального бюджету, так і України.

Зауважимо, що за 12 років ще ні разу офіційний Кремль не засудив ці деструктивні дії, що безумовно завдають шкоди цивілізованому розвитку українсько-російського співробітництва.

Далі декларацій про важливість співпраці стратегічних партнерів - Києва та Москви, не йдеться.

Малоефективними заходами стали й розрекламовані офіційною пропагандою Роки Росії в Україні та України в Росії.

Як вже зауважувалось, вихідці з України традиційно посідали й посідають високе становище в російській суспільній ієрархії (кілька прикладів).

Київський князь Ю.Довгорукий 1147 року заснував Москву.

Князь Боброк-Волинський став героєм Куликовської битви 1380 року, яка поклала початок звільненню Московії від монголо-татарської залежності.

І.Гізель став автором "Синопсиса" - першого підручника з історії, яким московити, а потім росіяни користувалися кілька століть. В цілому освітньо-культурні реформи постфеодальної Росії тісно пов'язані з діяльністю професорів Києво-Могилянської академії на чолі з Феофаном Прокоповичем.

О.Розумовський був обвінчаний з російською царицею Єлизаветою Петрівною, мав визначальний вплив на російську політику ХVIII століття.

К.Розумовський близько двох десятиліть очолював Російську академію наук.

Олександр Безбородько - канцлер Російської імперії.

Першим ректором Петербурзького університету був закарпатець М.Балудянський.

М.Терещенко - міністр Російського тимчасового уряду.

М.Родзянко - голова ІІІ та IV Державних дум Росії. Саме він умовив Миколу II-го зректися царського престолу.

Українського походження видатні російські письменники: В.Капніст, М.Гоголь, М.Гнєдич, В.Кукольник, Г.Данилевський, Ф.Достоєвський, В.Короленко, А.Ахматова, М.Волошин-Кірієнко та багато інших.

Укладач "Толкового словаря живого великорусского языка" - луганчанин В.Даль.

Визначні російські науковці - етнічні українці: В.Вернадський, М.Зелінський, М.Остроградський, М.Туган-Барановський.

Фундатори ракетно-космічної галузі: К.Ціолковський (нащадок гетьмана С.Наливайка), М.Кибальчич, О.Засядько, С.Корольов, В.Глушко, В.Чоломей.

Перелік українських космонавтів у РФ - занадто довгий список, як і перелік російських воєнначальників - вихідців з України.

Російську авіацію створювали конструктори А.Люлька, О.Івченко, Г.Лозино-Лозинський.

Російську танкобудівну промисловість створювали конструктори М.Духов та О.Морозов.

Силу російського флоту зміцнювали Ю.Лисянський та А.Макаров.

Славу російському мистецтву принесли художники В.Боровиковський, Д.Левицький, А.Лосенко, К.Трутовський, І.Рєпін, скульптор І.Мартос, співаки І.Алчевський, І.Козловський.

Особлива тема: ставлення офіційного Києва до проблем східної української діаспори.

Євразійський простір - це один з важливих напрямків української економічної експансії, потенційний ринок збуту українських товарів, це можливість брати участь у міжнародних космічних та авіаційних програмах, економічно вигідних проектах освоєння багатих родовищ корисних копалин Сибіру і Далекого Сходу (нафта, газ, вугілля, метали...) та будівництва трансконтинентальних євразійських транспортних коридорів тощо.

Вже тому важко переоцінити ту позитивну роль, яку повинна зіграти східна українська діаспора у відстоюванні національних інтересів України в РФ.

Але сьогоднішня українська влада не використовує наявні колосальні можливості: досі не реалізовані масштабні проекти організації трансляції українських телерадіопрограм на євразійський континент (а це не лише Росія, але й Казахстан та країни Середньої Азії), ігноруються необмежені можливості Інтернету для інформаційної експансії у Євразію, програма "Закордонне українство до 2005 року" без фінансування залишається суто декларативною.

Ті радіопередачі, які веде НРКУ на євразійський простір - лише перші кроки до реалізації спільних українсько-російських медіапроектів, що покликані забезпечити інформаційні потреби і наших співвітчизників, і жителів Сибіру та Далекого Сходу.

"УФ"

Газета в газеті, №1
№ 25-26 (197-198) від 31.10.03

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка