«Кобза» розпочинає публікувати цикл матеріалів відомого кубанського дослідника, україніста Анатолія Авраменка

Сьогодні ми розпочинаємо публікацію матеріалів українознавчого й історичного циклів, що належать українським дослідникам Кубані.  Більша частина матеріалів, що потрапила до нашої уваги, була написана близько десятка років тому, але вони не втратили своєї актуальності й сьогодні. Більше того: деякі прогнози щодо подальшого розвитку українсько-російських стосунків та рекомендації автора стосовно необхідності боротьби України з наслідками радянського (колоніального) минулого знайшли своє підтвердження і свідчать про неабиякі аналітичні здібності провідних кубанських науковців, людей, якими може пишатися наша діаспора. Відкриваємо публікацію досліджень матеріалом, створеним за підсумками двох науково-практичних конференцій, що відбулися у Краснодарі в 2007 та 2008 рр.


 

Цікаво, що знайдені нами матеріали, можна знайти в мережі Інтернет. Ми взяли собі завдання опублікувати їх у нашому розділі Дослідження.

Третій випуск збірки «Кубань – Україна» містить матеріали двох конференцій, що були проведені в Краснодарі 21 жовтня 2007 р. і 15–16 березня 2008 р., а також ряд статей, присланих авторами з міст України, які з різних причин не змогли бути присутніми на конференціях особисто. Не можна не визнати, що це стало можливим тільки завдяки енергії і неабияким організаторським здібностям І. М. Скибіцької. Вона згуртувала ентузіастів, не маючи ніякої державної підтримки, діючи всупереч шипінню недоброзичливців, для котрих будь-яка спроба обговорювати проблеми української історії і культури означає «націоналістичний шабаш».

Наша мета – не політичні гасла. Ми намагаємося робити те, чого не роблять державні діячі – намагаємося зберегти наукові і культурні зв’язки Кубані з Україною. Російські чиновники люблять поговорити про те, як гноблять росіян в Україні: закривають російські школи, витісняють російську мову з телебачення і т. д. Але в Україні скрізь є російські школи, а в бібліотеках, книгарнях і кіосках переважає російськомовна література. В той же час на території Росії немає жодної державної української школи, є тільки одна Бібліотека української літератури в Москві, яку нещодавно розгромили за вказівкою московських урядовців, по-варварськи знищивши газетний фонд. Це відбулося 19 листопада 2007 року: було знищено понад 900 комплектів українських газет (більше 200 назв) українською та російською мовами за 1988–2005 роки. До того ж були звільнені кваліфіковані фахівці. Лише протести української громадськості, зокрема з-за кордону, змусили чиновників заявити, що бібліотека буде збережена, але її директором призначили Н. Г. Шаріну, яка не розуміє української мови і публічно демонструє презирство до всього українського.

Постійно ми чуємо, що росіяни, українці і білоруси – три братські народи. Але в сучасній Росії влада чинить тиск на діячів української культури. Про це може прочитати на сайті «KOBZA – Українці Росії» (www.kobza.com.ua) будь-який охочий. Приведемо лише деякі факти. У вересні 1997 року ОМОН влаштував погром Богоявленського приходу Московсько-Богородської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату (м. Ногинськ Московської обл.). При цьому був побитий на території Богоявленського собору і заарештований архієпископ Адріан. 19 листопада 2002 року був застрелений перед дверима свого будинку в місті Тейково Івановської області заступник голови Товариства української культури «Мрія» Володимир Євгенович Побурінний. У квітні 2004 року у Владивостоку вбили керівника українського хору «Горлиця» 68-річного лікаря Анатолія Уляновича Криля. 19 липня 2006 р. відбувся напад двох невідомих на співголову Тульської організації «Батьківська стріха», члена Ревізійної комісії Федеральної національно-культурної автономії «Українці Росії» Наталю Степанівну Ковальову – вона була люто побита. А 24 грудня 2006 р. в Тулі був убитий її чоловік Володимир Сенишин! Убитий двома невідомими, які підстерігали його біля приміщення фірми "Gobza" і нанесли йому смертельні поранення на очах у багатьох жителів міста. У всіх приведених вище п’яти випадках замахів на життя російських українців убачаються загальні риси. По-перше, вбивці або нападаючі не цікавилися особистими речами жертви. Метою їх нападу було вбивство. По-друге, органи міліції жодної справи не розкрили, а в деяких випадках навіть не проводили слідство, або швидко закривали нерозслідувану справу. По-третє, особи, які стали об’єктом нападу, були активістами українських громадських і релігійних організацій і займалися церковними справами, бізнесом, співробітничали з українськими ЗМІ.

На ці факти вказано в зверненні Комісії Людських і Громадських Прав Світового Конґресу Українців до Президента Росії В. В. Путіна, але відповіді не було. Текст звернення також можна прочитати на сайті «KOBZA – Українці Росії». Ми у зв’язку з цим не робитимемо яких-небудь політичних заяв – в сучасній Росії бандитизм давно став побутовим явищем, і не розкрито безліч гучних замовних вбивств. Але загинули шановні люди, які робили все можливе, щоб зберегти українську культуру. Політика страуса, який ховає голову в пісок, щоб не помічати проблеми, тут не допоможе. Вороги Росії й України, які готові на будь-яку провокацію, аби не допустити нормалізації відносин між нашими країнами і народами, більше всього бояться зближення між нами. Тому витрачатимуться гроші на книги і статті, які пишуть на замовлення, провокаційні телепередачі, мітинги і навіть на кримінальщину. Якщо в Росії не хочуть бачити проблем українців Росії, то результати мають бути вельми сумними для самої Росії. Так, у четвер, 28 лютого 2008 року біля посольства Російської Федерації у Києві відбулося пікетування під гаслом «Почуйте голос України!». Представники громадськості висловили протест проти вбивств активістів української громади Росії, що відбулися при президентові Путіні, зажадали відновлення сотень українських шкіл, які були ліквідовані в 1933 році, збереження Бібліотеки української літератури в Москві і т. д.

Про те, що українська мова в Росії витиснена на узбіччя, говорять і дані Російської книжкової палати:

Випуск книг і брошур в Росії на мовах народів світу в 2007 р. [1]

 

Кількість назв

книг і брошур

Загальний наклад,

тис. примірників

Всього

Зокрема:

російська

татарська

башкирська

якутська (саха)

чуваська

українська

108 791

106 225

       173

       159

       115

         57

         34

665 682,7

658 122,9

       524,2

       564,6

       428,5

       135,0

       151,3

Випуск перекладної літератури в Росії в 2007 р. [2]

 

Кількість назв

книг і брошур

Загальний наклад,

тис. примірників

Всього

Зокрема:

з аварської

з башкирської

з білоруської

з угорської

з івриту

з української

12 007

         5

       10

         1

       13

       11

         8

81 575,6

       63,3

       15,7

         1,0

       43,1

       45,5

       21,0

Якщо навіть в перекладі з аварської мови, з івриту, з угорської мови друкують більше книг, ніж у перекладі з української (всього 21 тис. примірників), то це означає, що українську літературу, як і білоруську, просто не бажають бачити книговидавці. А як же заяви про братерство і дружбу народів?

Українські політики також люблять гарні фрази, наприклад про те, що треба допомагати українській діаспорі, яка зазнає в Росії неймовірних труднощів. Але справа не посувається далі гарних фраз. Україна не робить для українців діаспори НІЧОГО. Відомий патріот України, професор Краснодарського університету культури та мистецтв В. К. Чумаченко ще в 2005 р. дав песимістичне інтерв’ю газеті «Вісник Товариства українців Кубані» під заголовком: «Прощай, Україно, ми були останніми…» На жаль, він має рацію: навіть на Кубані процеси асиміляції зайшли надто далеко. З 1930-х років на Кубані немає жодної української школи, в бібліотеках були знищені всі книги українською мовою, ні в магазинах, на в кіосках немає в продажу українських книг, часописів і газет. Українською поки що ще звучать пісні, але, здається, скоро і їх треба буде перекладати молодому поколінню.

Якраз зараз, коли населення України скорочується, а українська діаспора в Росії та інших країнах асимілюється і поступово щезає, треба вдаватись до термінових заходів зі збереження українського етносу в усьому світі. Зовсім недавно президент України Віктор Ющенко на відкритті ІХ Конгресу СКУ заявив: «Українці за кордоном та українці в Україні – єдиний національний організм». Але насправді українці діаспори визнаються в Україні за іноземців і не мають шансів отримати хоч би паспорт закордонного українця, щоб бути частиною «єдиного національного організму» (існуюче «посвідчення закордонного українця» – документ дуже формальний, майже ніяких реальних прав не дає, а тому не може об’єднати нас в єдиний національний організм). Політика такої самоізоляції шкодить тільки Україні. Порівняйте: закордонний єврей, що тимчасово прибув у Ізраїль, може зараз же отримати громадянство цієї країни. І це накладає певні обов’язки на людину. Не дивно, що такі нові закордонні громадяни діють на користь своєї історичної батьківщини, яка про них дбає і має право на відповідні дії. А Україні не потрібні свої «агенти впливу»? На жаль, цього зараз не розуміють в Україні ті, від кого залежить прийняття рішень.

Замість цього чиновники живуть химерами – видумують заходи, що або не виконуються, або не фінансуються. На сайті http://zakon.rada.gov.ua можна ознайомитися з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2008 р. № 668-р – це план першочергових заходів на 2008–2009 рр. стосовно зв’язків з українцями, що проживають поза межами України. Тут згадуються заходи, які торкаються українських громадських організацій у Краснодарському краї: організаційно-методична підготовка відкриття кафедри українознавчих дисциплін на базі Кубанського державного університету і, разом із Краснодарською крайовою громадською організацією «Співдружність Кубань – Україна», реалізація таких проектів як вивчення українського етносу на Кубані, створення української бібліотеки в Краснодарі, а також підготовка монографій «Українці на Кубані: аналіз етнодемографічної історії», «Українці в 1932–1933 рр.: досвід виживання у тоталітарному суспільстві», «Кубанські українці в пошуках ідентичності: історія та сучасність». Цілком імовірно, що всі ці проекти були б реалізовані, якби українські організації, що знаходяться на території РФ, одержували реальну підтримку.

Політики з тупою байдужістю руйнують те, що нас пов’язує з Україною, тому наше завдання – робити все, щоб наукові, культурні та інші відносини з Україною продовжувалися і зміцнювалися. Саме для цього створено «Співдружність Кубань-Україна». А якщо хтось думає, що підтримка зв’язків з Україною заохочує український сепаратизм, то таким діячам треба терміново звернутися до психіатра, бо українці, що є громадянами Росії, ніякою сепаратистською діяльністю не займаються. Загроза єдності Росії таїться не в українському чиннику, а в кавказькому, ісламському. Нарешті, Росію ведуть до вимирання і розпаду самі російські чиновники. Москва жиріє від величезних грошей і давно вже стала не серцем, а черевом Росії. Розрив у рівні розвитку між регіонами зростає і це створює тенденцію до розпаду держави. Московські ділки скуповують власність у провінції, зокрема в Краснодарському краї, поводяться, як в колонії. У відповідь населення, що зубожіло, в регіонах ненавидить «нових росіян», особливо москвичів, хоча свої хижаки нічим не кращі.

Російські урядовці лицемірно заявляють про те, що стурбовані становищем російської культури на теренах України. Насправді їх не турбує навіть загибель російської культури в самій Росії. Культурне здичавіння чиновників ми спостерігаємо щодня. Вони розуміють тільки мову грошей. Невтомний борець за збереження давньоруської спадщини мистецтвознавець-реставратор С. В. Ямщиков нещодавно сказав, що Псков менше постраждав у роки фашистської окупації, ніж за останні п’ять років. Коли «нові росіяни» хочуть захопити вигідне місце в центрі міста, там горить чергова церква або інша пам’ятка старовини, після чого з’ясовується, що земля звільнена, і перешкод для будівництва більше немає. У Краснодарі ми також бачимо, як іде знищення історичного центру міста, а поруч з нами завершується ударне будівництво «Палацу правосуддя» саме в тому місці, де закон забороняє що-небудь будувати. Якщо порушником закону є сам Крайовий суд, то про яке дотримання закону взагалі можна говорити в такій країні? Не дивно, що людей витісняють з їх будинків, пропонуючи замість гроші, на які неможливо купити аналогічне житло, тобто людей цинічно і підло розоряють, прикриваючись законом. Про махінації з земельними ділянками і про корупцію кубанських чиновників вже набридло читати. Росія зовсім не є демократичною державою вже тому, що тут навчилися маніпулювати масовою свідомістю і обдурювати виборців, а реально людина беззахисна перед хижаками, що мають гроші і владу. Тому Росія не може бути привабливим прикладом для громадян України, і все більша їх кількість бачить майбутнє України не в союзі в Росією, а в Єдиній Європі і НАТО.

Багато людей, що зневірилися, хочуть жити в цивілізованому суспільстві, і саме тому емігрували з Росії і України. Але ми живемо тут, в Росії, і намагаємося на своїй маленькій ділянці зберігати культурні традиції, займатися наукою, сприяти розвитку наукових зв’язків з Україною. Заради цього ми збираємося на конференції, видаємо книги, шукаємо однодумців.

Найбільш представницькою і продуктивною стала IV конференція «Кубань – Україна», проведена 15–16 березня 2008 року в Малому залі Кубанського козачого хору. Цього разу конференція відбулася як «Шевченківські читання – 2008: історико-культурні зв’язки Кубані і України» і була приурочена до 70-річчя народного артиста Росії і України, генерального директора і художнього керівника Кубанського козачого хору В. Г. Захарченка. В цілому на ній були присутні близько 100 осіб, зокрема викладачів вищих навчальних закладів Краснодара і Донецька, наукових співробітників архіву і музеїв, бібліотечних працівників, учителів, краєзнавців, діячів мистецтв, студентів Кубанського державного університету і Краснодарського державного університету культури й мистецтв, представників козацтва, журналістів з Одеси (але не з Краснодара!), кінооператор з Києва, представник Абхазького телебачення (але чомусь не Краснодарського!) і навіть деякі учні старших класів школи мистецтв імені В. Г. Захарченка. Географія учасників також була набагато різноманітніша, ніж на колишніх конференціях: Краснодар, Київ, Одеса, Донецьк, Харків, Миколаїв, Анапа, Апшеронськ, Кропоткін, Кореновськ, Сухум, станиці Саратовська, Павлівська, Тбіліська і Калузька, селища Мезмай, Первомайський (м. Гарячий Ключ).

З вітанням до учасників конференції звернувся директор Причорноморської академії мовних технологій і комунікацій етносів України, голова Одеської регіональної організації журналістів Ю. А. Работін. Він розповів про проведення щорічного загальнонаціонального конкурсу журналістів України «Українська мова – мова єднання козацької держави». За ним вельми емоційно виступила представниця Одеси Л. Н. Кольчева – автор проекту Національного заповідника козацької слави. Вона звернула увагу учасників конференції на те, що в Краснодарі недавно був відтворений пам’ятник Катерині II за підтримки кубанського козацтва, місцевої громадськості та адміністрації краю, але в Одесі відтворення пам’ятника Катерині II викликало запеклий опір місцевих козацьких організацій, які влаштували пікетування і подали до суду, вимагаючи демонтувати пам’ятник на тій підставі, що ця імператриця знищила Запорозьку Січ і заподіяла багато шкоди Україні. Вже ці факти говорять про те, що науковці повинні багато працювати над освітою людей, позбавляючи їх від історичних міфів.

На жаль, науковий пошук утрудняють не тільки фінансові труднощі, але і непорядні методи, що часом уживають окремі члени наукової громадськості. Перед початком роботи другого дня конференції – 16 березня 2008 року, професор М. І. Бондар виступив з дивною заявою про те, що конференція відразу почалася неправильно, а деякі доповідачі допускали популістські, «явно проплачені», вислови. Хоча при цьому нікого конкретно не назвав і не вказав, кому і скільки заплатили. До цього можна додати, що гроші на оренду залу і на харчування учасників конференції виділив Кубанський козачий хор, коштом якого, до речі, утримується і Науково-дослідний центр традиційної культури Кубанського козачого хору, який очолює М. І. Бондар. Нічого іншого «проплаченого» виявити не вдалося. Будучи також останнім за порядком денним доповідачем, М. І. Бондар, не зважаючи на регламент, тривало переконував слухачів, що чорноморські козаки, що стали частиною Кубанського козацького війська, вже в середині XIX століття не вважали себе українцями, що сформувалася нова етнічна спільність у складі російського народу – кубанські козаки, а зараз кубанська «балачка» перетворилася на діалект не української, а російської мови! Ймовірно, шановний професор не намагався заглянути в словники: в російській мові немає слова «балачка» – це українське слово. Зрозуміло, що українська мова для кубанців не може бути чужою: на цій мові і зараз співають пісні в кубанських станицях, на ній виконуються пісні Кубанським козачим хором. А В. Г. Захарченко готує нову концертну програму, цілком побудовану на віршах великого Кобзаря. Дивно, але директор Науково-дослідного центру традиційної культури Кубанського козачого хору професор М. І. Бондар намагався довести учасникам конференції, що це не українська мова, а кубанський діалект російської мови. Відповімо йому словами кубанських пісень:

Засвистали козаченьки в похід з півночі

Заплакала Марусенька свої ясні очі

Не плач, не плач, Марусенько, не плач, не журися

За свого миленького Богові помолися.

*******

Їхав козак за Кубань, приубрався як тій пан

Кінь жвавий, сам бравий, хоч куди козак.

Мушкетюга у чохлі, а шаблюка при боці

Ратище довгеє, чому не козак!

Цікаво, може ці пісні, записані на Кубані, теж на діалекті російської мови? Тоді чому кожне слово тут зрозуміле українцям, які із захопленням приймають кожну таку кубанську пісню у виконанні Кубанського козачого хору під час гастролей в Україні? Нагадаємо шановному професорові, що в репертуарі народних пісень Кубанського козачого хору, який фінансує роботу згаданого Науково-дослідного центру традиційної культури, є і пісня «Ще не вмерла Україна»... Цікаво, про це ще не повідомив М. І. Бондар «компетентні органи»? Адже у нього досвід є. Так, в жанрі політичного доносу (мабуть, невипадковим був і підзаголовок – «замість рецензії»!) він надрукував відгук на малотиражну вузькоспеціальну наукову збірку, що була видана його колегою по кафедрі етнологом І. В. Кузнєцовим. Надрукувавши цю рецензію у часописі «Голос минувшего» [3], М. І. Бондар повторив її ж в газеті, що виходить масовим накладом!

Можна не погоджуватися з науковими доказами опонента, але публікувати рецензію у вигляді доносу, щонайменше, неетично. Подібні методи, до яких вдавався в пушкінські часи Ф. Булгарін, дали привід сучасникам вважати його агентом III Відділення. Узявши на себе місію голови «охоронного напряму» в місцевій етнології, професор не міг змиритися з тим, що пролунали ідеї, які суперечили його переконанням. Відчувши конкурента, або із заздрості, М. І. Бондар може піти на вельми несподівані вчинки. Так, коли В. І. Чурсіна готувалася до захисту докторської дисертації, один з офіційних опонентів, ростовський історик А. В. Вєнков, позитивно відізвався про дисертацію, але напередодні захисту з ним розмовляв по телефону М. І. Бондар, після чого А. В. Вєнков раптово відмовився опонувати без будь-яких коментарів. Це змусило перенести захист на півтора місяця, щоб знайти іншого опонента. Але захист все-таки відбувся успішно, всупереч інтригам. Поза сумнівом, порядна людина виступила би публічно з викладом своєї точки зору в пресі або під час диспуту.

М. І. Бондар насаджує в Краснодарському краї теорію, згідно якої на початку XX ст. у Кубанській області склався єдиний субетнос «кубанське козацтво», що відірвався від українського народу. Ця теорія розкритикована у київському часописі «Пам’ятки України» професором Н. А. Супрун-Яремко, але найдетальніше – в спеціальній статті київської дослідниці Л. Москаленко [4]. Поза сумнівом, що етнічна самосвідомість аж геть не рівнозначна розмовній мові. Ясно і те, що поступово відбувається асиміляція українців на Кубані. Але етапи змін в етнічній ідентичності, а також еволюції розмовної мови ще належить вивчати.

Український лінгвіст і літературознавець М. Садиленко (1882–1973) писав, що «кубанський говір з цілковитою підставою можна вважати найбільш чистою і найбільш збереженою частиною української мови» [5]. Інший лінгвіст І. Шаля (1891–1937) також відзначав, що словниковий матеріал зберігся на Кубані «ледве чи не краще, ніж на Україні. У мові кубанців трапляється чимало архаїзмів, що на Україні уже забуті» [6]. Але ці статті були надруковані в 1927–1929 рр., а у наш час такий висновок вже навряд чи буде правомірний: асиміляція кубанців у радянську і сучасну добу привела до незворотних наслідків, і здається, що українську мову в Краснодарському краї федеральна і місцева російська влада готова реабілітувати лише посмертно. У сучасному Краснодарі на вулицях не чути української мови.

Підозрюючи в організаторах конференції «сепаратистів», що влаштували «націоналістичний шабаш» (такі чутки почали розповсюджувати відразу після конференції співробітники М. І. Бондаря), професор сам вчинив як сепаратист: він відмовився взяти участь у нашій спільній збірці «Кубань – Україна» і вирішив надрукувати свою окрему збірку статей, що само по собі не заборонено. Ми, до речі, не бачимо нічого поганого в тому, що в одній книзі вийшли б статті авторів, що дотримуються протилежних поглядів – читачеві було б цікаво порівняти їх аргументи. Але Микола Іванович вважає, що є лише дві точки зору – його власна і «неправильна». А тому за вказівкою шефа В. М. Бураєв почав обдзвонювати доповідачів і поширювати інформацію про те, що треба здавати всі тексти М. І. Бондареві, оскільки саме він видаватиме матеріали конференції. Більш того, деякі співробітники М. І. Бондаря (зокрема, ті, що не брали участь в її роботі) почали поширювати чутки про уявний провал конференції. Бог їм суддя! На всі ці підступи ми можемо відповісти тільки виданням 3-го випуску збірки «Кубань – Україна: питання історико-культурної взаємодії», а висновки і оцінки хай зробить Читач. Сподіватимемося, що опубліковані матеріали викличуть інтерес і допоможуть справі взаєморозуміння і зближення між нашими країнами і народами.

Цікаво, що у виданій збірці М. І. Бондаря [7] з 17 публікацій 9 присвячено В. Г. Захарченку, але немає жодної про Т. Г. Шевченка або про історико-культурні зв’язки з Україною. Тоді навіщо М. І. Бондар запозичив у нас назву збірки – «Кубань – Україна», додавши до нього підзаголовок: «Шевченківські читання – 2008. Історико-культурні зв’язки Кубані і України»? Це виглядає комічно, подібно оповіданню О. Генрі «Королі й капуста», де події розгортаються на острові, де було все, окрім королів (оскільки це була республіка) та капусти, а її так хотів головний персонаж оповідання! Тим більше що в передмові М. І. Бондар засмучується тим, що на конференції «в різних поєднаннях висловлювалися ідеї... про пригнобленість української культури в Краснодарському краї, про те, що треба "рятувати українську культуру" в цьому регіоні і в Росії, про цільову закупівлю і продаж літератури українською мовою, відкриття українських шкіл і "українських православних храмів" (?) на Кубані, і тому подібне» (с. 4).

У прикінцевій статті своєї збірки М. І.  Бондар підвів підсумки дослідження: «Слідів українського субетносу на Кубані не виявлено. Дискусії навколо кубанського козацтва, його етнічної суті пояснюються досить просто. Хтось і чогось посилено працює над проектом створення могутньої української діаспори, на зразок класичної вірменської, що сформувалася, і конструйованої польської, яка б лобіювала соціально-економічні і політичні інтереси певних кіл. Цим пояснюються побажання, частково реалізовані, про створення своїх різнопланових організаційних, координуючих структур, українських шкіл, своїх ЗМІ, обов’язкової закупівлі (або видання) книг українською мовою, відкриття українських православних храмів (?), і тому подібне» [8]. Упізнаєте стиль? Тепер у «компетентних органів» є робота...

До речі сліди цієї роботи недавно виявилися в Ростові-на-Дону, де несподівано з’явився Центр україністики Південного федерального університету на чолі з Е. А. Поповим, що не був раніше відомий на терені україністики. Його Центр планує підготовку різного профілю фахівців по Україні. 19 грудня 2008 року вже проведено їх першу конференцію «Геноцид і культурний етноцид русинів Карпатської Русі», яку в Україні цілком можуть сприймати, як свідому провокацію з метою дестабілізації становища в державі. І кошти у Е. А. Попова зразу ж знайшлися! А «Співдружність Кубань – Україна», що видає третю збірку статей після чотирьох конференцій, ні російська влада, ні українська ніяк не бажають підтримувати і навіть помічати!

Ось що повідомляє Е.А. Попов на Інтернет-сайті «Кобза. Українці Росії» про своїх кубанських колег, що по двадцять-тридцять років працюють на ниві південноросійського українознавства і написали сотні наукових праць: «Кваліфікованих експертів по Україні катастрофічно не вистачає… Є, втім, ряд дослідників і організацій, перш за все, у Краснодарі (не будемо називати їх на ім’я), що щільно окупували українську проблематику з суто меркантильних міркувань. Отримуючи фінансування із закордонних фондів, ці вчені говорять лише те, що хочуть почути їх ґрантодавці. Навіть записуються в "етнічні українці"». (М. І. Бондареві на замітку!)

Гідну відповідь на тому ж сайті помістив заслужений працівник культури Кубані та України, керівник кубанського осередку Наукового товариства імені Шевченка, професор, кандидат філологічних наук В. К. Чумаченко: «Читаючи цю безсоромну брехню, задаєшся здивованим питанням: хто заважав цій людині ще років двадцять тому "щільно окупувати українську тематику", і навіщо тепер він обмовляє тих, хто спихнув на себе в ті важкі роки цю нелегку ношу? Про які закордонні ґранти і ґрантодавців він товкмачить, якщо, наприклад, я, провідний україніст Кубані, за все своє життя отримав лише два ґранти: один від Міністерства культури Росії, а другий – від Російського гуманітарного фонду, що заснував спільно з адміністрацією Краснодарського краю ґрант "Північний Кавказ: традиції і сучасність". І це все. Також ніяких закордонних ґрантів ніколи не отримував ніхто з моїх колег. Але після відомого вислову одного нашого державного діяча, що раніше працював у спецслужбах, про шкідливість зарубіжних ґрантів, наклепники всіх мастей узяли на озброєння це універсальне знаряддя розправи зі своїми опонентами. Адже від нього так солодко пахне отрутою, контррозвідкою і шпигунством. Воно ефективне, тому що пускає по сліду жертви всіх собак, навіть якщо вона, ця жертва, ні в чому не винна».

Але повернемося до нашого кубанського опонента. Українська дослідниця кубанського походження Н. А. Супрун-Яремко відзначає упереджене відношення до українського етносу з боку М. І. Бондаря, який накладає повне табу на слова «українці» і «український» [9]. Відповідаючи М. І. Бондареві, вона пише: «Чи можна вважати правим одного з нащадків, який за допомогою теоретизованих доказів, повністю відірваних від аналітичних досліджень "інтонаційного словника" пісенного фонду, приходить до висновку про сформоване уніфіковане єдиносистемне "диво", що назване "традиційною культурою кубанського козацтва"? Як відбулося розчинення українського субетносу, якщо і тепер функціонують рівновеликі його етнічні показники – мова і пісня, про що свідчать і 30-тисячний пісенний фонд науково-творчої установи "Кубанський козачий хор" із значним потенціалом саме українських пісень, і наші цілеспрямовані фольклорні експедиції в 62 поселення історичної Чорноморії? Відповідь на поставлені питання може бути одна: не зникли українці на Кубані, не розчинилися в природних і штучно організовуваних асимілятивних і репресивних процесах, в умовах соціальних і військових катаклізмів, у відсутності власної державності, при недоліку інтелігентно-інтелектуального авангарду так само, як не дійшла до єдиного формоутворення їх матеріалізована духовність» [Там само, с. 54–55].

Проведений Н. А. Супрун-Яремко аналіз величезного пісенного матеріалу (понад 1000 пісень), вивчення безлічі інших джерел дали їй «можливість і моральне право зняти табу з теми "українці Кубані", накладене М. Бондарем. Кубанський етнограф для підтвердження своєї ідеологеми "кубанське козацтво – це субетнос російського етносу" здійснив дослідницьку процедуру моделювання традиційної культури кубанського козацтва настільки упереджено і штучно, що багато його висновків втратили контури сенсу, а сам вчений з’явився апологетом тих патологічних мутацій, які потрібно було б не захищати, а комплексно аналізувати, привертаючи до цього не тільки істориків, політологів і культурологів (зокрема з України), але й, перш за все, фахівців у галузі етномузикознавства, досвідчених в історичних і етнотеоретичних питаннях українського пісенного фольклору» (Там само, с. 55).

«Хотілося б, щоб серйозний і завжди шукаючий етнограф-енциклопедист М. І. Бондар, – пише далі Н. А. Супрун-Яремко, – до багатоаспектної діяльності якого можна ставитися тільки з незмінним респектом, зрозумів, що його об’єктивною бідою (а не провиною) є національна дезорієнтація, втрата української енергетики, аури і глибинного розуміння сенсу відомої питальної сентенції "а чиїх батьків ми діти".

Кубанський субетнос з покоління в покоління пізнавав дію жорстокої системи обмежень і заборон своїх національних прав. "Починаючи з другої половини XVIII ст. в Україні, а незабаром і на Кубані, – читаємо в статті-рецензії О. Стрижака, – поступово були заборонені... українська церква, держава, армія, школа, література, театр, преса і, нарешті... мова і особова свобода, що прирекло українську націю на згасання і деморалізацію". Приречені на існування в умовах таких антилюдських процесів, в науці толерантно названих впливами іноетнічної метрополії, українці Кубані неминуче підпадали під ці впливи, внаслідок чого поступово втрачали стародавню національну самосвідомість – або повністю, або з деякими залишками колишньої етнографічно-регіональної свідомості. /.../ велика частина станичників в побуті користується кубансько-українською говіркою ("балакає"), на цьому ж говорі (діалектній мові) співає "свої" давні і сучасні пісні, дотримується (а зараз все активніше) деяких традиційних обрядових і культових свят. От чому таким насущним стає питання про створення умов для встановлення в Краснодарському краю різнорівневого українського руху – науково-дослідницького, художнього, просвітницького, шкільного, масово-інформаційного, – з якого почнеться природний і здоровий процес поглибленого пізнання українцями Кубані свого коріння та етнокультурних традицій» [Там само, с. 56].

Хто має рацію в цій суперечці – вирішувати вченим, але замість істерики і доносів у «компетентні органи» повинні використовуватися чисто наукові аргументи.

Анатолій Авраменко

Джерела і примітки

1. PRO №278: Профессиональное приложение к газете «Книжное обозрение». 2008. №10. С. 1.

2. Там же. С. 4.

3. Бондарь Н.И. «Возбуждение национальной, расовой или религиозной вражды». Ст. 282 Уголовного Кодекса Российской федерации (вместо рецензии) // Голос минувшего: Кубанский исторический журнал. Краснодар, 2000. №1/2. С. 85–87.

4. Супрун-Яремко Н. Народна пісня українців історичної Чорноморії в контексті історії і сучасності // Пам’ятки України: історія та культура. Київ, 2005. №3/4. С. 64–66; Москаленко Л. Кубанські контроверзи // Пам’ятки України: історія та культура. Київ, 2005. №3/4. С. 116–139.

5. Там же. С. 54.

6. Там же. С. 58.

7. Кубань – Украина. Шевченковские чтения – 2008. Историко-культурные связи Кубани и Украины: к 70-летию В.Г.Захарченко: методические материалы научно-практической конференции: (избранные доклады) / науч. ред. и сост. Н. И. Бондарь. Краснодар: Пресс-Имидж, 2008. 152 с. Тираж 300 экз.

8. Бондарь Н.И. Некоторые формы взаимодействия русской и украинской традиций в условиях Кубани // Кубань – Украина. Шевченковские чтения – 2008. Историко-культурные связи Кубани и Украины: к 70-летию В.Г.Захарченко: метод. материалы науч.-практ. конф.: (избранные доклады). Краснодар: Пресс-Имидж, 2008. С. 141.

9. Супрун-Яремко Н.А. Украинский субэтнос на Кубани // Культурная жизнь Юга России. Краснодар, 2003. №3. С. 54.

Надруковано під назвою:

Третя збірка «Кубань – Україна» і деякі проблеми кубанської україністики // Кубань-Украина: вопросы историко-культурного взаимодействия. Вып. 3. – Краснодар, 2008. С. 6–15.

На світлині: Кубанський історик, україніст Анатолій Авраменко.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка