Руслан Нестеренко (Москва)

Здобуттю Україною Незалежності передувала боротьба українських демократичних сил за свободу демократії у столиці Росії пам’ятного 1991 року

Блажен, хто перейшов цейсвіт
В його роковану хвилину!
Він на бенкет до всеблагих,
Як рівний з рівними полинув.
Ф. Тютчев. Ціцерон.

Минула ювілейна дата 24 серпня, визначальна в історії нашої Батьківщини – України. 20 років минуло з того дня, як у Верховній Раді на надзвичайній сесії було ухвалено «Акт проголошення незалеж­ності України» та прийнято відповідну Постанову.Україна стала незалежною державою!

Ця подія стала переламною віхою в житті української громади на неозорих просторах Росії. Вона стала каталізатором самоусвідомлення себе діаспорою тисячолітнього українського народу, частиною світової діаспори. Саме діаспора у Росії замкнула велетенський ланцюг, що єднає українців усього світу з материнською землею. А до того (24 серпня) українці, як в Україні, так і тут, в Росії, почувалися, як сказано у Шевченка, ніби «на нашій, не своїй землі».

Відтепер ми тут, в Росії, вже не «на нашій», а українці в Україні нарешті на «своїй землі»! Сталося!!!

Хочу нагадати деякі події, що передували тому памятному засіданню Верховної Ради та стали безпосереднім призвідником саме такого розвитку подій.

Як відомо, 19 серпня 1991 року в Москві опозиційними до політики Горбачова силами всередині ЦК КПРС та Уряду, самозваним та самоназваним ГКЧП була здійснена спроба державного перевороту. (ГКЧП – Государственный Комитет по чрезвычайному положению. Тут та надалі послуговуватимемося російською абревіатурою, яка вже стала неперекладною, як «перестройка» або «кузькіна мать»).Президент Горбачов був оголошений недієспроможним через нібито хворобу та ізольований у Форосі, де перебував на відпочинку. На всій території СРСР та окремою постановою в Москві запроваджувався режим надзвичайного стану, яким передбачалося призупинення діяльністі всіх політичних партій, громадських організацій та рухів. Були оголошені підконтрольними ГКЧП усі засоби масової інформації та ТАРС, а випуск центральних, московських міських та обласних газет обмежений центральними газетами, підпорядкованими ЦК КПРС та Уряду. До Москви були введені війська – танки, БТР.

Можливо, заколотники розраховували на лояльність військ та індиферентність більшості пригніченого економічними негараздами населення, на підтримку (бодай показну) керівництва республік до своєї авантюри.  Як показали подальші події, такі розрахунки частково виправдалися. Більшість місцевих та республіканських керівників (з українськими включно), за винятком прибалтійських республік та Росії, попервах зайняли вичікувальну позицію. Військо, як належить війську, дисципліновано виконувало накази командування, підлеглого на найвищому рівні політичному керівництву держави. Населення в масі своїй теж не виявляло виразно протестних настроїв. Проте так було не всюди, недовго та не з усіма.

Далі розповідатиму те, свідком чого був сам.

Власне не «сам», а «самі» – свідки та учасники тих подій, бійці «української сотні», які разом з тисячами беззбройних москвичів три дні та три ночі тримали оборону Білого дому перед загрозою військового штурму за наказом командування ГКЧП.

Можливо, саме от ці тисячі москвичів та приїжджих з інших міст з усього колишнього СРСР, та ще героїчна загибель трьох юнаків – Дмитра Комаря, Іллі Кричевського та Володимира Усова – під колесами БТР на підступах до Білого дому, а також рішуча, мужня позиція президента Росії Єльцина стали на заваді злочинним планам заколотників.

Як відомо, 21 серпня міністр оборони Язов віддав наказ про виведення військ з Москви, а 22-го над Білим Домом вже офіційно майорів трикольоровий прапор нової держави: Російської Федерації – Росії.

Президент Росії Єльцин подякував учасникам оборони Білого Дому за мужність та вірність ідеалам демократії та свободи (Див. на світлинах).

23 серпня – сотні тисяч москвичів на вулицях столиці, повалений пам’ятник Дзержинському на Лубянці.

24 серпня – велелюдний жалобний мітинг та поховання трьох героїчних жертв заколоту на Ваганьківському цвинтарі.

25 серпня – збір учасників «Живого кільця» разом з Українською сотнею у Нескушному саду на Воробьових Горах. Тоді ми з хлопцями домовились поїхати до Києва (такий собі московський десант), окрилені остаточною, як тоді гадалося, перемогою демократичних сил Росії над тоталітарним комуністичним минулим – надихнути наших братів з материнської України у дні здобуття повної державної незалежності.

26-го виїхали потягом, а 27-го вранці вже були в Києві.

Київ після проголошення Акту незалежності вирував. На Грушевського, на Банковій та Майдані Незалежності – тисячі людей. Майорять синьо-жовті прапори, мітинги, промови. Ми мали зустріч з генералом Володимиром Мулявою, гетьманом Українського козацтва, депутатами Верховної Ради. Потім ми з Василем Коломацьким, його клопотами мали зустрічі та розмови зі Степаном Хмарою та Левком Лукяненком, з яким також сфотографувались. На жаль, не можу знайти більшість тих фотографій, окрім однієї, яка буде наведена нижче.

Аби не бути голослівним, подальшу розповідь поведемо «шерсткою мовою плакату» та документів тієї пори, серед яких скан-копії, одна фотографія та передрук статі з газети «Молодь України» за 6 вересня 1991 року, впливової, однієї з провідних газет в Україні того часу. (Див. на світлинах).

«Шановна редакціє газети «Молодь України». Дуже прошу на сторінках Вашої газети розповісти якнайдетальніше про участь наших земляків українців Москви в боротьбі за сво­боду біля Верховної Ради Росії під час перевороту 19-21 серпня 1991 року.

З повагою до Вас і з великою симпатією до Вашої газети

Ганна КОВАЛЕНКО.

м. Київ.

Гості редакції

УКРАЇНСЬКА СОТНЯ
 

Навряд чи ці хлопці, ставши у день державного перевороту коло російського «Білого дому», щоб захистити законну владу республіки, могли передбачити, що їхній майже стихійно організований загін під жовто-блакитними прапорами назвали його «укра­їнською сотнею» – стане ос­таннім військовим формуван­ням на довгому шляху Украї­ни до незалежності. Завдяки їм – і тисячам таких, як во­ни, – зазнали поразки імпер­ські сили, представники того самого мислення, яке сторіччями блокувало прагнення на­шого народу до волі й самос­тійності. Перемогла російська демократія – і перемогла ук­раїнська свобода.

За волю України віддавали життя цілі армії. У незалеж­ній державі ми ще спорудимо їм, як і належить, монументи. Але от який парадокс історії: ці армії боролися на своїй землі – і програвали. А «українська сотня», у Москві, пі­шла під стіни парламенту су­сідньої держави – і виграла. У цьому також урок на майбутнє. Будемо ж пам'ятати і наш останній загін, і наш пер­ший танк під національним прапором. Це тепер частина нашої історії, її перший віль­ний день...

Хлопці з «української сот­ні» прийшли до редакції «МУ» через кілька днів після того, як була проголошена незалежність України, а всі диплома­тичні конфлікти і узгодження були ще попереду. Я зберіг плівку, але під впливом що­денно нової політичної ситуації вирішив нічого не компо­нувати, не коментувати. Хай звучить – як говорилось.

Олекса КОТІВ:

– Про заколот я почув, ко­ли прийшов на роботу. Вирі­шив перевірити, як готуються до «наслідків» НП, бо ми працюємо біля Бутирської тюрми. Але там нічого конкретного побачити не вдалося і я повернувся додому, одяг форму (я – колишній десантник) і поїхав до Білого дому, бо люди вже говорили, що там щось відбувається. Був там першу, другу й першу частину третьої ночі. Першої ночі перебував біля централь­ного входу разом із десантни­ками й афганцями, потім,  коли вже були створені конк­ретні загони й сотні, – стояв на барикаді, яка захищала південно-західний пандус, як­раз з боку України. Саме тут і стояв третій загін – наша українська сотня. Наші пра­пори – жовто-сині, червоно-чорні, малиновий з хрестом. Там зустрівся я із нашими з московського Руху, «Славути­ча», Українського молодіж­ного клубу. Були також інші московські українці та українці, які були у відрядженнях у Москві, – і з республіки, і з регіонів Союзу...

Петро ПЕРЕПУСТ:

– Дізнавшись про заколот, я поїхав до штаб-квартири московського Руху, щоб  врятувати документи. Потім – до Мосради, де зустрів одного з її керівників Бориса Боксера. Він сказав, що треба негайно йти на Манежну площу, зби­рати народ для захисту Біло­го дому. Була дуже погана погода, людей на вулицях не так вже й багато, але вони все ж таки не порозбігались по квартирах. На Манежній же йшов мітинг, люди роз­мовляли з військовими. Ми пішли до Білого дому і поча­ли там працювати по ство­ренню барикад. Ходили серед солдат, питалися, чи є серед них українці, й наголошували, щоб вони не зрадили гідність свого народу. Під вечір поїхали додому, взяли прапори, щоб з ними повернутись на барикади. І побачили, що на бік Єльцина перейшло кілька танків, серед яких ми виявили українські екіпажі. Вивісили синьо-жовтого прапора на танку біля готелю «Україна», а другий – на БТРі біля са­мої Верховної Ради. З часом ці БТРи відійшли із зайня­тих позицій, але люди казали, що бачили «наш» бронетранс­портер під синьо-жовтим пра­пором, як він їхав вулицею. А танк залишився на весь час. І хотілося б, щоб Верховна Рада України якось відзначила екіпажі цих машин...

Загалом, там, біля Білого дому, було чимало українців – і не тільки в нашій сотні, але і в інших загонах. Наш загін стояв у одному з найнезахищеніших місць – біля центрального входу, де стояла тільки одна машина й досить слабкими були барикади. Але дисципліна зберігалась повніс­тю, всі були дружні, а часом веселі – коли з'являлись по­відомлення, що на бік Єльци­на переходять все нові і нові війська...

Руслан НЕСТЕРЕНКО:

– Я ще напередодні збирав­ся зі своїм п'ятирічним сином до «Дитячого світу» на Лу­б'янці. Дорогою побачив, як по Київському шосе йдуть танки, майже 50 нарахував. Дуже розсердився, відразу ж повернувся додому, залишив там Юрчика і – у центр, їхав Садовим – знову танки. Побачив звернення Єльцина, Хасбулатова і Силаєва. По­мітно було: люди прямують до Манежу. Після мітингу там прийшли до Білого дому Росії, якраз виступав Хасбулатов. Потім литовець, який мав досвід будівництва барикад, набутий ще у січні у Вільню­сі, пояснив, що треба ретельно закривати всі виходи, застосо­вуючи для цього машини. Ми вийшли на Кутузовський прос­пект, закликаючи машини до барикад. Дуже мало хто від­гукувався – народ ніби не ро­зумів, до чого йде: зупиняла­ся, може, кожна двадцята ма­шина. Увечері почали збира­ти «ланцюги» біля Білого дому, обрали десятників. Прийшов представник з парламенту, щоб запросити десятників до Єль­цина на інструкцію. Нас зіб­рали у кабінеті Єльцина, крім нього, там був ще генерал-ма­йор Лебідь. І сказали, що зараз прийдуть десять танків і батальйон БТРів, які перей­шли на бік Росії. Треба, щоб їх пропустили. Застерігали від провокацій. Коли повернувся, зустрів Василя Повзуна з жовто-блакитним прапором, ми долучили його  до нашого загону. У першу ніч підходило багато журналістів, ми по­яснювали їм, що, незважаючи на те, як ми ставимось до незалежності України, всі  розу­міємо  –  відстоюючи свободу у Росії, сприяємо свободі й незалежності і нашого, і всіх інших народів.

Вранці народ став потроху роз'їжджатися, а ми продов­жували стояти. Я тільки ввечері поїхав до матері трішки відпочити. Повернувся – бачу, від метро сила-силенна народу йде до Білого дому... Там з'явилося більше барикад, охо­ронні ланцюги... Як почали пострілювати, кулі відбивалися прямо від стін Білого дому. Так простояли до ранку, потім  розійшлися по хатах, а я залишився за сотника (сотником у нас був Олександр Медвєдєв)... Далі пішло вже легше... А у неділю ми зібра­лись своєю українською сот­нею у Нєскучному саду – там і почули про незалежність Ук­раїни.

Василь ПОВЗУН:

– Українська сотня відріз­нялась від інших загонів – по-перше, ми відразу підняли прапор і люди підходили «на прапор». І взагалі наших пра­порів було багато, значно більше, ніж показувало теле­бачення, а вже про той пра­пор, що серед інших висів на аеростаті, я вже й не згадую: його бачила вся Москва. До нас приходили дівчата – підтримати, принести харчів: Лариса Триленко, Жанна Зінченко, Валя Бондарук. Підхо­дили з сусідніх загонів – й відразу починалися розмови про Україну, незалежність, майбутнє Союзу. Ставились до нас дуже прихильно.

Георгій ЛУК'ЯНЧУК:

– Зі мною до Білого дому прийшли українки з Канади – Ніна і Люба Буцькі, мати й донька. Наш український прапор викликав у них на­віть сльози на очах, вони бу­ли щиро схвильовані тим, що відбувається. І вони були тут до пізньої ночі... На централь­ній барикаді ми вивісили гас­ло, із яким протягом двох ро­ків виходили на всі мітинги й маніфестації: «Геть імперію червоного фашизму!».

Демократія перемогла. Ім­перія зникла, немовби не бу­ло її – але поки що тільки з політичної карти світу. Ім­перія живе всередині кожно­го з нас, і скільки ще років викорчовувати її коріння. За­лишається тільки сподіватися, що надалі боротьба буде то­читися біля виборчих урн і на шпальтах газет, а не на тих трагічних московських ба­рикадах, які стали бойовим хрещенням нашого останнього «загону незалежності» – ук­раїнської сотні.

Віталій ПОРТНІКОВ.

Тепер деякі пояснення до статті, яка містить інтерв’ю бійців української сотні, зроблене Віталієм Портніковим в приміщенні київської редакції газети та фото про київські події 27 серпня, здається, біля будівлі Кабінету Міністрів. 27 серпня – чи то повалення ідола, чи встановлення прапора. (Див. на світлинах).

Треба зазначити, тема встановлення синьо-жовтого прапора над Верховною Радою вельми контроверсійно висвітлена в інтернеті. На запит у пошуковику «встановлення прапора над Верховною Радою» я одержав 3 версії відповіді: 24 серпня, 2 та 4 вересня. А свято «День прапора» чомусь призначено на 23 серпня!

Тепер до статті. На фото учасників «десанту» до Києва зліва направо:

Руслан Нестеренко, Геннадій Мальцев, Василь Повзун, Петро Перепуст (нині покійний), Василь Коломацький, Олекса Котов (Котів), Мирослав Чмелик та Георгій Лукянчук. (Див. на світлинах).

Нижче подаю скан-копії реєстру «української сотні». (Див. на світлинах). Перший список рукописний, яким власне започатковано «українську сотню». Він складався 20 серпня. Зранку, після нічного стояння під стінами Білого Дому – взявшись за руки, як у «хороводі», на барикадах.

Зустрів Василя Повзуна з синьо-жовтим прапором в руках. До барикад, на майдан перед Білим Домом прибувало більше й більше москвичів. Почалось формування загонів, складалися списки добровільних захисників Білого Дому. До нашого «жовто-блакитного» приставали українці, росіяни (зараз це важко було б собі уявити), вірмени, азербайджанці, багатенько було не москвичів, приїжджих з інших міст та республік СРСР. Були й наші земляки з України, що унаочнено в другому, більш повному реєстрі, одразу по подіях роздрукованому на друкарській машинці тестя «СontinentalWanderer 50», привезеній ним ще у 70-х роках з відрядження до Австрії. (Див. на світлинах). Цей список складався за дорученням Урядової комісії для представлення на відзначення учасників оборони Білого Дому памятними знаками. До реєстру були включені 34 особи (з Олексою Котовим включно). На жаль, потім «нагорі»  було вирішено обмежитися відзначенням лише «представників» загонів, що на мою думку є несправедливим. (Див. на світлинах).

Сама церемонія, дуже скромна, відбувалася в приміщенні тодішнього Совєтського райвиконкому м. Москви, поблизу Варшавського шосе. Нас викликали по одному та вручали памятний знак з посвідченням. Серед відзначених був відомий правозахисних Сергій Ковальов, який прийшов на церемонію разом зі своєю юною тендітною дочкою (чито онукою?).

На мою думку про те, що в умовах засилля (на той час) у Москві нацистських банд-формувань, не зле було б залучити сфоромовані загони захисників Білого Дому для протистояння тим бандам, Сергій Адамович слушно зауважив, що важливіше було б зберігати ненасильницький характер спротиву та правозахисту. Як показав подальший розвиток руху захисників Білого Дому «Живе кільце» та «Август91», він мав рацію. До статуту (маю копії) гендлярами з верхівки цих організацій було включено пункти про можливість ведення комерційної діяльності, створення охоронних структур т.ін. Схожим шляхом еволюціонувала «постпомаранчева» Пора. Це трагедія всіх новітніх демократичних рухів як у Росії, так і в Україні.

Зустрівся там мені і давній знайомий – колега по роботі в науково-дослідному інституті вакуумної техніки ім. С.А.Векшинського (колишнього Міністерства електронної промисловості) Геннадій Панкратенко.  

У другому реєстрі слідом за Олексою Котовим бачимо імена молодого подружжя - Олену та Ігоря. Олена (дівоче прізвище Атамалян) за часів мого навчання в МІФІ була гарненькою стрункою студенткою, дочкою відомої викладачки. Вона зі своїм молодим чоловіком Ігорем приєдналися до нашого загону вдень 20 серпня. Але в подальші дні я їх більше не зустрічав. Ще одного нашого «міфіста», мого замдекана Валерія Петровича Яковлєва, чуйного педагога та фахового фізика-теоретика, я зустрічав серед «ветеранів» - захисників Білого дому, які в 90-х традиційно щороку збиралися у дні роковин тих подій біля Горбатого мосту.

Серед решти імен сусіднього зогону «Живого кільця» в цьому списку  відзначу Гумирова, поета, колишнього політв’язня, який залишив мені на пам’ять про ті буремні дні свого вірша. (Див. на світлинах).

Константин Гумиров

Победа над драконом

( с т и х и )

Нашим дорогим мальчикам,

Отдавшим жизнь за свободу.

Придет желанная победа!

Наступит истины черед,

Оттают души ото льда и снега,

И журавлей стремительный полет

Над белыми церквями городов

Нам возвестит весны начало...,

И Волга будет широко

Нас принимать в свои причалы,

Тогда, склонившись над землей,

Мы вспомним тех, кто бился насмерть

В глухой и скорбный час России.

Кто в одиночестве застенков

Достоинства и чести не терял!

Кто русским был и оставался русским

И крест Христа лишь целовал.

1985 год, Саратовская область,

Концентрационный лагерь на Паницкой.

Як бачимо, не лише гендлярівід політики, а й поети були в тому русі – правда, не в керівництві...

Надалі наважуся коментувати та уточнювати в статті 20-літньої давності лише фрагменти своїх спогадів.

– «збирав­ся зі своїм п'ятирічним сином до «Дитячого світу» – на той час моєму синові було лише 3 рочки.

– «по Київському шосе йдуть танки» –  правильно буде –  по проспекту Вернадського, продовженням якого вже за межами Москви, за МКАД, є Київське шосе.

– «Дуже розсердився, відразу ж повернувся додому» – правду кажучи, не розсердився, а просто оскаженів! Я стояв, тримаючи за руку сина, на узбіччі проспекту Вернадського, по якому з гуркотом проносилася танкова колона і щосили кричав, щоб вони зупинились, розмахував руками. Перехожі здивовано озирались на мене, а танки гуркотіли далі. Але ота емоція, певно, не  від мене одного, передавалася екіпажам. Саме ця емоція, гадаю, була ключовим кодом, рушієм поведінки усіх, хто тоді став проти хунти.

– «Побачив звернення Єльцина, Хасбулатова і Силаєва» – ось це звернення (Див. на світлинах).

Це звернення, але роздруковане на друкарській машинці під копірку синього кольору, я вперше побачив приклеєним на стіні будівлі тодішного Держплану (Державний Комітет планування народного господарства – Госплан, де тепер розташована Державна Дума РФ), на розі вулиці Горького та проспекту Маркса (тепер Тверської та Мохової вулиць) приблизно опів на першу годину дня 19 серпня.  Люди підходили, читали, але натовпу не було. Хтось ішов собі далі, дехто йшов на Манежну. На Манежній площі юрмилися люди, кількасот, утворився стихійний мітинг. Казали, що люди збираються коло Білого Дому, тодішньої Верховної Ради РФ. Я не став затримуватись на Манежній та попрямував до Білого Дому, пішки до бібліотеки Леніна, звернув на проспект Калініна, Новим Арбатом до Садового, вулицею Чайковського (тепер Новінським бульваром), наліво Вел. Девятинським провулком і по Горбатому мосту до Білого Дому. Там вже чимало, кілька тисяч людей. Саме виступав Хасбулатов. Розповідають, щойно був Єльцин, на танку, з півдесятка яких стояло коло Білого Дому з боку Горбатого мосту. Повним ходом ішло будівництво барикад, з усього придатного, що попадало під руку – арматура, бетонні блоки, всіляке залізяччя, вивертали каміння з бруківки Горбатого мосту т.ін.

– «Я тільки вве­чері поїхав до матері» – ближче пятої 20 серпня вже в наших списках було більше двохсот «інсургентів». Я передав списки Василеві, а сам вирішив навідати, заспокоїти матінку (стільникових телефонів тоді ще не було), яка мешкала на Великій Садовій, за півгодини пішки від Білого Дому. Повернувся, як стемніло. Багато що змінилося. Загони були більш чітко структуровані і зведені в більші підрозділи. Ледве знайшов своїх хлопців. Наша сотня (більшість складали хлопці з нашої громади) займала рубіж на південно-західному пандусі. Списки вже були у Олександра Медвєдєва, який відрекомендувався командиром загону. Ну – командир, то й командир. Як стало розвиднятися, він віддав мені списки і більше ми його не бачили. Можливо, саме за ці 4 ­­- 5 годин «майбутній Кремль» провів інвентаризацію усіх наявних, тоді ще «беззбройних» сил.

На узвозі від Краснопресненської набережної до кута Білого Дому стояли 3 наших пости. Нашим завданням було контролювати всіх, хто заходив через південно-західний – головний – пандус, єдиний, до якого можна було підїхати машиною – решта були забарикадовані. Багацько відомих людей пройшло через наші пости. Зокрема, Олександр Миколайович Яковлєв, Едуард Шеварднадзе, Вадим Бакатін. Хлопці розповідали, що й Ростропович зі своєю віолончеллю – але я не бачив – на той час відволікся на перемовини з нашими сусідами ДСівцями (Демократичний Союз В. Новодворської), анархістами під чорним прапором та НТСівцями (Народно-Трудовий Союз) з «позиченим» в українців тризубом. (Див. на світлинах).

Варто звернути увагу на добре продуману розстановку сил: на один з найвідповідальніших та менш захищених барикадами південно-західний напрям та відповідний пандус з автопід’їздом поставлені добре організовані прапороносні, найбільш опозиційні до РадВлади «мазепинці», другим ешелоном ДС та прапороносні анархісти та НТС (власівці). В цьому вчувається вельми спокушена на політиці «рука». 

На жаль, десь поділися фотографії того часу. Але я недавно побував у тих місцях та сфотографував дещо. Той самий легендарний ще з часів революції 1905 року Горбатий міст. Зовні той самий, але його значно розширили – до 3 автосмуг. (Див. на світлинах). Тепер вся будівля і прилеглий майдан (де був Єльцин на танку) обнесені 2-3-метровим гратчатим парканом, КПП з охороною. (Див. на світлинах). Південно-західний пандус охорона не дозволила знімати, але я примудрився сфотографувати кут будівлі, та ще камінь на місці, де поставлять пам’ятник Столипіну, який застерігав Росію від великих потрясінь та жорстоко подавив революцію 1905 року, в пам’ять про яку радянська влада зберегла Горбатий міст. (Див. на світлинах).

Закінчується стаття такими словами Віталія Портнікова: «Демократія перемогла. Ім­перія зникла, немовби не бу­ло її – але поки що тільки з політичної карти світу. Ім­перія живе всередині кожно­го з нас – і скільки ще років викорчовувати її коріння. За­лишається тільки сподіватися, що надалі боротьба буде то­читися біля виборчих урн і на шпальтах газет, а не на тих трагічних московських ба­рикадах, які стали бойовим хрещенням нашого останнього «загону незалежності» – ук­раїнської сотні».

Чомусь пригадалося Ольжичеве:

Спраглим серцем жадібно лови
Рокіт сурми, що зове до бою,
Ще пройдуть по вулицях Москви
Наші сотні пружною ходою!
Ще настане невблаганний день,
Коли буде, квилячи, тулиться
До козацьких кованих стремен
І зрадлива Західна столиця.
Тільки душі, тільки стиски рук
Злить в одному дужому хотінні
І осліплять все живе навкруг
Перемоги вії полумінні.

Руслан Нестеренко.

м. Москва.

 

На світлинах: Руслан Нестеренко (Москва).Президент Росії Єльцин подякував учасникам оборони Білого Дому за мужність та вірність ідеалам демократії та свободи. Логотип газети «Молодь України» за 6 вересня 1991 року. «Десант» до Києва, зліва направо Руслан Нестеренко, Геннадій Мальцев, Василь Повзун, Петро Перепуст (нині покійний), Василь Коломацький, Олекса Котов (Котів), Мирослав Чмелик та Георгій Лук’янчук. Біля будівлі Кабінету Міністрів у Києві 27 серпня 1991 року – чи то повалення ідола, чи встановлення прапора. Люди у Києві підкидають на «ура» Вячеслава Чорновола. Над Верховною Радою України вперше піднято жовто-блакитний прапор. Скан-копія реєстру «української сотні». Другий, більш повний реєстр. Нагрудний знак «19-21 августа 1991 год». Вірш Констянтина Гумирова, залишений автором на згадку. Звернення Єльцина, Хасбулатова і Силаєва. Листівка Народно-Трудового Союзу. Той самий легендарний ще з часів революції 1905 року Горбатий міст. Тепер вся будівля і прилеглий майдан (де був Єльцин на танку) обнесені 2-3-метровим гратчатим парканом, КПП з охороною. Кут будівлі московського Білого дому. Камінь на місці, де поставлять пам’ятник Столипіну.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка