«Кобза» продовжує публікувати ретроспективні матеріали кубанських дослідників, опубліковані в Інтернеті

Росія − країна багатонаціональна. За радянських часів комуністична пропаганда стверджувала, що в братній сім'ї народів українці мають такі ж прекрасні умови для розвитку своєї культури, як і росіяни, але насправді здійснювалася планомірна асиміляція. Російська мова мала явну перевагу. Якщо українець дбав про свою кар'єру, то він переходив на російську мову, на ній писав доповіді, виступав на зборах, а коли його помічали у Москві, то з'являлися прекрасні шанси для просування по службі.

Найжахливішим для такого кар'єриста було обвинувачення в українському націоналізмі.

І щоб цього уникнути, така людина готова була доводити, що вона більше російська, ніж самі росіяни.

Становище змінилося, коли СРСР розпався. Про незалежність Туркменії або Таджикистану росіяни говорили без жалю, можна було почути від представників московської інтелігенції: «так їм і треба, ми їх до цивілізації вели, вкладали в економіку Середньої Азії величезні ресурси, а вони тільки розмножуються з величезною швидкістю, і відсоток росіян у країні скорочується, та й живуть у Середній Азії фактично при комуністичному феодалізмі». Про незалежність республік Прибалтики говорили по-різному: ті, хто засуджує пакт Молотова-Ріббентропа, щиро вважали, що естонці, латиші й литовці мають право жити окремо від Росії, тому що це відновлення історичної справедливості. Але при цьому часто доводилося чути: прибалти − в основі своїй сумлінні й чесні люди, цілком європейські, на жаль Росія їх втратила. І з ностальгією: «ми їздили туди відпочивати, як у Європу». А прихильники імперської ідеї, навпаки, з роздратуванням казали, що втрата Прибалтики завдала величезного удару по стратегічних і геополітичних інтересах Росії, отже, треба перекрити подачу електроенергії, нафти й газу в ці республіки, щоб змусити їх підкоритися Росії якщо не політично, те економічно. Про Грузію й Вірменію частіше доводилося чути наступне: «Якби не Росія, вірменів і грузинів вирізали б турки й перси, наші предки їх урятували від знищення, а вони такі невдячні.

Їхня економіка й культура розвивалися за рахунок Росії, тепер нехай спробують вижити без нас!».

Зовсім інакше реагували на незалежність України. Не тільки багато представників інтелігенції, але й люди, що зрідка читають, були переконані, що це якесь історичне непорозуміння. Адже Україна при Богдані Хмельницькому «добровільно возз'єдналася» із братньою Росією, українці − частина «триєдиного» російського народу (включаючи й білорусів), українська мова − штучна і сформувався тому, що величезна частина колишньої Київської Русі була сторіччями під владою Литви й Польщі. Отже, це перекручування російської мови й треба лише впроваджувати літературну норму через радіо, телебачення, газети, навчальні заклади, щоб українці перейшли на державну мову.

Таке уявлення близьке значній частині етнічних українців, які вважають Малоросію частиною Великої Росії. У радянський час змішані шлюби між представниками російського й українського народів навіть не вважалися міжетнічними! Передбачалося, що діти від таких шлюбів обов'язково будуть росіянами. І після всього цього, Україна − незалежна держава!

Тому в перші роки після розпаду СРСР багато росіян були впевнені, що українці не зуміють створити свою державу. Багато хто думав, що утворилися ще дві російські держави −  Україна й Білорусь, які через якийсь час возз'єднаються з Росією. Письменник О. Солженіцин сформулював проект об'єднання чотирьох держав, додавши Казахстан на тій підставі, що там росіян і українців значно більше, ніж казахів. Нерідко доводилося спостерігати ознаки тривалого очікування: коли ж ці «хохли» одумаються? Вони ж без Росії не проживуть! Мені доводилося при перетині російсько-українського кордону чути фрази від представників кубанського козацтва: «Україна для нас − не закордонна держава!», але при цьому звичайно передбачалося, що Україна приречена на возз'єднання з Росією!

Але державність України зміцніла, виросло нове покоління, що народилося в незалежній країні, і «тривале очікування» у прихильників відновлення єдиної й неподільної Росії стало усе більше мінятися на роздратування й прагнення змусити Україну скоритися, прийняти російські умови.

Ще в 90-і роки мер Москви Ю. Лужков часто робив провокаційні антиукраїнські заяви, неодноразово заявляючи, що Севастополь треба повернути до складу Росії, запровадив у Москві дискримінаційні заходи проти громадян України, і московська міліція почала штрафувати українців, що не мали реєстрації в Москві; у готелях громадяни України повинні були сплачувати значно більше, ніж громадяни Росії. Україна була змушена запровадити відповідні заходи. Тоді більша частина російських потягів, що їхали раніше через Харків, стала об'їжджати Україну. Виникла проблема оплати російської нафти й газу за світовими цінами, але при цьому Росія намагалася ухилитися від розподілу Чорноморського флоту й не бажала втрачати військово-морську базу в Севастополі.

А з 1997 р. кубанський депутат, шовініст і провокатор О. Травніков почав вимагати вилучення зі складу України невеликої піщаної коси Тузли й передачі її Краснодарському краю. Через кілька років уже під керівництвом губернатора Краснодарського краю О. Ткачова провокації навколо коси Тузла різко загострили російсько-українські відносини. Саме тому там з'явився український прикордонний пост, у якому раніше не було необхідності. В Україні стали все частіше говорити про необхідність вступу до НАТО, щоб захиститися від Росії.

Московські політичні ініціативи, що нагадують традиції Золотої Орди, не зустріли порозуміння в цивілізованих державах. Росії довелося із цим рахуватися. Так, була досягнута згода про те, що громадяни України можуть перебувати на території Росії 90 днів, хоча прикордонники й місцева міліція часто нагадували українцям, що треба зареєструватися в триденний термін за місцем проживання в Росії, загрожуючи штрафом.

Росія −  поліцейська держава, і прагнення поставити все під контроль доходить до абсолюту. Так, в Україні будь-який іноземець може легко купити для свого мобільного телефону SIM-картку, не пред'являючи документів. У Росії ж іноземець зобов'язаний пред'явити паспорт і якщо там немає реєстрації за місцем проживання в Росії, йому SIM-картку не продадуть. Паспортні дані й громадян Росії й іноземців, із зазначенням місця проживання, уводяться в комп'ютерну базу й тільки після цього продають SIM-картку. Все повинне бути під контролем! Будь-яку підозрілу людину російська міліція (поліція) може зупинити на вулиці й перевірити паспорт, а якщо його зараз немає, то заберуть у відділення міліції, де можуть відняти гроші або побити − залежно від ситуації. Про це є безліч публікацій у газетах, ця тема неодноразово обговорювалася на телебаченні. Поліцейське свавілля в Росії лише посилюється. Нерідко співробітники міліції влаштовують провокації, підкидають затриманим людям наркотики (це може відбутися й під час обшуку), або мічені гроші (щоб обвинуватити в корупції), відомі випадки, коли повія (якій необхідне заступництво міліції) за завданням своїх заступників надає інтимні послуги, а потім пише заяву, що її зґвалтували. І людину, яка нічого не підозрює, заарештовують. Якщо це пов'язане з бажанням міліції (поліції) одержати гроші від затриманого в обмін на звільнення (приклад корупції), то все зводиться до вимагання.

Але іноді міліція виконує в такий спосіб політичне замовлення, коли людину необхідно дискредитувати, змусити піти на співробітництво із представниками влади, або хоча б припинити активну суспільно-політичну діяльність.

Зараз деяка частина українського суспільства сподівається на поліпшення відносин з Росією. Але не слід зваблюватися. Ініціатором всіх конфліктів між нашими країнами завжди була Росія. Вона не може подолати свій імперський синдром і в неї постійно виникають конфлікти практично з усіма колишніми республіками СРСР. Навіть Білорусь, найбільш вірний союзник Росії, постійно зазнає загроз і шантажу з боку Росії. Як у фільмі «Діамантова рука»: не будуть слухатися −  відключимо газ! Цей постійний шантаж добре знайомий і Україні. Тільки незрозуміло: якщо Путін повідомляє про підвищення ціни на газ для України, чому Київ відразу не може так само підвищити ціну за транзит російського газу й за оренду бази в Севастополі?

Українська влада зараз старанно копіює багато чого з російського досвіду. Але чи варто це робити? Чому не вчитися у демократичних держав Європи? Чому може навчити Росія сучасну Україну?

В останні роки рівень соціальної напруженості в Росії зростає. Те, що здійснює в Росії правляча верхівка, нагадує дії окупаційної адміністрації в чужій країні. Саме тому, незважаючи на явну деградацію економіки, армії й флоту, освіти, охорони здоров'я, влада постійно збільшує фінансування «силових структур». Беззаконня в російських судах давно нікого не дивує. За вказівкою зверху практично будь-яку людину можуть зробити обвинувачуваною і «свідки» відразу знайдуться. Так, відомий бізнесмен Євген Чичваркін, що створив «Євросєть», змушений був бігти в Лондон і звідти відкрито обвинувачує режим Путіна, високопосадових діячів ФСБ, у тім, що вони відняли в нього бізнес і змусили втікати за кордон. І Великобританія надала Чичваркіну притулок. Щоб змусити Чичваркіна повернутися, було організовано вбивство його матері у Москві, але Чичваркін заявив журналістам, що на похорон не прилетить, тому що це пастка, матір вже не повернути, і він залишиться в Лондоні. У газеті «Совершенно секретно» опубліковано інтерв'ю Чичваркіна, у якому він переконливо пояснює, чому не може повернутися, навіть якщо закриють заведену на нього справу.

Опозиція в сучасній Росії нечисленна й розпорошена. Вона не здатна зараз потіснити позиції «Єдиної Росії», що все більше нагадує радянську номенклатуру. Влада не перешкоджає створенню нових партій і рухів, тому що це спосіб виявити активних потенційно небезпечних для неї людей. А далі все залежить від конкретної ситуації.

Деяких наближають до себе, даючи величезні гроші й блага, від яких важко відмовитися.

Інших піддають арештам, намагаються дискредитувати. Третіх убивають. Четвертих змушують емігрувати.

А чому не чути потужних протестів інтелігенції? Тому, що влада зрозуміла: в епоху Інтернету цензура в колишньому форматі неефективна. Але заткнути рот можна, прирікаючи інтелігенцію на вбогість і вимирання. Із цією метою досить понизити зарплату викладачів і вчених до критичного рівня, і нещасні інтелігенти будуть змушені витрачати сили, час і здоров'я на додаткові заробітки. Різні можливості тимчасових підробітків мають зворотну сторону −  виснажені жахливою експлуатацією викладачі не можуть займатися своїм здоров'ям, сплять у трамваях і вмирають набагато раніше, ніж могли б. Такі люди не можуть читати стільки наукової літератури, скільки необхідно, у них не вистачає грошей, щоб купити потрібні книжки, а бібліотеки давно деградували, особливо в провінції.

Природно, ці люди поступово дискваліфікуються й не можуть конкурувати зі світовою наукою (за рідкісними винятками). Тому їх можна легко позбутися, якщо вони посміють заявити про себе. Втім, влада Росії не зацікавлена в розвитку освіти й науки в державі.

Університети Росії стали особливо деградувати після впровадження тестування для абітурієнтів. В 2010-2011 університетську систему піддали нищівному удару: під фальшивим приводом переходу на нібито «болонську систему», був уведений бакалавріат (підготовка за 4 роки) і, як наслідок, різко скорочено навчальне навантаження. Випускники таких «університетів» ніколи не зможуть конкурувати зі студентами розвинутих європейських країн.

Б. Єльцин у своєму президентському указі № 1 обіцяв значно підвищити зарплату викладачів, але цей указ ніколи не виконувався й зараз забутий. Якщо напередодні ліквідації СРСР проїзд на трамваї коштував 3 копійки, на тролейбусі −  4 копійки, на автобусі −  5 копійок, як у Краснодарі, так і в Москві, то зараз у Краснодарі квиток на ці види транспорту коштує 10 рублів, а в Москві проїзд на міському транспорті став грабіжницьким для всіх приїжджих і ми відчуваємо себе в столиці, як жителі бідної африканської країни в багатій Америці. Працюючи викладачем університету в провінції, жити нормально стало неможливо: якщо вважати, що 10 рублів зараз рівні колишнім 5 копійкам, коли зарплата доцента становила 320 рублів, то нині ця зарплата повинна дорівнювати 64 000 рублям, але ставка доцента, наприклад, Кубанського державного університету становить зараз приблизно 14 000 рублів (менш ніж 500 доларів США).

Об'єм аудиторного навчального навантаження в російських університетах набагато більший, ніж у європейських або американських колег. У цих умовах говорити про високу якість викладання неможливо. У такої держави немає майбутнього.

Регіональна влада могла б зі свого боку допомогти університетам і науці, але вона займається самозбагаченням, намагаючись прикрити це популістськими заходами й саморекламою. Так, згаданий вище краснодарський губернатор О. Ткачов «прославився» не тільки Тузлою, але й іншими провокаційними акціями. Сподіваючись завоювати популярність серед населення Кубані, а також вислужитися перед Москвою, він розпорядився виселити турків-месхетинців із Краснодарського краю… до Ростовської області. Дізнавшись про це, потяг із турками-месхетинцями зустріли донські козаки й змусили везти їх назад на Кубань! Виник міжнародний скандал, і пізніше значну частину турків-месхетинців погодилися прийняти в себе США. Але Ткачов на цьому не заспокоївся. Він раптом виявив, що селище Аібга, розділене річкою Псоу на російську й абхазьку частини, в 1928 р. (коли тут змінили кордон) передбачалося повністю зберегти в складі Російської Федерації.

Краснодарський губернатор, що мріє про лаври «збирача земель російських» і, що сподівається на похвалу президента В. Путіна, наказав своєму оточенню підготувати відповідні документи й домогтися від Абхазії передачі до складу Росії (і Краснодарського краю) невеликої ділянки землі в районі Аібги, де, до речі, можна було б вирубати й вигідно продати реліктовий ліс, що часто незаконно робиться в Краснодарському краї.

Але світове суспільство, що визнає Абхазію частиною Грузії, не підтримало Росію, і Міністерство закордонних справ зупинило губернатора. Невгамовний Ткачов, знаючи, що Путін, що зображує із себе «державника», прагне укрупнювати суб'єкти Російської Федерації, виступив з ідеєю повернення Республіки Адигея до складу Краснодарського краю. Якби ініціативу висловив віце-губернатор адигеєць М. Ахеджак, то була б інша реакція, але ідею озвучив російський губернатор Ткачов, і в Адигеї почалися протести! І Ткачова знову очікувало фіаско.

Великодержавний націоналізм Ткачова, що повинен був прикрити фінансові махінації, жахливу корупцію в краї й колосальне особисте збагачення губернатора і його родичів, виражається також у ненависті до всього українського. Це дивно вже тому, що Кубань має багато спільного з Україною і було б доцільно розвивати та удосконалювати наші стосунки. Але це окрема тема.

Анатолій Авраменко
м. Краснодар, Росія, 2011 р.

Джерело

На світлинах: Кубанський історик, україніст Анатолій Авраменко. Колишній губернатор Краснодарського краю Олександр Ткачов заслужив у Путіна посаду міністра сільського господарства РФ. Підприємець Євген Чичваркін – одна із багатьох жертв путінського режиму, змушених емігрувати з Росії.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка