За даними перепису 1989 р., в Російській Федерації, в основному в містах, проживало 4 мли. 362,9 тис. українців, що становило 3,0% всього населення країни.

На думку ряду фахівців, реальна чисельність осіб українського походження в Росії значно більша й оцінюється цифрою від 10 до 20 млн. Частина українського населення Російської Федерації проживає на землях, які українці освоювали самі або спільно з росіянами (Курська та Воронізька області, Кубань, Ставропольський край, Поволжя, Сибір, Далекий Схід). Місцями компактного проживання українців в останні десятиріччя стали також адміністративні й культурні центри, промислові райони видобування нафти, газу, золота, срібла, алмазів, вугілля. 

Приблизно дві третини українців у кінці 1980-х рр. проживали в європейській частині Росії та трохи більше однієї третини - в азійській (у Сибіру й на Далекому Сході). В європейській частині найбільше українського населення було в Центральному економічному районі - 674,8 тис. осіб (2,2% всього населення), зокрема в Москві - 252,7 тис. (2,8% жителів столиці). Іншим районом найвищої концентрації українського населення був Північний Кавказ - 479,4 тис. осіб (3,2% населення). Значна кількість українців проживала в Уральському економічному районі - 442,7 тис. (2,1%), в Поволжі - 350,7 тис. (2,1%), в Північному економічному районі - 310,0 тис. (5,1% населення) та в Північно-Західному економічному районі - 292,7 тис.

(3,2%), зокрема в Санкт-Петербурзі (тоді ще Ленінграді) - 151,0 тис. (3,0% жителів міста). Відносно мало українців було у Волго-Вятському економічному районі - 71,3 тис. (близько 0,7% населення).

Із приблизно 1,5 млн. українців азійської частини Росії 620,6 тис. осіб проживали на Далекому Сході, де становили 8,0% усього населення, 583,8 тис. - у Західному Сибіру (3,9% жителів) й 279,5 тис. - у Східному Сибіру (3,7% населення).

Українці повністю інтегровані в суспільне життя Росії. Вони широко представлені в усіх сферах соціальної діяльності - на виробництві, у сфері обслуговування, в науці, освіті, управлінні тощо. Вищий за середній по країні рівень освітньої та професійної підготовки забезпечує їм досить високі соціальну мобільність і соціальний статус у суспільстві. Особи українського походження становлять помітний відсоток серед культурно-мистецької, політичної та управлінської еліти Росії, обіймають відповідальні посади в уряді, представлені в парламентському корпусі.

1 млн. 868,9 тис. осіб або 42,8% всіх українців Росії вважали на час перепису 1989 р. своєю рідною мовою українську.

Різні причини політичного та соціально-економічного характеру зумовили міграцію мільйонів українців на територію сучасної Росії. Найбільш масові міграційні хвилі наприкінці ХІХ-на початку XX ст. були пов'язані з аграрними переселеннями з українських губерній до районів Південного Сибіру та Далекого Сходу. Пізніше причиною переселень стали насильницька колективізація, втеча від голодомору, політичні репресії 1930-х рр. і післявоєнного часу, депортації, евакуація підприємств і людей у воєнні роки, переселення за оргнабором тощо. Українці відіграли помітну роль у господарському освоєнні величезних і малозаселених просторів Росії. Значна кількість українців опинилася в Росії через адміністративне перепідпорядкування територій, які раніше становили продовження основного етнічного масиву їхнього розселення.

Невеликі групи київського люду переселялися на землі Великого князівства Московського ще з кінця XIII ст. через татарські утиски. У XV ст. після невдалих спроб унезалежнитися від Литви тут знаходять притулок українські князі й бояри зі своїм оточенням. Так, 1408 р. в Москву прибули українські бояри з єпископом чернігівським і військовими дружинниками на чолі з князем Свидригайлом. Після поразки повстання під проводом князя М.Глинського та його братів на початку XVI ст., метою якого було відновлення Руської держави, частина повстанців емігрувала на територію Московського князівства. Литовсько-московські війни за політичну спадщину Київської Русі та за білоруські й українські землі завершилися переходом у 1508 р. до Москви всіх чернігово-сіверських земель. У 1557 р. до Москви прибув зі своїм загоном і став на службу до Івана Грозного Д.Вишневецький.

У ХІУ-ХУІ ст. значна кількість "черкас", як називали тоді у Великому князівстві Московському українців, поселяється на Курщині й Вороніжчині. Тут українці працювали на відбудові знищених татарами й будівництві нових міст та оборонних укріплень або ставали на службу в московські залоги. За повідомленням англійського купця Д.Флетчера, у 1588 р. на південних московських кордонах серед 4,3 тис. чоловік найманої піхоти було близько 4 тис. українців.

У 1618 р. після участі в поході Речі Посполитої на Москву 20-тисячного війська Сагайдачного близько 600 козаків залишилося на території Московії. Наступного року на службу до царя перейшли 700 українців-козаків на чолі з полковником Коншею. Зацікавлений у залученні додаткової військової сили для захисту своїх південних кордонів, московський уряд залишав за козаками право зберігати свої порядки, військові звичаї, зокрема вибори своєї старшини.

Етнічна спорідненість і конфесійна єдність із росіянами, що виступала в ті часи чи не найголовнішим елементом етнічної ідентифікації, обумовлювали, особливо на фоні наростання українсько-польського протистояння, зростання симпатій широких мас до "єдиновірної" Москви. На територію Московської держави, здебільшого на землі пізнішої Слобожанщини й Донщини, емігрували учасники численних козацьких повстань проти польського панування. Внаслідок цього майже половину населення на Дону в 1638 р. становили українці. В цілому ж на території Московської держави, переважно в північній Слобожанщині, у 1640 р. нараховувалося близько 20 тис. українських переселенців.

Після підписання Березневих статей 1654 р. потік українських переселенців на територію Московської держави посилюється. Поряд із селянсько-козацькою міграцією на Слобожанщину, Донщину й Поволжя наростає переселення ремісників, купців, духовних осіб та світських освічених людей - учених, вчителів, митців, перекладачів, філософів, знавців риторики, музикантів, співаків тощо - до Москви та інших російських міст. У другій половині XVII ст. в Москві виникає постійна українська колонія - Малоросійський двір (пізніше - вулиця з прилеглим районом Москви, так звана Маросєйка).

З другої половини XVII ст. в Росії зростає число українців, депортованих з України російським урядом - ув'язнених, інтернованих або засланих, переважно представників козацької старшини, яка виступала проти союзу з Москвою або підозрювалася в антиросійських орієнтаціях. Політичними в'язнями Москви стали родичі колишнього гетьмана Виговського, зять Богдана Хмельницького полковник Іван Нечай, гетьман Правобережної України Петро Дорошенко, гетьман Лівобережної України Дем'ян Многогрішний та його наступник Іван Самойлович із сином Яковом тощо. Депортованих засилали здебільшого до Сибіру, Архангельська, ув'язнювали в Соловецькому монастирі, рідше залишали в Москві або в центральних районах європейської частини Росії.

Кількість примусово переселених українців зросла за часів Петра 1, особливо після поразки антиросійського повстання гетьмана І.Мазепи 1708-1709 рр., коли на північ Росії та в Сибір було заслано багато представників козацької старшини, здебільшого з родичами. Впродовж XVIII ст. така доля спіткала значну частину політичної та військової еліти України. Зокрема, в Петербурзі було ув'язнено наказного гетьмана П.Полуботка, на північ відправлено генерального осавула А.Войнаровського, у Соловецькому монастирі ув'язнено останнього кошового отамана Запорозької Січі П.Калнишевського, заслано до Сибіру суддю І.Головатого й писаря П.Глобу. Масового характеру набули примусові переселення десятків тисяч українських козаків і селян до Росії у зв'язку з будівництвом численних фортець, укріплень, каналів, а також нового імперського центру на півночі - Петербурга. Тільки з Київської губернії протягом 1710-1715 рр. на будівництво цього міста було забрано понад 8 тис. чоловік.

Погіршення умов культурного життя в Україні змушує кращі її просвітницькі сили шукати сферу застосування своїх знань на терені Російської держави. Українські вчені й педагоги, передусім вихованці Киево-Могилянськоі академії, за царювання Петра 1 масово переселяються в російські міста й починають відігравати дедалі більшу роль у культурному, церковному та господарському житті Росії. Зокрема, український церковно-політичний діяч, філософ і письменник Стефан Яворський став митрополитом Рязанським і Муромським, а згодом екзархом і "блюстителем" патріаршого престолу, президентом Святійшого Синоду та проректором Слов'яно-греко-латинської академії, навчальний процес якої він реформував на зразок західноєвропейських університетів ректор Київської академії Феофан Прокопович обійняв посаду заступника президента Святійшого Синоду, був автором трактату "Правда воли монаршей", що став підвалиною російського самодержавства. До українців поступово переходить більшість вищих посад церковної ієрархії Росії. У 1721 р. українцями були 6 з 11 членів Синоду, у 1746 - 6 із 8, у 1751 - 9 з 10. За підрахунками дослідників, серед 127 архієреїв, які в 1700-1762рр. очолювали російські кафедри, було 70 українців.

Протягом усього XVIII ст. в російській Церкві, науці, літературі, культурному житті домінували українці. Теодосій Янковський, брати Полетика, Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Василь Капніст і сотні інших українців фактично заклали основи нової російської культури.

У XVIII ст. відбувається інтенсивне заселення українцями Нижнього Поволжя та Центрального землеробського району Росії. В кінці століття на Нижньому Поволжі проживало вже 70,8 тис. українців, а їхня частка серед населення регіону зросла до 5,3%. Кількість українців у Центральному землеробському районі за цей час зросла в 2,7 рази й досягла майже 700 тис. чоловік, а їхня частка в населенні регіону збільшилася з 8,5 до 11,6%. Наприкінці цього ж століття окреслився ще один напрям міграції українського населення - на Північний Кавказ. 1792 р. на Кубані створюється Земля Війська Чорноморського, куди переселено для відбування військової служби на так званій Чорноморській кордонній лінії 20 тис. колишніх запорозьких козаків, а також членів їхніх родин. На середину XIX ст. чисельність українців на Північному Кавказі становила вже понад 400 тис. чоловік, а їхня частка серед населення регіону досягла 18,6%.

Переселенський рух українських селян значно зріс після скасування в Росії кріпосного права. Поряд із міграцією на Північний Кавказ починається переселення в Сибір, Казахстан, Середню Азію та на Далекий Схід. Протягом другої половини XIX ст. частка українців на Північному Кавказі майже подвоїлася, досягши третини всього населення (33,6% за переписом 1897 р.) цього регіону. До кінця XIX ст. в Сибір і на Далекий Схід переселилося понад 220 тис. українських селян.

На початку XX ст. український колонізаційний рух на схід посилюється під час і після закінчення будівництва Сибірської залізниці. У 1906-1910 рр. еміграція з дев'яти українських губерній становила щороку 202 тис. осіб. Основна маса переселенців прямувала в азійську частину імперії. Упродовж 20 років перед Першою світовою війною сюди емігрувало 2 млн. українців. Внаслідок цього перед революцією 1917 р. в Сибіру та на Далекому Сході частка українців сягнула 8,4%. Майже половина з них осіла на Далекому Сході, де їхня частка зросла до 21,7%, а в Приморському краї та в Амурській області - відповідно 48,2 і 43,2%.

Етнографічні дослідження в районах поселення українців - "аграрних" мігрантів - зафіксували високий рівень пристосування їх до природного, господарського та культурного середовища. Активна взаємодія з іншоетнічним оточенням у ряді випадків формувала як спільні з іншими народами, так і своєрідні, характерні лише для українців, риси культури та побуту. Зокрема, в Тобольсько-іртиському межиріччі, де налічується понад 100 тис. українців, утворився, на думку фахівців, специфічний господарсько-культурний комплекс "сибірських українців', в якому поряд з успадкованими традиціями значну роль відіграли зв'язки з іншими етнічними групами цього регіону.

Еміграція українського населення до революції 1917 р. становила переважно стихійний рух, викликаний аграрним переселенням, та була лише частково організована й планована державою. Переселенський рух українців на Схід майже припинився в роки Першої світової війни, революції й тривалої громадянської війни.

Значними центрами концентрації української діаспори, а також осередками українського політичного й культурного життя були в дореволюційний період столиця Російської імперії - Санкт-Петербург - і Москва. Із Санкт-Петербургом (у 1914 р. перейменований у Петроград, у січні 1924 - в Ленінград, у 1991 р. місту було повернуто первісну назву) пов'язані життя та діяльність останнього гетьмана України Кирила Розумовського, членів його канцелярії та багатьох інших українців, які посідали найвищі щаблі в службовій ієрархії Російської імперії: О.Безбородька, секретаря Катерини II, пізніше князя й канцлера Росії П.Завадовського, секретаря Катерини II, згодом сенатора й міністра освіти Д.Трощинського, статс-секретаря Катерини II і Павла І, згодом міністра уділів і міністра юстиції графа О.Розумовського, сенатора, міністра народної освіти.

Українці були серед засновників Петербурзької академії наук (її президентом був К.Розумовський), Невської семінарії. Українські вчені належали до основоположників й організаторів медичної освіти та науки в Росії, викладачів Петербурзької медичної хірургічної академії та інших навчальних закладів Петербурга. Чимало українців було серед редакторів і видавців петербурзьких газет і журналів, в яких значна увага приділялася питанням історії України. У Петербурзі 1777 р. вийшла перша праця з української етнографії - "Описание украинских свадебных простонародных обрядов..." Г.Калиновського.

У місті на Неві побачили світ перша книжка сучасною українською мовою - "Енеїда" І. Котляревського (1798 р.) - і "Кобзар Т.Шевченка (1840). Тут же П.Куліш заснував першу українську друкарню. З Петербургом пов'язані життя й діяльність Т.Шевченка, М.Гоголя, І.Мартоса, І.Сошенка, С.Гулака-Артемовського та сотень інших українців, які відіграли визначну роль у становленні й розвитку як української, так і російської освіти, науки, літератури, мистецтва.

Напередодні революції 1917 р. в Петербурзі, за деякими оцінками, проживало близько 100 тис. українців. У той час тут діяло значне число українських громадських організацій, українські земляцтва, організації українських партій.

За ініціативою Тимчасового українського революційного комітету Петрограда й Петроградського відділення Товариства українських поступовців 12 березня 1917 р. в місті відбулася українська маніфестація, в якій узяло участь понад 30 тис. українців, переважно військових. 19 березня того ж року представники українських організацій міста утворили Українську національну раду, що діяла до травня 1917 р., згодом її функції перейшли до П.Стебницького - українського комісара при Тимчасовому уряді.

Особливого значення, з огляду на проходження військової служби в Петрограді великим числом українців, набуло створення в місті Української військової ради, яка згодом трансформувалася в Український військовий революційний штаб. Невдоволені тим, що Тимчасовий уряд зволікає з визнанням Центральної Ради й автономії України, солдати-українці провели навесні 1917 р. багатотисячну мирну демонстрацію. На їхню вимогу Тимчасовий уряд того ж дня відрядив до Києва делегацію для переговорів із Центральною Радою й погодився на формування українських національних частин. Незабаром було створено чотири полки по 4 тис. чоловік, які вирушили до Києва на захист Центральної Ради.

Однак через зміну політичної ситуації транспорт з українськими частинами був зупинений.

У Петрограді більшовики розгромили Український військовий революційний штаб, багатьох українських старшин було заарештовано й ув'язнено в Петропавловській фортеці. В умовах радянської влади всі українські організації були заборонені або самоліквідувалися.

Особливістю нового етапу переселень, які поновлюються в середині 1920-х рр. було, по-перше, те, що вони відбувалися організовано, планово, і, по-друге, що значна частина їх мала примусовий характер. Добровільне переселення було пов'язано з освоєнням земель так званого колонізаційного фонду. Створений у квітні 1925 р. Всесоюзний переселенський комітет при ЦВК СРСР покликаний був організувати заселення Далекого Сходу, Сахаліну, Сибіру, Карело-Мурманського краю, а також вільних земель на Північному Кавказі, в Поволжі та на південному Уралі. Одна з головних ролей в освоєнні цих земель відводилась Україні.

Відповідно до поставлених завдань, тільки за дев'ять місяців 1928-1929 рр. було організовано переселення з України до Сибіру 38,1 тис. чоловік, на Далекий Схід протягом 1925-1929 рр. - 50 тис. чоловік. У 1930-х рр. наслідком політики колективізації, а згодом голоду стало масове переселення українців у промислові райони Росії. Так, лише в міста Уралу впродовж 1935-1936 рр. переселилося майже 27 тис. українців. Всього за період з 1926 до 1939 р. з України вибуло понад 2,8 млн. чоловік. У 1939-1940 рр. у східні райони Російської Федерації було організовано переселення ще майже 200 тис. українців.

У 1920-х рр. покладено початок тривалій практиці примусових переселень, зокрема, до концтаборів на Соловецьких островах, Печорі та в Сибіру. На перших порах до цих таборів засилали в основному повстанців проти радянської влади. Згодом табори поповнюються десятками тисяч "непманів", священиків найчисельнішої на той час в Україні УАПЦ, "куркулів" - заможних селян, а також масою середняків, які чинили опір колективізації. Протягом 1930-1931 рр. у північні та східні райони СРСР було вислано 63,7 тис. українських родин. При цьому, реалізуючи завдання "ліквідувати куркулів як клас", влада не зважала на умови життя в місцях, відведених для утримання "спецпоселенців". За короткий час від холоду й голоду вмирали діти, хворі та люди похилого віку. В цілому, за приблизними підрахунками, загинула майже третина депортованих.

На початку 1930-х рр. та пізніше в Україні було заарештовано й вислано до концтаборів тисячі осіб із числа інтелігенції, передовсім діячів культури, діяльність яких була пов'язана з добою УНР або взагалі з українським національним рухом. Особливо багато людей постраждало в 1937-1938 рр. Тільки в Києві та області в цей період протягом лише одного місяця було заарештовано 67,2 тис. чоловік. У 1939-1941 рр. з території Західної України було депортовано близько 550 тис. осіб, в основному в східні райони Росії.

Слід зазначити, що саме в міжвоєнний період сталися найбільш значні в XX ст. зміни в чисельності та географії розселення української діаспори в Росії. У період між переписами населення 1926 і 1939 рр., тобто, всього за 13 років, чисельність українців у Російській Федерації зменшилася з 7,9 до 3,2 млн., або на 4,7 млн. чоловік.

Найбільше зменшення чисельності українців та їхньої частки в населенні відбулось у смузі українсько-російського етнічного кордону на землях, що були фактично продовженням української етнічної території (Центрально-Чорно-земні області й Північний Кавказ). Так, у Центральне-Чорноземному районі (Білгородська, Воронізька, Курська, Липецька й Тамбовська області) кількість українського населення зменшилася протягом цих років з 1,6 млн. до 565 тис. осіб або втричі, на Північному Кавказі (Краснодарський і Ставропольський краї) - з 3,2 до 0,3 млн. осіб або більш як у 10 разів.

Різке зменшення чисельності українського населення Росії в зазначений період відбулося внаслідок впливу ряду чинників. Через постійну й тривалу взаємодію з російським етносом та обмеження контактів з Україною процеси етнічної консолідації в середовищі українців тут так і не встигли завершитися. Наприклад, поряд із самоназвою "українці" дослідники початку XX ст. відзначали побутування в українців Росії назв "хохли", "малороси', "черкаси" або означення за губернією, звідки вони приїхали: "полтавські", київські", "чернігівські". Ситуація мало змінилася й після революції 1917 р. Певну роль відігравав також фактор адміністративного підпорядкування території ("ми не українці українці живуть в Україні"). Така нечіткість етнічної самоідентифікації суттєво полегшувала асиміляцію українців.

До всього, тривалий час міграція українців у Росію мала в основному аграрний характер. Значною мірою саме завдяки зусиллям і трудовим навичкам традиційних хліборобів-українців величезні площі пустих земель на Північному Кавказі, Нижньому Поволжі, Південному Уралі, на півдні Західного Сибіру та на Далекому Сході вже в XIX ст. стали районами товарного виробництва зерна і розвиненого тваринництва. Проживання часто в цілковито українських за складом населення селах і в районах, де українці становили значний відсоток або й більшість населення, уповільнювало природний для діаспори процес асиміляції.

Значні зміни в цьому плані відбулися в період між переписами населення 1926 і 1959 рр. Інтенсивна індустріалізація країни, що розпочалася в 1930-х рр., зумовила велику потребу в робочій силі у містах. З другого боку, на селі посилювалися репресії, пов'язані з насильницькою колективізацією селянських господарств. Водночас повна ліквідація на початку 1930-х рр. у місцях компактного проживання українців їхніх культурно-освітніх закладів та іншої інфраструктури, яка уможливлювала національно-культурний розвиток українського населення, а також переслідування національне свідомих українців переконували українську діаспору в безперспективності її надій на збереження своєї етнокультурної самобутності в Росії.

Сукупність цих обставин спричинила певний злам у свідомості, зокрема в етнонаціональних настановленнях, значної частини української спільноти. Це виявилось у масовому виході українців із села, де їм довго вдавалося зберігати свою етнокультурну ідентичність, і міграції в міста. В процесі адаптації до нового способу життя українці разом із міськими стандартами поведінки переймали й етнокультурні стереотипи місцевого російського середовища. Асиміляцію прискорювали природні в цих умовах міжетнічні шлюби, а також брак будь-яких форм організованого українського життя.

Якщо в 1926 р. частка міських жителів серед українців, які проживали за межами України (9,4%), була меншою, ніж в УРСР (10,9%), то в 1959 р. рівень урбанізації українців за межами своєї республіки (55,2%) вже значно перевищував відповідний показник по УРСР (36,7%). За питомою вагою міських жителів українці Росії в 1959 р. навіть трохи випередили росіян РРФСР, 54,9% яких тоді проживали в містах. У подальшому українська діаспора в Росії існувала вже як переважно урбанізована спільнота.

Втім, посилання лише на "посилення асиміляційних процесів", "результат поглиблення російсько-українських зв'язків", "завищення даних перепису населення 1926 р." не здатні, на думку відомого демографа Ф.Заставного, пояснити той факт, що величезне й раптове скорочення чисельності українського населення відбулося в основному за рахунок українців, які здавна проживали в прилеглій до України частині Росії. Головною причиною цього була політика денаціоналізації щодо українського населення, яка провадилась із застосуванням жорстких тоталітарних методів і створенням умов, коли називати себе і своїх дітей українцями ставало не тільки непрестижним, а й небезпечним. Лише цим можна пояснити таке стрімке "зникнення" більш ніж половини українців, які поживали в смузі українсько-російського етнічного кордону, тоді як деякі більш територіальне віддалені групи українців до нашого часу досить стійко зберігають етнічну самосвідомість.

Варто зазначити, що й цифра в 7,9 мли. українців, зафіксована переписом 1926 р., навряд чи відбиває справжню чисельність українського населення тогочасної Росії. Дослідники, зокрема, звертають увагу на методику отримання даних про чисельність і питому вагу українців на Далекому Сході. Заросла безкрайніми хвойно-широколистяними лісами й освоєна переважно українцями південна частина російського Далекого Сходу в басейні ріки Амур та на узбережжі Тихого океану площею близько 1 млн. квадратних кілометрів (нинішні Приморський край, Амурська область та більша частина Хабаровського краю) отримала назву "Зелений клин" ("Зелена Україна"). Якщо напередодні Першої світової війни українці становили 48,2% населення Приморського краю і чисельно переважали в ньому росіян, то за даними перепису 1926 р. вони становили вже тільки 24,5% населення. Таке швидке зменшення чисельності українців досягалося завдяки "особливостям" методики перепису, коли національність визначалася "за місцем виходу". Тобто, українцями вважали лише переселенців із України, а всіх їхніх нащадків, народжених в Примор'ї, - росіянами.

Значне число українців прибуло в Російську Федерацію під час евакуації з України підприємств та їхніх працівників напередодні і в роки Другої світової війни. Вже 1941 р. в східні райони, переважно за Урал, було евакуйовано десятки заводів і десятки тисяч фахівців. Частина з них залишилася тут на постійне проживання.

На перші післявоєнні роки припадає початок нового етапу депортації українського населення. Відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 10 вересня 1947 р. № 3214 виселенню на спецпоселення підлягали "родини учасників банд ОУН, пособники учасникам ОУН та члени їхніх родин, куркулі-націоналісти та їхні родини". Затвердженим у жовтні того року "Планом заходів Міністерства внутрішніх справ СРСР по перевезенню спецпоселенців із західних областей УРСР" передбачалося виселити 75 тис. осіб. Проте невдовзі Міністерство державної безпеки СРСР збільшило цю цифру до 100 тис. осіб. На початку 1950-х рр. чисельність "оунівців", виселених на спецпоселення, досягла 171,5 тис. осіб. Щодо родин "оунівців", яким спочатку були визначені строки заслання, то прийнята в квітні 1950 р. спеціальна постанова Ради Міністрів СРСР зазначала, що вони "переселені у віддалені райони країни навічно".

Із закінченням війни в Україну до 1947 р. повернулося понад 1 млн. осіб із числа українців, силоміць вивезених у роки окупації на примусові роботи до Німеччини. Майже 300 тис, із них одразу ж були відправлені нібито за державну зраду в східні райони СРСР.

У післявоєнні роки уряд СРСР продовжував переселенську політику, спрямовану на освоєння східних і північних районів Російської Федерації. Для координації та сприяння цьому процесові в липні 1949 р. було організовано Головне переселенське управління при Раді Міністрів СРСР, замість якого в 1954 р. були утворені переселенські управління в окремих союзних республіках, зокрема в УРСР. Планові показники сільськогосподарського переселення неухильно виконувалися. Так, відповідно до плану, з 1949 до 1953 р. з України в інші регіони було відправлено 420,7 тис. чоловік.

Суттєву роль у стимулюванні міграції з України в Сибір та на Далекий Схід у 1970-х-1980-х рр., зокрема для освоєння Західно-Сибірського нафтогазового комплексу, будівництва Байкало-Амурської магістралі та інших господарських об'єктів на сході й півночі Російської Федерації, відіграли надбавки та районні коефіцієнти до зарплати за роботу в цих районах.

Загальна чисельність українців у РРФСР за період між переписами населення 1970 і 1989 рр., незважаючи на процеси асиміляції та часткову рееміграцію, зросла більш ніж на 1 млн. чоловік і досягла 4 млн. 362,9 тис. чоловік. Для прикладу, кількість українців у Тюменській області збільшилася на 234 тис. осіб, Магаданській - на 47 тис., у Красноярському краї - на 41 тис., Хабаровському краї - на 36 тис., Амурській області - на ЗО тис., Приморському краї - на 22 тис., Сахаліні - майже на 8 тис. Збільшилася кількість українців і в основних культурних та адміністративних центрах Росії та СРСР, зокрема в Москві - мало не на 68 тис., у Ленінграді - майже на 54 тис.

За динамікою чисельності українців досить чітко простежується політика, яка здійснювалася щодо них в той чи інший історичний період. Розглянемо це на прикладі відомостей про чисельність українців Воронізької губернії (згодом області) протягом останніх 200 років. За даними ревізій і пізніших переписів населення чисельність, абсолютна та відносна (в дужках), українського населення Вороніжчини становила: в 1795 р. - 353, 6 тис. осіб (37,7% всього населення), у 1858 - 732,7 тис. (38,0%), у 1897 (за ознакою "рідна мова") - 915,8 тис. (36,2%), у 1920 - 1 млн. 76,0 тис. (35,0%), у 1926 -1 млн. 9,2 тис. (33,2%), у 1959 - 176,8 тис. (7,5%), у 1970 - 145,8 тис. (5,8%), у 1979 - 135,2 тис. (5,4%), у 1989 - 122,6 тис. (5,0%). Як бачимо, впродовж першого відносно сприятливого періоду, що тривав приблизно 130 років (з 1795 по 1926 р.), відбувалося постійне зростання чисельності українців (за винятком періоду між 1920 і 1926 рр., що, очевидно, є наслідком втрат у часи громадянської війни) при незначному зменшенні їхньої частки у всьому населенні. Протягом наступних 33 років (з 1926 по 1959) сталося різке зменшення чисельності українців (на 832,4 тис. осіб або в 5,7 раза). Фактично це зменшення відбулося, як зазначалося вище, всього за 13 років - між переписами населення 1926 і 1939 рр. (даних щодо українського населення Воронізької області станом на 1939 р. немає). Водночас із чисельністю різко зменшується питома вага українців у всьому населенні області: якщо в 1926 р. українцем тут був кожен третій, то в 1959 - лише кожен тринадцятий. Таке зменшення частки українців свідчить про вплив чинника, який діяв винятково або переважно проти українців, а саме: відповідної політики, що мала, зокрема в 1930-х рр., усі ознаки етноциду. 1, нарешті, останні ЗО років (з 1959 по 1989) можна визначити як час відносно несприятливої для українців політики, яка спричинилася до поступового зменшення їхньої чисельності (на 54,2 тис.) та питомої ваги (на 2,5%) в населенні області.

Розгляд шляхів формування української діаспори в Росії вимагає бодай стислого аналізу міграційного обміну населенням між цією державою та Україною. У радянську добу, за винятком років війни, в'їзд в Україну завжди переважав виїзд із неї. Зокрема, в довоєнний період, незважаючи на значне, переважно насильницьке, переміщення людей, яке оцінюється фахівцями не менш як в 3 млн. осіб, міграційний приріст для України за рахунок зустрічних організованих переселень, головно з Росії, був позитивним і склав 600 тис. осіб.

Ця тенденція зберігалась і в повоєнні роки. У період між переписами 1959 і 1989рр. загальний позитивний для України баланс міграції з республіками СРСР, передусім із Росією, становив приблизно 1,5 млн. осіб.

При цьому українці становили близько половини тих, які вибували з України, і лише третину іммігрантів. Тобто, виїзд українців супроводжувався заміщенням їх іншонаціональним населенням, головно, росіянами, частка яких у населенні України внаслідок цього постійно зростала: у 1959 р. - 16,9%, у 1970 - 19,4%, у 1989 - вже 22,1%. Майже половина росіян України (43,3%) вказали під час перепису 1989 р., що народилися за її межами.

Водночас дедалі більше українців виїжджало за межі республіки: якщо в 1979 р. поза Україною проживало 13,8% українців СРСР, то в 1989 - вже 15,4%.

Інтенсивний, хоча дещо менший за обсягом, міграційний обмін населенням між Україною і Росією триває й після розпаду СРСР. Прикметною рисою зовнішньоміграційних процесів початку 1990-х рр. стало масове повернення в Україну етнічних українців та вихідців з України інших національностей, зокрема депортованих за етнічною ознакою. По етнічній групі українців позитивне сальдо міграції між Україною та іншими колишніми республіками СРСР, передусім Росією, досягло в 1992 р. 168,3 тис. осіб. У 1993 р. приплив українців уповільнився й позитивне сальдо по цій групі становило 68,6 тис. осіб.

Погіршення економічної ситуації в Україні (з 1994 р.) зумовило зменшення числа українців, що поверталися на свою історичну батьківщину, а також активізувало відплив українців та громадян України інших національностей у Росію, де економічна ситуація в той час була відносно кращою.

У 1994 р. вперше за повоєнний період результат міграції між Україною і Росією був негативним і становив 124,4 тис. осіб. У наступні роки негативне сальдо в міграційному обміні населенням із Росією зберігається, хоча абсолютне його значення виявляє тенденцію до зменшення: у 1995 р. - 72,9 тис., у 1996 - 86,5 тис., у 1997 - 47,8 тис. осіб.

Загалом протягом 1992-1997 рр. Україна втратила внаслідок міграційного обміну з Росією 163,5 тис. осіб. Більшість міграційних втрат припадає на етнічних росіян, чисельність яких в Україні протягом зазначеного періоду зменшилася за рахунок міграції на 162,2 тис. осіб. Чисельність українців, навпаки, збільшилася за цей же період на 195,5 тис. осіб, хоча, починаючи з 1994 р., і по цій етнічній групі спостерігається негативний баланс у міграції між Україною та іншими пострадянськими державами, переважно внаслідок виїзду в Росію: у 1994 р. -11,3 тис., у 1995 - 5,1 тис„у 1996 -17,0 тис., у 1997 - 7,9 тис.

Упродовж короткого часу в кінці 1920-х-на початку 1930-х рр. у Росії існувала досить розвинута культурно-освітня інфраструктура для забезпечення потреб українців: тільки на Північному Кавказі працювало понад 1 тис. державних українських шкіл, 12 педагогічних технікумів, педінститутів, кафедра української літератури при Краснодарському педінституті у Нижньо-Волзькому краї рідною мовою навчалося 46 тис. українських дітей, було три українські педтехнікуми, радпартшкола, сільськогосподарський технікум українські газети виходили у Воронежі, Катеринодарі, Ростові, Новоросійську, Саратові, Самарі, Омську, Хабаровську, Владивостоку, Спаську, у Москві працювало українське видавництво, в Ленінграді - Український драматичний театр "Жовтень" (1930-1932 рр.). У 1931 р. тільки у видавництвах Північного Кавказу було видано 149 книжок українською мовою загальним накладом 968 тис. примірників. За планом 1932 р. тут передбачалося видати вже близько 600 назв сукупним тиражем 4 млн. 800 тис. примірників.

На Далекому Сході ще в 1917-1922 рр. українці створили свої організації, кооперативи, мережу шкіл, друковані видання, заклади культури, власні представницькі органи, сформували 24 національні українські райони. Ці райони були об'єднані в рамках Далеко-Східної Республіки, яка Гарантувала українцям широку національну автономію, своєрідне державне утворення - Зелену Україну (Нову Україну). Було створено відповідну управлінську структуру - Секретаріат Ради Зеленої України, до якої входили представники 10 окружних рад, сформовано українські військові частини. Діяло понад 700 українських шкіл, педтехнікуми, український відділ педінституту, Український пересувний драматичний театр, масовими тиражами виходили українські книжки, газети, журнали.

Після встановлення тут у 1922 р. радянської влади українське національне життя було зведено до мінімуму. У 1923 р. Зелена Україна припинила своє існування, багатьох українців було засуджено "за спробу відірвати Далекий Схід від Росії". Певний час у Хабаровську ще виходила українська газета "Соціалістична перебудова", працював український педагогічний інститут (1926-1932 рр.).

Попри певну заангажованість, зумовлену тодішніми соціально-політичними обставинами, українська преса, книгодрукування, національна школа та заклади культури відігравали неабияку роль у духовному відродженні більш як семимільйонного в той час українського населення Росії. Проте в 1930-х рр. цей процес на довгі десятиліття був насильницьки перерваний.

Нова політична ситуація, що склалася наприкінці 1980-х рр., спричинила піднесення національної самосвідомості багатьох етносів. Одними з перших визначилися українські громадсько-культурні об'єднання. На початок 1995 р. на території Росії в 40 республіках, краях і областях діяли 73 українські громадські об'єднання. 32 з них (у 26 регіонах) зареєстровані у встановленому законодавством РФ порядку. Найбільше об'єднань було створено в Москві - 6, по 2 і більше - в республіках Комі та Саха (Якутія), Краснодарському, Красноярському та Приморському краях, Магаданській, Мурманській, Новосибірській, Сахалінській і Тюменській областях, Санкт-Петербурзі. Нині в Російській Федерації їх налічується понад 90.

Законодавчою основою діяльності українських національно-культурних організацій у Росії є Конституція Російської Федерації, що містить загальновизнані міжнародно-правові стандарти в царині захисту прав національних меншин Закон РФ "Основи законодавства Російської Федерації про культуру", який декларував права народів та інших етнічних спільнот Росії на збереження й розвиток своєї національно-культурної самобутності Закон РФ "Про мови народів РРФСР", яким передбачено створення системи закладів виховання та освіти мовами народів РФ, розроблення державних програм збереження та розвитку їхніх мов, сприяння виданню літератури, використанню цих мов у засобах масової інформації та інше Закон РФ "Про освіту", в етапі 6 якого декларується, що "право громадян на отримання освіти рідною мовою забезпечується створенням необхідної кількості відповідних освітніх закладів, класів та груп, а також умов для їх функціонування" Закон РФ "Про національно-культурну автономію" (НКА), прийнятий у червні 1996 р. Останній проголосив право громадських об'єднань, сформованих за національною ознакою, створювати й підтримувати культурну інфраструктуру, що обслуговує потреби етнічної групи, і одержувати на це кошти в рамках федеральних і регіональних програм. Згідно зі статтею 1 цього закону, національно-культурна автономія - "це форма національно-культурного самовизначення, що становить громадське об'єднання громадян Російської Федерації, які зараховують себе до певних етнічних спільнот, на основі їхньої добровільної самоорганізації для самостійного вирішення питань збереження самобутності, розвитку мови, освіти, національної культури". Статтею 16 закону передбачено фінансування діяльності, пов'язаної з реалізацією прав на національно-культурну автономію, зокрема заходів у галузі культури та освіти.

У грудні 1996 р. уряд РФ прийняв постанову "Про Консультативну Раду в справах національно-культурних автономій при Уряді Російської Федерації'. Рада має стати дійовим представницьким органом національних меншин із дорадчими й експертними функціями, а також правом законодавчої ініціативи. Кожен державний акт, що стосується національних меншин, повинен проходити через Консультативну Раду та одержувати її схвалення.

Центром українського національного життя в Росії е Москва, яка завдяки зосередженню тут кращих наукових і мистецьких сил, відносно меншого на них ідеологічного тиску та, відповідно, ширшим можливостям самореалізації особистості була в радянські часи притягальним місцем для тисяч талановитих українців. Місто й нині має потужний інтелектуальний потенціал українства. Тут існує досить розвинута інфраструктура українських культурно-освітніх та національних закладів, діє 6 українських об'єднань. На базі Московського державного відкритого педагогічного університету засновано Український інститут (ректор - Я. Ваграменко). Ще в кінці 1980-х рр. у столиці Росії виникають Український молодіжний клуб та товариство української культури "Славутич" (президент - льотчик-космонавт П.Попович). За ініціативою української громади Москви в грудні 1989 р. відновила свою роботу Державна бібліотека української літератури - наступниця Центральної української бібліотеки в Москві, заснованої в 1920-х рр. (за деякими відомостями - у 1918 р.) та закритої 1938 р. Діють також Культурний центр України в Москві (директор - П.Сергієнко), Український історичний клуб міста Москва (голова - В.Ідзьо), популярний у російській столиці Український музичний салон, що працює при Всеросійському музичному товаристві (керівник - В.Скопенко), Українська народна хорова капела.

З 1989 р. в Москві нерегулярно виходить заснована товариством "Славутич" газета "Український кур'єр" - найстарше із сучасних українських видань Росії (тираж сягав 6 тис. примірників). У жовтні 1993 р. побачила світ незалежна газета українців Росії "Український вибір" (головний редактор - О.Руденко-Десняк), яка сприяє налагодженню тісніших зв'язків, обміну досвідом між осередками національно-культурного життя, координації діяльності та консолідації українських організацій в масштабах усієї Росії.

Серед численних заходів українських об'єднань Москви слід відзначити проведення наукових конференцій з української історичної тематики, які викликають незмінний інтерес російських наукових кіл і сприяють зближенню поглядів українських та російських вчених у вивченні нашого непростого минулого. Зокрема, в серпні 1998 р. в Москві відбулася вже друга Міжнародна конференція на тему: "Запорозьке козацтво в історії, культурі та національній самосвідомості", присвячена 7-й річниці незалежності України.

У Санкт-Петербурзі не зменшує активності Українське суспільно-культурне товариство ім. Т.Шевченка (голова - В.Жигло), яке здійснює значну роботу щодо задоволення духовно-культурних потреб української громади міста: організовує концерти, урочисті зібрання, присвячені національним святам та видатним постатям України, провадить лекції, зустрічі з українськими політиками, громадськими й культурними діячами. Помітною є діяльність Фундації культури "Пам'ятник Шевченкові" (президент - С.Шурко). Як відомо, канадський скульптор українського походження Леонід Молодожанин (Лео Мол) подарував Санкт-Петербургу статую Т.Шевченка. Мерія міста виділила місце для пам'ятника, але його встановлення затримувалося через брак каменя для постамента. Зрештою 1998 р. питання було розв'язано: дарунком петербуржцям стане блок українського граніту з Токівського родовища на Дніпропетровщині.

Серед різних форм організації українцями Петербурга свого національного життя заслуговують на увагу творчі об'єднання, ініціативи окремих активістів громади, зокрема "Вечорниці у Валентина" - неформальні щонедільні зустрічі, які влаштовує член товариства ім. Т.Шевченка Валентин Іващенко.

На початку 1990-х рр. зріс інтерес до історії та культури свого народу в середовищі українського населення Уралу (сучасні Челябінська, Оренбурзька, Пермська й Свердловська області, а також республіки Башкортостан та Удмуртія), де в 1989 р. (без Республіки Башкортостан) проживало понад 360 тис. українців. У Челябінську виникло Українське товариство, завдяки зусиллям якого по місцевому кабельному телебаченню демонструються українські передачі. Проте організоване українське життя на Уралі, за винятком Республіки Башкортостан, развивається в цілому менш активно, ніж в інших районах Російської Федерації. Одна з головних причин цього полягає в тому, що українське населення тут є значною мірою асимільованим. У 1989 р, українську мову рідною назвали в Оренбурзькій області 32,9% українців, у Челябінській - 36,1, Свердловській - 41,8, Пермській - 46,6, в Башкирській АРСР - 41,1, в Удмуртській АРСР - 46,6.

Однією з найактивніших у Росії є українська громада Башкортостану - республіки в складі Російської Федерації, де за переписом 1989 р. проживало майже 75 тис. українців (1,9% населення). За радянських часів у Башкортостані внаслідок внутрішньореспубліканських міграційних процесів відбулося розпорошення українців із районів компактного їх розселення в минулому. З 529 українських сіл, що існували тут у 1926 р., нині залишилося менше 50, зокрема таких, де українці становлять більшість населення, - менше 20.

У січні 1990 р. в Уфі було утворено Товариство шанувальників української культури, пізніше реорганізоване в Республіканський національно-культурний центр українців Башкортостану "Кобзар". За його ініціативою в Башкортостані щорічно провадяться фестивалі української культури, Шевченківські свята, урочистості з нагоди Дня незалежності України. Відкрито Український народний дім "Мир", де розміщена бібліотека української книжки, влаштовуються виставки творів українського мистецтва, проходять науково-практичні конференції. В республіці діє близько 20 українських фольклорних ансамблів, зокрема хори української народної пісні (при Центрі "Кобзар"), "Червона калина" в с. Санджарівка Чишмицького району, "Барвінок" (у місті Стерлітамак), а також 4 дитячі ансамблі.

Працюють дві державні школи з українським компонентом (у селах Санд-жарівка Чишмицького та Золотоношка Стерлітамацького районів), а також українська недільна школа в Уфі. З квітня 1992 р. неперіодичне виходить українська газета "Криниця" (редактор - Л.Ільясова), яка розповсюджується в Урало-Поволзькому регіоні.

1994 р. засновано Союз українок Башкортостану (голова - О.Лисенко). У 1995 р. в Уфі відбувся другий з'їзд українців Башкортостану, в роботі якого взяло участь 180 делегатів. На з'їзді обрано раду центру "Кобзар" (співголови - В.Дорошенко і В.Бабенко), накреслено перспективні плани української громади, зокрема відкриття культурного центру України в Уфі та кафедри української мови в Уфимському державному університеті.

Набуває дедалі організованіших форм український національно-культурний рух у районах зосередження недавніх (1970-І-1980-І рр.) економічних (заробітчанських) іммігрантів (Тюменська область, північна частина Красноярського краю), від 54 до 68% яких вважають українську мову рідною. Ще в 1989 р. в Уренгої виникло Товариство української мови, завдяки якому двічі на тиждень виходять україномовні передачі по міському радіо, організовано розповсюдження української преси, відкрито українську філію бібліотеки. Інтереси української діаспори Тюменської області представляє об'єднання "Єдина Родина" (голова - П.Клименко) з філіями в Ішимі й Нижньому Уренгої, а також національно-культурними товариствами, які входять до об'єднання: "Українська родина" (Сургут), "Українське земляцтво" (Нижнєвартовськ), "Відродження" (Тюмень). Значну роботу щодо збереження й розвитку української культури, мови та освіти в Сибіру провадять об'єднання "Українська діаспора (Тобольск), "Просвіта" і "Сірий клин" (Омськ), Центр української культури "Джерело" (Томськ), "Громада" і Український культурний центр (Новосибірськ), Уральська асоціація українців (Єкатеринбург), "Мрія" (Барнаул). Необхідно зазначити, що діяльність українських громадських організацій Сибіру, як і більшості інших регіонів Росії, нерідко відбувається в умовах відвертої неуваги, а то й протидії з боку місцевих властей. Фактично допомога державних органів зводиться до фінансування кількох посад у культурних центрах Омська, Новосибірська, Томська та інших міст, виділення незначних коштів для проведення культурних заходів та оплати праці вчителів недільних шкіл.

У районах "старої" української діаспори на півдні Сибіру (Алтайський край, Новосибірська, Омська області), де кілька поколінь українців були позбавлені будь-яких можливостей для свого національно-культурного розвитку і де частка осіб, які вважають українську мову рідною, становить у різних місцевостях лише від 27,2 до 33,2%, процеси українського етнічного відродження відбуваються досить повільно.

Певних результатів у задоволенні потреб української діаспори регіону досягнуто передусім завдяки зусиллям та ентузіазмові членів українських громадських об'єднань, а також допомозі генконсульства України в Тюмені. Українські товариства Сибіру відзначають національні свята, День незалежності України, влаштовують виставки української книжки, щороку провадять фестиваль самодіяльних творчих колективів українців Західного Сибіру "Сибірські барви України". Національно-культурне об'єднання "Україна" в Красноярську щорічно організовує День української культури. При товариствах у Сургуті й Нижнєвартовську створені інформаційні центри. У Сургуті, Нижнєвартовську й Тобольську працюють українські недільні школи. У Тюмені неперіодичне виходить газета "Українці на Півночі". Українську газету випускає також сургутське товариство «Українська родина». В Омську створено український фольклорний ансамбль, діє вокально-інструментальна група "Сірий клин", у Новосибірську - ансамбль української народної пісні, в Красноярську - хор" Барвінок" та інші самодіяльні мистецькі колективи.

Хоча кожне з товариств регіону нараховує не більше 60-70 активних членів, у масових заходах беруть участь до 300-400 осіб.

У 1990-х рр. створено українські організації та осередки на Далекому Сході. У 1989 р. тут проживала 621 тис. українців, які становили 7,8% населення регіону. Своєю рідною мовою вважали українську 40,6% осіб українського походження. Нині тут разгортають культурно-просвітницьку роботу українське земляцтво "Славутич-Колима" в Магаданській області, Товариство української культури Приморського краю (Владивосток), Товариство української мови та культури (Уссурійськ), "Зелений клин -Україна" та "Зелений клин -Черемош" (Спаськ-Дальній), Українське товариство "Веселка" (Большой Камень), етнокультурне товариство "Київська Русь" в Южно-Сахалінську (при ньому діє українська недільна школа, налагоджено передачі українською мовою по місцевому радіо). У березні 1993 р. відбувся з'їзд українців Далекосхідного регіону ("Зеленого Клину"), на якому було створено крайову українську організацію. Вийшло кілька чисел газети "Українець на Зеленому Клині".

Виявляють активність українські об'єднання "Вербиченька" (Татарстан), "Лелеки" (Мурманськ) та ряд інших. Окремі українські організації (Тюменська область, Республіка Башкортостан, Республіка Саха та інші) стали ініціаторами розроблення угод про співробітництво їхніх регіонів з Україною, створення регіональних програм розвитку української культури та освіти. Важливим елементом інтеграції українських організацій у контекст соціального життя російського суспільства є те, що вони займаються не тільки проведенням таких заходів, як фестивалі та дні української культури, курси вчителів-україністів РФ тощо, а й беруть участь у громадсько-політичних акціях, наприклад, у виборах до місцевих органів влади.

Прагнення активної частини українських товариств налагодити повноцінне національне українське життя наштовхується на низку перешкод, зокрема на пасивність значною мірою зденаціоналізованих українців, стримується географічною віддаленістю від України, браком підтримки, а нерідко й протидією з боку органів влади. Простежується певна залежність напрямів діяльності українських громад від соціально-професійного складу їхніх членів. Так, у національно-культурних товариствах Москви й Санкт-Петербурга переважає інтелігенція, глибоко зацікавлена питаннями розвитку національної культури, звичаїв, традицій українського народу, тоді як українські громади Сибіру, Уралу та Далекого Сходу об'єднують у своїх лавах передусім робітників, почасти ділових людей, які надають перевагу в своїй діяльності економічним зв'язкам та всьому комплексу проблем, що з ними пов'язані. Відчутною є потреба в зміцненні своєрідного духовного зв'язку столичних громад як інтелектуальних провідників українства РФ з представниками інших українських товариств.

Одним із кроків у налагодженні такого зв'язку стало проведення в жовтні 1993 р. першого Конгресу українців Російської Федерації, на якому було створено Об'єднання українців Росії (ОУР, голова - О.Руденко-Десняк). Ця подія завершила певний етап в організаційному оформленні української діаспори в РФ, результатом якого стало утворення структури об'єднань різного рівня: ОУР поширює свою діяльність на РФ у цілому, 7 об'єднань - на територію республік у складі Російської Федерації, 6 - країв, 28 - областей, міст Москва і Санкт-Петербург, 34 є міські, 2 - селищні (дані на кінець 1996 р.).

ОУР виступило одним з ініціаторів та учасників розроблення Закону Російської Федерації "Про національно-культурну автономію". Участь у роботі над цим законом сприяла набуттю необхідного досвіду взаємодії з державними структурами, політичними партіями та громадськими організаціями.

Значні зусилля українська громада спрямовує на те, щоб вивести національну проблематику з периферії суспільної свідомості й перетворити її в один із факторів повсякденного політичного життя, який не міг би ігнорувати жоден публічний політик РФ. Для цього ОУР ініціювало й провело - самостійно або в рамках Конгресу національних об'єднань Росії - низку важливих заходів. Так, у березні 1996 р. відбулася науково-практична конференція з питань освіти діаспорних народів Росії, в роботі якої взяли участь представники міністерств і відомств РФ й України. У травні того ж року за участю федеральних та регіональних органів влади Росії пройшла загальноросійська конференція "Діаспорні народи, держава і суспільство". На основі двох головних доповідей - міністра РФ у справах національностей і голови Конгресу національних об'єднань Росії, голови ОУР О.Руденка-Десняка - та підсумків їх обговорення було ухвалено розгорнуту резолюцію, в якій ішлося, передусім, про вдосконалення чинного законодавства в галузі міжнаціональних відносин та механізмів його здійснення.

Конструктивна позиція керівництва ОУР, координація ним своїх ініціатив з посольством України в РФ, а також тісні контакти з російськими відомствами сприяли розв'язанню низки складних проблем. Приміром, у такий спосіб були вирішені питання про надання окремого статусу та приміщення Бібліотеці української літератури в Москві, заснування Українського інституту при Московському державному відкритому педагогічному університеті тощо.

У жовтні 1997 р. в Москві відбувся другий Конгрес українців Росії. Під час його роботи було підписано угоду про співробітництво між Державним комітетом України у справах національностей та міграції й Міністерством у справах національностей і федеративних відносин Російської Федерації, якою продемонстровано готовність сторін сприяти забезпеченню прав національних меншин на збереження та розвиток їхньої" етнічної самобутності.

Відповідно до пропозицій ОУР уряд РОСІЇ надає певну фінансову підтримку розвитку культурно-освітнього життя української спільноти. Зокрема, передбачається фінансувати розроблення та видання експериментального інтегрованого підручника з українознавства для українських класів у школах РФ, виготовлення українських навчально-методичних посібників, створення при Українському інституті інформаційно-аналітичного центру та ряд інших проектів.

Нещодавно зареєстровано національно-культурну автономію "Українці Росії", яка стала третьою в цій країні юридичне оформленою на федеральному рівні національною автономією після німецької й корейської. Презентація української федеральної національно-культурної автономії відбулася за участю членів урядів України й Росії під час офіційного відкриття Культурного центру України в Москві в листопаді 1998 р. Вже після проведення другого Конгресу зареєстровано регіональні національно-культурні автономії українців Республіки Карелія, Ханти-Мансійського автономного округу, Камчатської, Пензенської областей, Красноярського краю, Санкт-Петербурга. Найближчим часом передбачається реєстрація автономії українців Владивостока, Челябінська й Москви.

Однією з найгостріших проблем, з якою зіштовхуються в своїй роботі українські організації в Росії, є брак інформації з України, гостра нестача української періодики на ринку ЗМІ РФ. Потреба в українській пресі тим важливіша, що більшість засобів масової інформації Росії формує громадську думку в напрямі недопущення будь-яких обмежень для поширення й застосування російської мови в Україні. Водночас вони замовчують брак у Росії можливостей для вивчення української мови або провадять тезу про те, що українська мова не має перспективи. Слід особливо наголосити на необхідності доступу українців Росії до електронних засобів масової інформації України, оскільки саме електронні ЗМІ, які, за спостереженнями фахівців, справляють найбільший вплив на формування світогляду сучасної людини, здатні зупинити процес ослаблення етнічної самосвідомості в значної частини українців Росії. Тим часом можливість приймання теле-, радіопередач з України в регіонах Росії обмежена. Відповідні державні структури в Україні нині працюють над розширенням зони прийому передач Всесвітньої служби Радіо-Україна на всю територію Росії, переходом на використання там, де можливо, середньохвильових передавачів, розв'язанням питання ретрансляції в Росії програм українського телебачення як каналу духовно-культурної підтримки українства. В руслі цих зусиль у липні 1996 р. за ініціативою ОУР та за спонсорські кошти розпочалися регулярні телепередачі українською мовою на дециметровому каналі Московського телебачення.

Між Держтелерадіо України та українськими громадами Росії вже встановлено контакти, завдяки чому в містах Іркутськ, Якутськ, Сиктивкар, Челябінськ, Брянськ, Сургут місцеві ТРК періодично отримують інформацію на аудіо- та відеокасетах з правом використання українських програм на місцевих радіо- й телеканалах. Існує потреба у створенні в Україні спеціальних інформаційних проектів для східної діаспори - циклів відео- та аудіопрограм з української культури, української історії, спеціальних навчальних програм. Закріпленню цих контактів має сприяти низка українсько-російських міжвідомчих угод, підписаних, зокрема, по лінії міністерств культури, інформації та національностей.

Окремо слід сказати про власну друковану періодику українців Росії, яка відіграє важливу роль в їхній самоорганізації, плеканні рідної мови та культури, в координації діяльності українських товариств. Останніми роками в РФ побачили світ такі газети, як "Український вибір", "Український кур'єр", "Український клуб", "Тинди-Ринди", "Невідома газета", журнал української фантастики "Брати", "Інформаційний бюлетень Об'єднання українців Москви" (всі - Москва), "Криниця" (Уфа), "Рідне слово" (Челябінськ), "Українське слово" (Мурманськ), "Українська родина" (Сургут), "Козацьке слово" (Краснодар), "Український вісник" (Сиктивкар), дайджест "Забута країна" (Санкт-Петербург) та інші (всього - близько 20 видань). Найстабільніші з них - "Український вибір" (Москва) і "Криниця" (Уфа), інші ж без державної підтримки після появи кількох чисел припиняють своє існування. Деякі газети українських громад з огляду на брак фінансів видаються в Україні, як, наприклад, "Український вісник" та "Промінь" (для українців Республіки Комі).

Серед досягнень російських українців - організація Інституту Тараса Шевченка, який діє в складі Оренбурзького університету. Очолює інститут письменник, лауреат Державної премії України Леонід Большаков. Інститутом видається газета "Інститут Тараса" та "Научные записки Оренбургского Института Тараса Шевченко".

До активу діяльності українських об'єднань можна зарахувати розроблення та затвердження на Другому з'їзді українців Башкортостану Програми національно-культурного відродження українського населення цієї республіки організацію численних національних фольклорних колективів (тільки в Башкортостані їх 23) проведення фестивалів і днів української культури (дні української культури в Примор'ї, крайовий фестиваль української культури в Хабаровську, Волгоградський обласний фестиваль української пісні, культурницькі заходи обласного масштабу в Тюменській області, Самарі, Воронежі тощо, створення Національного центру українознавства в Башкортостан, налагодження робота секцій та відділів української літератури в місцевих бібліотеках (Москва, Ухта, Абакан, Калінінград) проведення наукових конференцій з питань україністики, виставок декоративно-прикладного мистецтва та інше.

Чи не найскладнішим завданням, яке стоїть нині перед українською громадою РФ, є розбудова українського шкільництва. Без своєї школи, без передачі своїм дітям знання рідної мови, культури, історії найчисельніша українська діаспора може досить швидко зникнути. Необхідна цілісна система освіти українською мовою, яка б включала широку мережу державних українських шкіл, класи з українською мовою навчання, кафедри україністики при вищих навчальних закладах тощо. Рішучі кроки в цьому напрямі мала б зробити Російська держава. Однак поки що переважає тенденція перекладання цих обов'язків на українські товариства.

Потребує уваги й проблема репатріації тих українців, які бажають повернутися в Україну. В цьому контексті нині вивчається питання про створення спільного українсько-російського державно-громадського фонду, який взяв би на себе тягар розв'язання житлових проблем переселенців із Росії в Україну й навпаки. Водночас очевидно, що більшість російських українців залишиться в Росії, зберігаючи пошану до своєї етнічної батьківщини.

Досить широкі права етнічних спільнот, задекларовані в законодавчих актах РФ, поки що майже ніяк не позначилися на стані забезпечення культурно-освітніх та інформаційних потреб українського населення. Реалізація багатьох положень законодавства про права національних меншин гальмується. Матеріальні засоби українських громад формуються нині в основному за рахунок членських внесків, прибутків від господарської діяльності, добровільних пожертв тощо. Поодинокі приклади відкриття класів з вивченням української мови як другої іноземної (в 11 середніх школах), факультативне вивчення української мови в позаурочний час (у 12 середніх школах) та часткова допомога у фінансуванні недільних шкіл, сприяння діяльності культурних центрів (Москва, Сочі, Омськ), надання допомоги у випуску української газети (Уфа) є радше винятком із правила й не розв'язують проблеми в цілому. Основна робота щодо підтримки й розвитку української культури та освіти здійснюється фактично тільки завдяки зусиллям самих українських товариств, які й у такій ситуації не завжди знаходять розуміння з боку місцевих органів влади.

Про справді широке забезпечення національно-культурних потреб української меншини в Росії сьогодні можна говорити в основному як про певний потенціал та бажаний стан розвитку міжетнічних відносин у цій країні в майбутньому. Українці, які становлять найчисельнішу після росіян і татар етнічну групу РФ і роблять помітний внесок у соціально-економічний та культурний розвиток цієї країни, на практиці не мають сьогодні державної системи українського шкільництва, культурно-освітніх закладів, преси, радіо та телебачення рідною мовою - всього того, чим широко користується російська меншина в Україні.

Нагадаємо, що, за офіційною статистикою, чисельність росіян в Україні в 1989 р. становила 11,3 млн. осіб, а українців у РФ - 4,3 млн. Кількість державних російськомовних та україномовних шкіл відповідно в Україні та Росії - 2747 і 0 (інформація станом на 1997-1998 рр.) кількість дітей, які навчаються в російськомовних школах України та україномовних школах Росії, відповідно - 2 млн. 503 тис. і 0 кількість вищих навчальних закладів, які готують фахівців з російської мови та літератури в Україні й української мови та літератури в Росії, відповідно - 31 і 0 питома вага студентів, які навчаються російською мовою в Україні та українською в Росії, відповідно - 55,6% і 0,0% кількість державних російських театрів в Україні й державних українських в Росії, відповідно - 11 і 0 кількість державних російськомовних газет і журналів, що видаються в Україні, та державних україномовних, що видаються в Росії (станом на січень 1996 р.), відповідно - 1172 і 0.

Труднощі періоду становлення української діаспори в Росії виявляються не тільки в плані організаційному й полягають у бракові належних умов для реалізації українською спільнотою своїх національно-культурних потреб. Ще гострішою проблемою є, очевидно, те, що більшість українців не визначила своїх інтересів у Росії, не має чіткого бачення свого майбутнього та майбутнього своїх дітей у цій країні саме як українців. Досі не вироблено достатньо привабливої діаспорної ідеології українства РФ, не сформульовані конкретні вимоги до органів державної влади. Вплив українських організацій на суспільно-політичне життя країни досить незначний. Великий потенціал українства в різних сферах духовного життя (мистецтві, науці, освіті, засобах масової інформації), в органах державного управління, підприємницьких структурах тощо залишається невикористаним. Бракує належного статусу українських організацій у суспільстві, а також надійного механізму державного сприяння українській діаспорі Росії.

В цих умовах, враховуючи, з одного боку, високий рівень оволодіння абсолютною більшістю українців російською мовою, а з другого - нетолерантність частини соціального оточення до тих, хто прагне зберегти свою національну самобутність, свою інакшість, найлегшим для них є шлях асиміляції. Є чимало свідчень, що цим шляхом іде значна частина українців Росії. Вибір іншого шляху - шляху діаспори - пов'язаний з багатьма додатковими труднощами й проблемами. Очевидно, що лише невелика частина українців Росії має сьогодні таке розуміння свого морального обов'язку перед етнічною батьківщиною, яке може зумовити свідомий вибір цією частиною своєї долі як долі діаспори. Останнє означає бажання та волю не тільки самим залишатись українцями й зберігати свою національну ідентичність, а й передати ці риси своїм дітям та онукам.

Зникнення в Росії в міжвоєнний період майже 5 млн. українців, які з різних причин розчинились у "російському морі", застерігає від надмірного оптимізму в справі відродження й збереження української етнічності в цій країні. Водночас у російському суспільстві спостерігаються обнадійливі зрушення, зокрема росте розуміння того, що така багатонаціональна країна, як Росія, ніколи не утвердиться на шляхах демократії без справедливого вирішення національного питання. Важливе значення для усунення кричущого дисбалансу в умовах етнокультурного розвитку росіян в Україні й українців у Росії матиме реалізація відповідних положень Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Це дає підстави українцям сподіватися на зміну ставлення влади й суспільства до їхніх потреб та інтересів, на цивілізоване розв'язання проблем української громади в Росії. 

Джерело: http://mincult.gov.ua/index.php?level=5&fname=files/dia_rus.csv&templ=p21

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка